Інна Рубан-Оленіч

Сторінки (13/1236):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

ЩЕДРУВАЛЬНИЦІ

                     Зимою  всі  з  нетерпінням  чекали  щедрування,  бо  це  найкращий  легальний  шанс  дітям  заробити  власних  коштів  на  якусь  витребеньку  та  ласощі.  От  і  ми  з  Вітою  рушали  на  щедрування  разом.  Від  хати  до  хати  вітали  господарів  із  щедрим  вечором  піснями  та  щирими  рядками  таємно  позиченими  з  вітальної  програми  щедрувальників  Будинку  культури,  бо  там  приймали  участь  наші  мами.  
                       Так  було  щороку,  тому  маршрут  і  репертуар  ми  знали  завчасно  та  трапились  непередбачувані  обставини.  До  мене  приїхали  родичі  з  Чернігова  Артем  та  Іра  тому  після  уроків  мені  потрібно  було  йти  додому,  а  не  по  хатах  із  піснями.  Та  ми  з  Вітою  придумали  цікавий  план.  Після  школи  ми  вдвох  та  Віталієм  Левківським,  який  трішки  упадав  за  мною,  пішли  до  мене  додому.
                     Ми  пощедрували  і  сіли  вп’ятьох  за  стіл  святкувати  наближення  старого,  Нового  року.  Коли  ми  наїлися  і  запили  все    напоєм  «Юпі»,  придумали  що  Віта  сьогодні  ночувати  буде  в  мене,  але  ж  книжки  і  зошити  на  завтра  були  у  Віти  вдома.  Ми  вирішили  швиденько  сходити  по  портфель  і  продовжити  святкування.  Віталієві,  Артемові  та  Ірі  я  дістала  всі  фотоальбоми,  всі  які  були  вдома,  карти,  шахи  –  одним  словом,  все  що  дозволить  не  сумувати  в  той  час,  поки  ми  швиденько  сходимо  за  уроками.
                       Ми  пішли,  але  шлях  був  не  близький,  а  поруч  нас  минали  поодинокі  щедрувальники,  та  ватаги  дітей,  тому  і  ми  вирішили  заходити  в  кожну  хату  і  підзаробити  в  такий  день.  Годин  через  три  ми  прийшли  до  Віти.  В  неї  нікого  не  було  вдома,  тому  коли  засвітили  світло  в  хаті,  одні  за  одними  почали  йти  щедрувальники,  а  Віта,  як  гостинна  господиня,  почала  пригощати  їх,  кого  за  столом,  кому  гостинці  і  гроші  давала.  Відбувши  всіх  ми  взяли  портфель  і  рушили  назад.  
                         Вже  біля  першого  двору  нашого  шляху  ми  зустріли  гурт  подолян,  які  щедрували  та  святкували  на  вулиці.  Всі  скобзалися  по  калюжах,  грали  в  сніжки,  веселилися,  вихвалялися  в  якій  хаті  що  смачне  дали.  І  ми  пристали  до  компанії.  Ще  трішки  обійшли  хат,  трішки  погуляли  на  вигоні  і  пішли  з  Сергієм  Долиним  додому,  він  йшов  до  містка,  а  ми  на  Попівку,  та  вийшло  так,  що  ми  його  до  містка  відвели,  (мабуть  щоб  ніхто  не  вкрав  дорогою),  а  потім  самі  пішли  додому.
                           Час  у  щедрий  вечір  минув  непомітно.  Ми  планували  за  годину  забрати  портфель,  а  виявилося,  що  додому  прийшли  ми  о  двадцять  третій  сорок  п’ять.  Виявляється,  що  нам  було  так  весело,  що  ми  забули,  що  в  мене  вдома  нас  чекають  гості.  Іра  вже  давно  спала,  а  хлопці  сиділи  на  дивані,  сердиті  і  злі  втупившись  в  телевізор.
                             Виправдовуватися  було  марно.  Ми  провели  за  поріг  Віталія  і  полягали  спати,  бо  завтра  рано  в  школу  потрібно  йти.  Вийшло  звичайно  дуже  прикро  і  ніяково,  по  відношенню  до  наших  гостей,  але  нам  з  Вітою  дуже  сподобалося  щедрування  і  запам’яталося  на  довгі  роки.
 
[i](*-  на  фото  гнідинцівські  щедрувальники    приблизно  2014  рік)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879765
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020


КОЛЕСО

                   З  прогоном  в  мене  пов’язана  ще  одна  цікава  історія.  Трапилася  вона  взимку  на  святках.  До  нас  приносили  вечерю  остапівчани,  і  Рубани  подолянські,  бо  бабуся  Галя  йому  «баба».  Не  знаю  як  де,  а  в  нас  крім  хрещених  батьків  беруть  ще  названу  бабу.  Традиція  ця  пішла  з  давніх  давен,  коли  бабі  повитусі,  яка  допомагала  з’явитися  дитині  на  світ  приносили  вечерю  на  святках.  Часи  змінилися  –  а  традиції  лишилися.
                   Після  пишного  застілля  та  безперервних  розмов  дійшла  черга  до  обговорення  зимової  розваги,  до  якої  долучаються  і  малі  і  старі.  Подоляни  розказали,  що  на  прогоні  поставили  колесо  і  туди  всі  з  радшляху  ходять  кататися.  Що  таке  колесо  –  я  не  знала,  в  уяві  зразу  ж  згадалося  колесо  від  воза,  колесо  від  великого  трактора,  та  чортове  колесо.  Хоча  те,  про  що  вони  розповідали,  зовсім  з  цим  не  асоціювалося.
                 Вони  запросили  нас  на  колесо,  а  ми  й  не  відмовилися.  Після  вечері  бабуся  дала  Толі  подарунок,  ми  вшістьох  погрузилися  в  нашу  Ниву  і  поїхали  засніженою  дорогою  на  поділ  до  колеса.
                 У  лід  був  забитий  великий  кілок,  до  нього  причеплена  довга  жердина,  а  до  неї  прикріплені  санки.  Хтось  сидів  на  санчатах,  а  інші  ходили  по  колу    і  штовхали  другий  край  жердини.  Було  весело.  Так  захопилися  цією  забавою  що  всі  сміялися  і  веселилися,  і  крім  нас  мама,  тато,  тьотя  Ніна  і  дядько  Сашко  по-черзі  сідали  на  санчата  і  розкрутившись  летіли  і  очерет  або  в  кучугури  снігу.
               На  колесі  час  пролетів  непомітно  і  додому  ми  повернулися  глибокої  ночі  щасливі  від  такої  непередбачуваної  розваги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2020


«ТИТАНІК» НА ПРОГОНІ

                   Одного  разу  на  Трійцю  до  мене  на  храм  прийшла  Віта.  Гостей  дома  було  сила  силенна.  Я  допомогла  мамі  поставити  на  стіл  наїдки,  а  сама  з  Вітою  сіли  за  стіл  смакувати  салати.  В  той  час  у  школі  всі  дівчата  хвалилися  новими  салатами,  а  цього  дня  була  нагода  скуштувати,  які  ж  вони  на  смак.  Ми  пили  саморобне  шампанське  (  березовий  сік  з  ізюмом),  закусували  «Шубою»,  «Людмилою»,  «Хео-хе»,  «Мімозою»  та  іншими…
                         Коли  ми  наїлися  моїх  салатів,  то  пішли  до  Віти  куштувати  того,  що  наготували  вони  для  своїх  храмових.  Наїлися  і  напилися  від  пуза  і  вирішили  пройти  Подолом  подивитися  хто  до  кого  приїхав,  хто  як  храмує.  Біля  Рипуленків  стріли  їхнього  родича  з  Журавки,  (як  його  звуть,  я  вже  не  пам’ятаю),  але  він  майже  наш  одноліток,  то  пішли  вештатися  разом.  Непоспішаючи  ми  пішли  на  прогін  до  води,  повз  ту  кляту  вербу,  на  якій  була  тарзанка,  і  з  якої  я  впала.  Ходили  дивилися,  поки  не  побачили  човен  який  був  прив’язаний  ланцюгом  до  кілка  біля  очерету.  Як  на  замовлення  човен  був  відімкнений,  тому  ми  не  вагаючись  вирішили  поплавати  трішки.
                               Пам’ятаю,  змалечку,  як  говорили  старші,  що  на  Зелену  неділю  не  можна  купатися  у  водоймах  та  і  не  бажано  взагалі  підходити  до  води.  А  ми  –  молоде  і  непередбачуване  покоління  вирішили,  саме  цього  дня  скористатися  човном.  
                           Спочатку  все  було  чудово:  свіже  вологе  повітря,  шелест  молодого  очерету,  поодинокі  пірнання  карасів,  пурхання  сполоханих  пташок.  Романтика  продовжувалась  і  тоді  коли  джентльмен  невпинно  веслував,  а  ми  з  Вітою  сиділи  і  пишалися,  і  тоді,  коли  пливли  дуже  далеко  на  кругле  озерце  з  чистим  від  ряски  плесом.  А  от  коли  поверталися  до  берега  Віта  чомусь  дуже  крутилася  і  нахилялася  до  води.  Її  необачність  обернулася  тим,  що  метрів  за  десять  від  берега  вона  мелькнула  з  човна  у  воду.  Летіла  вона  дуже  дивно  і  швидко:  спочатку  пірнула    її  чорноволоса  голова  з  модним  каре,  потім  новенька  полосата  кофтинка,    а  за  нею  червона  спідниця  в  обтяжку  з  замочками  з  обох  боків.  Ми  як  справжні  рятувальники  кинулися  рятувати  Віту,  так  старалися,  що  перекинули  човна  і  шубовснули  у  воду.  
                         На  наше  щастя  води  в  тому  болоті  було  приблизно  по  коліна,  а  муляки,  мабуть  там  по  шию,  тому  ми  потягли  Віту  і  човен  до  берега.  Нашого  Титаніка,  як  і  його  тезку  чекала  неприємність,  його  ми  доправили  догори  дном.  Віту  ж  в  грязюці,  як  мару,  ми  витягли  живісіньку,  але  дуже  брудну:  новий  одяг  був  весь  у  грязюці,  у  волоссі  заплутався  кушир,  та  і  смерділо  від  неї  болотом  так,  що  ми  не  могли  близько  підійти.  Але  було  так  весело  і  смішно,  що  ми  довгий  час  не  переставали  реготати.  
                     Довгий  час  ми  не  могли  придумати,  як  «замазуру»  вести  додому.  Хоч  Вітина  хата  і  недалеко,  та  треба  було  пройти  не  менше  ніж  через  десяток  дворів,  а  у  кожному  по  кілька  десятків  храмових.  Такої  слави  ми  допустити  не  могли  тому  побрели  сусідськими  городами,  через  підгорнуту  картоплю  рясно  вкриту  червоними  колорадами.
                       Після  водних  процедур  Віта  довго  відмивалася  дома  у  ванній.  Мабуть  той  храм  вона  до  цього  часу  пам’ятає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020


ТАРЗАНКА

                     Одного  весняного  дня  після  уроків  я  поїхала  велосипедом  до  Віти,  щоб  підтягнути  знання  з  алгебри.  Довго  ми  вчили,  чи  ні  та  весна  бере  своє.  Всидіти  в  хаті  у  нас  уже  не  було  емоційних  сили  тому  ми  вийшли  на  подвір’я,  а  там  все  цвіте,  пахне,  дзижчать  бджоли,  кумкають  жаби,  співають  птахи.  
                       Ні  про  яку  науку  вже  думати  ми  не  могли,  тому  щоб  не  втрачати  час  дарма  пішли  на  прогін.  Що  означає  це  слово  -  я  не  знаю,  та  місцевість  на  Подолі  де  верби,  очерет,  долина  та  вода  називають  в  нас  саме  так.  Улюбленою  забавою  всіх  дітей  радшляху  -  була  тарзанка.  Її  змайстрували  на  гілці  старезної  верби  і  там  розгойдатися  можна  було  аж  до  води.  Товстелезні  гумові  паси  звисали  з  верби  і  манили  до  себе  хоробрих  екстрималів.
                       Віта  жила  близько  від  прогону,  тому  щодня  там  збиралася  з  однолітками  гойдатись  на  тарзанці.  Я  таке  чудо  бачила  вперше,  тому  не  ризикувала  близько  підходити.  Я  дивилася,  як  Віта  вправно  залазить  по  корі  великої  верби,  ставала  на  гілку,  тримали  тарзанку  і  відпускалася  у  вільний  політ,  наступного  разу  клала  дощечку,  і  ніби  на  великій  гойдалці  колихалася  під  крислатою  вербою.  В  неї  все  виходило,  швидко,  легко,  граційно,  тому  і  мені  захотілося  спробувати.  
                   З  горем  пополам  Віта  мене  заштовхала  до  злітного  майданчика,  потримала  мотузки,  щоб  я  гарно  вмостилася  і  підштовхнула  мене.  Я  летіла  наче  птах.  Гойдаючись  ніби  прорізала  травневе  повітря  насичене  ароматами  лугових  трав.  Ще  і  ще  я  долала  маршрут  по  корі  верби  щоб  знову  пролетіти  на  цій  чудернацькій  вихалці.
                       Коли  я    вже  без  страху  освоїлася  у  цій  екстремальній  розвазі,  Віта  запропонувала  вдвох  одночасно  гойднутися.  Все  спочатку  було  добре:  ми  вилізли  на  вербу  Віта  зручно  вмостилася  на  вихалці,  а  в  той  час  коли  сідала  я,  щось  пішло  не  так.  Тарзанка  колихнулася  і  з  Вітою  полетіла  за  своїм  маршрутом,  як  великий  маятник,  а  я  ухватилась  за  вербу,  як  за  рятувальний  круг  і  почала  повільно  спускатися  по  стовбуру  донизу.  Час  ніби  зупинився,  а  я  продовжувала  невпинний  рух.  Відчувала  кожну  складочку  колючої  вербової  кори,  як  вона  дряпала  мене  та  застрявала  в  тіло,  а  відпустити  її  я  не  могла,  бо  до  землі  було  ще  далеко.  
                       Коли  я  досунулася  вниз  то  Віта  вже  мене  там  чекала  і  усно  керувала  куди  мені  приземлятись,  щоб  не  в  кропиву.    Шорти  і  футболка  від  тертя  об  кору  прогоріли  до  дірок,  все  тіло  було  обдерте  від  лоба  до  п’яти  (бо  я  ж  намагалася  триматися  за  дерево  всіма  частинами  тіла).  Віта  насилу  дотягла  мене  до  неї  додому,  а  там  із  сестрою  Юлею  витягували  колючки  мені,  промивали  рани,  та  мазали  зеленкою.  Рятувальна  акція  тривала  майже  до  темна,  та  і  добре  що  люди  не  бачили  інопланетянки,  яка  їхала  велосипедом  додому  з  гостей.
                         Через  кілька  днів  було  свято  останнього  дзвінка.  Я  на  ньому  стояла  як  фронтовик,  що  повернувся  з  поля  бою,  вся  обдерта  і  в  зеленці.  Оцінки  за  алгебру  вже  були  виставлені  в  табелі  а  вавки  від  тарзанки  гоїлися  ще  довго.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020


ПОДРУГА ВІТА

                         Приблизно  класу  з  четвертою  я  затоваришувала  з  однокласницею  Вітою.  В  нас  було  однакове  прізвище,  хоча  степінь  «рідності»  до  цього  часу  так  і  не  встановили.  З  Вітою  ми  ходили  разом  у  музичну,  співали  у  ансамблі  «Перлинка»,  виступали  на  сцені.  Коли  у  клубі  проходила  репетиція  і  наші  мами  співали  в  ансамблі,  а  ми  з  Вітою  теж  долучалися  до  мистецтва.  Віта  добре  вчилася,  тому,  коли  в  мене  були  проблеми  з  точними  науками  вона  мені  допомагала.  
                         Ми  ходили  одна  до  одної  в  гості,  по  кілька  разів  на  тиждень,  навіть  ночували  одна  в  одної.  Звичайно    майже  до  ранку  говорили,  та  реготіли,  на  всю  хату,  та  було  весело.  Ходили  до  Вітиних  бабусі  й  дідуся  на  Савранку.  На  великій  перерві  ходили  по  свіжий  гарячий  хліб  на  табір  в  колгоспну  пекарню.  Саме  з  Вітою  ми  потрапляли  в  цікаві  пригоди,  що  до  цього  часу  не  йдуть  з  пам’яті.  
                           Коли  стали  трішки  доросліші  то  в  нашому  клубі  був  організований  молодіжний  театр,  в  якому  готували  на  показ  музично-драматичні  мініатюри,  яким  аплодували  на  багатьох  сценах  району.  Хлопці  і  дівчата  майже  наші  однолітки,  були  гарними  акторами,  та  траплялися  і  смішні  випадки:  коли  на  виступі  в  Остапівці,  Вєрка  Сердючка  (Сергій  Андрущенко),  пригостив  нас  справжньою  самогонкою,  а  ми  випадково  випили…  Ох  і  було  ж…
                   Віта  дуже  боялася  миш,  тому  коли  одного  разу  в  класі  одна  пробігла,  мені  три  дні  прийшлося  Віту  на  спині  носить,  бо  вона  їх  страшенно  боїться.      
                   Одного  разу,  коли  мама  була  в  Чернігові  доглядала  за  тьотею  після  операції,  ми  з  Вітою  організували  моє  день  народження,  на  якому  було  двадцять  шестеро  гостей.  Готували  різні  страви  майже  добу:  я,  двоюрідна  сестра  Іра    (їй  тоді  було  десять  років)  і  Віта,  а  бабуся  нам  натушила  м’яса  і  картоплі.  Віта  запропонувала  напекти  тістечок  «Гніздечок»  ,  ми  таке  й  зробили,  а  тоді  вона  нас  із  Ірою  модно  постригла  за  допомогою  леза  «рванкою».  
                     Ця  витівка  не  аби  як  шокувала  моїх  рідних,  ну  це  був  уже  підлітковий  вік,  так  що  ніхто  не  сварив,  а  радили  думати  своєю  головою.

[i](*  на  фото  фрагмент  із  сценки  "СВ-шоу",  я  -  в  ролі  баби  Палажки,  Віта  -  в  ролі  Гелі)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020


В МУЗИЧНУ ШКОЛУ

                     Скільки  себе  пам’ятаю:  музика  –  це  моє!  Співала  в  садочку,  виступала  на  сцені,  дома  з  мамою,  сама  з  телевізором  та  програвачем.  Дуже  хотілося  вміти  грати  на  інструментах,  та  чудес  не  буває,  бо  всі  мої  спроби  були  бреньканням  і  рипінням.
                     Спочатку  я  мучила  зелену  гармошку  тьоті  Наді,  яка  довго  була  у  нас  –  та  було  щось  не  те.  Така  сама  ситуація  з  гітарою,  яка  лежала  в  нас  на  гардеробі.  А  коли  була  в  клубі  то  пробувала  освоїти  і  баян  і  фортепіано  і  ударні  й  духові  інструменти  та  нічого  не  виходило.  А  грати  хотілося!
                     На  початку  четвертого  класу  мене  віддали  у  Варвинську  музичну  школу  щоб  навчитися  грати  на  баяні.  Як  грає  баян  мені  подобалося  бо  вдома  на  ньому  грала  мама,  а  у  клубі  грав  Журавльов  Сергій  Дмитрович,  який  і  став  моїм  учителем.  Маленького  баяна  у  мене  не  було,  тому  на  перших  порах  брали  покористуватися  у  Рубанів  подолянських,  їхній  Сергій  колись  навчався  в  музичній,  тому  мав  красивий  синій  баян.  
                         Двічі  на  тиждень    за  різної  погоди  мама  мене  возила  на  уроки  у  Варву  попутнім  транспортом.  Там  крім  спеціальності  було  сольфеджіо,  яке  спочатку  було  наче  китайська  грамота  і  вела  вчителька  з  незвично  дзвінким  голосом.  Через  два  місяці  доїзду  по  негоді  якось  вдалося  відкрити  філіал  музичної  школи  у  нашому  селі.  Майже  десять  нових  учнів  стали  навчатися  гри  на  баяні  та  фортепіано  у  Гнідинцях  в  будинку  культури.  Було  набагато  зручніше:  нікуди  не  їхати,  а  просто  прийти  після  уроків  і  продовжити  митецьке  навчання.
                         Сольфеджіо,  музичну  літературу,  та  фотрепіано  –  вела  наша  односільчанка,  яка  здобула  музичну  освіту  у  місті  Чайковський,  а  зараз  викладала  у  Варвинські  дитячій  музичній  школі  –  Тесля  Оксана  Григорівна.
                         Уроки  були  прекрасні,  а  ми  –  учні,  потоваришували,  бо  мали  спільні  музичні  інтереси.
                         У  Світличному  в  колишньої  учениці  мого  вчитеся  купили  мені  баян  «Огоньок»  за  гроші  що  дали  світличанські  дідусь  і  бабуся  і  так  почалася  моя  старанна  робота.  
                             Уроки,  домашні  заняття,  технічні  заліки,  академконцерти  (  яких  я  дуже  боялася)  –  все  це  половина  бажаючих  вчитися  просто  не  витримали,  а  я  наступного  року,  ще  почала  навчатися  гри  на  додатковому  інструменті  –  фортепіано.  Від  цього  часу  про  вільний  час  я  забула,  дома  учила  уроки,  грала  на  баяні,  у  клуб  ходила  грати  на  фортепіано,  бо  власного  інструменту  в  мене  не  було.  Через  п’ять  років  навчання  я  продовжила  вчитися  додатковий  рік,  щоб  підготуватися  до  вступу  в  музичне  училище.  Мені  купили  дорожезний  гарний  баян  з  виборною  системою  і  надії  моїх  рідних,  які  вклали  в  покупку  биків  та  кабанів,  треба  було  виправдати.
                               Я  не  пішла  у  музичне  училище,  а  почала  навчатися  в  обласному  педагогічному  ліцеї,  в  музично-філологічному  класі,  і  не  жалкую,  бо  навчання  в  моїй  музичній  школі,  та  ліцеї,  дякуючи  чудовим  викладачам,  дали  мені  путівку  в  подальше  творче  життя,  і  можливість  здобути  кілька  вищих  освіт.
                         З  того  часу  я  запам’ятала  кілька  важливих  речей:  -  є  робота,  яку  ніхто  крім  мене  не  виконає;  краще  працювати  потрошку  систематично,  ніж  намагатися  зробити  за  один  день;  до  складного  –  ведуть  десятки  тисяч  дрібних  кроків;  краще  виправити  маленький  недолік,  ніж  у  великих  справах  постійно  робити  помилки…  Я  обрала  свій  шлях  ще  маленькою,  вдячна  батькам,  що  підтримували,  вчителям,  що  навчали    і  долі  що  так  все  сплела  у  моєму  житті.
                   
[i](*  -  на  фото  тріо:  Тесля  Оксана  Григорівна  -  моя  викладачка  сольфеджіо,  музичної  літератури,  фортепіано,  моя  мама  і  Журавльов  Сергій  Дмитрович  -  вчитель  по  баяну)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878560
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2020


Холодний червень

[b][i]Холодний  червень  –  майже  листопад,
Дощі  полощуть  веселкове  літо,
Погожі  дні  блукають  невпопад,
Й  ховаються  у  недозріле  жито.

Зелені  жаби  кумкають  в  ставку,
І  цвіркуни  виводять  серенади,
Якби  тепла,  у  пору  ось  таку,
Щоб  солов’ї  виводили  рулади.

Якби  ще  сонце  виглянуло  з  хмар?
Бо  ждуть  квітки  голубляче  проміння?
Щоб  написати  літній  мемуар,
Нам  треба  трішечки  душевного  терпіння.

04.06.2020
[/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2020


В НЯНЬКАХ

                   Коли  мені  було  майже  десять  років  по  сусідству  у  Марунденків  народився  маленький  хлопчик.  В  перший  же  день  коли  його  привезли  додому  ми  пішли  на  познавання.  Поки  дорослі  сиділи  за  столами  і  бажали  новонародженому  усіляких  гараздів,  Сашко  –  тато  хлопчика  повів  мене  до  маленького  Жені.  Він  був  дуже  малесенький,  але  за  ним  було  цікаво  спостерігати.  Саме  тоді  мене  запросили  приходити  глядіти  Женю.  
                       Пропозицією  я  скористалася  вже  наступного  дня.  Я  приходила,  колисала,  забавляла,  носила  по  кімнаті,  говорила  до  нього,  співала  колискові,  а  він  слухав  і  реагував.  Женя  до  мене  швидко  звик  і  коли  я  приходила,  то  він  радів  і  посміхався.  Його  мама  –  Свєта  не  боялася  залишити  дитину  зі  мною  на  певний  час,  поки  їй  потрібно  було  виконати  якісь  домашні  справи.  А  з  ним  гралася,  перевдягала,  коли  було  потрібно,  заспокоювала,  коли  нападали  на  нього  плачі.
                       З  моря  Жені  я  привозила  торохтушки,  пустушки,  персики  та  виноград.  
Навіть  коли  була  шкільна  пора,  то  на  вихідних  я  знаходила  час,  щоб  піти  до  Жені.  Так  тривало  більше  року,  згодом  часу  в  мене  стало  менше,  а  Женя  став  дуже  активним  в  непосидючим,  так  що  впоратись  мені  з  ним  було  не  просто.  Коли  він  подорослішав,  то  приходив  до  мене  з  Вовою  Бахмачевим  щоб  я  їх  підстригла.
                           Був  цікавий  випадок,  коли  ми  з  Жениним  класом  готували  вальс  на  випускний,  то  Женя  почав  відволікатися  і  бешкетувати.  Я  йому  зробила  зауваження,  що  негарно  так  чинити  сусідові,  якого  я  гляділа.  А  він  відпалив:  «Так  це  що?  Ви  мене  і  голим  бачили?»  Після  його  фрази  вже  ніхто  не  продовжував  репетицію,  бо  голосного  сміху  його  однокласників  не  можна  було  зупинити.
                   Женя  виріс  у  кремезного  чорнявого  парубка,  який  щоразу  чемно  і  приязно  вітається,  ніби  пам’ятає  скільки  часу  його  дитинства  я  намагалася  його  виховувати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878404
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020


БАБУСЯ ГАЛЯ

                   З  бабусею  Галею  ми  товаришуємо  завжди.  Я  їй  намагаюся  допомагати  у  чому  маю  сили.  Я  єдина  внучка,  яка  виросла  на  очах  бабусі  і  тому  вона  радіє  кожному  моєму  приїзду.
                     Коли  була  маленькою  то  часто  перед  сном  бабуся  мені  читала  норвезькі  народні  казки:  про  північного  ведмедя,  про  тролів,  про  чудернацьку  птицю  та  і  під  українські  казки  я  добре  засинала.  Та  одного  разу  було  навпаки.  Бабуся  якось  мене  вкладала  спати  і  читала  казку  про  орлика  який  чомусь  там  літав  через  кам’яні  гори.  В  той  час  у  нас  вдома  проводили  газ  і  бабуся  настільки  розхвильована  цим  питанням,  читаючи  заснула  і  але  продовжувала:  «Запитали  у  орлика  :  коли  нам  привезуть  труби  і  зварку?»    Спочатку  я  не  зрозуміла  що  сталося,  бо  цю  казку  я  чула  раніше.  Та  коли  зрозуміла,  що  бабуся  спить  і  говорить  почала  сміятися  на  всю  хату.  Про  сон  вже  й  мови  не  було.
                     Коли  я  вдома  хворіла  і  дуже  хотіла  навчитися  в'язати  шкарпетки  –  бабуся  мені  в  цьому  допомогла.  Вона  пішла  до  Тоськи  Никонової  понесла  їй  молока  і  домовилася,  що  вона  мене  навчить.  Баба  Тоська  розповідала  всі  ази  в’язання  бабусі,  а  бабуся  вже  вдома  навчала  мене,  та  коли  виникали  проблеми  з  п’яткою  чи  ще  чимось,  бабуся  знову  йшла  за  порадою,  а  потім  все  переказувала  мені.  Так  за  короткий  час  у  мене  з’явилося  чотири  пари  новеньких  в’язаних  шкарпеток.
                       Ще  з  бабусею  ми  разом  вишивали.  Вона  сідала  біля  вікна,  спиною  до  батареї,  розкладала  шиття,  а  біля  неї  свої  узори  вишивала  я.  Шила  і  розпитувала  бабусю,  «хто  кому  родич».  Такі  розмови  мене  спонукали  до  дослідження  свого  роду  більш  серйозно.
                       Колись  у  бабусі  були  довжелезні  сиво-чорні  коси,  які  бабуся  сплітала  у  тугу  косу,  закручувала  в  гулю,  пристібала  шпильками  і  гребінцем.  Пізніше  дідусь  дуже  коротко  підстриг  бабусю,  та  надалі  її  перукарем  стала  я.
                       Часто  з  бабусею  ми  їздили  у  Варву  на  базар.  Бабуся  завжди  собі  купувала  тапочки  і  ще  що  там  було  потрібно.  В  кожну  поїздку  мені  теж  щось  купувала,  навіть  коли  я  не  просила,  а  просто  примірювала  і  мені  личило.
                         Мені  дуже  подобалося  коли  бабуся  мене  розчісувала  довго  й  не  квапливо.  Вона  сиділа  на  дивані,  я  на  підлозі  біля  неї  і  релаксувала.  Потім  ще  бабуся  робила  мені  масаж,  як  вміла,  але  це  було  так  доречно,  в  той  час  коли  боліла  в  мене  спина.  
                         З  бабусею  Галею  ми  вдвох  швидко  і  злагоджено  ліпили  пельмені,  варили  вареники  на  пару.  Ще  раніше  пекли  в  духовці  коржики  і  робили  з  них  розочки.
                         Дуже  часто  бабуся  мене  пригощала  солодощами,  які  тримала  у  схові  і  ділила  так,  щоб  кожен  день  був  гостинець.  Надарувала  мені  бабуся  десяток  халатів,  ночнушок,  колготок,  штанів  і  свою  квітчасту  велику  хустину.
                         Приблизно  ближче  до  сімдесяти  років  у  бабусі  заболіли  ноги  і  вона  пересувалася  спираючись  на  стільчик.  Бабся  продовжувала  готувати,  прибирати,  сапувати  та  виконувати  іншу  роботу,  але  коли  потрібно  було  їй  щось  принести,  кудись  піти,  щось  зробить,  то  я  це  виконувала.  
                         Тепер  коли  бабуся  прикута  до  ліжка,  я  намагаюся  приїжджати  і  більше  часу  проводити  з  нею,  адже  у  свій  час  вона  мені  приділяла  багато  свого  часу  і  я  хочу  їй  віддячити.

[i](*  -  на  фото  бабуся  Галя  ліпить  паски)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020


ДІДУСЬ ПАВЛУСЬ

                       Дідуся  я  пам’ятаю  з  раннього  дитинства.  Високий,  кремезний,  кругловидий,  лисий  з  білим  волоссям  за  вухами  та  на  потилиці.  Дідусь  завжди  був  дуже  серйозний  і  строгий  та  в  пам’яті  ж  залишається  найголовніше  і  найближче  серцю.  Це  усвідомлення  приходить  не  зразу,  а  вже  тоді  коли  все  лишається  в  минулому  і  вже  не  повториться.  Коли  вже  не  можна  поговорити,  чи  побачити,  але  у  душі  залишаться  назавжди.
                         Коли  я  була  маленькою  то  казала  на  нього  «дідака»,  у  відповідь  він  мене  величав  «Іннакою».  Це  тривало  поки  я  не  навчилася  казати  «дідусь».  В  той  час  я  до  всіх  зверталася  та  «ти»,  і  щоб  навчити  мене  чемності  на  мене  бабуся  і  дідусь  говорили  «ви».  Я  дуже  сердилася  і  пояснювала,  що  я  маленька  і  не  треба  мене  називати  так,  як  кажуть  на  старих.  Їхній  педагогічний  прийом  спрацював  частково:  чужих  і  дідусів  та  бабусів  навчили  називати  на  «ви»,  а  от  до  тата  і  мами  до  цього  часу  звертаюся  на  «ти».
                             Маленькою  я  любила,  коли  нам  з  Юрою  дідусь  розповідав  казки  про  те,  як  він  був  малим,  а  ми  були  старими.  І  казав,  що  це  чиста  правда,  просто  ми  все  забули.
                         Зимою  дідусь  водив  мене  через  ставок  в  яр  спускатися  з  крутих  бугрів  на  санчатах.  Це  було  дуже  захопливо  і  я  чекала  кожної  нової  мандрівки.  Коли  замерзав  лід  на  нашому  ставку  дідусь  ставив  козубки  в  які  ловив  в’юнів.  Тих  гадючок  я  дуже  боялася,  але  їла  жареними,  особливо  тоді,  коли  вони  були  з  ікрою.  
                             Дідусь  працював  трактористом,  а  коли  став  пенсіонером,  то  без  діла  не  сидів.  Щодня  гув  станок  і  летіла  тирса,  то  дідусь  робив  дерев’яні  деталі  у  новобудови.  Влітку  жнивував  у  колгоспі,  передавав  молодому  поколінню  знання,  як  укладати  скирти  соломи.  Разом  з  дідом  Біланом  по  черзі  вони  працювали  у  млині.  Мололи  борошно,  дерть,  дрібнили  інші  злаки.  Там  було  все,  як  у  казці  –  все  в  павутині  і  борошні.  Цікаві  старовинні  дерев’яні  деталі  так  і  манили  до  себе,  але  надзвичайний  гул  відганяв  далеко  від  млина.
                         Коли  до  наших  комір  привозили  зерно,  то  дідусь  там  підпрацьовував.  Не  знаю  що  за  посада  в  нього  там  була,  але  ремонтував  пристрої  які  віяли  зерно,  і  пересував  їх  куди  потрібно.  Часто  я  їздила  в  коморі  до  дідуся,  то  води  колодязної  холодненької  повезу,  то  яблук  з  яблуні  «Гірчиці»  повну  сумку,  якими  дідусь  пригощав  бабів,  які  працювали  на  сипках.  Вони,  (як  нагороду)  насипали  мені    в  торбу  гречки  і  запрошували  через  годинку  ще  до  себе  з  холодною  водою.  Так  за  кілька  днів  додому  я  привезла  майже  три  мішки  гречки.
                           Коли  наступала  осінь  чи  зима  дідусь  у  літній  кухні  чистив  качани  спеціальною  машинкою,  а  відпочивав  перед  телевізором  на  дивані  закинувши  ногу  на  коліно.  Часто  звук  телевізора  заглушував  голосним  хропінням,  а  коли  прокидався  читав  книги,  газети  і  знову  йшов  на  подвір’я  пораться.
                         Щороку  дідусь  вигадував  різні  нові  приспособи  для  обробки  городу,  то  рало,  то  сапувачку,  то  пристрій  для  підгортання  картоплі.  Всі  винаходи  були  з  підручних  матеріалів:  пішли  у  хід  колеса  від  триколісного  велосипеда,  різні  болтики  та  залізячки,  які  до  цього  часу  ще  лежать  в  пристройці.
                             Я  була  дідусевим  перукарем  і  щоразу  сперечалася  з  ним  з  приводу  зачіски.  Я  хотіла  стригти  під  «трієчку»,  а  дідусь  просив  під  «нуль».
                 Коли  на  городі  починав  зеленіти  молодій  часник  дідусь  кришив  і  товк  його  в  столітній  дерев’яній  ковганці.  Повільно  і  не  поспішаючи  переминав  часник  з  сіллю  і  вкидав  повну  ложку  у  миску  борщу.  Сало  різав  маленькими  шматочками  і  ножем  закидав  його  в  рота.  Потім  наливав  чашку  холодного  молока  і  пив  вмочаючи  батон  в  мед,  або  у  варення.  
                   Всі  звички  дідусеві  були  зваженими,  впевненими  і  неквапливими.  Спогади  живуть  і  тепер  коли  дідуся  вже  немає,  коли  минуло  вже  кілька  років,  але  у  всьому  відчувається  його  присутність.  Я  сумую  за  дідусем.  Час  минає,  а  пам'ять  живе…
 [i]
(*  -  на  фото  дідусь  і  бабуся  під  час  святкування  Золотого  весілля  19.11.2010  рік)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878343
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020


У ЛАЗЬКОВУ ПО ГРИБИ

                 Одного  літнього  ранку  дуже  рано  мене  розбудив  дідусь.  Він  збирався  їхати  за  село,  щоб  знайти  в  ярах  та  лісах  місця,  де  є  соковита  хороша  трава  на  сіно,  а  заразом  подивиться  чи  є  гриби  вже?  Я  грибник  з  дитинства  і  тому  навіть  ранній  підйом  поступався  перед  можливістю  побувати  на  тихому  полюванні.  Дідусь  сказав  щоб  я  добре  снідала,  і  ловко  вдягалася,  бо  їдемо  на  довго,  а  там  можуть  бути  комарі.
                     Я  швидко  зібралася  і  ми  вирушили:  дідусь  на  своєму  зеленому  велосипеді,  а  я  «Аистом».  Виїхали  за  село,  далі  на  Винницькій  через  місток,  об’їхали  шовковицю    і  по  гребельці  перевели  велосипеди  на  іншу  сторону  до  поля.  Після  дощів  на  грунтовій  дорозі  було  дуже  багато  калюж,  тому  час  від  часу  ми  зупинялися  щоб  оминути  грязь.  Такі  незручності  були  дріб’язковими,  порівнюючи  з  можливістю  назбирати  грибів.  
                     Шлях  наш  лежав  між  полів  де  росла  ще  зелена  пшениця,  листаті  висапувані  буряки,  жовтоголові  соняшники,  ароматна  гречка.  Коли  доїхали  до  Лазькової,  спочатку  заховали  в  хащах  велосипеди  і  пішли  розвідувати  територію.  
                       На  нашому  боці  траплялися  величезні  галявини  соковитої  трави,  яка  підходить  для  сіна,  вони  постилалися  від  поля,  аж  до  річечки,    що  розділяла  ліс  на  два  боки.  Все  було  добре,  та  нажаль  навіть  поганки  там  не  росло.  В  лісі  було  волого,  сиро,  що  навіть  чоботи  трішки  тонули  і  скобзалися.  Дерева  і  кущі  були  заплутані  павутинками,    вороже  дзижчали  комарі  погрожуючи  нам  своїми  укусами.  Ми  продовжували  шукати,  але  марно.  
                         Коли  повернулися  назад  до  велосипедів,  дідусь  запропонував  перейти  на  інший  бік  лісу,  може  там  що  знайдемо.  І  справді,  через  кілька  метрів  я  знайшла  піддубня,  молоденького,  м’ясистого,  який  був  просто  переді  мною.  Радості  не  було  меж  і  дідусь  порадив  краще  дивитися  в  сухій  траві.  А  там    і  великі  і  малі,  і  по  одному  і  купами.  За  мить  сумка  грибів  була  повна.  А  грибів  ще  більше  почало  знаходитись.  В  другу  торбу  потрапили  дощовики  і  печериці  і  бабки,  синяки  і  решіточки.  У  дідуся  теж  дві  сумки  були  повні.  Свої  здобутки  ми  віднесли  до  транспорту  і  заховали  в  кущах,  а  самі  повернулися  вже  з  мішком.  Величезні,  наче  брилі  піддубні  були  один  біля  одного  і  ми  швидко  наповнювали  мішок  цими  велетнями.
                             Раптом  в  гущавині  лісу  ми  почули  тріск  гілок.  Я  завмерла  і  страшенно  злякалася.  Все  тому  що  по  дорозі  дідусь  розповідав,  що  тут  водяться  і  лисиці  і  вовки,    і  бобри  і  лосі.  Між  грибами  траплялися  сліди  косуль  та  розриті  місця  де  гриблись  дикі  кабани.  Але  почули  людський  голос.  Виявляється  односельчанин  дід  Володька  Мосул    у  кирзових  чоботях  теж  ходив  цим  лісом  з  повною  торбою  грибів.  Поки  вони  поговорили  з  дідусем,  я  дозбирала  мішка  грибами  і  ми  рушили  додому.
                     У  дідуся  на  багажнику  був  прив’язаний  мішок  на  рулі  дві  сумки,  я  теж  дві  сумки  везла  на  своєму  велосипеді.  Було  важко,  сумки  заносили  в  різні  боки,  але  ж  скільки  радості!  Вдома  всі  чистили  наші  трофеї  до  вечора,  а  вже  наступного  ранку  тато  з  дідусем  поїхали  в  Лазькову  косити  траву  на  сіно.  
                   Через  кілька  днів  вже  машиною  ми  поїхали  в  той  ліс.  Коли  перевернули  сіно  пішли  на  наші  грибні  місця,  але  ліс  ніби  підмінили  і  ми  нічого  там  більше  не  знайшли.  Минуло  багато  років,  а  я  ще  й  досі  пам’ятаю,  як  ми  їздили  з  дідусем  в  Лазькову  по  гриби.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878335
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020


В БУРЯКИ

     
                       Щоліта  скільки  себе  пам’ятаю,  на  полі  сапували  буряки.  Бабуся  працювала  в  ланці  і  їй  обов’язково  наділяли  певну  кількість  рядків  через  все  поле.  Мамі,  як  бюджетному  працівнику  добровільно-примусово,  теж  накидали  бурякові  сотки.  Одного  разу  мама  добровільно  взяла  два  гектари  і  у  вільний  від  роботи  час  обробляла.  Інколи  допомагати  їздили  машиною  всі,  навіть  мені  маленьку  сапу  зробили,  спеціально  в  буряки.  У  інший  час  двічі  на  день  возив  сапувальниць  автобусом  дід  Кадук.  Майже  повен  автобус  жінок  із  сапами  займали  рядки  і  йшли  в  інший  край  поля  знищуючи  бур’ян.  Я  теж  їздила  в  буряки  з  мамою.  
                           Одного  разу  у  вихідний  я  прокинулася  і  побачила  що  дома  нікого  немає  крім  старенької  бабусі  Каті.  Вона  мені  сказала,  що  наші  в  буряках.  Дуже  я  ображалася  що  мене  лишили  вдома,  я  б  хоч  трішки,  але  ж  допомогла  б  матусі  й  татусеві,  бабусі  й  дідусеві  сапувать  буряки.  І  я  вирішила  їхати  до  них  велосипедом.  Прив’язала  дротом  сапу  до  багажника  і  сідла  та  й  поїхала.  Та  річ  у  тім,  що  я  пам’ятала  де  були  буряки  минулого  року,  тому  і  поїхала  на  Поділ.  Де  раніше  були  буряки  -  росла  пшениця,  біля  табору  де  були  буряки  позаминулого  року  –  ріс  горох.  Де  їх  шукати  я  не  знала,  та  хтось  мені  підказав,  що  цього  року  буряки  в  «сімнадцятому».
                         Через  все  село  за  загребельський  міст,  по  Калиновицькому  шляху  в  бік  Шабарки  поїхала  я  щоб  знайти  своїх  сапувальників.  Там  пізнала  нашу  білу  машину,  лишила  біля  неї  велосипед,  а  сама  пішла  до  своїх  по  полю  щоб  допомогти  і  швидше  досапувати  площу.  Своїм  вчинком  я  дуже  здивувала  родичів,  та  їм  було  приємно,  що  в  них  така  помічниця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020


НА КОЛЕСАХ

       
                       Коли  ми  повернулися  з  моря,  вдома  чекав  мене  сюрприз  –  новенький  велосипед.  Новий,  блискучий,  оранжевий  велосипед  «Аист»,  який  тато  купив  напередодні,  склав  його,  змазав  деталі  мастилом,  накачав  колеса,  чекав  мене.
Та  була  одна  проблемка,  я  не  вміла  їздити  на  справжньому  велосипеді.  Раніше  в  мене  був  триколісний,  та  я  з  нього  давно  виросла  і  рік  чекала,  поки  куплять  велосипед.  
                       З  ранку  до  ночі  я  освоювала  особливості  велопереміщень.  Вздовж  і  впоперек  я  їздила  по  вигонці  біля  Булавинців.  Падала  десятки  разів,  позбивала  лікті  та  коліна,  а  раз  навіть  перелетіла  через  руль.  Додому  йшла,  як  з  війни:  побита,  втомлена,  але  щаслива,  що  майже  навчилася  їздити.
                         З  появою  велосипеда    в  мене  розширився  кругозір  та  відкрилися  нові  можливості.  На  своєму  двоколісному  помічнику  я  їздила  в  магазин,  до  подруг,  розвозила  записки  учасникам  вокального  ансамблю  «Мрія»  з  запрошенням  на  репетицію.  Пам’ятаю  як  після  одного  з  випадкових  приземлень  почав  тріщати  і  стукати  щиток  об  цеп.  Коли  я  їхала  –  було  чути  далеко,  а  попереду,  ще  десяток  запрошень.  Дядьо  Гриша  Прицупин  почув  що  у  велосипедистки  проблеми  і  швидко  виправив  ситуацію.  Щось  там  відгинав,  прикручував,  одним  словом  –  відремонтував.
                         З  велосипедом  відгонила  череду  на  вигін,  час  від  часу  їздила  до  березняка  попід  дітдомовським  ставком.          
                         Пізніше  цим  же  велосипедом  їздила  з  бабусею  в  Остапівку,  з  дідусем  у  Варву  (до  Плетених  на  храм),  з  мамою  в  Світличне  до  дідуся  і  бабусі.  За  багато  років  відбулося  багато  цікавих  пригод  у  які  я  потрапляла  разом  зі  своїм  велосипедом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020


НА МОРЕ

                                           Як  і  збиралися  в  кінці  літа  ми  поїхали  в  Крим.  Артема  відвозили  перед  школою,  щоб  встиг  адаптуватися,  Ірі  теж  в  садочок  пора,  а  я  саме  собою  давно  вже  мріяла  про  море.  З  нами  разом  їхали  Целепи  –  Любчик  і  тьотя  Надя.  Заздалегідь  ми  планували  до  своїх  родичів,  а  вони  до  свого  дядька  Володьки.  Але  він  працював  провідником  потяга,  і  якраз  був  у  рейсі,  тому  Любчик  і  тьотя  Надя  були  змушені  прихиститися  разом  з  нами  у  маленькій  двокімнатній  квартирі  моїх  родичів.  Жили  ми  як  цигани,  восьмеро  мешканців  на  крихітній  житловій  площі.  Спали  на  ліжках,  диванах,  кріслах  і  на  підлозі,  добре  що  тепло  було.
                       Кожного  ранку  тьотя  Оля  і  дядьо  Андрій  вирушали  на  роботу,  а  ми  прокидалися  і  лаштуватися  їхати  на  море.  До  моря  було  далеко,  тому  двоє  дорослих:  мама  і  тьотя  Надя;  четверо  малих  дітей:  я,  Артем,  Іра  і  Любомир,  всім  табором  йшли  на  автобусну  зупинку  щоб  доїхати  до  Углового  на  пляж.
                     Спочатку  від  своєї  зупинки  ми  їхали  на  автовокзал,  потім  пересідали  в  інший  автобус  і  вже  їхали  до  моря.  По  дорозі  минали  величезні  виноградники,  персикові  сади,  височезні  скелі,  майже  землянки  кримських  татар,  які  щойно  повернулися  на  Батьківщину  і    багатоповерхові  будинки  тих,  хто  приїхав  трішки  раніше.  Їхали  через  село  Долинне  в  я  кому  було  маленьке  але  гарне  чортове  колесо.  
                     В  Угловому  нам  зупиняли  біля  автобусної  каси,  звідки  вже  було  видно  море.  Але  спочатку  зачаровув  маленький  базарчик.  Там  лежали  величезні  кавуни  і  дині,  різних  сортів  виноград,  рум’яні  персики  і  яблука.  Та  мені  найбільше  хотілося  начинених  морквою  баклажанів,  які  пахнули  часником,  перцем  та  іншими  спеціями.  До  невеличкої  пекарні  завжди  стояла  черга  по  доку-хліб  по  дві  тисячі.  
                         Пляж  в  Угловому  був  пісчаний,  напівпорожній  та  зручний,  бо  мілководдя  займало  кілька  десятків  метрів.  Для  дітей  –  те,  що  треба.  Там  я  не  бачила  жодної  медузи,  вода  тепла  і  чиста.  Море  мене  зачарувало.  Ми  розміщувалися  на  трьох  покривалах,  засмагали,  гралися  в  піску,  бовталися  у  воді.  Саме  там  я  почала  вчитися  плавать.  Ще  було  цікаво  стри  бати  через  хвилі  у  шторм.  Коли  приходив  час  обіду  то  з  торбів  витягали  хліб,  сало,  помідори,  воду  в  банці  А  на  десерт  було  морозиво,  яке  носили  по  берегу  моря…
                     Одного  разу  сталася  неприємність  –  ми  не  встигли  на  автобус,  яким  треба  було  доїхати  до  автовокзалу.  Щоб  не  втрачати  дорогоцінної  можливості  день  побути  біля  моря,  Артем  запропонував  піти  напростець,  але  за  умови,  якщо  ми  не  боїмося  лісу.  Ми  згодилися  і  він  нас  повів  спочатку  вузенькими  вуличками,  потім  між  маленьких  будиночків,  по  стежинці  вгору.  Коли  були  вже  дуже  високо  і  внизу  люди  здавалися  комахами,  а  будинки  сірниковими  коробками,  Артем,  який  був  нашим  Сусаніним  повернувся  і  серйозно  задав  риторичне  питання:  «Пролезит,  или  не  пролезит?»  Виявляється,  далі  наш  шлях  був  через  вузьку  щілину  між  величезними  брилами  каменю  і  Артем  хвилювався,  чи  вдасться  тьоті  Наді  зі  своїми  габаритами  пролізти  в  ущелині.  На  щастя  ми  вийшли  звідти  всі,  але  попереду  нас  чекав  крутий  підйом  вгору  по  брилі.  
               А  вгорі  був  ліс  що  складався  з  трьох  одиноких  сосон    і  маленьких  кущиків  акації  яку  доїдали  прив’язані  поблизу  ослики.  А  звідти  вже  рукою  подати  до  автостанції,  а  долі  до  моря.
                     Час  в  Криму  пролетів  непомітно  і  швидко.  Нові  враження  переповнювали,  але  час  було  повертатися  додому  і  збиратися  в  другий  клас.
                   Наступні  два  роки  ми  теж  були    в  Угловому,  але  жили  вже  на  березі  моря  в  невеличких  будиночках.  Засинали  і  прокидалися  під  шум  хвиль,  дихали  морським  повітрям,  частувалися  смачними  домашніми  обідами,  які  возила  нам  тьотя  Оля  з  Бахчисараю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020


ПОДВІЙНИЙ УДАР

                 Хоч  я  в  школі  була  чемною  і  слухняною,  але  в  першому  класі  стався  інцидент,  який  до  цього  часу  мене  дивує.  Ну  як  я  могла?  Річ  в  тім,  що  під  час  перерви,  так  сталося,  що  я  випадково,  чи  навмисне  вибила  зуба  Ромі  Бочку.  Чи  його  зуб  хитався  і  сам  в  той  час  випав,  чи  мій  удар  справді  був  залізним,  але  зуб  був  у  Роми  в  долоні,  по  щоках  текли  сльози,  а  я  не  уявляла,    що  мені  робити:  чи  жаліти  його,  чи  оправдовуватись,  чи  просити  пробачення?  
                   Було  соромно  і  ніяково,  але  водночас,  не  щодня  ж  вдається  відчути  себе  супер-героїнею,  що  однокласникам  зуби  вибиває.
                   Вдома  я  розказала  про  свій  вчинок,  почула  кардинально  різні  точки  зору.  Мама  і  бабуся  мене  лаяли,  тато  і  дідусь  підтримували,  коли  приїхали  гості  з  Остапівки  я  зразу  ж  почала  розповідати  Юрі  (такому  ж  як  і  ми  першокласнику),  що  сьогодні  трапилося  в  школі.  Але  я  так  захопилася  емоційно  доносити  інформацію,  що  з  усієї  сили  мій  кулаку  полетів    в  обличчя  Юри,  а  ще  за  мить  він  виплюнув  зуб  і  потекла  кров…
                         Це  був  жах!  Лаяли  мене  всі,  Юра  ревів,  як  бугай  на  всю  хату.  А  я  у  двічі  дужче,  що  покалічила  брата,  що  всі  кому  не  лінь,  вичитували  моралі  про  мої  вчинки,  що  такий  фатальний  день  у  мене  видався.  І  я  зробила  висновок:  що  хлопців  бити  не  варто,  а  то  проблем  не  оберусь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020


КЛАСНІ ХЛОПЦІ

                       У  нашому  класі  було  сім  хлопців.  Зазвичай,  дівчата  з  хлопцями  не  товаришували,  у  кожного  була  своя  компанія  і  свої  інтереси,  але  з  деякими  хлопцями  мені  було  цікавіше  і  простіше  спілкуватися  ніж  з  однокласницями.
                     Штаєр  Денис  –  мій  родич,  чотириюрідний  брат.  Чорнявий  хлопчик  маленького  зросту,  але  дуже  допитливий  і  старанний.  Він  цікавився  іноземними  мовами  навіть  будучи  в  початковій  школі  (  англійську  раніше  вивчали  з  п’ятого  класу).
                       Любчик  Целеп  –  наш  математик,  я  з  ним  спілкувалася  більше  поза  школою.  Часто  після  уроків  ми  з  ним  ходили  в  клуб  до  наших  мам.  Інколи  в  бібліотеці  вчили  уроки,  інколи  блукали  між  книжкових  полиць  в  пошуках  цікавої  літератури,  інколи  він  допомагав  мені  розмальовувати  вбрання  паперовим  лялечкам.  
                       Після  першого  класу  Любчик  зі  своєю  мамою  з  нами  їздили  в  Бахчисарай.  Ми  їхали  до  тьоті  Олі,  а  Любчик  до  свого  дядька  Володьки,  який  був  провідником,  і  якраз  в  той  час  був  у  рейсі,  тому  ми  всі  жили  в  моїх  родичів  і  звідти  їздили  на  море.  Багато  цікавих  пригод  тоді  відбулося,  які  нас  здружили.
                         Пізніше  спільні  інтереси  з’явилися  в  мене  з  Дімою  Коломійцем,  бо  ми  разом  ходили  в  музичну  школу,  обговорювали  завдання  з  інструменту,  сольфеджіо  та  музичної  літератури,  що  для  інших  однокласників  було  китайською  грамотою.  Коли  мені  додому  провели  телефон,  то  щодня  м  з  ним  зідзвонювалися,  не  пам’ятаю  про  що  можна  було  говорити,  але  факт  є  факт.  Разом  з  Дімою  пізніше  ми  вперше  куштували  суху  мівіну,  незвичний  продукт  для  тих  давніх  часів.  І  дивувалися  куди  ж  виробник  подів  курку.  Яка  намальована  на  пакуванні.
                       З  іншими  хлопцями  я  не  сварилася,  але  і  особливої  дружби  в  нас  не  було.  У  четвертому  класі,  я  дізналася,  що  в  мене  закохався  однокласник  Максим  Ситник.  Я  навіть  не  уявляла,  як  реагувати  на  цю  інформацію,  що  однокласники  по  черзі  мені  переказували  по  секрету.  Як  так  можна?  Він  же  майже  на  рік  мене  менший!  Це  не  припустимо!  На  якомусь  родинному  святі  ми  з  максимом  інсценізували  пісню  «Ой,  куди  їдеш,  Явтуше!»  Я  співала  а  він  майстерно  грав  роль.  Після  свята  казав,  що  як  одружиться  зі  мною,  то  запряже  Машку  (їхню  кобилу),  сам  їхатиме  возом  на  гармошці  гратиме,  а  я  буду  співати.  Але  щось  в  дитячих  почуттях  не  склалося.  Був  і  більш  пізній  прояв  почуттів  у  восьмому-  дев’ятому  класі,  але  нічого  з  цього  не  вийшло.  А  от  наш  пес  названий  Максом,  в  честь  однокласника  прожив  більше  п’ятнадцяти  років.
                       Через  багато  років  Ситник  Максим  запросив  мене  на  своє  весілля.  А  рівно  через  шість  років  запросила  я  його  на  своє.  Це  єдиний  однокласник,  який  був  у  мене  на  весіллі.

[i](*  -  на  фото  фрагмент  з  інсценізації  пісні,  з  цим  номером  ми  з  Максимов  виступали  разів  двадцять)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877791
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2020


«НЕСПОРТСМЕН»

   
                         Що  спортсменом  мені  не  бути  я  зрозуміла  в  початку  другого  класу.  В  той  час  фізкультуру  в  нас  почав  проводить  чоловік  нашої  вчительки  –  Микола  Іванович.  Він  був  дуже  швидким  і  активним,  вимагав  від  нас  ніби  від  спортсменів,  натомість  як  з  Ольгою  Іванівною  фізкультура  мені  приносила  лише  радість.  Раніше  ми  робили  розминку,  бігали,  брали  участь  в  естафетах,  грали  в  ігри,  тепер  же  стало  все  чітко  за  нормативами.
                             Хоч  розминка  мені  подобалась,  показники  бігу  на  тридцять  і  шістдесят  метрів  були  одні  з  найкращих,  а  от  коли  треба  було  оббігти  коло  навколо  футбольного  поля,  мене  не  вистачало  й  на  половину,  тому  половину  дистанції  –  я  впевнено  бігла,  іншу  –  ледве  пленталася.  Кололо  в  боці,  темніло  в  очах,  серце  вискакувало,  дихнути  не  могла,  в  мої  вісім  років  –  який  же  може  бути  спорт?
                               Коли  ми  стрибали  в  довжину  в  розкопаний,  поскороджений  пісок,  і  через  планку  у  висоту  –  я  була  найкращою,  думаю,  тут  річ  в  моєму  високому  зрості  і  бажанні,  (хоч  в  якомусь  виді  спору  себе  проявити).  Коли  ж  починали  метання  кульок  в  довжину  –  це  був  жах.  У  мене  виходило  близько  і  високо,  бо  кидала  з  низу  вгору,  а  коли  кидала  з-за  плеча,  то  кулька  падала  майже  в  мене  перед  носом.  
                             Коли  була  надворі  негода  нас  на  фізкультуру  водили  у  спортзал.  Там  крім  розминки  були  вправи  на  матах,  а  також  бажаючі  грали  в  теніс,  а  я  щоб  відмазатися  від  тих  видів  спорту,  які  мені  не  подобаються  -  сідала  на  шпагат,  ставала  на  «місточок»,  стрибала  на  скакалці  та  крутила  залізний  обруч.  
                                 Нас  знову  виводили  на  свіже  повітря  коли  вже  лежав  сніг.  Микола  Іванович  намагався  з  нас  зробити  супер  лижників,  але  не  всім  дане  і  це.  Я  з  лижами  не  потоваришувала.  Півкола  навколо  стадіону  я  проїжджала,  тоді  без  сил  падала  в  сніг  і  чекала  коли  їхатимуть  за  мною  однокласники  і  піднімуть  і  відтягнуть  до  фінішу  горе-лижницю.  На  кінець  уроку  у  всіх  зараховують  три  кола,  а  мені  половинку.  
                         Ще  гірше  було  з  моїм  «фігурним  катанням».  По  телебаченню  я  захоплювалася  фігуристами,  які  витончено  і  вправно  танцювали  в  ковзанах.  Але  стати  на  ковзани  мені  вдалося  раз  і  все  бажання  відпало.  Микола  Іванович  нам  видав  ковзани  і  повів  на  ставок.  На  човнах  ми  умундирувалися  у  специфічне  взуття  і  сміливці  пішли  на  лід  (  хто  вмів  кататися).  Я  ж  сиділа  на  березі  і  не  наважувала  ступити  крок.  Микола  Іванович  дуже  строго  подивився  на  мене  і  наказав  йти  на  лід  і  пробувати  хоч  якось.  Люда  мені  допомагала,  тримала  мене,  вела,  ми  вже  і  швидкість  набрали  та  вчитель  наказав  мене  відпустити,  щоб  сама  їхала…
                           Відкрила    очі  від  того  що  мене  по  щоках  терли  шкарубким  снігом,  страшенно  боліла  голова  і  спина.  Я  лежала  на  льоду  біля  очерету  і  бачила  над  собою  перелякані  очі  однокласників  і  розгубленого  червонощокого  Миколу  Івановича,  який  сказав:  «Ведіть  її  на  берег  і  на  лід  ні  ногою».  
                           Так  я  спортсменкою  і  не  стала.
[i]
 (*  -  на  фото  стадіон,  на  якому  я  з  усіх  сил  намагалася  стати  спортсменом)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2020


ТАБІР ВІДПОЧИНКУ

                           В  кінці  кожного  навчального  року  наступав  час  коли  уроків  уже  не  було,  а  у  школу  ще  треба  йти.  В  початковій  школі  це  називали  екскурсіями,  або  табором  відпочинку,  пізніше  ,  просто  –  три  тижні  практики.
                         Екскурсії…  Це  слово  звучить  багатообіцяюче,  таємниче,  поїздки,  далекі  незвідані  місця,  пам’ятки  культури,  нові  враження  і  хороший  настрій.  Саме  цього  ми  чекали  коли  після  останнього  дзвінка  йшли  до  школи.  Спочатку  нас  всіх  збирали,  і  відмічали  у  великому  зошиті.  Чекати  доводилося  довго,  бо  були  ті  хто  проспав,  або  ті,  у  кого  були  важливіші  справи,  ніж  йти  в  табір.  Потім  всі  йшли  на  сніданок  у  їдальню,  це  також  займало  певний  час.  А  далі  ж  екскурсії.
                           Цікаво  було  1  червня,  в  День  захисту  дітей.  Ми  малювали  різнокольоровою  крейдою  малюнки  на  асфальті.  Чи  то  нас  було  так  багато,  чи  такі  були  художники-ентузіасти,  що  обмилювали  все:  весь  асфальт  у  центрі  перед  клубом,  весь  плац  біля  школи,  якби  нас  пустили,  то  почали  б  прикрашати  центральну  дорогу  села.  За  таку  художню  справу  переможцям  давали  невеликі  подарунки,  а  тих,  хто  програв  спонукали  до  перемоги  наступного  року.  
                           Були  ми  на  екскурсії  у  великій  школі,  ходили  довгим  коридором,  роздивлялися  на  стінах  великі  стенди  з  фотографіями,  нам  коротко  пошепки  розказували  чому  вони  присвячені,  але  нам  потрібно  було  мовчати,  як  рибам,  бо  в  той  час  у  школі  йшли  екзамени.  Ще  нас  водили  на  свиноферму,  але  там  крім  неприємного  запаху,  вагонеток  із  поросячою  їжею  і  маленьких,  як  рукавиця,  хрюшок,  більше  нічого  не  пам’ятаю.  Ходили  на  тваринницьку  ферму  де  відгодовують  телят  та  корівник,  але  ж  хіба  це  екскурсія?  Екскурсія  на  табір  завершилася  не  почавшись,  бо  коли  ми  прийшли  туди,  дядьки  про  щось  голосно  і  нецензурно  лаялися,  ми  розвернулися  і  пішли  до  школи  грати  в  ігри.  
                         Але  були  і  справжні  екскурсії.  Їздили  ми  до  заводу  в  пожежну  частину,  де  працював  Любчиків  тато.  Він  нам  розповідав  про  специфіку  небезпечної  і  дуже  відповідальної  роботи.  Запам’яталася  його  фраза:  «Ми  спимо  –країна  багатіє»,  яка  тоді  була  ніби  якийсь  жарт,  але  скільки  в  цих  словах  істини!
                           Побували  ми  і  в  Озерянах,  (село  нашого  району,  де  в  роки  війни  було  проведене  масове  спалення  селян,  а  зараз  на  тому  місці  стоїть  монумент).  Були  у  школі,  де  місцевий  вчитель-краєзнавець  створив  музей,  в  якому  кілька  залів  і  багато  цікавої  інформації  про  воєнні  роки.  Та  найцікавіше  було  в  ковбасному  цеху,  де  нам  розказали  і  показали  як  із  туш  тварин  з’являється  ковбаса.  Після  цікавої  розповіді  нас  щедро  частували  їхніми  запашними  ковбасними  виробами.
                         Возили  нас  на  екскурсію  у  Варву  –  наш  районний  центр.  Ми  гуляли  по  «Казковому  містечку»,  їздили  на  дитячій  залізниці,  лазили  по  лабіринтах,  біля  фонтанів,  які  при  нас  так  і  не  запрацювали.  Потім  всі  пішли  кататися  на  електроавтомобільчиках.  Мабуть,  то  був  не  мій  день,  бо  з  чотирьох  працюючих  машин,  я  дві  поламала,  далі  сідати  на  наступну  мене  не  пустили.  Щоб  трішки  розрядити  атмосферу,  нас  відвели  в  кулінарію  по  печені  смаколики  та  морозиво.
                         Трішки  старшими  нас  возили  в  Київ.  Неперевершено  було  у  музеї  Великої  Вітчизняної  Війни,  а  от  лазіння  по  танках  та  військових  машинах  біля  музею  мене  розчарувало.  Я  кілька  годин  разом  з  учительками  чекала,  поки  всі  зберуться,  але  ми  більше  нікуди  так  і  не  потрапили,  по  дорозі  заїхали  на  Лісовий  ринок,  я  купила  модну  касету,  хліба  київського  додому  і  пачку  імпортних  сосисок.  Всю  дорогу  хлопці  майже  випадали  з  вікон  щоб  роздивитися  іномарки  які  там  почали  їздити.
                       Коли  почалася  практика,  то  ми  робили  ремонт  у  класі,  їздили  на  колоски.  Зрізували  ножицями  колоски  жита,  щоб  зробити  чистою  сортову  пшеницю.  На  таку  діяльність  дозволяли  брати  менших  братів  та  сестер,  тому  час  від  часу  я  брала  туди  двоюрідну  сестру  Іру.  Після  такої  роботи  або  екскурсії  нас  годували  смачним  обідом.  Давали  морозиво,  фрукти,  печиво.  І  ми  з  чистою  душею  розходилися  по  домівках.

[i](*  -  на  фото  День  захисту  дітей  у  Гнідинцівському  ЗЗСО  І-ІІІ  ступенів  .  2016  рік)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877596
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020


НА ПРИРОДУ ЗА СЕЛО

 
                           В  нашому  класі  склалася  гарна  традиція  двічі  на  рік  ходити  в  ліс.  У  вересні-жовтні,  коли  ще  тепло,  але  надзвичайно  гарно  в  позолоченому  лісі  і  у  квітні-травні,  коли  все  зеленіє  свіжістю,  цвіте  і  пахне.  
                           До  такої  події  ми  готувалися  заздалегідь.  Спочатку  вмовляли  вчительку  і  вибирали  погожу  пору,  потім  виконували  всі  правила,  що  встановлювала  керівничка.  Напередодні,  ні  в  якому  разі  не  можна  було  вскочити  в  якусь  халепу,  зробити  шкоду,  чи  не  вивчити  урок.  Коли  всі  правила  були  дотримані  ми  збиралися  в  похід.  Каші  ми  не  варили  ніколи  в  таких  мандрівках,  а  от  жарити  на  спичках  сало  на  природі  було,  як  закон.  Не  знаю,  хто  його  жарене  їв,  але  брали  всі.  Хоча,  їх  можна  було  впізнати  по  обюшених  жирною  сажею  пиках.  Я  теж  пробиралася  до  багаття,  але  жарила  чорний  хліб.
                     В  мене  був  рюкзак  спеціально  для  походів  і  я  його  напихала  так,  що  ледве  несла.  З  дому  брала  рожево-біле    покривальце  (щоб  не  сидіти  на  холодній  землі),  білу  літрову  флягу  води,  хліб,  сало,  варені  яйця,  ковбасу,  сіль  у  сірниковій  коробочці,  яблука,  печиво…  Того  дня  в  школу  всі  йшли,  нав’ючені  як  верблюди,  з  портфелем  і  сумкою,  або  рюкзаком  спеціально  для  лісу.  Вдягалися  у  зручний  спортивний  одяг,  бо  знали  що  після  трьох-чотирьох  уроків  будемо  вирушати.  
                           Ми  щоразу  змінювали  маршрути,  то  пішки  ходили,    то  на  велосипедах  їздили.  Були  в  березняку  біля  Щербахи,  ходили  в  Тір  (  територія  біля  дітдомівського  ставка),  ходили  в  Кумовицю  (ліс  на  початку  села),  дісталися  болгарського  лісу,  і  галявини  біля  Катрівщини.  Одного  разу  на  велосипедах  ми  їздили  у  Світличне.  Спочатку  походили  біля  школи,  потім  поїхали  до  моїх  бабусі  й  дідуся.  Там  напилися  холодної  колодязної  води,  скуштували  бабусиного  коржа  з  чудо-пічки  і  поїхали  в  яр  до  Казенного  ставка.  Там  милувалися  природою,  їли,  відпочивали,  а  потім  рушили  додому.
                     Дуже  приємно  було  на  природі  грати  в  ігри.  Нашою  коронною  грою  були  «Цепи-Цепи  розкуйте  нас».  Бігали,  стрибали,  веселились…  Коли  брали  м’яча  із  собою  -  то  грали  у  «Вибивного».  Час  проведений  на  природі  минав  непомітно,  ми  не  хотіли  йти  додому,  бажали  далі  продовжувати  свято,  але  ж  з  десятого  разу  вчительці  вдавалося  нас  умовити,  щоб  збирали  речі  і  вирушали  додому.
                       Дорога  назад  була,  наче  на  каторгу,  адже  ми  втомлені  активним  дозвіллям  вже  сто  разів  пожаліли,  що  зайшли  так  далеко  і  заздрили  тим,  хто  живе  близько  коло  школи.  Хто  жив  далі-  приходили  майже  по  темному,  розповідали  домашнім  про  пригоди  на  природі  і  поступово  засинали.
                       Розбір  польотів  був  уже  наступного  дня,  бо  майже  всі  прийшли  в  школу  без  виконаних  завдань,  ще  пригадувала  вчителька  всі  наші  грішки  в  лісі.  І  щоразу  обіцяла,  що  це  останній  раз  і  більш  нікуди  нас,  таких  диких  і  нечемних  ніхто  не  поведе.  
                       Минав  час,  натомість  забувалися  всі  нюанси  й  обіцянки  і  вже  наступного  сезону  ми  знову  збиралися  на  природу  за  село.

[i](*-  на  фото  знак,  дорога  в  село,  а  з  правого  боку  видніється  лісок,  куди  ми  ходили  на  природу)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020


ДЕНЬ ПІОНЕРІЇ

 
                         Навчаючись  в  початковій  школі  ми  були  барвінчатами.    Вивчали  закони  барвінчат,  «подорожували»  країною  барвінковою,  тобто  щомісяця  проводилися  тематичні  свята.  Наприкінці  навчального  року  нас  (першокласників)  було  запрошено  на  загальношкільне  дійство  –  День  піонерії.  Які  ті  піонери  –  з  нас  ніхто  допуття  не  знав,  але  ми  наввипередки  спішили  висловити  своє  захоплення  тим,  що  будемо  скоро  варити  кашу,  як  дорослі.
                       На  стадіоні  зібралися  всі  учні  школи  і  вчителі,  щось  там  розказували,  співали  та  ми  їх  не  дуже  слухали.  Після  урочистої  частини  усі  класи  приймали  участь  у  спортивних  змаганнях.  Цікаво  було  нам  (дрібній  комашні)  нарівні  з  дядьками  і  тітками  з  червоної  школи  змагатися,  але  ми  старалися  з  усієї  сили,  намагалися  не  підвести  свій  клас.
                           Поки  ми  бігали  та  скакали  по  траві  ближче  до  акацій  кипіла  робота.  Одинадцять  вогнищ  гріли  своїм  полум’ям  боки  великих  чавунів  у  яких  варилась      надвірна  каша.  Старшокласники  варили  самі,  середнім  класам  допомагали  вчителі,  а  нам  (малим  зівакам)  варили  мами,  які  зголосилися  взяти  участь  у  такій  важливій  справі.  Коли  страва  була  готова  ми  сіли  купою  на  розстелених  ряднах,  наминали  кашу  з  хлібом  та  редискою,  співали  пісень,  веселилися  і  раділи.  
                                 Коли  всі  скуштували  каші  на  стадіоні  запалили  величезне  вогнище  всі  стояли  навколо  і  милувалися  багаттям.  Було  відчуття  згуртованості,  дитячого  щастя,  передчуття  веселого  і  теплого  літа  і  радість  що  потім  ми  всі  станемо  другокласниками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877495
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020


ГРУПА

                     В  другому  класі  ми  почали  ходити  на  групу  продовженого  дня.  Молоденька  вихователька  Тетяна  Іриніївна  виховувала  нас  після  уроків.  Забирала  нас  зі  старої  школи  і  по  двоє  вела  в  їдальню.  Ми  цілу  дорогу  билися  за  право  триматися  за  руку  вчительки,  особливо  Віта  та  Інна  не  давали  їй  спокою.
Потім  ми  поверталися  назад  і  починали  вчити  домашні  завдання.  
                         Найцікавіше  було  пізніше,  коли  вивчені  уроки  ховали  в  портфелі  Тетяна  Іриніївна  роздавала  нам  листочки  для  розфарбовування.  Це  були  принцеси,  казкові  герої,  щоразу  нові  персонажі  яких  ми  чекали  щоразу.  Вчителька  привезла  нам  ляльки-рукавички  для  лялькового  театру,  і  ми  демонстрували  казку  «Ріпка».
                           Тетяна  Іриніївна  організовувала  роботу  до  самого  вечора,  а  батьки  коли  йшли  з  роботи  нас  забирали.  Також  на  групі  ми  проводили  репетиції  слів  до  свят,  грали  і  ігри,  слухали  цікаві  розповіді  про  рослинний  і  тваринний  світ.
                         А  коли  приходила  зима  то  втримати  нас  в  класі  було  просто  не  реально.
Ми  всі  бігли  через  дорогу,  щоб  покататися  з  гірки,  щоб  поскобзатИся  на  калюжі  біля  Єгоровича.  Тоді  Тетяна  Іриніївна  просто  не  могла  знайти  на  нас  управу.  І  кілька  разів  наш  клас  стояв  ганьбився  на  загальношкільній  лінійці  з  нахиленими  головами  і  вислуховували  які  ми  погані  і  неслухняні.
               А  ми  ж  просто  діти.  Хотілося  обкачатись  в  снігу,  закидати  один  одного  сніжками,  ліпити  сніговика,  так  що  кілька  десятків  мокрих  рукавиць,  просто  не  вміщалися  біля  гарячої  грубки.  Хотіли  ми  чи  не  хотіли,  але  чомусь  виходили  в  нас  якісь  шкоди,  то  ми  сварились,  то  мирились.  Кипіло  дитяче  безтурботне  життя,  що  лишило  в  душі  приємний  слід.

[i](*  -  на  фото  учні  мого  2  класу  з  класоводом  Чудновець  Ольгою  Іванівною  та  виховатилем  групи  продовженого  дня  Карач  Тетяною  Іриніївною  ,  я  з  Людою  посередині  ряду)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877494
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020


ДОРОГА ДОДОМУ

 
                   Мені  пощастило  жити  на  Попівці,  це  настільки  унікальний  куток,  що  до  нього  дістатися  можна  будь  якими  дорогами.  Моя  хата,  посеред  середини  Попівки,  це  теж  своєрідний  півострів  бо  навколо  городу  можна  нас  і  об’їхати  і  обійти  з  трьох  боків.  Отже,  щоразу  коли  йшла  до  школи    і  з  школи  обирала  нові  маршрути.  
                     Найчастіше  всі  ходили  і  їздили  грунтовою  дорогою  повз  кузню.  Старе  похилене  приміщення  кузні  було  якраз  на  перехресті  доріг,  що  йшли  від  комір  на  наш  куток,  а  інша  від  траси  до  ферми.  У  кузні  щоранку  щось  стукали,  грюкали,  розкидали  навколо  якісь  запчастини,  щось  монялися  біля  верстата,  який  стояв  майже  серед  дороги.  Коло  кузні  сидів  Гриць  Никонович  і  курив  свої  самокрутки.  
                       Дорогу  від  кузні  до  траси  називали  Чорнокозинського.  Не  знаю  хто  він  такий,  але  колись  сприяв  тому,  щоб  насипати  гребельку  і  ближче  було  з  центру  села  на  наш  край.  Майже  завжди  там  було  грязько,  величезні  калюжі  та  канави  після  дощу  не  можна  було  обійти.  Праворуч  від  дороги  між  старими  вербами  був  крутий  підйом  на  трасу.  Тим  шляхом  було  зручно  ходити  по  стежинці,  в  затінку  старезного  гілля.  Тією  дорогою  часто  користувалися  їздові,  коли  їхали  до  ставка.  Там  було  високо  підніматися,  але  ж  без  грязі.  
                           Пригадую  коли  я  була  дуже  маленькою,  ми  їхали  у  Світличне  нашим    зеленим  мотоциклом  «Мінськ».  Тато  за  кермом,  мама  позаду,  а  я  затиснута  між  них.  Ми  теж  хотіли  виїхати  на  трасу  тим  шляхом,  але  чи  слизька  дорога  після  дощу,  чи  важкі  пасажири  сприяли  тому,  що  мотоцикл  ліг  на  бік.  Ми  не  травмувалися,  але  були  змушені  йти  до  ставка,  щоб  змити  грязюку  з  одягу  та  транспорту.
                             В  школу  і  з  школи  я  любила  ходити  глибокою  дорогою.  За  Силиними  звертала  вправо  на  вузеньку  стежечку  і  заходила  наче  в  ліс.  З  обох  боків  росли  дерева  й  чагарники,  по-боках  були  покопані  печери,  де  люди  брали  глину.  Круті  підйоми  до  городів  баби  Вірки  Марунденської  і  до  Дубової  робили  з  дороги  таємничий    тунель.  В  кущах  співали  птахи,  високі  лопухи  та  забудьки  тягнулися  вгору.  Доречі,  в  цій  дорозі  я  часто  рвала  бур’ян  кролям,  і  сюди  ходили  з  татом  косити  кропиву.  Далі  потрібно  було  перейти  долину  і  стежкою  піднятися  на  трасу  вже  біля  містка.  
                                 Зі  школи  я  ходила  Беївкою.  По  стежині  від  містка,  долиною  і  повз  Дубову,  Силишку  стару,  Козаків,  Свистунів…  І  вже  була  майже  вдома,  але  у  Никонових  був  собака  Босяк,  рудий,  малий,  гавкучий  пес,  який  мене  ненавидів  і  пробратися  до  нашого  перелазу  непомітною  було  справжнім  спецзавданням.
                       Ту  долину,  із  старими  вербами,  де  росли  кущі  верболозу  -  називають  шелюг.  Коли  наставала  зима,  то  якийсь  сміливець  топтав  стежку  через  ці  зарослі  і  скорочував  дорогу  додому.  Коли  дерева  були  в  інії,  дорога  здавалася  казковою  і  чарівною.  Стежинка  вилась  далі  огинаючи  кущі  шелюгу,  острівці  очерету,  аж    до  Беївської  дороги.
                       Коли  драв  сильний  мороз  то  ходити  було  ще  простіше,  адже  від  продуктового  магазину  через  болото  до  Свистунів  вела  втоптана  стежка  і  відстань  подолати  можна  було  за  кілька  хвилин.
                       А  взагалі  через  Попівку  проходив  зимовий  пішохідний  шлях  сполученням  Радшлях  –  Загребля,  повз  Ольонинців  і  через  ставок,  ходили  всі  кому  потрібно  були  швидко  перебратися  і  іншу  частину  села.  
                   Така  розгалуженість  шляхів  часто  призводила  до  того,  що  люди  часто  розминалися,  бо  обирали  собі  різні  маршрути.  Це  інколи  призводило  до  неприємностей,  але  ж  в  той  немобільний  час  єдиним  способом  комунікації  було  просто  зустріти  когось  серед  дороги.

[i]  (*  -  на  фото  дорога  на  Радшлях,  з  лівого  боку  є  з"їзд  на  Попівку)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020


ДОБРІ СПРАВИ

   
                       Одного    разу  після  школи  ми  з  Людою  пішли  до  мене  додому.  Математика  була  в  нас  написана,  а  от  твір  про  добрі  справи  написати  не  вдавалося,  бо  нас  відволікали  то  листівки,  то  календарики,  то  базікання,  то  телевізор,  але  твір  на  думку  не  йшов.  І  щоб  не  втрачати  часу  даремно,  ми  з  моїми  санками  вирушили  на  ставок.  Зазвичай  в  такий  час  Юрко  Чудновців  з  Хоменковими  хлопцями  грали  в  хокей,  отже  було  б  весело.
                     Коли  вийшли  на  Фанасієнський  город  і  вже  спускалися  до  долини,  побачили  як  баба  Манька,  яка  дуже  кульгала,  тягла  за  собою  величезний  кулик  кукурудзи,  щоб  в  печі  розтопити.  Ми  привіталися  і  пішли,  але  щось  шкребнуло  в  душі,  адже    така  робота  була  їй  не  під  силу,  але  дітей  вона  не  мала,  сама  похилого  віку,  доглядала  старезну  матір  бабу  Тетяну  і  нам  стало  дуже  шкода  її.
                     Ми  повернулися  до  баби  Маньки  і  запропонувалали  свою  допомогу.  Вона  зраділа,  але  чомусь  заплакала  і  пошкандибала  до  хати.  Ми  ж  один  за  одним  перевозили  великі  кулики  кукурудзиння  від  купи,  яка  знаходилася  внизу  городу  біля  долини  у  двір  до  хлівця.  Коли  шість  куликів  переселили  у  двір,  господиня  нам  винесла  пряників,  подякувала,  побажала,  щоб  ми  завжди  були  такими  чуйними  і  турботливими.
                       Гуляння  на  ставку  відмінилося,  бо  кожна  з  нас  летіла  додому  записати  ту  добру  справу,  яку  щойно  зробили.  Ми  були  щасливі,  що  допомогли.  Ми  пишалися  собою  і  раділи,  що  твір  у  нас  не  видуманий,  а  справжній.  Та  сюрприз  нас  чекав  наступного  дня  в  школі.  Вчителька  Ольга  Іванівна  перед  усім  класом  розповіла  про  наш  вчинок,  як  приклад  для  наслідування  однокласників.  Виявляється,  наша  вчителька  і  баба  Манька  жили  через  ставок  і  тому  новину  про  двох  помічниць  вона  розповіла  того  ж  дня.  А  вчителька,  мабуть,  пишалася,  що  виховала  таких  учнів.

[i](*  -  на  фото  справа  вдалені  маленька  розвалена  Фанасієнська  хата,  де  й  жила  баба  Манька)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877326
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020


ВІТРЯНКА

                       Після  зимових  канікул  всі  учні  нашого  класу  спішили  в  школу,  щоб  побачити  однокласників.  Але  виявилося,  що  Люда  захворіла  вітрянкою  зразу  ж  після  Нового  року,  тому  лікується  вдома  і  у  школу  прийде  не  скоро.  Коли  почула  цю  новину,  придумала  секретний  план.  Як  же  можна  подругу  лишати  саму  вдома,  без  класних  новин,  без  друзів,  самісіньку?  Я  зразу  ж  після  школи  вирушила  ніби  додому,  потім  за  дитсадком  звернула  вліво,  потім  обніжками,  чужими  городами  пробралася  на  куток  Бубликівку  де  жила  Люда.  
                 Вдома  тоді  вона  була  сама,  дорослі  на  роботі,  брат  в  садочку  і  я  вирішила  трішки  погостювати  в  неї,  щоб  розвіяти  самотність.  Люда  була  смішна,  вся  в  зелену  крапочку,  з  розпатланими  косами,  бо  на  голові  теж  були  прищики  вітрянки.  Приблизно  через  годину  я  вирушила  льодом  додому,  але  коли  спустилася  на  долину,  відчула,  що  в  мене  свербить  живіт  справа.  І  так  свербіло,  що  я  портфель  поклала  в  сніг,  розстібнула  пальто,  підняла  форму,  спустила  з  поясу  штани  і  побачила  величезний  червоний  прищ.
                     Поки  дійшла  додому  –  вже  свербіло  все  тіло.  Я  почала  чухатися  і  помічати,  що  моє  тіло  вкривається  червоними  цятками,  які  потребують  безкінечного  шкрябання.  В  мене  теж  почалася  вітрянка.  Я  не  знаю,  чи  від  Люди  перейшло,  чи  такий  збіг  обставин,  але  твердо  вирішила,  що  про  гості  нікому  не  скажу.  
                       Мене  розмалювали  зеленкою,  постійно  міряли  температуру,  лікували,  приносили  гостинці  та  вітаміни,  щоб  швидше  поправилася.  А  я  лежала  і  думала:  навіщо  ж  я  йшла  до  Люди,  сказала  ж  вчителька,  що  хвороба  ця  перехідна!  Тепер  тільки  в  хаті  сидіти,  бо  в  школу  не  можна,  до  дідуся  і  бабусі  їхать  не  можна,  і  щедрувать  не  можна.  
                             Того  року  на  щедрування  і  засівання  я  була  вдома,  через  вікно  з  теплого  коридору,  виглядала  в  холодний  коридор,  де  щедрували  сільські  діти.  Вони  були  веселі,  у  квітчастих  хустинах,  з  торбами  гостинців  та  повними  кишенями  нащедрованих  грошей.  А  я  сиділа  вдома  і  чухала  свою  вітрянку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877265
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020


ПОДРУГА ЛЮДА

               З  перших  днів  навчання  найприязніші  стосунки  в  мене  склалися  з  однокласницею  Людою.  З  нею  ми  піддружували  ще  з  дитсадака,  можливо  тому  що  в  садок  ходили  найдовше,  бо  Люда  менша  від  мене  всього  на  місяць,  і  ми    разом  з  нею  запасний  рік  були  в  садку.  
                 Чудновець  Люда  –  маленька,  худенька  білява  дівчинка,  але  дуже  серйозна,  старанна  і  відповідальна.  В  подальшому,  всі  роки  навчання  в  школі  вона  навчалася  на  відмінно.  З  нею  ми  сиділи  за  однією  партою.  Інколи  Люда  давала  списувати    приклади  з  математики,  а  я  за  двох  співала,  захищаючи  честь  нашої  парти.  
                   Я  завжди  пригощала  Люду  тією  їжею,  що  мені  давали  з  дому.  Люда  з  дому  їжі  ніколи  не  брала,  а  все  тому,  що  її  бабуся  Раїса  Іванівна  працювала  прибиральницею  в  нашій  школі,  і  завжди  після  першого  уроку  приносила  з  дому  тарілку  жарених  грінок,  сирники  або  оладки.  Завжди  в  коридорі,  на  столику  біля  нашого  класу  стояла  повнісінька  миска  всього  смачного,    і  ми  всім  класом  наминали  гостинці.  
                     Раїса  Іванівна  жила  за  стадіоном,  зовсім  близько  від  школи,  іноді  ми  з  Людою    ходили  до  неї.  Прогощалися  батоном  з  варенням    і  домашнім  саморобним  морозивом.  А  коли  біля  школи  вирішили  зробити  клумбу,  то  ходили  до  Раїси  Іванівни,  щоб  відкопати  конвалій.  Тоді  я  взяла  сім  цибулинок  і  посадила  вдома.  І  зараз,  через  багато  років  рослинка  прикрашає  мій  квітник,  красою  та  ароматом.
                     Нашу  з  Людою  дружбу  я  вважала  не  випадковою,  тому  що  її  бабуся  -  була  однокласницею  моєї  бабусі,  її  тато  -  був  однокласником  мого  тата,  і,  відповідно,  ми  -  теж  однокласниці,  отже  повинні  товаришувати.
                   Коли  у  другому  класі  на  фізкультурі  Люда  травмувала  ногу,  що  й  зашивали,  то  на  той  час  жила  у  бабусі,  щоб  однокласникам  ближче  було  приносити  домашнє  завдання.  Я  щодня  ходила  її  відвідувати,  і  носила  їй  подарунки:  то  книжку  «Аленький  цветочек»,  то  лак  для  нігтів,  що  коштував  тоді  в  магазині  дев’ять  тисяч.
                     Вдома  в  Люди  я  бувала  по  кілька  разів  на  тиждень,  особливо  взимку,  адже  від  її  дому  до  мого  через  ставок  дуже  близько,  лише  перейти  через  дорогу,  зійти  по  городу  до  долини,  перейти  ставок  по  стежці,  піднятися  по  Фанасієнському  городу  і  вже  видно  було  мою  хату.  
               От  так  ми  часто  заходили  до  Люди,  вчили  уроки,  вирізували  вбрання  на  паперових  ляльок,  потім  йшли  на  лід  там  гуляли  і  поверталася  я  через  кілька  годин,  тому  в  ті  дні  коли  заходила  до  Люди  -  мене  сварили.  
                   Був  випадок,  коли  мені  за  гості  в  Люди  ще  й  лозини  попало.  Колись  в  неділю  зранку  я  взяла  санки  і  пішла  через  лід  до  Люди.  Ми  повторювали  уроки,  малювали,  готували  подарунки  однокласникам  на  День  іменинника,  приміряли  весільні  рукавички  Людиної  мами,  дивилися  фотографії…  Було  весело  і  час  минув  швидко,  коли  почало  надворі  сіріть  прилетіла  до  Люди  моя  мама  голосно  кричала,  била  лозиною,  плакала  і  гнала  мене,  як  козу,  через  все  село  на  Попівку.  Я  довго  не  могла  зрозуміти  її  вчинку.  Невже,  так  страшно,  що  я  загулялася  у  подруги?  Виявляється,  хоч  вдома    знали  що  я  пішла  до  Люди,  але  той  факт  що  мене  довго  не  було  і  була  відлига  змусив  маму  йти  мене  шукати.  Коли  вона  дійшла  до  ставка  поруч  зі  стежечкою  між  очеретом  якою  ходили  всі  цілу  зиму,  були  промоїни  в  яких  шуміла  вода,  поверх  льоду  утворилася  каша  з  холодної  води  і  льоду.  Мама  дуже  злякалася,  бо  думала,  що  я  зі  своїми  санками  нирнула  у  промоїну,  от  тому  засмучена  і  розгублена  так  проявляла  свої  емоції.  Дома  вона  плакала  і  жаліла  мене,  але  ж  я  розумію,  що  лозини  -  я  заробила,  тому  не  ображалася.

(*-на  фото  стадіон,  де  травмувалася  Люда)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877261
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020


СПОГАДИ ПРО СТАРУ ШКОЛУ

                       Іти  в  школу  спочатку  було  в  задоволення,  навіть  прокидатися  вдавалося  о  08.00,  щоб  вчасно  дістатися  до  Старої  школи,  а  до  неї  -  справді  далеко.  Спочатку  до  школи  проводила  мама,  згодом  ходила  вже  сама  і  туди  і  назад.  
                         Щоб  не  зголодніти  в  школі  кожному  з  нас  з  дому  давали  їжу.  Зазвичай  я  брала  чорний  хліб  намазаний  маслом  з  кількома  шматочками  ковбаси,  поки  був  сезон  брала  яблука  «Заячі  мордочки»,  які  привозили  із  Світличного.  
                     В  перші  дні  навчання  учителька  нас  розсадила  за  парти  і  з-за  того  що  я  була  високою,  мене  посадили  за  крайню  парту  біля  вікна.  Хоч  і  сиділа  далеко,  але  я  уважно  слухала  вчительку,  а  вона  нас  завжди  дивувала.    На  урок  запрошувала  чарівну  фею  математики,  мудру  сову,  за  досягнення  давала  невеличкі  папірці  на  яких  печатками  були  відтиснуті  різні  зображення  і  чим  більше  цих  картинок,  тим  краще.  
                     Через  деякий  час,  нам  роздавали  доручення  в  класі.  Мені  діставалася  книжка  –відповідальна  за  збереження  підручників,  віник-  відповідальна  за  чистоту  у  класі,  або  масовик-затійник.  Вчителька  суворо  контролювала  те,  як  ми  виконуємо  доручення,  і  щоразу  нагадувала  про  обов’язки.  
                         В  класі  ми  жили  дружно,  тому  що  майже  всі  учні  були  слухняні  і  старанні.  Ми  створювали  власну  класну  бібліотеку  і  я  туди  віднесла  зелену  книжку  про  Незнайка.  Грали  на  шумових  музичних  інструментах  бубнах  та  молоточках.  Любили  слухати  музичні  твори  на  програвачі  і  хоч  він  дуже  хрипів  і  тріщав,  але  було  дуже  цікаво.  Подобалося  мені  малювати  та  робити  вироби  на  трудовому  навчанні.  Я  дуже  старалася,  щоб  у  мене  вийшла  найкраща  робота.
                             Все  спілкування  з  батьками  вчителька  вела  через  «Зошит  для  спілкування».  Туди  записувала  завдання  з  предметів,  організаційні  оголошення,  вірші  що  потрібно  було  вчити  напам’ять  до  якихось  свят  чи  на  уроки.  
                           Уроки  фізкультури,  зазвичай,  проходили  на  стадіоні  через  дорогу,  або  в  спортзалі,  за  нього  слугувало  старе  аварійне  приміщення  волосної  управи,  яке  ще  кілька  десятиліть  тому,  було  будинком  культури.  Ольга  Іванівна  одягала  темно-синій  спортивний  костюм  з  білими  узорами  по-боках  і  показувала  нам  різні  вправи,  а  ми  намагалися  їх  вірно  відтворити.  
                   Найскладніше  було  мені  з  технікою  читання.  Ну  не  вміла  я  швидко  читати,    тільки  тепер  здогадуюсь  чому.  Вся  річ  в  тім  що  я  коли  читаю,  то  уявляю  ніби  фільм,  все  про  що  йдеться  в  тексті,  а  спішить,  летіть  хтозна  куди,  не  думаючи,  здавалося  мені  безглуздою  справою.  Але  ж  вимоги  –  є  вимоги.  
                     У  нас  у  класі  було  багато  свят:  День  іменинника,  спортивні,  народознавчі,  розважальні,  сімейні,  на  них  ми  багато  співали  і  грали  ролі.  У  першому  класі  для  батьків  ми  демонстрували  сучасну  версію  вистави  «Коза-Дереза».  Свято  було  в  новому  крилі  дитячому  садка  і  я  тоді  грала  бабу.  Як  не  дивно,  більшість  слів  зі  своєї  ролі  я  пам’ятаю  до  цього  часу.
                     За  чотири  роки  початкової  школи,  збереглося  в  моїй  пам’яті  багато  приємних  спогадів,  які  гріють  душу  до  цього  часу.

[i](*  -  на  фото  приміщення  управи,  яке  було  колись  будинком  культури,  потім  спортзалом,  а  кілька  років  тому  було  знесене,  як  аварійне)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877181
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020


ПЕРШИЙ РАЗ У ПЕРШИЙ КЛАС

                   Той  день  був  теплим  і  сонячний,  коли  мене  вперше  повели  на  урочисту  лінійку  до  червоної  школи.  Червоною  її  називають  з  1913  року,  відколи  та  збудована,  хоч  за  моєї  пам’яті  вона  була  побілена  а  червоним  лише  відтінялися  вікна.  Я  в  новому  вбранні,  з  бантом,  з  величезним  букетом  і  таким  же  портфелем  радісно  ступала  назустріч  новому  шкільному  життю.  
                   Поки  всі  збиралися,  я  розгледіла  всіх  товаришів  із  садочка  і  якихось  чужих  дітей.  З  нами  в  садочок  не  ходив  Любчик,  та  я  його  знала,  бо  його  мама  (тьотя  Надя  з  бібліотеки)  часто  брала  сина  до  себе  не  роботу.  З  новеньких  були  ще  Валя  і  Юра,  як  я  пізніше  дізналася,  що  в  садочок  вони  не  ходили,  бо  в  них  є  дідусь  і  бабуся,  що  гляділи  і  виховували  вдома.  Та  в  мене  теж  були  дідусі  і  бабусі,  але  вони  в  час  мого  дитинства  ще  працювали,  а  бабуся  Катя  була  вже  дуже  старенькою,  щоб  її  мучити  цілими  днями.  
                       До  нас  підійшла  перша  вчителька  вистроїла  нас  по  двоє  за  руки  і  повела  на  плац,  де  вже  почалося  дійство.  На  такій  сцені  я  ще  не  виступала,  але  було  цікаво,  що  луна  від  мікрофона,  розлітається  на  все  село.  Коли  ми  стали  перед  всією  публікою,  нарешті  я  роздивилася,  як  нас  багато.  Вісімнадцять  дрібних  першокласників  стояли  рядочком,  мов  солдати  і  голосно  розказували  по  чотири  рядочки  віршів,  у  мене  був  вірш  довший,  бо  я  ж  уже  мала  досвід  виступів,  та  і  запам’ятовувала  все  з  першого  разу.  
                     Коли  ми  все  розповіли,  далі  почали  говорити  вчителі  і  дорослі  учні.  Ніна  і  Лариса,  що  ходили  в  найстарший  клас  розказували  про  «Галочку  біленьку  і  Галочку  чорненьку»,  щось  тоді  всі  разом  співали,  а  я  почала  роздивляться.  Бачила  тих  тьоть  що  в  клубі  співають,  вони  виявляється  вчительки,  старших  дітей  з  кутка,  які  сьогодні  мені  показалися  святково  вбраними  старшими  учнями.  
                           Після  свята  випускники  нас  повели  за  руки  на  перший  урок.  Мене  вела  учениця  Оля,  вона  кульгала,  бо  в  неї  боліла  ніжка.  Йшли  ми  через  все  село  в  маленьку  школу,  її  всі  називають  Стара  школа.  Там  вміщалося  лиш  два  класи,  а  по  середині  невеликий  коридор.  Навпроти  школи,  через  дорогу  був  великий  стадіон,  який  всіх  манитиме  до  себе  на  кожній  перерві.
                           Коли  ми  вже  були  в  школі  –  сталася  неприємність.  Виявляється  напередодні  з  нашого  класу,  де  все  було  прикрашено    і  підготовано  до  свята,  через  вікно  викрали  програвач.  Нас  помістили  в  інший  клас,  разом  з  четвертокласниками,  батьками  та  вчителями.  Сиділи  ми  наче  в  рукавичці,  поки  навколо  школи  ходила  міліція.
                           Перший  урок  був  присвячений  Україні  –  «Без  верби  й  калини  –  нема  України».  Це  тепер  я  розумію  що  саме  ми  –  ті    учні,  що  першого  вересня  1991  року  пішли  в  школу  і  навчалися  вже  за  Незалежної  України.  Тоді  ж  ми  все  слухали  краєм  вуха,  роздивлялися  один  одного,  крутили  головами  по  класу,  потім  почали  вихвалятися  тим  що  було  в  портфелях.  
                         Коли  урок  завершився,  наша  вчителька  сказала  що  завтра  брати  і  коли  приходити  до  школи.  Потім  з  батьками  всі  першокласники  розійшлися  додому,  щоб  вже  наступного  дня  знову  повертатися  за  знаннями.
[i]
(*  -  на  фото  Стара  школи  в  якій  я  навчалася  з  першого  по  четвертий  клас)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877016
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020


КОЛИ В ШКОЛУ?

                       На  зимових  святках  я  понесла  вечерю  хрещеному,    а  він  мені  подарував  портфель.  Він  був  красивий,  червоний,  справжній,  з  намальованим  качатком  з  ромашкою,  із  залізною  застібкою,  як  у  дорослих.  Мені  вже  нетерпілося  скоріше  прийти  додому  і  все  роздивиться,  що  ж  там  є,  бо  портфель  був  не  легкий.  Туди  мені  поклали  альбоми,  зошити,  олівці,  фломастери,  лінійку,  коробочку  з  пластмасовими  паличками,  іншу  з  дерев’яними,  рахівничку  і  ще  всього  багато.  Я  була  просто  щаслива,  бо  скоро  стану  справжньою  ученицею.  Майже  щодня  я  заглядала  у  свій  портфель,  туди  ж  мама  поклала  червону  книжку-розмальовку,  яку  купила  мені  в  Чернігові.  
                       Вже  мені  виповнилося  шість  років,  вже  знала  літери,  вміла  рахувати,  вчилася  писати,  але  одного  разу  мама  сказала,  що  в  школу  цього  року  я  ще  не  йтиму,  бо  найменша  в  класі,  тому  ще  рік  походжу  в  садочок,  а  тоді  вже  буду  найстаршою  в  класі  і  вчитимусь  найкраще.  Її  логіки  я  не  зрозуміла,  школою  я  марила,  тому,  від  цієї  новини    в  мене  виступили  сльози.  Плакала  я  дуже  довго,  щоб  мене  трішки  розрадити  мама  дозволила  вчитися  розфарбовувати  вже  зараз.
Таким  чином,  мені  продовжили  дитинство  на  цілий  рік.
                       Одного  разу  в  садочок  прийшла  тьотя  з  кучерями  і  сказала,  що  вона  буде  нашою  вчителькою  і  звуть  її  Ольга  Іванівна.  Вона  нам  дуже  сподобалася,  була  добра,  привітна,  усміхнена  і  на  кожного  звертала  увагу,  з  усіма  говорила.  Дала  нам  папірці  з  різними  фігурками,  які  потрібно  було  перемалювати,  і  зафарбувати  овочі  в  потрібний  колір.  Мені  все  вдалося  дуже  швидко,  тому  я  кожному  розповідала,  що  я    ж  старша,  я  і  вчитимуся  краще  від  інших.
                   Минало  літо,  в  садочок  я  вже  не  ходила,  а  готувалася  до  школи.  Мені  купили  новий  бант,  налаштували  красиву  форму  з  білими  мережаними  манжетами,  сніжно-білий  фартух.  Я  вже  була  готова.  Гарно  вивчила  вірша  на  перший  дзвоник.  Напередодні  попросили  у  поштаря  великий  букет  різнокольорових  жоржин  і  з  нетерпінням  чекала  нової  сторінки  в    моєму  житті.

[i](*  -  на  фото  червона  школа,  біля  якої  на  плацу  проходять  урочистості  на  Перший  і  Остінній  дзвінок)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876931
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020


ВПЕРШЕ ДО КРИМУ

                           Малою,  я  далі  Прилук  ніде  не  бувала.  А  коли  мені  було  три  з  половиною  роки,  то  в  Бахчисараї  а  мене  мала  народитися  двоюрідна  сестричка.  Ради  такого  випадку  ми  зібралися  їхати  до  них  в  гості.    Їхали  вчотирьох:  тато,  мама,  я    та  моя  бабуся  Маруся  з  Світличного.
                         Бобіком  нас  відвезли  на  залізничний  вокзал  у  Прилуки,  погрузилися  ми  у  потяг  Рига-Сімферополь  і  почухкали  в  Крим.
                       Так  трапилося  що  в  одному  купе  їхали  мама  на  другому  поверсі,  ми  з  бабусею  внизу  біля  столика,  а  з  іншого  боку  двоє  чужих  людей,  що  не  по  нашому  балакали.  А  тато  їхав  в  тому  ж  вагоні,  але    в  іншому  купе.
                       Я  дивилася  як  у  вікні  пробігали  міста  і  села,  чужі  люди,  поля,  ліси.  Їла  домашню  смажену  курку  і  варені  яйця  з  хлібом,  запивала  чаєм  зі  склянки  в  красивій,  блискучій  підставці  та  сітром  «Буратіно».  Слухала  що  гелготять  по-своєму  наші  сусіди.  А  далі  потемніло,  пора  було  засинати,  а  я  почала  чудить.  Спочатку  проганяла  бабусю  з  нижньої  полиці,  аргументуючи  це  тим,  що    «І»  двічі  написано,  тому  тут  повинна  спати  тільки  Інна  (це  я  так  тримала  оборону  на  місці  під  №11).  Потім,  коли  мама  мене  забрала  до  себе  нагору,  я  вирішила  серед  ночі  заспівати  хіт  Софії  Ротару  «Было,  но  прошло»,  але  почала  з  приспіва,  і  на  весь  голос  затягла:  «  О-о-о…»,  іноземні  сусіди  посхвачувалися  з  ліжок,    у  сусідніх  купе  почалась  метушня.  Поки  вони  заспокоювались  і  вкладалися,  я  в  умі  проспівала  куплет,  а  потім  знову  озвучила  своє  «О-о-о…».  Тут  від  мами  отримала  ляпаса  по  м’якому  місцю,  і  це  мене  втихомирило  і  заспокоїло.  Та  вже  і  спати  було  пора,  бо  мене  чекав  Крим.
                         Вранці,  коли  ми  вийшли  з  потяга,  грала  весела,  урочиста  музика,  ніби  Сімферополь  довго  мене  чекав  і  зустрів  фанфарами.  Величезний  вокзал  з  красивою  люстрою  зачарував  мене  з  першого  погляду.  От,  думаю,  мені  б  таку,  була  б  на  всю  залу!  На  таксі,  між  гір  «на  які  сто  лєт  треба    лізти»,  виноградників  і  персикових  насаджень  ми  доїхали  до  місця  прибуття.  Правда  поїздили  за  різними  адресами,  щоб  знайти  своїх  родичів.  А  все  тому  що  в  житті  моїх  родичів  були  грандіозні  і  стрімкі  зміни.  В  них  народилася  дівчинка  Іра  і  їм  дали  квартиру.  
                                 Квартира  знаходилася  в  Бахчисараї  в  Старому  Місті,  біля  величезної  стоянки  туристичних  автобусів.  Поруч  з  двором  протікала  маленька  річечка  Чурюкса,  а  до  кожної  хвіртки  вели  маленькі  місточки.  У  дворі  в  невеликих  будиночках  було  безліч  дверей  у  квартири,  де  з  усіх  боків  були  сусіди.  З  сусідами  родичів  я  познайомилася  ще  раніше  ніж  побачила  родичів:  це  страрезна  баба  Паша,  худа  і  зігнута,  що  ходила  з  великою  палицею,  тьотя  Кіра,  квартира  якої  була  на  другому  поверсі,  і  щоб  дійти  до  дверей,  треба  було  подолати  круті  східці.
А  от  квартира  моїх  родичів  знаходилася  на  першому  поверсі  і  складалася  з  коридора,  який  також  служив  кухнею,  маленької  і  великої  кімнати.  В  кожному  приміщенні  було  по  величезному  вікну,  але  світла  через  них  потрапляло  мало.
                       Дядьо  Андрій  радісно  нас  зустрічав,  пригощав,  організовував  культурну  програму.  А  брат  Артем  вмикав  улюблені  казки  на  платівках,  хизувався  іграшковими  солдатиками,  якими  грає  у  «войнушки»,  та  вчив  їздити  на  роликах  по  кімнаті.  Та  траплялися  і  курйози.  
                   Коли  ми  пішли  до  лікарні  провідувати  тьотю  Олю  та  Іру,  нас  не  впустили,  бачили  ми  у  вікні  третього  поверху,  як  тьотя  показала  нам  щось  згорнуте  і  тут  трапилась  несподіванка.  Тьома,  який  стояв  і  виглядав  сестричку,  голосно  розплакався  і  побіг  за  лікарню,  за  смітник  в  глибину  персикових  насаджень.  Добре  дядьо  Андрій  прудко  бігає,  то  швидко  повернув  його  назад.  
                           В  гостях  ми  були  довгенько.  Були  в  Ханському    палаці,  наче  в  казці,  там  все  красиве,  незвичне,  і  будівлі,  і  посуд  і  одяг…  Одним  словом  –  краса!  Ходили    в  «Золотий  магазин»  (звичайний  гастроном  з  цікавою  історією)  по  молоко  в  пляшках,  хліб  та  пряники.  Відвідували  комісійні  магазини,  де  було  все:  і  телевізори,  акордеони,  ковзани,  жуйки.  Жуйки  «Турбо»  смачні    та  ароматні  з  фантиками  на  яких  були  зображені  різні  машини.
                           До  цього  часу    я  пам’ятаю  смак  Криму.  Консервовані  персики,  які  тьотя  сама  консервувала.  Смак  маленьких  сосисок  з  кетчупом  що  ми  куштували  у  підвалі-ресторані.  Величезні,  наче  свинячі  вуха  чебуреки,  смажені  пиріжки  на  залізничному  вокзалі,  та  лаваш,  що  ми  придбали  за  зворотньому  шляху.
                         Щодня  в  Бахчисараї  по  кілька  разів  на  день  було  чути  незвичний  спів,  який  трішки  лякав,  але  нагадував  казку  про  Аладдіна,  це  так  закликали  на  молитву  кримських  татар,  які  потрошку  почали  в  той  час  повертатися  на  історичну  Батьківщину.    А  ще,  казали,  що  недалеко,  там  ще  й  море  є.  І  я  твердо  вирішила,  що  як  трішки  підросту,  обов’язково  приїду  подивитись,  яке  ж  те  море?

[i](*-на  фото,  ми  з  мамою,  тьотя  Оля  з  Артемом  та  Ірою  біля  Ханського  палацу  в  Бахчисараї,  мені  вже  тут  сім  років)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2020


ВАЖЛИВІ СПРАВИ

                   Є  прислів’я:  «Літній  день  –рік  годує».    З  дитинства  запам’яталися  важливі  справи  до  яких  готувалися  заздалегідь  і  коли  підходив  той  заповітний  день  і  час    -  то  все  сімейство  було  напоготові.
                   З  травня  до  кінця  літа  заготовляли  сіно  для  худоби.    Робота  ця  не  легка,  і  залежить  не  лише  від  сили  та  бажання  працювати,  а  і  від  погоди,  яка  іноді  приносить  не  дуже  приємні  сюрпризи.  
                     На  косовицю  йшли  вдосвіта  тільки  починало  розвиднятися,  щоб  і  не  жарко  і  встигнути  багато,  щоб  ще  роса  була  на  стеблах,  щоб  і  трава  в  покосах  підсохла  до  вечора.  Косили  долину,  садок,  траву  навколо  города,  а  ще  шукали  соковиту  молоду  траву  в  Лазьковій,  в  ярах  за  селом,  щоб  і  земля  була    нічия  і  нам  би  висохло  сіно.  А  сіно  треба  було  розтрусити,  кілька  разів  на  всі  боки  перевернути,  скласти  в  копицю.  І  що  найголовніше  перевезти  додому,  і  закинуть  на  горище  хліва.  Та  найважливішим  було  тут  встигнути  все  так,  щоб  сіно  не  намокло,  і  не  погоріло.
                           Коли  колгоспникам  давали  зерно  з  нового  урожаю,  теж  потрібна  була  злагоджена  та  організована  робота,  щоб  поїхати  на  сипки,  набрати  збіжжя  в  мішки,  зважити,  перевезти  і  упорядкувати  в  надійне  місце,  де  б  і  не  відсиріло  і  миші  не  вбралися.  А  коли  привозили  зерно  машиною  і  висипали  величезну  купу  серед  двору,  то  дорослі  набирали  в  мішки  і  заносили  клунки,  а  діти  купалися  в  зерні,  наче  в  золоті,  а  воно  було  тепле  і  дуже  духмяне.
[i]
(*-  фото  з  Інтернету)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2020


Хрестик до хрестика

Хрестик  до  хрестика,  нитка  за  ниткою,
Шиється  диво  на  білій  канві,
Вмить  оживають  стібки  диво-квіткою,
Ніжні  мережки  –  волошки  в  траві.

Голка  пірнає  у  глиб  полотняную,
І  виринають  рельєфи  шиття,
Чорну  й  червону,    зрадливу  й  коханую,
Нитки  малюють  узори  життя.

У  вишиванці    усе  поєдналося:
 Радощі,  мрії  і  жалі  земні,
Мовою  предків  нащадкам  озвалася,
Вишивка  схована  в  скрині  на  дні.

21.05.2020  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020


МОЇ ІГРАШКИ

                             
                     Перші  іграшки,  перші  спогади  залишаються  в  пам’яті  людини  назавжди,  наче  промінці,  якими  можна  доторкнутися  до  минулого.  Мені  пощастило,  бо  дитинство  було  в  той  час  коли  в  магазині  можна  було  придбати  будь  які  іграшки.  Якісні,  екологічно  чисті,  виготовлені  за  всіма  нормами  і  стандартами,  але  дорослим  витрачати  кошти  на  них  не  дуже  хотілося.
                             День  народження,  Новий  рік,  поїздка  в  гості,  або  приїзд  гостей  до  нас  пророчили  мені  поповнення  іграшкового  арсеналу.  Зазвичай  я  бережливо  відносилась  до  власних  речей.  Всі  ляльки  ніби  дружній  хор  стояли  і  сиділи  рядочком  на  буфеті.  Я  на  них  лише  дивилася,  бо  доторкнутися  могла  лише  тоді,  коли  мама  на  шафі  витирала  пил.  Велика  жовта  риба  на  коліщатах,  з  жабою  на  спині,  стояла  за  диваном,  наче  в  гаражі.  Пластмасовий  Буратіно  сидів  на  стільці.  Всі  інші  іграшки  жили  у  великому  картонному  ящику  під  бабусиним  ліжком.  Щоб  погратися,  мені  серед  зали  простеляли  величезну  шубу  і  висипали  туди  всі  дрібні  іграшки.  
                             Я  залюбки  складала  прості  слова  з  кубиків,  котика-пірамідку,  деренчала  іграшковою  шарманкою,  грала  на  дерев’яній  сопілочці  та  на  білому  саксофоні,  вибивала  в  маленький  бубонець.  Завжди  цікаво  і  захоплююче  було  дивитися  на  чудернацькі  узори,  що  малював  калейдоскоп.  Це  видовище  зачаровувало,  і  тому  дивитися  в  нього  можна  було  безкінечно.  Такі  ж  узори  я  намагалася  скласти  з  мозаїки  на  двох  підставках  чорній  і  білій,  моїй  та  іграшці  з  татового  дитинства.
                 Був  у  мене  козлик  на  ризиночках,  коли  натискала  кнопку  внизу,  він  падав,  ніби  щипав  травичку,  коли  відпускала  –  він  знову  рівно  стояв.  Та  цю  іграшку  я  пізніше  віддала  однокласниці  Валі,  коли  та  лежала  в  лікарні  з  вирваними  гландами,  а  я  провідувала  бабусю  після  операції,  і  коли  побачила  Валю,  то  щоб  заспокоїти  віддала  свого  козлика.  Ще  була  синя  іграшка  там  де  пластмасові  курі  клювали  зерно,  та  це  лише  спогад,  бо  подальша  доля  іграшки  мені  не  відома.  
                             Двічі  мені  дарували  посудку.  Перший  раз  хто  коли  і  яку  –  не  знаю,  з  неї  пам’ятаю  лише  блискучі  малесенькі  тарілочки.  А  другу  подарували  тьотя  Марійка  і  дядьо  Гриша  Дудникові  на  День  народження.  Доречі,  в  черпачку  з  посудки  до  цього  часу  гріємо  воду  на  каву,  хоча  раритетній  посудині  вже  більше  тридцяти  років.  
                                 Взагалі  деякі  речі  до  цього  часу  мають  своє  застосування:  маленьким  черпачком,  до  цього  часу  зручно  наливати  кисіль,  або  тісто  на  налисники,  зелена  балія  з  іграшкової  перукарні  служить  чудовим  горщиком  для  розсади.
                         Змалечку  я  любила  гратися  листівками.  Їх  була  ціла  авоська,  бо  раніше  надсилали  паперові  вітання  на  всі  свята.  Роздивлялася,  складала  квіти  до  квітів,  новорічні  до  новорічних,  з  перемогою  і  днем  народження  окремо,  а  потім  будувала  з  них  багатоповерхові  будиночки.    
                       Коли  приїжджали  з  Остапівки  брати  то  ми  грали  в  настільну  гру  «Ах  і  Ох  ідуть  вперед»,  в  шашки  та  шахмати,  роздивлялися  гру  «За  гриби  і  про  гриби»  і  визначали  їстівні  та  неїстівні.  Була  ще  в  мене  цікава  штука  з  екраном  і  двома  гвинтиками,  а  коли  їх  крутила  то  можна  було  малювати  різні  малюнки,  за  цей  надсучасний  мольберт  ми  майже  билися.
                       До  цього  часу  збереглися  ляльки  Барбі  і  Сінді,  що  мені  з  Криму  привезли  і  для  них  я  шила  різне  вбрання.  Ще  одна  лялечка  стоїть  в  шафі.  Вона  одягнена,  наче  принцеса,  в  рожевому  капелюшку,  рожевій  сукні,  в  внизу  підставка  з  пишним  низом  бальної  спідниці.
                         Зараз  зберігається  в  шухляді  іграшка,  дорога  моєму  серцю.  Старенька  бабуся  Катя  зробила  мені  мотанку  з  тряпок,  таку  як  робили  в  її  дитинстві  на  полчатку  ХХ  століття.  Я  їй  звичайно  допомагала  бабусі,  подавала  потрібні  клаптики,  приносила  вату,  щоб  в  середину  напхать.  Мама  намалювала  їй  обличчя.  Пройшло  багато  років,  а  лялька  ця  –  мені  дуже  дорога.
                         Коли  щонеділі  по  телебаченню  йшли  Діснеївські  мультики,  то  я  на  всі  гроші  які  мені  давали  намагалася  купити  резинових  героїв  мультфільмів  Діснея.  Довго  вони  стояли  на  книжковій  полиці  і  нагадували  про  дитинство.
                         Довгоочікуваними  іграшками  була  веселкова  пружинка,  тетріс,  та  м’ячик  стрибунець.
                       Кожна  іграшка  дорога  серцю,  нагадує  давно  збуті  моменти  життя,  коли  світ  здавався  казковим,  коли  я  була  центром  цього  світу,  а  іграшки  близьким  моїм  оточенням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876727
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020


МАЗАЛЬНИЦІ

               Коли  я  була  маленькою,  був  час  коли  в  селі  всі  активно  будувалися.  Зводили  нові,  великі,  світлі  хати,  сараї,  літні  кухні,  гаражі,  добудови.  В  той  час  будівництво  було  спільною  справою,  яка  не  обходилася  без  сусідів  та  родичів.    Наших  мазальниць  я  не  пам’ятаю,  бо  хата  і  хлів  були  вже  зведені,  а  літня  кухня  з  гаражем  мазались,  коли  я  була  немовлям.  А  от  мазальниці  в  сусідів  трішки  пам’ятаю,  особливо  в  Бахмачів  та  Марунденків.
                         Спочатку  звечора  біля  двору  насипали  багато  глини,  соломи  і  щедро  заливали  водою,  щоб  утворилося  таке  собі  болото.  Дядьки  у  великих  чоботях  все  це  топтали,  а  конюх  і  своїми  кіньми  ходив  колами  по  цій  брудній  арені,  аж  поки  все  не  перетворювалося  в  однорідну  жижу.
                   Наступного  ранку  на  мазальниці  йшли  всі  молоді  і  сильні,  і  для  кожного  була  робота.  Одні  дядьки  насипали  заміс  на  ноші,  інші  носили  до  будівлі,  треті  подавали.  Жінки  глину  наносили  на  стіни,  і  стелю  тоненьким  шаром,  щоб  було  рівно,  а  потім  тепло.  Я  самого  процесу  ніколи  не  бачила,  бо  дітей  туди  не  пускали,  і  щоб  докликатися  мами,  або  тата  з  мазальниць,  потрібно  було  витратити  не  одну  годину,  бо  всі  були  при  ділі.  Коли  вся  робота  була  виконана  господарів  чомусь  обливали  брудною  водою  з  глиною.  Не  знаю,  чи  то  була  випадковість,  чи  просто  опинилася  не  в  той  час  не  в  тому  місці,  але  коли  виливали  відро  води  на  тьотю  Катю  Марунденкову,  то  мене  облили  з  ніг  до  голови,  і  я  як  мале  мокре  курча  пошелевкалась  додому  перевдягатися.  
                       Після  тяжкої  роботи  всіх  хто  працював  чекало  застілля.  В  садку  або  у  дворі  ставили  столи  з  наїдками,  господарі  частували  і  дякували  людям,  що  спільними  зусиллями  зробили  важливу  роботу.  Далі  починали  за  столами  співати  і  луна  розносила  злагоджене  звучання  на  все  село.  Дядьки  виходили  курити,  та  десь  скраю  столу  починали  грати  в  карти.  
                             Після  спільної  роботи  і  дозвілля  всі  втомлені,  але  дуже  щасливі  розходилися  по  домівках  і  знали  що  наступного  тижня  знову  всі  зберуться  на  мазальницях,  але  вже  в  інших  сусідів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876648
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2020


КУХОВАРКИ

                 Всі  події  веселі  і  сумні,  що  виникали  в  селі,  завжди  відбували  вдома.
І  щоб  нагодувати  людей,  які  прийдуть,  потрібно  було  б  готувати  тиждень,  без  сну.  Та  для  цього  запрошували  моторних  сільських  жіночок,  що  і  нагодують  і  подадуть,  і  допоможуть  господарям  організувати  таке  важливе  дійство.
                       Коли  весілля,  то  всі  родички,  сусідки,  подруги,  куми  були  «в  горшках».
Інколи  налічувалося  більше  десятка  куховарок  і  всім  завжди  була  робота.  У  кухні,  коридорі,  у  всіх  кімнатах,  прибудовах,  під  навісами,  серед  двору  кипіло  діло.    Біля  плити  і  біля  печі,  за  всіма  столами,  але  місця  не  вистачало,  тому  куховарки  йшли  до  сусідів  і  там  теж  готували.  Коли  велике  весілля,  (а  їх  малими  і  не  робили),  то  починали  готуватися  звечора  в  четвер.
                           Різали,  кришили,  чистили,  варили,  тушили,  смажили,  парили  і  все  це  розміщували  по  холодильниках  та  погребах  і  своїх,  і  сусідських.  Відрами  чистили  овочі:  картоплю,  цибулю,  моркву,  буряки,  часник...  Каструлями  робили  салати:  «Олів’є»,  «Хео-хе»,  окрошку,  з  капусти,  з  огірків  та  помідорів,  та  в  тарілках  мазали  «Шубу»,  «Людмилу»,  «Мімозу»,  «Грибну  поляну»…Чавунами  тушили  картоплю,  голубці,  пальчики,  котлети,  налисники,  манники…А  на  солодке:  кисілі,  сметанники,  птички,  сніжки,  торти,  трубочки,  горішки,  грибочки,  каштани…  Кілька  чотиривідерних  каструль  колотили  солодкої  води:    і  жовтої,  й  червоної  й  зеленої…яку  хто  пив,  було  видно  по  кольорових  губах,  бо  барвники  і  есенції  тоді  були  ядерні.
                               Досипали,  й  подавали,  крутились  і  метушились,  аж  поки  не  помили  всі  тарілки  і  потім  господарі  відбували  куховарок.  Частували  кожну,  особисто  дякували  і  вручали  подарунок.  В  подарунку  -  хто  що  придумає,  Постіль,  рушник,  платочок,  відріз  тканини,  фартух.  Бо  така  відповідальна  робота  відривала  жінку  від  сім’ї  і  роботи  на  4-5  днів,  тому  була  щедро  винагороджена.
                             Минув  час  все  почали  святкувати  в  ресторанах,  де  спеціально  навчений  персонал  чітко  і  швидко  виконував  свою  роботу.  Але  втратився  сільський  колорит.  У  ролі  куховарки  хіба  що  можна  себе  відчути  в  підготовці  до  храму,  або  сімейного  застілля.

[i]  (*  -  на  фото  всі  родичі  "в  куховарках"  на  весіллі  у  двоюрідної  тітки)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2020


СВАЙБИТЬСЯ

                       [youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uC1mOQN1l5g[/youtube]
 Весілля  –  найважливіший  день  для  людини,  для  її  родини,  і  для  сусідів  що  живуть  на  кутку.  Для  мене,  малої  дитини  було  надзвичайно  цікаво  глянути  на  наречену,  її  вбрання,  прикрашені  машини,  святково  вдягнутих  людей,  які  від  ранку  до  вечора  кардинально    змінювалися,  чи  то  від  щастя,  чи  кількості  випитого.
                         Майже  за  тиждень  до  дійства  у  дворі,  де  планувалося  весілля  кипіла  робота:  кололи  свиней,  різали  птицю,  привозили  звідусіль  продукти,  ставили  шопу,  столи,  проводили  світло.  Без  зупину  курсував  транспорт,  приїздили  родичі,  куми,  друзі  щоб  допомогти  з  підготовкою.  
                 В  п’ятницю  пекли  короваї    і  шишки.  Був  час  коли    в  нас  дома  бабуся  з  іншими  бабами  пекли  короваї  на  весілля  сусідів.  Ввечері  дружки  приходили  прикрашати  шопу  гілками  ялинки,  плакатами,  кульками,  квітами  та  гірляндами  з  паперу.    До  молодої  приїжджали  грузовиком  бояри  «по  худобу».  Виносили  з  хати  все  придане:  меблі,  подушки,  вузли,  ящики,  та  інше.  Далі  всі  сідали  за  столи  і  проводили  «  репетицію»  перед  весіллям.
                     В  суботу  до  нареченої  знову  сходилися  дружки,  допомагали  з  зачіскою,  макіяжем,  придумували  конкурси  та  завдання  для  молодого  та  бояр,  щоб  більше  заробить  гостинців.  Куткові  дядьки  робили  блокпост  на  хвіртці  в  воротах  обійстя,  де  планувалося  весілля.  Налаштовані  вони  були  вкрай  категорично,  бо  до  Попівських  наречених  менше  ніж  за  відро  самогонки,  не  пускали.  
                     Про  те  що  їде  поїзд  сповіщали  безперервні  сигнали  машин,  щоб  на  все  село  чути  що  сьогодні  весілля.  Приїздив  поїзд:  наречений  з  боярами,  світилки,  свашки  та  дружки.  Всі  веселі  та  голосисті,  так  торгувлися  та  просилися  зайти,  що  далеко  було  чути.  З  собою  везли  прикрашене  «гільце»  та  «коня».
                   Далі  всі  свайбани  їхали  в  Будинок  культури,  де  на  сцені  при  всіх,  реєстрували  свій  шлюб.  Я  була  на  всіх  записуваннях  бо  з  юного  віку,  брала  на  себе  відповідальність  бути  звукооператором  цього  дійства,  а  пізніше  –  це  вже  було  на  постійній  основі.  В  мої  обов’язки  входило  музичне  оформлення,  тобто  вмикати  в  потрібний  момент  музичні  треки  на  касеті  і  керувати  мікрофонами,  щоб  ні  в  якому  разі  вони  не  загули  на  весь  клуб  і  не  налякали  наречених  і  гостей.  
                     Після  записування  новоспечені  молодята  з  поїздом  їхали  на  ладанський  міст,  щоб  молодий  переніс  молоду  через  нього,  а  тоді  вже  всі  їхали  в  «Сосну»  до  Удаю,  фотографуваться  та  починати  святкування.
                   Тим  часом  на  вигонці  починали  збиратися  гості,  стояли  юрбами  і  чекали  молодих,  які  зазвичай  запізнювалися  приблизно  на  годину.  І  починалася  гульня:  пили,  їли,  співали,  під  касетний  магнітофон  підключений  до  клубних  колонок.  Весілля  гуло  до  темної  ночі.  
                       В  неділю  весілля  починалося  в  другій  половині  дня.  Все  було  як  і  вчора,  але  на  цікаву  традицію  «катання»  сходилися  дивиться  всі  кому  не  лінь.  На  весільних  батьків  і  хрещених  одягали  смішний  одяг,  розмальовували  як  клоунів,  садовили  купою  і  візок  і  везли  «продавать».  Спочатку  в  центрі  села  ті  зупиняли  транспорт  та  пішоходів,  всіх  частуючи  свайбовим.  Потім  везли  в  якусь  калюжу,  або  до  ставка.  В  цьому  дійстві  крім  головних  героїв  весільних  батьків,  приймали  участь  веселуни  з  кутка.  Одного  разу  як  женився  Олег  Тетянин,  мама  вдягла  міні-спідницю,  капронки  в  сіточку,  зелені  окуляри,  бриля  і  разом  з  лікаркою  –  тьотею  Свєтою  Гриценською  та  іншими,  приймала  участь  у  дійстві.  Я  дуже  засмутилася,  думала  що  мама  збожеволіла,  що  в  таке  вдяглася,  почала  ревти  на  весь  вигонець  і  для  мене  весілля  завершилось,  бо  на  таке  позорище  я  спокійно  дивиться  не  могла.  А  от  коли  мої  родичі  були  в  ролі  глядачів,  то  катання  було  дуже  веселим  дійством.  Особливо  коли  на  замурзаних  і  обкачаних  весільних  батьках  рвали  одяг  і  кидали  на  свайбан,  які  ловили  гав.  Було  весело,  смішно,  поки  перша  жменя  грязі  не  починала  летіти  у  твій  бік.  Потім  батьків  купали  і  вдягали  новий  одяг  і  продовжували  далі  веселитись.
                       В  понеділок  –каша.  Гостей  менше,  зазвичай  молоді  на  весіллі  в  цей  день  вже  не  було.  В  цей  день  забивали  пакола  на  подвір’ї  де  було  весілля  і  всі  діти  вже  були  одружені.  Потім  доїдали  весільні  наїдки,  варили  надвірню  кашу,  вечеряли  і  розходились,  а  от  хто  не  приходив,  то  їм  мазали  ворота.  
                       От  такі  весільні  традиції  запам’яталися  з  дитинства.

[i](*  -  на  відео  моменти  весільних  традицій  з  мого  весілля)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876470
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2020


СВІЖИНА

                       Свіжина  –  надзвичайно  важлива  подія  в  житті  селян.  Її  чекають,  як  Нового  року,  весни,  урожаю,  чи  відпустки.  Саме  свіжина  –являється  переможним  вінцем  над  роком  праці.  А  ще,  свіжина  –  це  весело,  смачно,  але  не  легко.
                     Напередодні  такої  важливої  події  у  всіх  повно  роботи.  Тато  з  дідусем  гострили  ножі,  шукали  сокири,  лампи,  солому,  заносили  гору  дров  до  печі.  Мама  з  бабусею  витягували  з  горища  всі  чавуни,  каструлі,  банки,  залізні  миски,  балії,  ночви,  шукали  рушники,  чисті  ганчірки    -  бо  все  має  бути  напоготові.  Інколи  домовлялися  з  варвинцями  або  остапівцями,  щоб  підсобили  в  цей  день.
               Все  починалося  вдосвіта.  Ледве  розвиднялося  колій  і  помічники  йшли  в  хлів,  щоб  у  свинячому  станку  прив’язати  кабана  за  ногу  і  вивести  на  місце  вбивства.  Він  кричав,  пручався,  але  ж  куди  він  подінеться  від  досвідченого  колія.  Кололи  кабана  в  нас  або  тато,  або  дідусь,  як  вони  визначались,  (кому  колоти  цього  разу)  мені  не  відомо,  бо  в  цей  час  я  була  в  хаті,  затуляла  вуха  подушкою,  щоб  не  чути  пронизливого  свинячого  горлання.  Саме  крик  кабана  зранку  в  селі,  вказує  на  те,  де  ввечері  буде  весело.  Але  попереду  ще  день  безперервної,  тяжкої  та  відповідальної  роботи.
                     Заколеного  кабана  клали  зручніше  і  починали  йому  робити  засмагу.  Коли  кабан  з  усіх  боків  перетворювався  в  «негра»,  його  обкладали  соломою  і  підпалювали.  Ця  процедура  призначена  для  того,  щоб  сало  було  м’яким  і  ароматним.    Далі  для  кабана  наступали  водні  процедури,  його  мили  гарячою  водою,  витирали  сітками,  шкребли  всі  ножами  щоб  весь  став  білим  і  чистеньким.  До  цієї  робити  вже  долучалася  і  я.
                       Наступав  час  для  любитилів  свинячих  вух.  Поки  інші  були  зайняті  роботою,  ті  ще  раз  мили,  чистили,  солили  і  їли  такий  делікатес.  Але  в  мене  з  вухами  стосунки  не  склалися,  бо  я  їх  не  любила  і  не  люблю.
                     Кабанові  відрізували  голову,  і  ставили  на  великий  чавун,  щоб  кров  стікала,  і  по-черзі  відрізували  ноги.  І  тут  вся  робота  прискорювалася  і  кілька  разів,  бо  треба  було  встигати  приносити  посуд,  упорядковувати  сало,  м'ясо,  різати  свіжину,  щоб  коли  все  занесуть  в  хату,  дати  коліям  по  чарці  та  пригостити  свіжиною.  До  свіжини  незмінною  була  варена  картопля  в  кожушках,  квашені  огірки,  хрін,  горчиця.  Коли  всі  поснідають,  чи  пообідають  (це  як  коли  вдасться),  починала  кипіти  робота:  складати  сало  в  банки,  різати  м'ясо,  рубали  порібрину,  складати  в  чавун  продукти  на  салтісон,    і  найгірша  і  найсмердючіша  робота  чистити  кишки  й  ковбаси.  Від  цієї  роботи  я  тікала  світ  за  очі,  але  траплялися  моменти,  коли  в  цьому  процесі  мені  приходилося  поливати,  коли  старші  прали  кишки.  
                         Коли  все  головне  і  необхідне  виконали  і  була  зроблена  консервація  сідали  святкувати  свіжину.  Пили,  їли,  відпочивали  після  важкої  праці.  Тим  часом,  у  печі  вже  шкварчало  кілька  чавунів  свіжини,  тому  починали  ділити  гостинці  родичам,  щоб  не  обділити  і  зробити  приємно.  У  сумки,  і  пакети,  у  вузлики  і  відра  були  запаковані  гостинці.  Шматки  товстого  сала,  плічка,  окосту,  порібрини,  півлітрові  та  літрові  баночки  свіжини  вже  були  готові  до  роздачі.  Ми  з  татом  загружали  Ниву,  і  наче  Діди  Морози  з  подарунками  їздили  по  родичах:  до  Рубанів  подолянських,  до  баби  Дуні  і  баби  Домахи,  до  Вовків,  до  Кальбусів,  до  діда  Івана,  варвинчанам,  світличанам  і  в  Остапівку.
                               Вже  ввечері  начиняли  кров’янку  та  ковбаси,  топили  смалець,  мололи  салтісон,  потрошок,  а  я  їла  найулюбленішу  смакоту  –  варений  свинячий  язик.  
                             Ще  тиждень  після  свіжини  кипіла  робота,  банки  заносили  у  ямку,  розливали  смалець,  відмивали  посуд  від  жиру,  прали  рушники,  прибирали  і  в  усі  страви  додавали  багато  м’яса,  і  жиру.  Бо  що  ж  зробиш?  Свіжина!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876469
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2020


«НА ДІЛО»

 
                       З  самого  раннього  дитинства  ми  з  татом  часто  ходили  «на  діло».  Під  цим  словосполученням  щоразу  було  якесь  інше  значення,  але  як  не  крути  –  це  стосувалося  тільки  мене  і  тата.  
                     З  найперших  спогадів  згадується  походи  до  ставка  по  ряску  для  качок.  Ми  сідали  в  човен,  пливли  в  очерет  щоб  знайти  місце  з  ряскою,  тато  наловлював  повен  човен  мокрої  зелені,  а  я  спостерігала  та  вишукувала  там  ракушки  різної  форми  та  величини.  На  березі  моїм  завданням  було  тримати  мішки  поки  тато  туди  не  запхає  всієї  ряски.  Потім  допомагала  прикрутити  мішки  зі  здобиччю  до  велосипеда,  а  сама  несла  додому  підсаку.
                       З  татом  ми  ходили  на  рибалку.  Ловили  влітку  або  з  гатки,  або  з  човна,  або  вудками,  або  донкою,  зимою  на  лід  мене  тато  брав  дуже  рідко,  щоб  не  змерзла.  Тато  нанизував  черв’яків  на  гачок,  а  я  тільки  ловила  рибу.  Колись  був  рік,  коли  риба  йшла  під  містком  з  одного  ставка  в  інший,  і  в  очереті  люди  ловили  її  мішками.  І  ми  з  татом  взяли  Вулкана  (це  наш  великий,  розумний,  чорний  собака),  підсаку  та  посудини  для  риби  і  пішли  на  Беївку  на  болото.  Скільки  тоді  було  карасів!  І  і  великі,  і  маленькі.  Ми  їх  і  жарили,  і  сушили,  і  уху  варили,  і  котів  годували,  і  родичам  давали,  ще  й  залишилася.
                       Постійно  з  татом  ми  ходили  косить  траву  скотові  і  кролям.  І  тут  маршрути  були  завжди  різні:  то  на  долину,  то  за  город,  то  в  шелюг.  Звідти  тато  ніс  сітку  зелені,  а  я  косу.  То  їздили  в  яри,  в  ліси,  на  Винницьку,  чи  в  Лазькову  і  крім  причепа  трави,  ще  набивали  кілька  мішків  кропиви  для  свиней.
                       Ще  однією  секретною  справою  було    ремонтування  машини.  Коли  потрібно  було  пракачати  гальма  –  то  я,  коли  «сухарики»  ювелірно  поставити  на  своє  місце  –  то  теж  я.
                       А  згодом  я  освоїла  ще  одну  професію  і  стала  татовим  особистим  перукарем,  тому  коли  треба  «під  трієчку»,  або  «під  нуль»  -  то  моя  робота.  
                       От  такі  у  нас  з  татом  спільні  справи.

[i](*  -  на  фото  ми  з  татом  у  нашому  дворі.  В  далині  видно  Булавинців  город,  стару  грушу,  і  Хролеву  хату,  на  тому  боці  ставка)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020


Ти до мене прийди

На  городі  росте  кучерявий  горох,
Ти  до  мене  приходь,  поговоримо  вдвох,
Кучерявий  горох  зеленіє,  бринить,
А  серденько  моє  від  кохання  горить  -2р.

У  долині  калину  укрив  білий  цвіт
Я  кохаю  тебе  скільки  літ,  скільки  літ,
Калинонька  цвіте,  а  літа  –  як  вода,
Ти  мене  полюби,  поки  ще  молода.  –  2р.

В  небі  синім  зірок,  ніхто  не  рахував,
І  вечірню  росу  із  трави  не  збивав,
Коли  місяць  зійде  ти  до  мене  приходь,
Із  зелених  очей  ти  зіниць  не  відводь  -2  р.

В  моїм  серці  любов  пломеніє  горить,
Ти  до  мене  прийди,  хоч  на  мить,  хоч  на  мить,
Жду  тебе  у  саду,  обліта  білий  цвіт,
Це  весна,  це  весна  затуманила  світ  -2р.

18.05.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876348
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020


ДО НАДІ

                     Я  в  сім’ї  єдина  дитина,  тому  весь  час  я  проводила  з  дорослими.  На  кутку  діти  то  були,  але  то  старші,  то  менші,  то  мені  з  ними  не  цікаво,  то  далеченько  живуть.  Завжди  через  ворота  зазирала  до  Булавинців  у  двір  чи  не  приїхали  їх  онуки  з  Варви  Леся  і  Руслан.  Та  це  тільки  літом  ми  могли  ганяти  біля  їхнього  двору  по  траві,  гратися  в  піску,  готувати  з  буряну  та  грибів,  що  ростуть  на  деревах.  У  двори  до  них  і  до  нас  ми  ходили  рідко,  бо  собаки  злі,  а  у  хати  не  пускали,  вже  після  перших  спроб.  Спочатку  баба  Мотя  з  дідом  Павлом,  наладили,  коли  ми  в  їхній  хаті  розгардіяж  утворили,  ну  а  потім  мої  родичі  спиняли,  коли  ми  вже  нашу  хату  догори  ногам  перевертали.  
                       На  вигонець  до  Аліни  Бахмачевої  та  Оксани  Микитиної  теж  ходила  вкрай  рідко,  бо  вони  -  то  дружать,  то  не  дружать,  у  Лілі  Галинчиної  вже  мабуть  кавалери  були  на  умі,  а  не  мої  садіківські  забави,  а  з  кутковими  хлопцями  чого  б  я  гуляла.
                     Літом  перед  школою  з’явилася  в  мене  нова  подруга.  Хоча  вона  була  і  раніше,  та  я  її  бачила  рідко,на  багато  старша  від  мене  –  Надя  поштарева.  На  той  час,  вона  тільки  вивчилась  на  зоотехніка  і  літо  була  вдома.  Як  і  з  чого  все  почалось  я  не  пам’ятаю,  але  того  літа  я  майже  щодня  ходила  до  неї  гулять.
                         Мені  з  нею  було  дуже  цікаво.  Ми  гуляли  в  неї  в  хаті,  роздивлялися  журнали  мод,  вибирали  красиве  вбрання  і  зачіски,  їх  мені  малювала  подруга  в  моєму  альбомі.  Я  роздивлялася  її  косметику  і  прикраси,  спостерігала  коли  вона  готувала  окрошку  та  полола  квітник.  Я  її  розпитувала  про  її  кавалерів  і  подруг.
                       Одного  разу  в  кімнаті  на  папірці  в  клітинку  я  побачила  листок  із  шовковиці  і  біля  нього  малесеньку  пляму,  що  ворушилася.  То  були  шовкуни  і  бачила  я  їх  вперше.  З  кожним  днем  шовкуни  більшали  і  займали  місце  на  газеті,  потім  на  великих  стелажах  по  всіх  кімнатах.  Ті  черв’яки  безперервно  трощили  листя  шовковиці,  тому  господарі  були  змушені  привозити  щодня  по  кілька  мішків  такої  зелені.  Через  деякий  час,  коли  я  прийшла,  то  ніякого  натяку  на  шовкунів  не  було  і  лише  потім  ми  полізли  на  горище  де  було  безліч  маленьких  білих  ватних  моточків,  як  виявилося,  то  були  шовкуни,  напередодні  здачі.  
                           Минав  час,  мені  було  пора  до  школи,  Надя  влаштувалася  на  роботу,  їй  стало  ніколи,  згодом  вона  вийшла  заміж.  Востаннє  я  приходила  до  неї,  як  до  подруги,  коли  в  неї  вже  був  маленький  синочок  Серьожка.  Далі  наші  шляхи  розійшлися,  але  до  цього  часу  при  зустрічі,  завжди  вітаємося  і  привітно  посміхаємося.
 
[i](*  -  на  фото  видно  хату,  в  якій  жила  Надя)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020


НА ФЕРМІ

               Давним  давно  в  Гнідинцях  була  церка,  та  на  початку  двадцятого  століття  скинули  дзвони,  розтягли  церкву,  а  церковний  цвинтар  зрівняли  з  землею.  Навколо  ставили  колгоспні  клуні,  кузню,  а  потім  на  місці  церкви  побудували  конюшню  і  поруч  два  сараї  ферми,  дворядний  і  чотирирядний.  Туди  з  «Червоної  зірки»  привозили  маленьких  теляток  на  відгодівлю.  Крім  того  на  ферму  вся  Попівка  ходила  купаться,  там  був  душ  з  гарячою  водою  і  тому,  щоб  дома  не  гріти  каструлями  воду,  а  потім  приймати  балію  або  ночви  –  всі  йшли  на  ферму  в  душ.  
               Саме  на  цій  фермі  почала  працювати  бабуся.  До  цього  вона  працювала  в  лісництві,  тоді  в  ланці,  далі  штукатурила  хати,  які  будував  колгосп  для  своїх  працівників.  
               От  тепер  бабуся  почала  порать  телят.  Робота  була  близько  і  бабуся  ходила  на  неї  тричі  на  день  і  щоразу  поверталася  або  з  мішком  соломи,  або  з  клунком  силосу  чи  зеленцю  для  домашньої  худоби.  
               Літом  перед  першим  класом  мені  подобалося  ходити  до  неї  на  роботу,  дивитися  на  маленьких  теляток,  голубів,  яких  на  горищі  сараю  було  тисячі,  набирати  в  поїлки  воду,  спостерігати  за  механізмами,  які  згрібали  всі  відходи  і  тягнули  аж  за  ферму  у  велику  і  смердючу  купу.
                 Баби  (працівниці  ферми)  через  дорогу  ходили  отримувати  дерть,  переносили  до  своїх  телят  і  порівну  розсипали  їм,  для  апетиту.  Всім  процесом  там  керував  Пан  (це  так  називали  завферму  діда  Пащенка),  який  був  начальником  над  телятницями  та  їздовими.
                   Якось,  коли  я  з  бабусею  пішла  на  роботу,  то  просто  до  ніг  мені  впало  молоде  глинясте  голубеня,  що  ще  не  вміло  літати  допуття.  Я  забрала  його  додому,  тримала  у  кролячій  клітці,  годувала  зерном  та  давала  чисту  воду,  але  через  кілька  днів  він  здох.  Я  його  поховала  під  яблунею  і  більше  не  намагалася  робити  з  голубів  домашніх  улюбленців.
                     Найцікавіше  було  тоді,  коли  раз  в  місяць  важили  телят.  Того  дня  всі  працівники  цілий  день  були  на  роботі.  Невеликими  групками  ганяли  телят  за  чотирирядний  щоб  дізнатися  їхню  вагу.  А  телята  -  є  телята,  побачили  волю  –  хвости  вгору  позадирали  і  летом,  підскоком  по  всьому  фермівському  двору  розбігалися,  а  за  ними  баби  з  лозинами  –  щоб  скерувати  по  правильному  маршруту.  За  сараєм  загонили  у  невеличний  загончик  з  дерев’яною  рухомою  підлогою,  яка  і  була  вагами  і  чекали  поки  Пан  запише  дані  у  свої  нотатки.  Далі  гнали  телят  назад,  прив’язували  і  повторювали  маніпуляцію  вже  з  іншими.  І  так  весь  день.  Додому  цього  дня  йшли  без  мішків,  тому  що,  ледве-ледве  притягували  ноги.
                   Інколи  баба  Маруся  Дрючиха  і  баба  Надька  Петрикова  брали  на  ферму  з  собою  своїх  онуків.  Нам  було  весело,  бо  в  мажарі  ми  гралися  в  соломі,  аж  поки  нас  не  кликали  додому.  
                   Років  через  десять  після  того,  замість  мукання  та  цокання  ланцюгів  та  конячого  іржання  ввечері  пугукали  пугачі.  Бо  телят  вивезли,  працівники  пішли  на  пенсію,  або  перейшли  на  іншу  роботу.  Згодом  вирізали  металолом,  приміщення  розвалили  і  залишили  смітник,  щоб  бур’янівало  та  лисиці  заводились.  Так  завершилася  історія  радшляхівської  ферми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876246
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020


КАР’ЄРА МЕХАНІЗАТОРА

                         Надзвичайно  подобалося  проводити  мені  час  там,  де  не  дозволяли.  То  в  новенькій  Ниві  любила  сидіти  на  місці  водія  і  рулювати,  то  нишпорити  по  всіх  шухлядках,  в  пошуках  якоїсь  цікавинки.  Та  обов’язковою  була  перевірка  аптечки.  Там  між  різних  джгутів,  баночок  і  пігулок,  були  сіточки,  які  могли  тримати  біля  рани  пов’язку,  але  для  мене  це  були  капронові  колготки  в  сіточку.  Надягала  я  їх  на  ноги  на  руки,  на  голову  і  здавалося,  що  саме  тоді  наслідую  найсучасніші  модні  тренди.  
                     Коли  дідусь  приїздив  додому  на  обідню  перерву  трактором,  такий  же  розгром  аптечки  я  проводила  і  там.  Звичайно  отримувала  лозини,  та  чи  мене  таке  зупинить?  За  обідом  я  довго  слухала  розповіді:  що  ж  робить  дідусь,  куди  він  їздить,  що  відбувається  на  його  роботі?  І  твердо  вирішила  проситься  з  ним  на  роботу,  може  ж  візьме.
                   Прийшлось  вставать  дуже  рано.  Вдягла  на  себе  сто  одежок,  щоб  не  холодно  зранку  і  пішли  з  дідусем  на  роботу,  дідусь  звичайним  кроком,  а  за  ним  підтюпцем,  ледве  не  бігом.  На  таборі  дідусь  пішов  у  якесь  приміщення,  де  механзаторам  казали,  що  сьогодні  робити,  а  мене  лишив  біля  порогу.  Тільки  ліниві  не  питали:  чия  я?  Щось  розпитували  Просили  щоб  анекдот  розказала,  (  знали  ж  вже  про  мої  виступи  з  гуморесками),  то  чимось  пригощали  мене.
                     На  деякий  час  з  дідусем  зайшли  в  майстерню.  Це  величезне  приміщення  з  високими  вікнами,  там  багато  тракторів  і  великих  запчастин  під  ногами,  дядьки  ходять  в  замурзаному  одязі,  і  голосно  лаються,  бо  щось  погано  ремонтувалося.
Далі  дідусь  посадив  мене  у  трактор,  строго  зборонив  чіпати  аптечку,  щоб  міліція  нас  не  забрала,  як  зупинить  на  дорозі.  До  трактора  причепили  якусь  червону  залізну  штуку  і  ми  поїхали  в  поле  сіять.
                       Довго  чи  ні  ми  там  були,  їздили  то  до  лісу,  то  до  дороги,  дідусь  поглядав  щоразу  назад,  а  дядько  який  стояв  на  дивному  пристрої  щось  йому  махав  руками.  Аж  тут  ми  поїхали  туди  де  зібралися  всі  трактори  і  машини,  дядьки  стояли  групками,  говорили,  курили  і  чекали  коли  тьотя  Галя  Стражникова  понасипає  в  залізні  миски  супу.  Мені,  теж  перепало  обіду.  А  суп  був  добрезний,  теплий,  з  молодим  укропчиком,  я  наче  ніколи  такого  смачного  не  їла.  Напилися  всі  компоту  і  знову  поїхали  в  поле  працювати.  Та  мені  вже,  чесно  кажучи,  сіять  набридло,  і  я  почала  варить  воду.  Тоді  дідусь  мене  пересадив    у  грузовик  до  дядька  Василя  Мамренка.  Там  вже  було  цікавіше.  В  машині  грало  радіо,  у  великі  дзеркала  можна  було  на  себе  роздивляться,  на  м’якому  і  зручному  кріслі  було  комфортно  сидіть,  не  те  що  в  дідусевому  тракторі,  на  залізному  ящику  для  інструментів.  
                       Дядько  Василь  витяг  з  дому  приготований  обід,  жарену  ковбасу  з  хлібом  і  пригостив  мене.  Ковбасу  я  люблю,  тому  уплітала  за  обидві  щоки.  Тоді  з  кармана  витяг  жменю  смоктунців  і  насіння.  Даремно,  бо  в  лушпиння  було  кругом.  Я  розпитувала  як  його  звуть?  Хто  в  нього  є?  Де  він  живе?  Він  розказував  про  синів  Видима  й  Романа.  Та  я  їх  не  знала,  бо  вони  в  садок  зі  мною  не  ходили.
                       Після  роботи  дідусь  мене  пересадив  у  трактора  і  ми  поїхали  на  табір,  а  звідти  пішки  попленталися  додому.  Після  цього  я  більше  ніколи  не  просилася  на  дідусеву  роботу.  Так  що  кар’єра  механізатора  в  мене  тривала  рівно  один  день,  але  спогади  залишилися  до  цього  часу.

[i]  (*-  на  фото  гнідинцівські  поля)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876134
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020


В МАГАЗИН

                     Ходити  в  магазин  було  однією  із  найулюбленіших  справ,  тому  що  крім  необхідних  покупок,  може  перепасти  чогось  смачненького,  або  якоїсь  іграшки  вдавалося  випросить.  
                   З  дому  обов’язково  гарно  вмивалася,  мила  руки,  ноги,  вдягала  щось  новеньке  і  з  родичами,  тримаючись  за  руку  йшла  в  центр  села,  по  магазинах.  Найбільше  любила  я  іграшковий  магазин,  не  те  що  там  самі  іграшки  продавали,  але  бачила  я  в  магазині  саме  їх.  А  от  відвідування  «залізного»  магазину,  (магазину  промтоварів)  було  справжнім  випробуванням.  По-перше,  там  не  було  нічого  цікавого.  По-  друге,  страшенно  смерділо  фарбою  та  розчинниками.  А  по-третє,  що  може  дитина  набачити  потрібного  між  гвіздків  та  черепків?
                 У  продуктовому  магазині  було  цікавіше.  Щось  завжди  добре  пахло  на  весь  магазин:  чи  то  плетений  калач,  чи  риба,  чи  ковбаса,  чи  цукерки  і  зразу  ж  дуже  його  хотілося.
               В  магазині  і  влітку  і  зимою  було  багато  людей,  всі  стояли  в  чергах  і  чекали,  то  свіжого  хліба,  то  якихось  дефіцитних  товарів.
               Я  добре  пам’ятаю  свій  перший  похід  в  магазин,  це  було  на  День  народження  тата  -  20  серпня.
               Зранку  йшов  дощ,  і  ми  з  мамою  прибирали  в  хаті.  Коли  трішки  вияснилося,  то  мама  нарахувала  мені  копійками  грошей  на  три  хлібини,  знайшла  мою  синьо-фіолетову  парасольку,  блакитні  чоботи  і  відправила  в  магазин.  Та  не  все  так  швидко  було.  З  самого  ранку  читала  мені  настанови:  як  йти,  де  дорогу  переходити,  що  обходить,  куди  не  звертати,  як  тримати  гроші,  щоб  не  загубить,  як  хліб  скласти  в  торбу,  щоб  було  зручно  нести…
                 Наслухавшись  моралей,  я  з  сумкою  і  парасолькою  сама  вперше  вийшла  у  світ.  Я  йшла  –  а  мені  здавалося,  що  на  крилах  лечу.  Здавалося,  всі  люди,  що  зустрічаються  на  шляху  дивляться  і  дивуються,  що  я  сама-самісінька  йду  по  дорозі  в  магазин.  В  черзі  завчасно  витягла  жменю  монет,  розділила  тричі  по  двадцять  копійок  (  саме  стільки  тоді  коштувала  хлібина)  і  такими  ж  купками  подала  гроші  тьоті  Тамарі,  а  вона  мені  три  цеглинки  хліба.  
               Це  не  можна  уявити,  як  важко  мені  було  нести  той  хліб,  ніби  гирі  в  торбі,  тягли  мені  руки  до  підлоги,  і  заносило  в  різні  боки  від  тяжкої  ноші.  Але  ж  сама.  Я  змогла.  Не  злякалася  ні  дощу,  ні  собак,  ні  далекої  дороги.  
               Додому  я  повернулася  як  після  героїчного  подвигу.  А  потім  ввечері,  коли  приїхали  гості  на  День  народження,  довго  хвалилася  своєю  самостійністю.
[i]
 (*-  магазини  в  селі  Гнідинці)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876131
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020


ПАСТІВЕНЬ

                 У  дитячі  роки  дуже  я  любила  пасти  череду.  Скоту  на  радшлясі  було  багато,  майже  сімдесят,  тому  пасли  двічі  чи  тричі  за  рік,  один  чи  два  дні,  залежало  скільки  корів  тоді  мали.  
               У  пів  на  сьому  я  йшла  на  вигонець  займать  скот,  а  біля  двору  чекали  на  мене  мама,  дідусь  і  починався  день  пастівня.  Саме  з  мамою  та  дідусем  ми  пасли  найчастіше,  хоча  інколи  помагали  то  варвинчани,  то  остапівчани,  то  світличани.  Але  я  була  завжди  в  головних  ролях.  
                 З  Попівки  відгонили  на  курганець,  по  дорозі  збираючи  череду,  а  туди  вже  з  усіх  кутків  згонили  всіх  і  одну  велику  череду  і  пастухи  супроводжували  її  в  яр.
Зазвичай  пасли  в  першому  яру  біля  заводу.
                 Довжелезний  яр  простягався  аж  до  остапівського  шляху,  або  до  «шариків»  -  це  такий  цех  заводу,  де  у  велитенських  цистернах  зберігалася  готова  продукція:  газ,  нафта,  газолін.  
                     В  краю  яру  була  Болгарська  криниця.  Кажуть,  що  викопали  її  в  шістдесятих  роках  болгари,  які  будували  наш  газопереробний  завод.  Вода  у  криниці  дуже  смачна,  та  не  кожного  разу  вдавалося  туди  дійти,  бо  далеко.  В  долині  яру  протікала  вузенька  річечка.  Текла  вона  від  криниці  і  аж  березняка,  а  там  впадала  у  дітдомівський  ставок.  Постійно  в  ній  голосно  квакали  жаби,  інколи  плавали  вужі,  тому  коли  на  другий  бік  треба  було  перейти  щоб  завернуть  корів,  це  було  справжнім  випробуванням.  У  річечці  ріс  рогіз  і  одного  разу  дідусь  мені  почистив  корінь  цієї  рослини,  щоб  я  скуштувала,  що  були  змушені  селяни  їсти  в  голод.  Трішки  солоденьке,  але  дуже  терпке.  Набагато  смачнішими  були  суниці  біля  поля,  на  тому  боці,  старожили  їх  називали  полувишниками.  Величезні  галявини  гріли  свої  боки  проти  сонця  і  кликали  мене  пасти  саме  з  того  боку  річки.
                     У  яру  можна  було  нарвати  ягід  шипшини,  квітів  звіробою,  безсмертнику,  материнки,  чебрецю,  петрових  батогів.  Завжди  з  пастовня  всі  несли  з  собою  великі  букети  лікарських  трав,  а  коли  пощастить,  то  і  торбу  печериць,  або  дощовиків  можна  було  зібрати.
                       У  яру  де-не-де  росли  дикі  грушки,  які  щороку  ставали  вищими,  гіллястішими,  і  ще  колючішими,  об  них  корови  чухали  свої  боки.  А  ближче  до  води  і  коло  криниці  ріс  височезний  бур’ян,  ключки,  та  репяшки,  тому  після  кожного  завертання  треба  було  довго  і  нудно  сидіти  і  обривати  їх  з  одягу,  і  це  заняття  було  безкінечним.
                       У  нашому  яру  є  гадюки,  бачила  я  їх  не  часто,  але  боялася  постійно.  Видимо-невидимо  ящірок  снували  попід  ногами.  І  зелені,  і  коричневі,  і  сірі,  і  з  хвостами,  і  без  них.  Траплялися  і  нори  ховрахів,  яких  хотілося  вилити,  набравши  води  в  капюшон  дощовика.  Вгорі  біля  поля  натрапляли  на  лисячі  нори,  на  кілька  ходів,  а  біля  них  кістяки  з’їдених  тварин.  Зайці  ж  по  яру  бігали  постійно,  і  здавалися  свійськими  тваринами.
                       Поки  догонили  череду  до  яру  по  коліна  були  в  росі,  тому  чекали,  коли  сонце  підніметься,  роса  висохне  і  можна  буде  сідать  їсти.  Саме  їсти  в  яру  було  найцікавіше  і  найприємніше  заняття.  Хліб,  сало,  ковбаса,  варені  яйця,  часник,  цибуля,  огірки,  помідори,  корж,  вода  в  термосі,  пригорщ  цукерок,  насіння  –  таке  частування  розкладали  двічі  до  обіду  і  тричі  після  обіду.  
                         Потім  грали  в  дурака,  читали  книжки,  вишивали,  ділилися  цікавими  історіями,  та  це  було  лиш  тоді  коли  корови  лежали,  або  паслися  близько  коло  нас  і  не  лізли  в  шкоду.  Та  траплялося,  коли  за  день  і  не  присідали,  а  лише  бігали  з  гори  на  гору,  щоб  ті  не  лізли  в  кукурудзу,  а  з  іншого  боку  в  пшеницю,  не  тікали  додому,  не  змішалися  з  колгоспною  фермівською  чередою  і  з  данилівськими  коровами.
                           Одного  разу  на  пастовні  народилося  телятко,  так  я  була  змушена  бігти  в  село,  шукати  господарів,  щоб  забрали  приплод.  Іншого  разу  думали,  що  корова  провалилася  в  траншею  .  Я  оббігала  все  село,  знайшла  підводу  і  людей,  щоб  її  витягли,  а  коли  всі  зібралися,  вона,  демонстративно,  просто  встала  і  пішла.  Ще  раз  я  бігла  з  гори,  впала  і  вибила  плече,  і  так  до  самого  вечора  мучилася  допасуючи  скот,  ще  колись  співала  на  весь  яр  –  то  поки  додому  йти,  голос  втратила,  тиждень  тільки  шавкотіла.  
                             В  яру  було  жарко,  важко,  але  все  ж  цілий  день  на  природі.  Вдихали  аромати  трав,  засмагали,  відпочивали  від  буденної  суєти.  Дивилися  зблизька  на  вертоліт,  який  кілька  разів  на  день  прилітав  на  завод.  
                         Зовсім  іншим  був  пастівень  у  негоду,  коли  лив  дощ,  чи  віяли  крижані  осінні  вітри.  Паші  було  мало,  і  корови  тільки  те  робили,  що  шкоду.  Не  сядеш,  не  відпочинеш,  але  одна  радість,  що  восени  набагато  раніше  потрібно  гнати  додому.  
                         Ось  таким  сільським  фітнесом  я  займалася  в  дитинстві.  Зараз  це  не  актуально,  бо  на  все  село  з  чотирьох  великих  черед  лишилося  менше  десятка  корів  і  що  таке  пастівень  –  тепер  майже  ніхто  не  знає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020


ХАЛАБУДА

                 Як  і  всі  малі  діти  мені  дуже  хотілося  мати  власну,  казкову  хатинку  і  скрізь  я  її  намагалася  збудувати.  Моїй  фантазії  не  було  меж.  Перші  будівлі  споруджувала  на  печі,  коли  подушками  робила  собі  стіну,  завішувала  рядном  і  сиділа  там,  як  в  засаді.  Згодом  креативила  вже  використовуючи  стільці  і  напинала  на  них  одіяла.  Ради  такого  випадку,  дідусь  мені  навіть  витесав  дві  тоненькі,  але  міцні  палиці,  які  на  стільцях  тримали  «дах»,  щоб  не  падав  на  мене.
Ті  хатинки  були  одноразові.  Щоразу  потрібно  було  всі  «будматеріали»  розкладати  по  своїх  місцях.  
                   Прийшов  час  і  свої  архітекторські  здібності  я  використала  вже  у  грандіозному  будівництві  своєї  халабуди.  За  літньою  кухнею  і  гаражем  довгий  час  стояли  козлики  залізні  і  дерев’яні,  які  використовували  під  час  прибудівель.  Саме  вони,  під  розкішним  кущем  барбарису  стали  основою  моєї  резиденції.  До  козликів  добре  можна  було  прилаштувати  стіни  з  дошок,  фанери,  та  надійно  тримався  лист  шиферу  замість  даху.
                   Халабуда  в  мене  була  двокімнатна.  Із  залізних  козликів  велика  кімната,  в  якій  стояв  старий  керогаз,  імпровізований  стіл  з  шафою,  в  неї  я  складала  справжній,  але  старий  посуд.  У  другій  кімнаті  був  зручний  стільчик,  стояв  віник,  яким  я  щодня  замітала  цілу  дорогу  до  своєї  іграшкової  оселі.  
                 За  кілька  метрів  від  халабуди,  я  навіть  глибоченький  погріб  зробила.  Викопала  ямку  і  поставила  туди  шматок  великої  труби.  Там  зберігала  картоплю,  вирощену  на  власному  городі  під  яблунею,  буряки,  моркву,  що  взяла  з  грядки  у  свою  оселю.  Та  одного  разу  я  наробила  шкоди.  Залишила  погріб  відкритим    і  туди  впало  курча,  якого  ще  зверху  й  чавуном  накрило.  Просиділо  бідне  курчатко  там  цілу  ніч.  А  вранці,  випадково  почули  його  жалібне,  безсиле  прохання  про  порятунок.  Добре  що  врятували,  хоч  і  страшенно  налякали  бідолашну  пташку.
           У  хлабуді  та  біля  неї  я  проводила  багато  вільного  часу.  Зазвичай  гралася  сама,  дуже  рідко  там  бувала  Іра,  або  хлопці  остапівські.
           Коли  там  гарно  приберу,  та  наготую  то  запрошувала  своїх  домашніх  до  себе  в  гості.
           Було  у  моїй  хатці  дзеркало  і  таємне  віконечко,  через  нього  я  дивилася  на  те,  що  робить  сусідка  Галя  Йосипова.  А  вона  ж  як  навмисне,  в  той  час  коли  я  йшла  гратися,  вона  через  сітчану  загорожу  могла  накидати  мені  бур’яну,  який  безкінечно  шукала  на  своєму  ідеально  чистому  городі.  Бурчала  щось  собі  під  носа,  сердилася.  Не  подобалося  їй,  що  голосно  сміюся,  або  кричу,  а  коли  в  халабуді  була  не  сама,  то  їй  надокучало  наше  гучне  спілкування.  
                 Колись  я  з  маминої  футболки  зробила  собі  стильну,  дизайнерську  кофтинку:  порізала  низ  поли  на  тоненькі  смужки  і  позав’язувала  їх  на  вузли.  Так  сусідка  про  моє  вбрання  сказала,  що  я  «дівка,  наче  коноплі  тіпать  собралася».  Було  дуже  образливо,  але  ж  сусідів  не  вибирають.
                   Простояла  моя  халабуда  років  п’ять.  Щовесни  я  її  оновлювала  та  вдосконалювала,  а  на  зиму  знову  все  замітало  снігом.  Минув  час  хатинка  мені  стала  непотрібна,  її  прибрали,  а  біля  куща  барбарису  зробили  вилазку,  щоб  качкам  було  зручніше  добиратися  з  їхнього  двору  до  місця  ночівлі.  Та  час  від  часу  згадую  ті  приємні  моменти  проведені  у  своїй  халабуді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020


МАЙСТРУВАННЯ Й РУКОДІЛЛЯ

           У  селі  постійно  багато  роботи.  Виходили  по  темному,  заходили  по  темному.  Вечорами  то  соняхи  били,  то  квасолю  або  качани  лущили,  буряки  чистили  чи  кукурудзу  рубали.
                   Дідусь  весь  час  майстрував  щось:  то  човен  робив,  то  одвірки,  то  двері,  то  крокви,  то  плінтуси.  Постійно  на  весь  двір  не  своїм  гласом  гув  його  станок,  на  якому  пиляв  дошки.  Часто  на  всю  Попівку    розносилось  цокання-стукання,  то  дідусь  біля  літньої  кухні,  на  спеціальному  ослінчику  клепав  коси  і  сапи,  не  лише  собі,  але  й  сусідам.
                     Коли  тато  був  дома  то  щось  паяв,  ремонтував  то  велосипед,  то  мотоцикл  то  машину.  Наша  Нива  жоднісінького  разу  не  ремонтувалася  на  СТО,  кожну  деталь  складного  механізму  розбирав  і  збирав  тато  власноруч.
                   Бабуся  Катя  днями  перебирала  квасолю,  цибулю  сіянку,  латала  куфайки,  то  дідусеві  піджачки,  ті  що  до  трактора.  В  кухні  чистила  картоплю,  мила  посуд.
А  частіше  за  все  сиділа  біля  вікна,  слухала  радіо,  різала  на  стьожки  старий  одяг  і  намотувала  у  великі  клубки.  Досить  довго  тривала  така  робота,  я  навіть  і  зрозуміти  не  могла  для  чого  їх  стільки  потрібно.
                       Одного  разу  з  кухні  повиносили  майже  всі  меблі  і  занесли  ціну  купу  якихось  дров.  Були  дошки,  і  стовпці,  і  круги  з  зубчиками,  та  ще  всяка  всячина.
Коли  я  повернулася  з  садочка,  то  на  всю  кімнату  вже  стояв  величезний  дерев’яний  механізм  з  човниками,  педалями,  цілою  в’язкою  ниток,  яких  називали  основою.  Починалося  дійство  ткання.  Бабуся  Галя  сідала  за  верстат,  човником  пропливала  між  двома  рядами  натягнутих  ниток,  потім  лядою  підбивала,  щоб  дорожки  були  міцні.  Потім  наступала  на  педалі  і  починала  все  так  само,  але  човник,  з  різаною  стрічкою  вже  плив  з  іншого  боку.  
                           Бабуся  Катя  мовчки  сиділа  на  полу  і  спостерігала  за  правильністю  виконання  складної  роботи,  час  від  часу  то  на  човники  намотувала,  то  щось  поправляла  у  верстаті,  то  давала  якісь  поради.  А  я  дуже  любила  дивитися,  як  тчуть  дорожки,  просилася  то  човник  протягти,  то  лядою  постукать,  а  от  до  педалів  дотягнутися  ніяк  не  могла.  
                           Коли  клубки  основи  і  різаних  тряпок  були  вже  використані,  а  лежала  гора  дорожок,  верстат  розібрали  і  знову  закинули  на  горище  хліва,  з  надією,  може  ще  років  через  тридцять,  хтось  із  нащадків  продовжить  давно  забуте  ремесло.
                           Довгими  зимовими  вечорами  мама  вишивала  хрестиком  сереветки,  накидки,  мені  вишиванку,  а  в  іншій  кімнаті  бабуся  під  настільною  лампою  на  полотні  шила  величезні,  різнокольорові,  дивні  узори  коврика.  Вони  захоплено  підбирали  різнокольорові  нитки,  втягали  їх  у  голку  і  творили  красу.  Я  ж  бігала  туди  сюди,  аж  поки  бабуся  не  дала  мені  клаптик  старенької  жовтуватої  матерії,
поклала  її  на  узор  рушника,  пошарувала  старою  ложкою,  щоб  малюнок  перемалювався.  Дала  нитки  і  голку  -    щоб  я  шила  гладдю.  Я  щось  кіксила,  нитка  заплутувалась,  вишивання  не  вдавалося.  Згодом,  мама  дала  вишиту  серветку,
 показала  як  класти  стібки  хрестика,  і  я  вже  старанно  шила  рамку  на  серветку.
         Мені  тоді  ледве  виповнилося  п’ять  років  та  захоплення  вишивкою  в  мене  лише  посилювалося  і  стало  моїм  улюбленим  заняттям  назавжди.
[i]
(*-  на  фото  мої  роботи  на  виставці)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020


ГАДАННЯ І ВИЛИВАННЯ

                 Скільки  себе  пам’ятаю,  до  нас  майже  щодня  приходили  чужі  люди.  Йшли  вони  до  бабусі  Каті  по  допомогу.  Чи  хтось  щось  загубив,  чи  заплутався  в  житті,  чи  захворів,  чи  потрапив  у  скрутні  обставини,  односельці  та  люди  з  інших  сіл  йшли  і  їхали  до  бабусі,  щоб  вона  кинула  на  карти.
                 Бабусин  хист  до  гадання  мав  цілу  історію.  Ще  на  початку  двадцятого  століття  бабуся  Катя  будучи  маленькою  дівчинкою  із  братом,  матір’ю,  та  бабусею  Ялосоветою  в  пошуках  кращої  долі  їздили  з  рідних  Гнідинець  на  Тургал.  Та  їхня  поїздка  виявилась  невдала.  Скоро  сімейство  Ренжеренків  повернулося  в  село,  ночували  по  хатах  у  сусідів  та  родичів,  бо  власного  житла  вже  не  мали.  Баба  Ялосовета  заробляла  якусь  копійчану  гадаючи  на  картах,  її  під  час  мандрів  навчила  стара  циганка.  А  бабуся  Катя  зазирала  з  усіх  боків,  придивлялася  і  дуже  скоро  сама  стала  ворожити.  
                   До  такого  хисту  бабусин  чоловік  Іван  Іванович  ставився  дуже  скептично.  Забороняв  розкладати  карти,  відряджав  людей  що  йшли  до  бабусі  за  поміччю,  а  одного  разу  навіть  вкинув  карти  в  піч.  А  все  тому  що  на  початку  війни,  сусідці  якій  прийшла  з  фронту  похоронка,  бабуся  наворожила,  що  її  чоловік  живий  і  скоро  повернеться.  Коли  так  і  сталося,  то  прийшлось  дідові  змириться  з  таким  особливим  бабусиним  вмінням.
                     Люди  йшли  дізнатися,  що  скажуть  карти  і  несли  бабусі  гостинці:  солодощі,  відрізи  тканини  на  спідницю,  чи  на  кофту,  платочок,  хлібину.  Сідали  в  залі  біля  столу  і  починалося  справжнє  дійство.  З  шухлядки  дзеркала  бабуся    брала  свої  старі  затерті  карти  замотані  в  носову  хустинку,  розгортала,  хрестилася  і  просила  тричі  пересунути  частинки  карт.  Потім  розкладала  карти  в  купки,  потім  з  них  викладала  дивні  фігури,  складала  з  перевернутих  карт  цілу  композицію  а  коли  перевертала,  то  всі  зображення  на  картах  малювали  дивний  сюжет,  а  бабуся  дивлячись  туди  розказувала  і  пояснювала,  що  на  картах  випало.  
                     Часто  коли  була  дуже  маленькою  я  сиділа  за  столом  де  відбувалося  ворожіння.  Пильно  дивилася  і  уважно  слухала.  Казала  бабуся  Катя,  що  кожна  карта  «чотири  предмети  означає»,  і  як  і  коли  вона  випаде,  може  означати  зовсім  інше  тлумачення.  
                       Одного  разу  вихователька  в  садочку  дуже  плакала,  бо  не  могла  знайти  якусь  важливу  річ.  І  я  їй  порадила  піти  до  моєї  бабусі,  бо  до  неї  всі  ходять.  Замість  обідньої  тихої  години  я  її  повела  додому.  Поки  бабуся  їй  ворожила,  я  сиділа  поруч  і  з’їла  миску  квашеної  пелюстки.  Повернулися  в  дитсадок  і  за  кілька  днів  пропажа  знайшлася  -  все  так,  як  і  сказали  бабусині  карти.
                       До  своїх  карт  бабуся  торкаться  не  досволяла,  щоб  я  їх  не  зіпсувала.  Говорила  якщо  ними  гратись,  то  вони  правди  не  казатимуть.  Та  одного  разу  коли  стареньку  бабусю  дідусь  Павлусь  тракторі  відвіз  у  Варву  до  дочки  гостювать,  я  убралася  до  забороненого  об’єкту.  Передивилась  всі  карти,  сама  з  собою  в  дурака  заграла,  а  потім  всі  по  величині  поскладала.  Від  шістки  червової  до  туза,  далі  так  бубнові,  жирові  (як  казала  бабуся)  і  зверху  винові  (пікові).  Коли  бабуся  повернулася  з  гостей  і  почала  ворожити,  то  випадали,  що  не  карта  то  чорна.  Це  нічого  хорошого  не  віщувало.  Кілька  разів  починала  бабуся  гадання,  а  тоді  сказала,  що  карти  брешуть  і  пильно  подивилася  на  мене,  тут  уже  нікуди  було  діватись,  прийшлось  сказати  правду.  Бабуся  взяла  нову  сховану  колоду  карт  і  почала  гадати,  та  після  того,  що  я  утворила  не  часто  пускала  мене  до  гадання.
                 Скільки  я  не  сиділа  над  душею,  скільки  не  зазирала,  нічого  я  не  запам’ятала.  Тьотя  Надя  навіть  записувала,  але  ж  так  ніхто  з  нас  і  не  навчився  ворожити.
                 Коли  мені  було  років  шість  помер  на  Бубликівці  дід  Федот,  а  бабусю  Саню  забрали  до  нас.  Хоча  і  було  в  неї  ще  два  сини  і  дочка,  забрала  найменша  –  моя  бабуся  Галя.  Стали  ми  жити  в  сімох:  бабусю  Саню  поселили  в  кухні  на  дивані,  бабуся  Катя  переїхала  в  залу  на  диван  зі  свого  полика.  Ходити  бабуся  Саня  могла  лише  опираючись  на  табуретку,  дуже  повільно,  і  постійно  охкаючи  бо  боліли  ноги.
                   Скоро  почали  люди  йти  і  до  бабусі  Сані,  бо  вона  виливала  воском  переполох.  Це  дійство  проходило  при  закритих  дверях,  але  мені  ж  теж  вона  виливала,  тому  дещо  пам’ятаю.  Я  сідала  на  маленькому  ослінчику  біля  бабусі,  відвернута  від  неї  спиною.  Вона  щось  шептала  і  ламала  та  кришила  віск  у  консервну  баночку  з  ручкою.  Хтось  із  молодших,(  хто  був  дома),  ходили  розтоплювати  його  на  плиті  і  приносили  полумисок  з  холодною  водою.  Бабуся  Саня  тримаючи  миску  над  головою  виливала  туди  розтоплений  віск,  поливала  його  водою,  а  коли  перевертала  то  у  химерних  викрутасах  застиглого  воску  бачила  те,  чого  людина  злякалася.  Інколи  навіть  я  могла  щось  роздивитись.  Після  таких  сеансів  люди  переставали  заїкатися,  клапати  очима,  нормально  спали  вночі  та  не  «ловили  риби».
                 Було  так  цікаво,  коли  хтось  приходив  і  питав:  «Чи  можна  до  вашої  бабусі?»  -  я  допитувалася:  «до  якої?»  Потім  бігла,  казала  хто  прийшов  і  проводила  до  тієї  бабусі,  до  якої  прийшли.  Я  була  ніби  адміністратор  салону  магії.  Бувало  що  одночасно  одна  бабуся  переляк  виливала,  а  друга,  в  іншій  кімнаті  ворожила  на  картах.
                     Восени  1993  року  бабуся  Саня  померла,  а  через  рік  бабуся  Катя  стала  погано  бачити,  прогресував  склероз  і  людям,  які  приходили  за  поміччю  просто  відмовляли.  На  початку  1998  року  бабусі  Каті  не  стало.  Їхньої  справи  не  продовжив  ніхто,  нікому  не  передали  вміння.  Свої  дари  бабусі  забрали  з  собою  у  вічність.

[i](*-  на  фото  прабабуся  Катя  сидить  на  сундуку  в  кухні,  а  бабуся  Галя  наводить  лад  на  полику)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875831
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020


САДОЧОК

             Коли  мені  виповнилося  чотири  роки  мене  віддали  в  садочок.  Для  дитини,  яка  звикла  більшість  часу  проводити  із  дорослими,  це  був  жах.  Оті  малі  діти  цілими  днями  репетували,  пищали,  балувалися,  билися,  ревли,  а  я  спостерігала  за  цим  гармидером  і  чекала,  коли  вже  додому.  Досить  довго  кожен  день  починався  однаково.  Мене  приводили,  привозили  велосипедом,  або  притягували  санками  в  садочок,  а  я  всю  дорогу  просила,  щоб  не  залишали  мене  там.  Потім  довго  плакала  біля  своєї  шафи,  а  виховательки  вмовляли  йти  до  діток.
           Мені  подобалися  свята  в  садочку,  спортивні  заняття,  співи.  Інна  Оніщенкова  і  Віта  Рубанова  вдягали  на  себе  стільчики,  ніби  акордеон  Люби  Іванівни,  всіх  всадовлювали  рядочком  і  співали:  «  …вівці  травку  вже  пасуть…»
             Цікаво  було    у  кімнаті  природи.  Прохолодно,  свіжо,  росло  багато  квітів,  лежало  велике  каміння,  а  ще  там  жила  черепаха,  але  там  я  бувала  рідко,  або  фотографувалися  в  ній,    або  коли  хто  провиниться,  то  там  виховательки  проводили  з  нами  повчальні  бесіди.
                 Я  дуже  не  любила  їсти  в  садочку.  Та  і  просто  в  той  час  я  не  любила  їсти  була  тонка  і  довга,  як  драбина.  Єдине  що  мені  подобалось,  це  таранька  –  та  де  її  в  дитячому  садку  взяти?  Дуже  довго  я  сиділа  над  своєю  мискою  і  колупала  борщі,  розсольники,  манку,  гречку  …  Одним  словом:  я    пила  лише  кисіль  і  какао.  
                   У  коридорі  садочка  стояли  шафи  для  одягу,  на  моєму  був  намальований  равлик.  А  шафи  там  були  на  двох.  Одного  разу  я  додому  прийшла  в  зеленій  хустинці,  але  не  в  своїй  новій  і  гарній,  а  трішки  старішій,  (саме  така  була  в  сусідки  по  шафі).  Разом  з  хустинкою  я  ще  принесла  воші.  Тут  нічим  хвалиться,  але  що  було  -  те  було.  З  ранку  до  ночі  мама  сиділа  над  моєю  головою,  чесала  і  шукала,  мила  смердючим  дустовим  милом,  і  знову  все  повторювалося.  Майже  тиждень  таких  маніпуляцій  мені  дуже  набридли.  З  того  часу,  я  зрозуміла  що  дружба  дружбою,  а  особистими  речами  міняться    і  ділиться  не  можна,  навіть  і  тоді,  коли  це  хороша  подруга.
                   Не  могла  зрозуміти,  навіщо  мені  спати  вдень?  Спати  мені  не  хотілося,  а  навмисне  заснути  я  не  навчилася  і  до  цього  часу.  Про  це  знали  вихователі,  але  коли  прийшла  «новенька»,  то  хотіла  мене  і  ще  кількох  дітей,  кому  не  спалося,  перевиховати.  Поставила  нас  на  коліна  на  перевернутий  коврик  з  подушками  над  головами,  та  сон  не  прийшов,  але  свою  репутацію,  в  моїх  очах,  вона  зіпсувала  назавжди.  Про  цей  інцидент  мамі  я  розповіла  вже  коли  закінчила  школу,  не  те  що  боялася,  а  просто  було  не  приємно.
                       Найкращих  друзів  чи  подруг  в  мене  в  садочку  не  було.  Я  дружньо  спілкувалася  з  усіма  дітьми,  та  одного  разу  коли  будували  з  дерев’яного  конструктору  будиночки,  отримала  удар  від  Оксани  Петрикової,  вавку  над  верхньою  губою.  Все  б  нічого  та  в  той  день  приїхали  фотографи,  мов  навмисне,  щоб  на  все  життя  зафіксувати  мої  побої.
                   З  садочка  найчастіше  забирала  мене  мама  до  себе  на  роботу,  а  там  якраз  у  залі  йшов  кіносеанс  для  дітей.  На  великому  екрані  дивилася  мультики  про  Мауглі,  Кота  Матроскіна,  «Ну  постривай»,  та  інші.  
                   Інколи  мене  забирала  бабуся  Галя.  Приїзджала  велосипедом,  а  потім  з  нею  їхали  провідувати  бабусю  Саню  та  діда  Федота.  Вони  жили  зовсім  близько  від  садочка.  Інколи  забирала  мене  на  роботу  (  в  той  час  вона  штукатурила  колгоспні  доміки).  Я  сиділа  роздивлялася  і  варила  воду:  «коли  вже  будемо  їхать  додому?»
По  дорозі  додому  заїжджали  в  продуктовий  магазин  і  бабуся  мені  купляла  «ножку  ковбаси».  Це  я    так  назвала  приблизно  стограмовий  шматочок  копченої  ковбаси  з  діагональними  зрізами,  бо  коли  його  поставить  на  стіл,  то  схоже  на  мій  малий  сандаль.  До  столу  ковбасу  доносила  не  часто.  Любила  їсти  по  дорозі  коли  їхала  на    багажнику  велосипеда.  Однією  рукою  трималася  за  полу  бабусиної  кофти,  а  іншою  запихалася  ковбасою,  бо  так  добріше.  
                 Одного  разу  в  садочку  на  ранковій  прогулянці  я  з  Мариною  Гончаренковою  загулялися  в  дерев’яному    будиночку,  що  стояв  недалеко  від  павільйону.  Коли  всі  йшли  на  обід  і  в  групу,  про  нас  вчасно  не  згадали.  А  коли  ми  зрозуміли  що  у  нас  воля  і  ніхто  не  контролює,  потягло  на  подвиги.  Тихесенько,  навшпиньки  ми  кралися  попід  вікнами  будівлі,  перебіжками,  з  горем  пополам  вибралися  з  території  садочка.  А  що  робити  далі?  І  тут  я  запропонувала  Марині  навідати  моїх  родичів  що  жили  поблизу.  Так  і  зробили.  Побралися  за  руки  (щоб  не  страшно),  і  посеред  дороги  пішли  до  бабусі  Сані  і  діда  Федота.
             Коли  прийшли  бабуся  надворі  біля  плити  щось  варила,  дід  Федор  порався  на  городі  біля  хати.  Вони  запросили  нас  у  хату,  пригостили  крутими  вареними  яйцями  з  хлібом.  А  потім  наказали  повертатися  туди,  звідки  й  прийшли,  бо  мабуть  вже  всі  шукають.  
               Назад  ми  вже  не  йшли,  а  бігли,  наче  за  нами  зграя  собак  гналася.  Ми  ж  розуміли  що  зробили  шкоду,  та  ще  страшніше  було  здогадуватися,  що  все  село  з  батьками  і  міліцією  шукають  біглянок.    Непомітно  прокралися  в  той  самий  будиночок  з  якого  тікали,  і  вирішили  сидіти  аж  поки  завершиться  тиха  година.  Та  не  так  сталося.  Хтось  із  дітей  помітив  нас  у  вікно,  тому  вихователі  нас  загнали  в  приміщення,  ще  й  посадили  їсти  той  ненависний  мною  розсольник.
                 А  взагалі  був  прекрасний  безтурботний  час,  жаль  тільки  що  він  минув  так  швидко.
[i](*  -  та  сама  фотка  з  розбитою  губою)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875779
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020


ГАСТРОЛІ НА ВОЗІ

           Після  першого  виступу  на  сцені  Гнідинцівського  сільського  Будинку  культури  та  виїздного  концерту  у  Світличне  я  себе  вважала  на  одному  рівні  з  Пугачовою.  Усім  родичам  що  приїздили  в  гості,  і  де  я  гостювала,  натхненно  і  від  початку  до  кінця  виконувала  всю  свою  обов’язкову  програму:  піснюі  дві  гуморески.  Дуже  відповідально  відносилась  до  свого  зіркового  амплуа,  тому  могла  по-тричі  повторювати  «на  біс».    
               Одного  разу  я  гралася  із  сусідкою  Лілею  в  рові  і  спостерігала  як  Козакові,  Свистунові,  Силишині  та  інші  старші  хлопці  грають  у  футбол  недалеко  від  підводи.  Я  й  незчулася  коли  мене,  як  якусь  річ,  Юрко  взяв  через  плече,  поніс  до  воза,  поставив  мене  там  і  сказав:  «Співай»
                     А  що  робити?  Публіка  просить  –  треба  вистувать.  Я  уявила  що  на  сцені  і  почала  на  весь  голос:  
«Я  маленька  Українка,  в  мене  фартух  по  колінка,  по  колінка»  -  усі  футболісти  посідали  в  траві,  наче  глядачі  в  залі,  і  дивилися  на  виступ  «попівської  зірки».  А  я  далі  продовжую,  з  рухами,  в  образі,  як  мама  вчила:  
«  В  мене  фартух  вишиваний,  бо  для  мене  даруваний,  дарувний»…Тут  уже  почали  свистіти,  плескати  в  долоні,  а  я  ще  старанніше  почала  виспівувать,  щоб  на  весь  вигонець  було  мене  чути  в  кожному  дворі.
 «В  мене  гарні  черевички,  не  маленькі  й  невеличкі,  невеличкі»  -  і  з  цими  словами  вже  танцювала  ковирялочку  на  імпровізованій  сцені,  а  дехто  з  глядачів  уже  складали  букета  для  співачки  з  реп’яхів,  деревію  та  іншого  буряну  що  ріс  біля  рову.
«Як  я  ними  затанцюю,  то  так  легко,  аж  не  чую,  аж  не  чую»  -  на  цех  словах  прийшла  мама,  забрала  мене  з  возу  і  понесла  додому,  мабуть  вберігаючи  від  фанатів.  
               От  такими  у  мене  були  одні  з  перших  гастролей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875778
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020


НА РОБОТУ (проза)

                 Змалечку  мене  мама  знайомила  з  творчістю.  В  той  час  вона  заочно  навчалася  в  культосвітньому  училищі,  тому  грала  вдома  на  баяні,  щось  наспівувала.  Працювала  вона  тоді  художнім  керівником  сільського  Будинку  культури.
                 Вперше  вона  мене  взяла  на  концерт,  коли  виповнилося  мені  років  три.  Найбільше  тоді  мене  захопив  хоровий  спів.  Змішаний  хор  на  величезній  сцені,  народні  пісні,  могутні  та  дзвінкі  голоси  –  це  було  неперевершено.  Я  не  знаючи  слів  підспівувала  їм  і  уявляла  себе  артисткою.  
                 Дома  я  зразу  ж  влаштувала  концерт  для  своїх  домашніх  глядачів.  Замоталася  в  хустку  -  зробила  плахту,  як  у  артисток,  стала  на  лежанці  і  в  образі  як  ведуча,  почала:  «Українська  народна  пісня  «Закувала….»  -  забула,  що  далі  і  почала  знову:  «Українська  народна  пісня  «Закувала…»  -  і  цього  разу  щось  пішло  не  так.  За  третім  разом,  я  без  зупинки  оголосила:  «Українська  народна  пісня  «Закували  горобці».  Мені  всі  голосно  аплодували,  а  я  вклонялася  так,  як  і  хористи  після  виконання  пісні  «Закувала  зозуленька».
             Щодня  я  просилася  з  мамою  на  роботу,  бо  вже  тоді  знала  що  це  моя  стихія.      В  клуб  ми  йшли  Беївкою,  навпростки,  щоб  швидше.  А  там  сцена,  багато  людей,  співають,  грають  ролі…  Я  була  захоплена  цим  процесом.  Було  так  цікаво!      
                 Веселі  техпрацівниці:  баба  Шура  і  баба  Манька  постійно  щось  цікаве  розповідали,  бібліотекарка  тьотя  Надя  водила  мене  туди,  де  багато  книжок  з  малюнками,  директор  Петро  Іванович  в  своєму  кабінеті  мав  дивні  музичні  інструменти,  до  яких  мені  хотілося  доторкнутися,  діди-кіномеханіки  Санько  і  Володька  постійно  були  чимось  зайняті,  то  стрічки  перемотували,  то  афіші  малювали,  то  перераховували  білети  і  виторг  за  сеанс.  На  другому  поверсі  завжди  лунала  музика:  діти  навчалися  грати  на  баяні  і  піаніно,  а  у  крайньому  кабінеті  цілий  оркестр  грав  на  духових  інструментах.  Мама,  інші  тьоті  та  дяді,  співали,  готувалися  до  концертів,  писали  сценарії...  І  я  вирішила,  що  теж  хочу  так  само.
                   З  того  часу  почалася  тяжка,  але  така  приємна  робота:  разом  з  мамою  співали:  «Ішли  воли  із  діброви»,  «Гиля,  гиля  сиві  гуси»,  я  вчила  пісеньку  «Я  маленька  Українка»  та  почала  знайомитися  з  гуморесками  Павла  Глазового.
               Мій  дебют  на  сцені  відбувся    на  весняному  концерті.  Всі  вивчені  вдома  номери    я  показала  односельцям.  Смішила  гуморесками:  «Кухлик»  та  «Попутав»,  співала  і  раділа,  що  стала  артисткою  у  три  з  половиною  роки.
[i](*-  на  фото  я  на  роботі)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875582
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020


ПРОРОЦТВО (проза)

               Весною  1987  року  я  помітила  що  кілька  днів  дома  не  було  тата.  Коли  запитувала,  то  відповідали,  що  далеко,  приїде  не  скоро,  він  там  дуже  зайнятий.  І  говорили  ще  про  якийсь  Чорнобиль,  ліквідацію  аварії,  обов’язок.  Для  мене  трирічної  це  були  просто  пусті  слова,  але  я  дуже  скучала  за  татом.  
                 Одного  ранку  я  прокинулась  дуже  рано.  Відмовлялася  снідать.  Казала  всім  що  снідатиму  тільки  з  татом.  Мене  намагалися  змусити    нагодувати  хоч  чимось,  та  безрезультатно.  Говорили  що  треба  ще  почекати,  тато  повернеться  дуже  скоро,  але  вони  і  самі  не  знали  коли.
                 Я  вийшла  на  поріг,  просто  в  очі  світило  яскраве  сонце,  шелестіли  листочки  берези  біля  двору,  і  тут  я  побачила  вицвілу  пілотку,  яка  мелькнула  понад  ворітьми.  Я  боса  стрімголов  побігла  до  хвіртки,  а  в  неї  зайшов  тато.  Одягнутий,  як  справжній  військовий,  та  дуже  худий,  з  чорними  вусами  та  усміхненим  обличчям.  Тато  взяв  мене  на  руки  і  підняв  високо-високо,  пригорнув,  поцілував.  І  за  мить  я  вже  бігла  в  хату  з  усіма  поділитися  радістю,  що    тато  повернувся  із  Чорнобиля  і  снідати  буду  я  тільки  з  ним.
[i]  (*-  на  фото  зліва  мій  тато  Іван  Павлович  з  товаришами  під  час  ліквідації  аварії  на  ЧАЕС)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875581
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020


ГУСИ (проза)

                   З  цими  свійськими  птахами  пов’язано  багато  цікавих  випадків  мого  дитинства.  Почну  з  того  що  спочатку  їх  я  бачила  лише  на  картинці.  Згодом  їхній  гелгіт  доносився  з  вигонця,  де  їх  паслося  видимо-невидимо.  А  знайомство  було  впадковим.
                     Одного  разу  я  з  татом  і  мамою  пішла  на  Кальбусів  город,  який  був  на  вигонці.  Поки  батьки  набирали  в  сітку  натину  до  мене  зненацька  підійшов  сусідський  гусак.  Зростом  ми  були  однаковими,  але  щоб  показати  свою  значущість  і  величавість  гусак  зашипів  і  вкусив  мене  за  вказівний  пальчик.  Було  дуже  боляче,  а  ще  надзвичайно  страшно.  Це  знайомство  навчило  мене  бути  обачною  з  такими  випадковими  знайомими.
                       Згодом  і  ми  завели  гусей.  Коли  вони  були  малесенькі  мали  м’який  пух  жовто-салатового  кольору,  ніжний  голосочок,  що  відгукувався  завжди  на  «сьо-сьо-сьо».  Дуже  милі  і  привітні.  Далі  забарвлення  ставало  тьмяніше,  гусята  ставали  вредніші  і  виникала  необхідність  їх  пасти.
                       Ціле  літо  багато  років  підряд  це  була  моя  домашня  робота.  Кілька  разів  на  день  по  кілька  годин  треба  було  їх  пасти,  так  щоб  і  вола  на  спину  поперекидалися.  Взагалі  то  пасти  їх  навіть  цікаво,  але  лише  тоді  коли  вони  не  лізуть  в  шкоду.  Та  їм  же  ніби  медом  намазано  в  чужому  городі,  на  посіяному,  під  дворами  сусідів,  серед  дороги  де  їздить  транспорт.  І  я  бігаю  завертаю,  підгоню,  відгоню  від  сусідських  гусей,  щоб  не  змішалися.  
                             Пасла  під  двором,  на  вигонці,  за  городом  на  Беївці,  гонила  за  Силиних  на  галявинку,  на  бабине  Оленине,  до  ставка.  Та  точніше  йшла  туди,  куди  вони  мене  вели.  Коли  пасла  з  Ірою,  то  ми  навіть  їсти  з  собою  брали  по  грінці  із  смальцем  та  цибулею,  або  по  шматку  коржа,  сітра,  що  мама  з  магазину  принесла,  по  два  кармани  гарбузового  насіння.  А  от  коли  гуси  були  слухняні  я  завжди  з  собою  брала  маленький  стільчик,  щоб  зручно  було  сидіти  в  холодку  і  якусь  корисну  забавку.  Любила  читати  книжки  на  природі  біля  гусей,  грала  в  тетріс,  а  також  готувала  мамі  рукодільний  подарунок  на  день  народження.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875543
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020


З Днем Матері!

Немає  в  світі  таких  рим  і  слів,
Щоб  всю  любов  до  тебе  передати,
Ти  –  як  маяк  у  круговерті  днів
Ти  –  янгол  мій,  моя  рідненька  мати.
 Нема  мірил  щоб  вимірять  тепло,  
Турботу,  щирість,  й  дуже  добрі  очі,
Як  зіроньки,  і  серце-  оберіг,
За  мене  моляться  щодня  й  щоночі.
Моя  матуся  –  яблунь  ніжний  цвіт,
І  сонце,  що  освітить  кожну  днину,
Люблю  тебе,  і  голосу  політ
Рідненьку,  милу,  дорогу  людину.
І  кожну  мить  я  дякую  тобі,
Що  ти  дала  мені  можливість  жити,
Здорова  будь,  матусенько  моя,
А  я  тебе  буду  завжди  любити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020


ХРАМ (проза)

                                                                                                         
               В  кінці  весни,  чи  на  початку  літа,  в  той  час,  як  повно  роботи  на  подвір’ї,  малі  курчата  і  качата,  індичата  і  гусята,  не  по  днях  а  по  хвилинах  бур’яном  заростає  город,  час  розривати  буряки,  сушити  перше  сіно  –  у  нас  храм.  
                 Коли  люди  в  селах  активно  зайняті  сільською  роботою,  гнідинчанам  ніколи,  бо  час  білити  хату  і  хлів,  підфарбувати,  двері,  вікна,  паркани,  до  храму  прибрати  все  в  дворі  і  в  хаті,  і  починати  готувати  частування  та  наїдки  храмовим.
                 Напередодні  Зеленої  неділі,  або  Трійці,  в  суботу  варили  відерний  чавун    холодцю,  парили  сметану,  різали  птицю,  пекли  пироги  з  капустою,  потрошком,  січеною  картоплею,  вишнями,  та  маком  з  квасолею,  щоб  і  на  стіл  покласти  і  гостинця  дати.  Робили  10-15  тарілок  сметаннику,  варили  ягодовий  кисіль,  заливний  кисіль,  мололи  м'ясо  на  котлети,  салати  «Шуба»,  «Людмила»,  окрошка  –  як  обов’язкові  страви,  пекли  налисники  з  сиром,  з  маком,  з  вишнями,  крутили  голубці,  жарили  засмажку,  щоб  було  і  на  м’ясо  і  на  картоплю  і  на  всяку  всячину.  Одним  словом:  крутилися  всі  -  як  білки  в  колесі,  навіть  мені  малій  було  повно  роботи:  нащипати  цибулі,  почистить  варені  яйця,  та  варені  овочі  на  салати,  а  ще    найвідповідальніше  завдання  «принеси-піди-подай».
               Найбільше  це  свято  не  любили  дядьки  (тато  з  дідусем),  бо  поки  ми  товклися  на  кухні  між  всіма  смакотами,  до  планового  обіду  ряд  не  доходив  і  вони  ходили  голодні.  Хоча  перед  святами  в  них  теж  було  багато  роботи.  Вони  накошували  трави  скотові  і  кролям,  кропиви  свиням,  ходили  до  ставка  ловили  кілька  мішків  ряски.  Потім  відкривали  на  хліві  дверці  і  знімали  вниз  дерев’яні  столи,  козлики  та  дошки,  все  обмітали  від  павутини,  яка  обснувала  за  рік,  і  встановлювали  в  хаті,  готуючи  місця  для  гостей.
           Після  обіду  ми  з  татом  їхалали  по  лепеху,  то  на  Винницьку,  то  до  річки  в  початку  села,  то  у  яр  на  ту  сторону  ставка.  По  дорозі  назад  спинялися  біля  лісу  та  ламали  клечення  і  липу.  Дома  зеленню  прикрашали  все:  і  ворота  з  хвірткою,    і  кожну  кімнату,  і  двері  в  хліви,  а  в  холодному  коридорі  всю  підлогу  застеляли  лепехою.  Неймовірний  аромат  і  відчуття  свята  було  ще  звечора.
             Рано  вранці  я  йшла  різати  любисток  і  канупер  і  цими  ароматними  травами  прикрашала  вікна,  полиці,  столи  в  кожній  кімнаті.  Новими  тканими  дорожками  застеляли  лавочки,  гарними  клейонками  устеляли  столи.  І  поки  мама  з  бабусею  готували  страви  щоб  поставить  в  піч  я  розкладала,  ложки,  чарки,  серветки.
           І  починали  сходиться  гості.  З  Остапівки  і  з  Світличного,  З  Варви  і  з  Ладана,  з  Богодаровки,  з  Київа,  з  Курська...  Одного  разу  було  п’ятдесят  шестеро  храмових.  Ряд  транспорту  стояв  у  дворі  і  під  двором,  у  кожній  хаті  сиділи  храмові,  говорили,  розбалакували,    а  потім  сідали  за  столи  і  починалася  гульня.  Пили,  їли,  спілкувалися…  Підходили  інші  храмові,  то  далекі  родичі,  то  родичів  родичі,  то  знайомі,  то  п’яні  храмові  сусідів…  ну  а  що,  храм  же!
           Було  весело,  особливо  коли  вже  відбули  храм,  гості  поросходилися,  помили  миски  ложки,  і  вся  сім’я  сідає  пробувать  стави,  які  лишилися  після  святкування.  А  на  наступний  день  краса:  всі  дома  бо  вихідний,  ніхто  нічого  не  робить  бо  празник,  і  ніхто  їсти  не  готує,  бо  доїдаємо  храмові  смаколики.
[i]  (*  -  на  фото  храмові)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875439
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020


ГОСТІ (проза)

               Дуже  я  любила  коли  до  нас  приїздили  гості.  Обов’язково  мені  та  старенькій  бабусі  привозили  гостинці.У  нашій  родині  традиція  –  відзначати  день  народження  кожного,  от  тоді  і  й  з’їжджалися  гості.  Та  не  лише  потрібен  був  привід.  Гості  були  часто  і  регулярно.  
           Найчастіше  приїздили  бежевим  москвичем  остапівчани:  татова  сестра  –  тьотя  Надя,  її  чоловік  дядьо  Толя,  брат  Юра,  а  потім  з’явився  ще  і  Серьожа.  З  Юрою  ми  майже  однолітки,  тому  нам  було  весело  гратися  разом.  Одного  разу,  поки  старші  ділилися  новинами  ми  влаштували  в  хаті  крос.  Від  столу  кухні,  через  поріг  і  до  дверей  холодного  коридору  метрів  8-10  по  прямій  була  наша  бігова  доріжка.  Та  не  довго  займалися  спортом,    бо  випадково  Юра  набрав  космічну  швидкість  і  загурчав  лобом  в  двері,  зробив  собі  вавку  поверх  гулі,  що  й  кров  текла.  Так  того  разу  гості  й  скінчилися,  бо  Юру  з  плачами  повезли  додому.  А  іншого  разу  напередодні  храму  ми  викупалися    в  балії  з  під  цементу,  в  яку  з  даху  стікала  дощова  вода.  Лаяли  нас  дуженько,  а  ще  довше  відмивали  після  прийому  смердючої  ванни.
                   З  Варви  до  нас  приїздили  баба  Надя  й  дід  Василь,  так  дивно  склалося,  але  вони  нам  подвійні  родичі:  баба  Надя  –  рідна  сестра  мого  дідуся  Павла,  а  дід  Василь  –  двоюрідний  брат  бабусі  Галі.  Зазвичай  вони  до  нас  їздили  по  молоко,  тому  а  банці  привозили  то  ранню  клубнику,  то  ридиску,  то  гриби.  Інколи  із  собою  брали  сина  Толю.  Так  саме  Толю,  хоч  він  мені  і  дядьо,  та  з-за  невеликої  різниці  у  віці  я  називаю  його  саме  так,  хоча  його  старших  брата  та  сестру  величаю  дядьо  Вітя  й  тьотя  Саша,  хоча  вони  в  нас  бували  дуже  рідко,  хіба  що  на  великі  свята.  А  Толя  приїздив  частіше  пасти  череду,  возити  сіно,  рвати  буряки.
                   З  Ладана  теж  навідували  гості,  не  так  часто,  але  як  їхали  то  всі:  баба  Маруся  (рідна  сестра  дідуся,  по  батькові),  її  чоловік  дід  Микола,  син,  невістка,  дочка,  зять  і  внуки.  Тоді  була  повна  хата  людей,  як  завжди  їх  садовили  за  стіл  і  частували  не  хитрими  сільськими  гостинцями.  
                 До  бабусі  Каті  інколи  приходила  погомоніть  баба  Ганна  Ольонинчиха,  ділилася  новинами  сидячи  в  кухні,  а  я  з  роздзявленим  ротом  сиділа  на  печі  і  все  слухала.
                 Бувало  на  велосипеді  навідував  нас    дід  Василь  Вовків,  басусі  Галі  двоюрідний  брат.  Завжди  у  величезному  смішному  картузі.  Завжди  привозив  привіт  і  Жданова.  
             Вмимку  льодом  через  ставок  ходив  до  нас  дід  Федот,  чоловік  бабусі  Сані,  це  було  не  часто,  тому  все  що  я  пам’ятаю,  це  його  окуляри.  Круглі.  Товсті,  змотані  синьою  ізоляційною  стрічкою  і      на  мотузочці.
             А  як  була    я  дуже  маленькою  то  сусідка  Галя  Йосипова  приносила    у  півлітровій  баночці  клубнику.  Саме  клубнику,  бо  що  її  називають  суниця,  чи  полуниця,  я  дізналася  набагато  пізніше.  Їла  я    ту  клубнику  сидячи  на  погребці,  поки  сусідка  говорила  з  бабусею.  Це  мабуть  єдиний  раз  коли  я  її  бачила  у  гарному  настрою  і  приязній  поведінці.
               Інколи  до  дідуся  приїходив  дід  Толя  Лукіїн  випить  по  чарці.  Йшов  він  із  гостинцем,  спритно  прихованому  у  дивному  винаході.  В  його  ковизці  була  трубка,  в  яку  влазило  0,5  казьонки.  От  із  ковизки  вони  наливали  в  стограмові  чарки,  закусували  хлібом  із  здором,  і  вели  неквапливі  бесіди.
               Літом  з  Криму  приїзджали  Артем  і  Іра  на  три  місяці  тому  тижнями  бували  в  нас.  Та  я  їх  гостями  не  вважала,  вони  були  як  члени  сім’ї,  дома  вони  могли  як  і  я  ходити  в  старому  одязі,  і  разом  зі  мною  нарівні  виконували  всі  сільські  дитячі  обов’язки.
[i]  (*  -  на  фото  застілля  на  якомусь  родинному  святі)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875416
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020


НОВА ХАТА (проза)

                   Мені  пощастило  жити  у  новій  і  просторій  хаті  в  якій  було  багато  кімнат,  подорожувати  ними,  шукати  те,  чого  я  ще  не  бачила,  гратися  тим,  що  для  цього  не  дуже  пристосовано.  От  наприклад:  співати  в  гребінець,  ніби  у  мікрофон,  замотуватися  в  хустини,  щоразу  створюючи  собі  нове,  оригінальне  вбрання.  Завжди  за  моїми  пересуваннями    і  діями  стежило  пильне  око  прабабусі.  Вона  контролювала,  виховувала,  вчила  мене  маленьку,  поки  молодших  не  було  вдома,  або  були  зайняті  важливими  справами.
           Найцікавішим  приміщенням    у  хаті  був  теплий  коридор.  Хоч  там  особливого  нічого  не  було,  але  кожна  деталь,  це  щось  загадкове  і  цікаве…  крім  чотирьох  дверей,  які  вели  в  бабусину  і  дідусеву  половину,  та  в  мамину  й  татову  половину,  в  холодний  коридор  та  кухню,  там  ще  була  величезна  скриня  замкнута  на  великий  замок.  Мені  завжди  було  цікаво  що  там  так  ретельно  ховають,  і  дуже  рідко  коли  бабуся  Галя  її  відкривала  по  всій  хаті  починало  смердіти  нафталіном.  А  чого  там  тільки  не  було...  Поскручуванні  в  дудочку  нові  дорожки,  рядна,  старий  новий  одяг,  який  багато  десятиліть  там  лежав  і  до  цього  часу  був  не  одягнутий  жодного  разу.  І  ще  там  лежав  великий  вузол  бабусі  Каті  «на  смерть»  я  дуже  боялася  того  вузла.  На  скрині  складали  верхній  одяг,  а  коли  пекли  булки  й  пироги  то  саме  на  скрині  вони  лежали  вкриті  білосніжними  рушниками.
             Біля  стіни  до  самої  стелі  стояла  залізна  драбина,  яка  вела  до  блакитної  дерев’яної  ляди,  через  яку  лазили  на  горище.  Та  я  боялася  висоти,  особливо  злазити  вниз  було  дуже  страшно.  Була  в  коридорі  ще  вішалка  для  одягу,  та  мені  вона  була  не  цікава,  бо  я  до  неї  не  могла  дістатися.
             Татова,  мамина  і  моя  половина  складалася  з  зали  величезної  і  просторої  з  трьома  вікнами  в  які  до  обіду  світило  сонячне  проміння  і  освітлювало  червоні  дорожки,  якими  було  застелено  в  кімнаті.  У  спальні,  як  і  в  усіх  людей,  ліжко,  шафа,  моє  ліжечко,  в  якому  я  спала  до  4  років.  А  ще  там  знаходилася  ямка  –  такий  собі  підвал  в  який  по  драбині  спускали  і  піднімали  банки  з  консервацією.  Там  було  темно  та  і  не  пускали  мене  підходити  до  ямки  коли  там  було  відкрито.
             Половина  бабусі  й  дідуся    -  дзеркальна  копія  нашої  половини,  але  дорожки  там  були  темніші  і  мені  не  дозволяли  бігати  тут.  Я  довго  думала,  що  причина  в  тому  що  мені  не  дозволяють  –  просто  моя  неслухняність,  але  правду  дізналась  набагато  пізніше.  Просто  підлога  там  була  не  зроблена  повністю  і  коли  я  ганяла  стовп  куряви  здіймався  за  мною.  Ще  в  залі  була  швейна  машинка  на  якій  бабуся  строчила,  рубила,  зашивала,  а  я  тільки  дивувалася  як  швидко  бігає  голка  і  як  стукає  залізна  велика  педаль,  яка  запускає  цей  дивний  механізм.  
На  покуті  висіли  ікони  у  красивому  вишитому  павільйоні,  що  надавало  особливої  святковості  цій  кімнаті.
               У  дідусевій  і  бабусиній  залі  стояв  чорно-білий  телевізор  «Темп»  і  там  збиралася  вся  родина  щоб  подивитися  улюблений  телевізійний  жанр.  Я  дивилася  «Мультфільм  на  замовлення»,  «В  гостях  у  казки»,  дідусь  дивився  «Время»  і  «Прожектор  перестойки»,  старенька  бабуся  любила  бокс  і  хокей.  Ні,  вона  була  не  фанатом  спорту,  просто  плакала  коли  «хлопці  падали  і  їх  били».  Мама  і  бабуся  Галя  любили  дивитися  «Рабиню  Ізауру»,  а  тато  дивився  або  кіна  про  війну,  або  коли  просто  б’ються.  Все  було  добре  й  мирно,  аж  до  того  часу  коли  політика  ставала  важливіша  від  моїх  мультиків,  і  у  виборі  з  двох  каналів  перемагав  той,  де  розказували  новини.  Тоді  я  із  плачами  йшла  у  свою  половину,  мені  включали  на  пластинці  «Крошечка  Хаврошечку»,  або  мама  читала  мені  дитячу  сторінку  її  улюбленого  журналу  «Крестьянка».
               Та  як  не  крути,  найбільше  часу  я  проводина  на  кухні.  Не  те  щоб  я  змалечку  була  юним  мастер-шефом,  ні,  просто  в  цій  кімнаті  завжди  кипіло  життя.  В  цій  хаті  піч,  яку  щодня  топили  і  варили  страви  на  цілий  день.  Пам’ятаю  як  витягували  гарячі  горщики  з  печі.  Одного  разу  я  хотіла  допомогти,  але  побила  горщик  і  кинула  борщ  на  долівку.  Щотижня  пекли  булки,  пироги,  чорний  хліб,  корж.  Згадую,  як  мама  на  електроплитці  смажила  грінки  і  натирала  їх  часником,  як  привезли  з  Києва  майонезу  і  мама  вперше  робила  «Шубу».  Той  салат  мені  тоді  не  сподобався,  а  зараз  його  дуже  люблю.  
                 На  теплій  печі  я  сиділа  днями.  А  бабуся  з  полика  контролювала  моє  перебування  там.  Спала  бабуся  Катя  на  полику,  а  на  день  змотувала  постіль  і  вкривала  її  красивою  вишитою  простинею  з  мереживом.  Вдень  бабуся  часто  сиділа  на  сундуку  край  столу  і  дивилася  у  велике  вікно  на  вигонець.  А  інколи  ми  сиділи  з  нею  вдвох:  вона  на  сундуку,  а  я  на  м’якенькому  рожево-білому  простирадлі  на  столі.  Дивилися    у  вікно  вдвох.  Мені  бабуся  налускувала  гарбузового  насіння,  обчищала  шкірку  з  кусочків  яблука  і  довго  довго-довго  розповідала  про  те  що  було  давно,  про  «переселеніє»,  про  школу,  про  голод,  про  війну,  про  ланку,  про  Ліхтанську…  Жаль,  що  тоді  не  було  диктофонів,  можна  було  б  зібрати  матеріалів  на  сотню  цікавих  книжок,  адже  за  своє  нелегке  дев’яносто  чотири  літнє  життя  бабуся  була,  ніби  справжня  енциклопедія,  хоча  в  школу  ходила  лише  три  класи.
                 От  так  ми  і  жили  в  нашій  новій  хаті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2020


СТАРА ХАТА (проза)

       Чи  то  мені  наснилося,  чи  нафантазувалося,  але  я  трішки  пам’ятаю  стару  хату,  хоча  мої  родичі  кажуть,  що  не  можу  я  цього  пам’ятати.  
         Двері  хатини  впритул  дивилися  на  Галин  город  і  її  відвернуту  від  нас  хатину.  Її  хата,  ніби  сердилася  на  нашу,  так  як  і  сусідка.  У  маленьких  сінцях    у  сітці  причеплиній  вгорі  вісили  чи  чоботи,  чи  валянки  і  стара  сплетена  з  дроту  кошовка.
         Великі  двері  вели  в  хату.  З  правого  боку  була  піч,  а  зліва  на  лаві  стояла  синя  шафа.  Прямо  стіл,  лави,  картини  і  фотографії  з  рушниками  чергувалися  з  маленькими  зіницями  віконець.  Цю  хату  будував  Дідусь  Павлусь,  коли  відслужив  армію.  Справа  в  хаті  був  величезний  піл,  а  звідти  по  лежанці  можна  було  залізти  на  піч.    І  там  через  малесеньке  віконечко  спостерігати  за  вигонцем.
         Тепер  про  спогад.  Я  пам’ятаю,  як  біля  вікна  мама  чіпляла  годівничку  пташкам,  і  я  любила  дивитися  на  крилатих  синичок,  які  здавалися  надзвичайно  яскравими  та  верткими  на  фоні  зимового  пейзажу.  
               В    цій  хаті  я  не  жила  просто  бувала  деякий  час.  Потім  спогад  про  хату  взагалі  зник.  Її  розібрали  і  майже  на  тому  місці  збудували  літню  кухню  і  гараж.  Через  кілька  десятиліть  фундамент  старої  хати  стало  помітно  після  дощів,  які  вимили  контури  старої  хатинки,  а  з  ними  і  спливли  спогади  про  нашу  стару  хату.
[i]
(*  -  на  фото  стара  хата,  вид  з  вигонця,  приблизно  1963-1964  р.р.  навіть  деяких  родичів  можу  пізнати.  Бабуся  Галя  тримає  на  руках  мого  тата,  посередені  старенька  бабуся  в  білій  хустинці  -  то  прабабуся  Катя.  Дві  високі  стантні  жінки  її  дочки:  посередині  Надія,  а  справа  Марія)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2020


ПУНКТ СПОСТЕРЕЖЕННЯ (проза)

                 Найцікавішим  місцем  у  дворі  був  стовпчик.  Такий  собі  старенький,  обдертий  стовпчик  біля  хвірточки,  він  щоразу  хитався,  коли  я  на  нього  лізла,  а  лізти  треба  було.  Сиділа  там,  як  зозуля,  чи  гуска,  без  різниці.  Але  звідти  все  було  видно:  хто  куди  йде,  чи  їде,  чи  вже  женуть  череду,    чи  повертаються  з  роботи  мої  родичі,  чи  приїхали  внуки  до  Булавинців?  На  стовпчику  я  проводила  багато  часу  і  щоразу  там  було  цікаво  і  весело.  
                 Щодня  чекала  поштаря  з  великою  сумкою,  а  з  неї  виглядали  змотані  сувійчики  газет  і  журналів,  листів,  листівок  та  телеграм.  Для  мене  найщасливіший  день  був  коли  Мишуня  (як  ми  його  називали)  приносив  мені  «Малятко»,  а  бабуся  Катя  раділа  коли,  з  сумки  витягував  на  підпис  відомість  і  пенсію.  Перед  святами  наша  поштова  скринька  наповнювався  барвистими  святковими  листівками.  Мама  чекала  вісточки  з  Криму  від  моєї  тьоті  та  її  сім’ї,  прабабуся  цікавилася  вісточками  з  Лебидина  від  діда  Гриші  (це  її  двоюрідний  брат,  який  ще  маленьким  потрапив  у  дитбудинок  в  Лебедин,  там  і  лишився),  але  підсвідомо  ждала  вже  не  одне  десятиліття  листа  від  свого  чоловіка  Івана  Івановича,  що  у  роки  війни  пропав  безвісти.
                       Стовпчик  насправді  був  пунктом  спостереження.  Сидячи  на  ньому  я  навчилася  розрізняти  за  звуком  хто  наближається  до  двору:  чи  дідусь  гуркотить  на  тракторі,  чи  Козак  везе  віянку,  чи  Менченко,  або  Любенко  летить  на  підводі  з  бригади  і  везуть  комусь  зеленець.  
                         Зі  стовпчиком  у  мене  пов’язана  і  одна  трагічна  для  мене  історія,  коли  постраждала  моя  репутація  і  моє  вухо.  Одного  разу  на  мої  постійні  допитування:  «Чого  Ніна  Макарева  не  балакає?»  бабуся  Катя  розказала  мені  цікаву  історію,  що  коли  німа  сусідка  була  школяркою,  то  вкрала  годинника  і  міліція  її  побила  й  після  того  з  нею  відбулися  такі  зміни.  З  новою  інформацією  я  летіла  до  свого  стовпчика  і  чекала  коли  йтиме  Ніна  по  дорозі.  Загледівши  її  з  вигонця  я  на  весь  голос  почала  волати:  «Нінка  Макарева,  а  я  знаю,  чого  ти  не  балакаєш!»  Реакція  її  була  миттєва,  вона  швидко  підійшла  до  хвіртки  і  за  вухо  перекинула  мене  через  загорожу.  Ох  і  ревів  же  було.  Вухо  наче  горіло  і  пекло,  але  мене  не  жаліли,  а  сказали  що  буде  наукою,  що  можна  казати,  а  про  що  слід  помовчати.  З  тих  пір  у  всіх  незрозумілих  ситуаціях  я  намагалася  тримати  язика  за  зубами.
               Якось  зранку  мама  метушилася  збираючи  передачу  родичам  в  Бахчисарай.  Вона  пакувала  овочі,  тушки  курей  замотувала  в  білі  ганчірки  обкладаючи  попередньо  жалкою  кропивою.  Щоб  я  не  плуталась  під  ногами,  мама  мені  задала  завдання  написати  листа  родичам,  а  як  писати  я  ще  не  вміла,  великими  друкованими  літерами  написала  мені  текст,  треба  було  мені  перемалювати,  щоб  потім  покласти  в  передачу.  Я  писала,  старалася,  багато  часу  забрав  у  мене  цей  процес.  Навколо  лежало  десяток  зіпсованих  аркушів  і  саме  з  них  мама  вибрала  найкращий,  доклала    до  передачі,  швидко  сіла  з  татом  у  Ниву  і  поїхали  в  Прилуки,  щоб  потягом  передати  передачу  в  Крим.  А  мене  не  взяли.  Моєму  розпачу  не  було  меж.  Щоб  якось  себе  розрадити  я  вибрала  найкращий  лист,  вийшла  з  хати  і  красиво  і  урочисто  приклеїла  його  на  загорожу  з  боку  дороги.  Щоб  побачити  що  буде  далі  я  сіла  на  свій  стовпчик  і  спостерігала  реакцію  сусідів  на  моє  оголошення.  Першим  хто  звернув  на  оголошення  увагу  був  дядько  Свистун,  що  їхав  по  попівській  дорозі  здіймаючи  куряву.  Зупинився  проти  двору,  відчинив  двері  літучки,  прочитавши  насупив  брови,  голосно  стукнув  дверима  і  погурчав  далі.  Наступною  повз  двір  йшла  баба  Лідка  Ольоненська  з  ферми  з  мішком  за  плечима.  Незважаючи  на  тяжку  ношу,  вона  теж  підійшла  під  двір  щоб  почитати,  що  нового  порозклеювано.  Засміялась,  махнула  рукою  і  пішла  на  вигонець.  Пізніше,  спинявся  кіньми  дід  Іван  Любинський,  підходили  читали  Альошка  з  Лількою,  а  я  в  цей  час  горда  і  щаслива,  що  вже  вмію  писати,  сиділа  на  своєму  почотному  місці  з  високо  піднятою  головою.  Моє  хвастання  закінчилося  просто,  коли  приїхали  наші  з  Прилук  і  зірвали  те  позорище.  
               Багато  всяких  пригод  було  на  стовпчику  всіх  і  не  пригадаєш.  Все  кінчилося  щастям  і  легким  розчаруванням,  коли  після  тижневого  гостювання  в  дідуся  і  бабусі  у  Світличному  вдома  побачила  крім  похиленої,  старенької  загорожі    новий,  зелений  паркан.  Не  було  вже  мого  стовпчика,  а  на  залізний  забор  не  здерешся.  Так  і  закінчилася  моя  коротка  кар’єра  на  сторожовій  вежі.

[i](*  -  на  фото  видно  ту  стару  загорожу,  білі  акації,  купу  вугілля.  Я  -  юна  байкерша  з  мамою))[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875086
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020


Спогади про прадіда

               Сьогодні,  в  День  пам’яті  і  примирення,  напередодні    Дня  Перемоги  хотілося  б  пригадати  тих,  хто  віддав  своє  молоде  життя  в  роки  війни.  Майже  дві  сотні  гнідинчан  загинули,  або  пропали  безвісти  в  той  страшний  час.  Серед  них  мій  прадід  -  Рубан  Іван  Іванович.
               Народився    він  23  вересня  1902  року  у  козацькій  багатодітній  родині  Івана  Потаповича  та  Ганни  Матвіївни  Рубанів.  Ходив  до  місцевої  школи.    Працював  у  будівничій  бригаді.  Від  першого  шлюбу  мав  доньку  Марію  (Пшеничну  Марію  Іванівну).  Потім  одружився  з  моєю  прабабусею  Ренжеренко  Катериною  Леонтіївною.  Спочатку    в  їх  сім’ї  народився  син  Іван,  але  помер  немовлям    у  1932  році.  У  1933  році  народився  син  Павло  (мій  дідусь  Рубан  Павло  Іванович),  а  потім  через  кілька  років  донька  Надія  (Філоненко  Надія  Іванівна).
                 На  війну  потрапив  24  вересня  1943  року,  звідти  писав  листи  родині,  які  прабабуся  берегла  до  кінця  свого  життя  і  заповідала  покласти  їх  до  домовини.  Через  рік  перебування  на  фронті  –  зник  безвісти,  місце  поховання  не  відоме.  
                 Всі  післявоєнні  роки  прабабуся  чекала  чоловіка  додому,  сама  виховала  трьох  дітей  Павла,  Надію,  та  Марію  (для  якої  була  мачухою).  Завжди  внукам  і  правнукам  розповідала  про  свого  чоловіка,  шанобливо  називаючи  Іван  Іванович.  Пригадувала  про  історію  їхнього  кохання,  адже,  вони  разом  навчалися  і  змалечку  вподобали  один  одного.  Про  випробування  які  пережили,  коли  батьки  прадіда  знайшли  йому  наречену  з  гарним  приданим  і  змусили  одружитися,  про  благання  прабабусиної  матері  «щоб  не  виходила  за  жонатого»,  про  те,  як  Івану  Івановичу  прийшлось  змиритись  із  бабусиним  вмінням  гадати  на  картах.
                 Розповідала  прабабуся  про  хист  прадіда  до  написання  віршів,  в  яких  згадувалися  односельці,  та  цікаві  випадки  з  їхнього  життя.  Я  ще  пам’ятаю  змалечку,  коли  люди  старшого  покоління  цитували  рядки  з  його  віршів  «Де  той  Безух,  де  то  Цар,  не  близькі  сусіди…»
             Нажаль,  це  все  що  я  знаю  про  свого  предка,  який  віддав  своє  життя  війні,  коли  йому  було  ледь  за  сорок  років,  але  пам’ятаю  і  пишаюся  своїм  прадідом-героєм.  
               Вічна  пам’ять  і  вічна  шана.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875064
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020


РІДНІ КРАЄВИДИ (проза)

                                                           
               Скільки  всього  цікавого  чекало  мене  щодня.  Воно  вражало,  дивувало,  спонукало  до  розвідування  нових  горизонтів.  Коли  я  навчилася  відчиняти  надвірні  двері,  я  ніби  потрапляла  у  безмежжя.  З  порогу  було  видно  все:  прямо  залізні  ворота,  поруч  хвіртка  з  ящиком  для  газет  та  листів.  Праворуч  хлів  на  троє  дверей.  Ліворуч  гора  вугілля  обгороджена  з  трьох  боків  дошками  а  з  одного  стареньким,  дерев’яним  парканом.  Навесні  біля  нього  і  в  рові  новколо  городу  цвіли  білі  акації  і  аромат  від  них  розходився  на  весь  двір.  Через  дорогу  видно  Булавинський  город,  в  краю  якого,  ніби  древня  сторожа  стояла  старезна  груша,  що  своїми  гілками  впиралася  в  небо.  А  десь  там  за  грушою,  ніби  в  тридев’ятому  царстві  можна  було  розгледіти  бабу  Капріяншу,  що  зігнулася  на  своєму  городі,  верхівки  верб,  що  вічно  росли  коло  ставка,    за  ним  далі  поле,  яке  кожної  пори  року  було  гарне  по-своєму.  Маленькою,  навіть  казковою  здавалися  Хролева  хата  на  Конотопі,  і  мені  завжди  хотілося  звідти  подивитися  на  свій  двір  і  свій  куток  Попівку.
               Назва  Попівка  приросла  до  цієї  місцинки  кілька  століть  тому,  коли  на  місці  бригади,  була  гарна  дерев’яна  Свято-Троїцька  церква,  що  славилася  гарним  іконостасом  і  дзвіницею.  Та  вона  не  дожила  і  до  війни.  Недалеко  від  церкви  жили  священнослужителі  (попи),  саме  тут,  де  живу  я  і  мої  сусіди.  Хоча,  сусіди  -  це  ті,  хто  живуть  близько.  Близьких  сусідів  у  нас  не  було.  З  одного  боку  жила  баба  Галя  Нянчинкова,  з  якою  майже  ніколи  не  знаходили  спільної  мови,  а  в  кінці  городу,  біля  перелазу    жили  Никонові,  ну  їх  я  бачила  лише  тоді,  коли  мене  вели  в  садочок  не  дорогою,  а  шелюгом.  Отже,  так  склалося,  що  народилася  я  в  сім’ї,  хата  якої  була  посеред  середини  Попівки.  
               А  Попівка  –  це  справжній  півострів,  що  з  трьох  боків  омиває  ставок,  який  тягнеться  від  містка,  і  розділяє  нас  із  центром  села,  із  Загреблею,  Конотопом,  і  простягається  до  виру,  далі,  аж  до  Винницької  і  Пішти.  Центром  нашої  Попівки  є  вигонець.  Там  діти  грають  у  футбол,  вигонять  пастися  скот,  пасуть  гусей,  або  ставлять  шопу,  коли  гуляють  весілля.  А  ще  з  мого  вікна  дуже  гарно  видно  вигонець  і  все,  що  там  відбувається.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2020


З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ (проза)

                     Розплющила  очі  і  замилувалася  незрозумілими  узорами  мережива.  Воно  було  скрізь:  вгорі  куди  кинеш  оком  та  з  боків.  Поступово  крізь  прозорі  викрутаси  почали  вимальовуватися  дивні  величезні  квіти,  чи  не  квіти,  все  рівно  вони  були  велетенські,  страшні  і  цікаві.  З  нізвідки  з’явилися  красиві,  барвисті,  ні  на  що  не  схожі  істоти.  Вони  кружляли  над  мереживом,  наче  танцювали  свій  химерний  танець.  Жовте,  червоне,  чорне  все  мерехтіло,  переливалося  і  ще  дужче  мене  лякало.  Я  не  могла  цього  терпіти  далі  і  голосно  закричала.
                   Миттєво  крізь  мережані  візерунки  проглянулося,  близьке,  рідне  добре  і  усміхнене  обличчя.  Це  –  мама.  Вона  відхилила  в  бік  жовту  голову  соняшника,  цим  дуже  злякала  метеликів,  які  зачаровані  квітами  прозорої  накидки  літали  над  візочком,  у  якому  була  я.  Мама  взяла  мене  на  руки  щоб  заспокоїти  і  вмить  переді  мною  відкрився  небачений  до  цього  краєвид.  Ряд  таких  же  круглих  соняхів,  в  кінці  ряду  стояла  спершись  на  лопату  старенька  бабуся  Катя,  далі  біла  і  величезна  хата  з  вікном  посередині,  з  зеленим  дахом,  а  кругом  город  мерехтів    різними  відтінками  літніх  кольорів.
                     Це  був  мій  перший  спогад.  Я  й  не  здогадувалась,  що  немовлята  в  перший  місяць  свого  життя  можуть  щось  запам’ятати,  але  коли  я  років  у  чотири  розповіла  мамі  цю  історію,  то  виявилося,  що  я  дійсно  колись  спала  на  городі  під  соняхами  у  візочку,  коли  прабабуся  з  мамою  копали  картоплю.
                     Ось  так  все  і  почалося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874895
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2020


Допоки всі на карантині

Допоки  всі  на  карантині,
Та  не  спинився  часу  плин,
Біліють  квіти  на  калині,
У  травах  скатерті  долин.

Все  небо  синє  і  прозоре,
Немає  там  кудлатих  хмар,
Проміннячко  повітря  оре,
Весняний  пише  мемуар.

У  квітниках  цвітуть  тюльпани,
Клематис    видерся  на  тин,
Тут  часу  плин  не  зупинився,
А  в  нас  ще  й  досі  карантин.

30.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874112
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2020


Душі так хочеться тепла…

Душі  так  хочеться  тепла,
Та  квітень  нас  не  пестить  знову,
У  вирі  вітряного  тла.
Вбачаю  я  таємну  змову.

Душі  так  хочеться  чудес,
Хоч  за  вікном-  це  справжнє  диво,
Сіяє  сонечко  з  небес,
Кругом  так  зелено,  красиво.

Весна  буяє  у    душі,  
Птахи  в  саду  співають  зрання,
І  знову  пишуться  вірші  ,
Й  збуваються  усі  бажання…

22.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873024
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2020


Я была твоею…

Я  была  твоею  лишь  в  мечтах…
Ах…
Вся  любовь  была  в  моих  стихах…
Снах…
День,  и  ночь,  и  лето,  и  зима,
Тьма…
Я  была  с  тобою,  но  одна…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872912
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.04.2020


Вітання з ювілеєм!

[i](Ані)[/i]
Прийми  найщиріші  вітання  в  цей  день,  
Хай  птахи  весняні  співають  пісень.  
Хай  люблять,  шанують  тебе,  поважають,
Приємні  вітання  сердечно  лунають!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872765
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 20.04.2020


Реалії чистого четверга

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=PPI9gmwfT0g[/youtube]
Світ  став  сіро-брудний,
Мов  туман  пеленою,
Вкрив  навкруг  усе  пил,
Наче  час  сивиною.
У  цей  чистий  четвер,
Світ  чекав  благодаті,
Та  мутне  все  тепер,
Наче  хмари  кудлаті.
Віє  вітер  і  ввись,
Бруд  і  пил  піднімає,
Де  ж  краса  весняна?  
Чого  сонця  немає?
Великодніх  чудес,
Для  народу  так  треба,
Промінець  золотий,
Щоб  із  чистого  неба.
Осіяв  увесь  світ,
У  красиву  картину,
Як  же  треба  чудес,
Нам  у  час  карантину.
16.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872315
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.04.2020


Тобі весна подарувала диво

[i]  (Вітання  з  народженням  донечки)[/i]
Тобі  весна  подарувала  диво,
Маленьке  щастя,  в  білих  пелюшках,
Ростіть  же  мирно,  дружно  і  щасливо,
Як  у  щасливих,  чарівних  казках.
Нехай  здоров’я  буде  оберегом,
Зозуля  в  гаю  «многа  літ»  кує.
Тобі  весна  подарувала  диво,
Ти  вдруге  «мама»…  отже,  щастя  -  є!
15.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872214
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.04.2020


Будьте всі здорові

Не  давайте  суму  ключ  до  свого  серця,
Не  журіться,  люди,  прийде  новий  час,
Мир  в  блакитнім  небі  принесуть  лелеки,
А  весна  гаразди  принесе  до  нас.

ПРИСПІВ:
Будьте  всі  здорові  у  своїй  світлиці
Хлопці  чорноброві,  дівки  білолиці,
Козаки  вусаті,  гарні,  пишні  пані,
Будьте  всі  здорові,  будьте  всі  кохані.

Не  давайте  суму  в  душу  проникати
Хай  сіяє  сонце  і  цвітуть  сади
Будемо  всі  разом  ми  пісень  співати
Щастя  вам  бажаю  із  роси  й  води.

ПРИСПІВ:
Будьте  всі  здорові  у  своїй  світлиці
Хлопці  чорноброві,  дівки  білолиці,
Козаки  вусаті,  гарні,  пишні  пані,
Будьте  всі  здорові,  будьте  всі  кохані.
 
10.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871502
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2020


А за вікном весна

А  за  вікном,  а  за  вікном  весна,
Прийшла,  ступила  тихо  і  не  сміло,
І    вже  кругом,  і  вже  кругом  ясна,
Ясна  погода  й  від  цвітіння  біло.

А  в  небесах,  а  в  небесах  птахи,
На  крилах  принесли  нам  дні  погожі,
І  зацвітуть  і  зацвітуть  луги,
Вквітчають  світ,  кульбаби,  маки,  рожі.

Радіє  світ,  радіє  світ  весні,
Проміння  сонце  шле  ставку  й  долині,
Бо  за  вікном,  бо  за  вікном  весна,
Нестиме  щастя  рідній  Україні!

07.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871075
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.04.2020


Смакуй

Смакуй  нектар  кохання  з  вуст  моїх,
Солодке  і  хмільне,  п’янке  мартіні,
Нехай  прокинеться  відвертість  чар,  і  гріх
Здоровий  глузд  залишиться  у  тіні.

Смакуй  його  мов  з  келиха  душі,
І  хай  весь  світ  обох  нас  зачекає,
У  темряві  складаються  вірші,
Коли  душа  від  почуттів  палає.

Смакуй  мене  у  поцілунку….  хай
Зіллємось  вдвох,  в  стихії,  водоспади,
Смакуй  мене,  відчуй  зі  мною  рай,
Коли  любов  є  –  то  не  буде  зради.

03.04.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870490
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2020


Земля моя чудова

Земля  моя  чудова,
Колиска  мого  роду,
Тут  пращурів  коріння,
Хатина  і  рідня.
Свята  місцева  мова,
Ряд  вишень  край  городу,
Це  Господа  творіння  –
Серед  ясного  дня.

Тут  Удай,  Рудка,  Многа,
Ставків  блакитні  очі,
Що  дивляться  з  любов’ю,
На  пагорби  й  яри.
До  отчого  порогу,
Щоденно  і  щоночі,
Шлях  проклада  Всевишній,
Проміннячком  згори.

Поля  навкруг  безкраї,
Господарі  хороші,
В  них  руки  працьовиті,
І  мудра  голова.
Багатства    в  моїм  краї,
Не  купиш  за  всі  гроші  -
Тут  мамина  усмішка,
І  татові  слова.

У  варвинському  краї,
Духмянії  світанки,
Соснові  аромати,
Чи  скошена  трава.
Пташині  дружні  зграї,
Виспівують  щоранку,
Весна  цвітінням  шиє,
Барвисті  рукава…

31.03.2020




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870110
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2020


Скоро справжня весна

Вдягне  каштанчик  на  себе,
Біло-зелений  сюртук,
Гляне,  як  веснонька  стеле,
Не  покладаючи  рук,
Пишні  і  цінні  тканини,
Колір  смарагд,  малахіт…
Ясної,  теплої  днини,
Гарно  уквітчує  світ.
Скоро  в  траві  засіяють,
Чубчики  жовтих  кульбаб,
Бджілки  медок  назбирають,
В  пахощах  квіточок-зваб.
Скоро,  навколо,  усюди,
Грітиме  сонечко  всіх,
Разом  зберуться  всі  люди,
Буде  і  радість  і  сміх.
28.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869715
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.03.2020


Поговори зі мною…

Поговори  зі  мною,  бо  чомусь,
Мовчиш  так  довго,  мов  мене  немає…
А  я  мовчання  й  тиші  так  боюсь,
У  грудях,  наче  серце  завмирає…

Безглуздо  пробігають  ночі,  дні,
В  чотирьох  стінах  є  свої  закони,
Болить  у  келиху  душі,  на  дні,
Коли  світ  тоне  у  багні  «корони».

Поговори  зі  мною,  як  колись,
Бо  так  давно  думками  не  ділились,
Коли  летіли  мрії  всі  у  вись…
А  зараз,  ніби  об  асфальт  розбились…

А  за  вікном  панує  вже  весна,
І  з    кожним  днем  навколо  оживає,
Прикро,  погода  за  вікном  ясна,
А  у  душі    -  щось,  радості  немає…

27.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869550
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2020


Світанок (акровірш)

[b]С[/b]тукає  дрімота  у  віконце  стиха,
[b]В[/b]  ніжній  прохолоді  потопає  світ.
[b]І[/b]  туман  морозом  у  обличчя  диха…
[b]Т[/b]репетно,  мов  пташка  мчить  у  свій  політ.
[b]А[/b]кварельні  фарби  неба  посвітліли,
[b]Н[/b]а  осонні  сходив  сонця  коровай,
[b]О[/b]такий  світанок  ми  удвох  зустріли,
[b]К[/b]оли  прийшов  ранок  у  наш  рідний  край.
                                                   26.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869490
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.03.2020


Поезія-шиття

Вся  поезія,  немов  моє  шиття,
То  по  шовку,  чи  по  мішковині,
Там  сплелись  всі  ниточки  життя,
Все  важливе  й  дороге  людині.

То  стібки  рівненькі  і  гладкі,
І  слова,  мов  музика  звучать,
То  поспішно  вколені,  гіркі,
Які  мудрості  і  честі  вчать.

То  слова  повшивані  в  узор,
То  самотні,  наче  намистини,
То  яскравий,  голосний  мажор,
То  мінорні  сховані  картини.

Вишивка  поезії  -  в  душі,
Нам  щоденно  жить  допомагає.
Добре  –  коли  пишуться  вірші,
Й  коли  муза  вчасно  прилітає.

21.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2020


Думки про сьогодення

З  кожним  днем  все  страшніше  життя…
Не  фільм  жахів,  чи  сон  на  світанку,
Хаос  і  не  збагнуть  до  пуття
Як  напасть  повзе  світом?  (мов  в  танку)…

Ні  кордонів  не  треба,  ні  віз…
Не  важливо:  старі  чи  малі…
Світ  на  вістрі    і  страху  і  сліз
Бачить,    морок  пливе  по  землі…

Нові  жертви  –  китайські  жнива,
Що  не  день,  то  нові  небезпеки,
А  чекали  ж  ми,  просто  весни,
Що  нестимуть  на  крилах  лелеки.

21.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868832
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2020


Актуально про красу

Сивина,  сивина,  і  відросле  коріння,
 У  всіх  зачіски  дивні  стерчать  у  всі  боки,  
Дивина,  дивина,  чи  суспільне  прозріння  
До  краси  первозданної  мчимо  навскоки.

 Я  рахую  на  пальцях,  нарощені  вії:
Праве  око  -  їх  п'ять,  а  на  лівому  -  сім...
Брови,  наче  зимові  кущі  в  час  завії,
 А  чи  Брежнєвські  тренди  на  заздрість  усім…

Мої  ноги,  о  ноги,  були  ви  гладенькі,  
А  тепер  на  вас  виросли  темні  ліси...
Ой  не  вистачить  воску  в  змаганні  із  ними,  
Коли  я  доберусь  до  салону  краси...  

Мої  нігті,  як  пазурі  звіра  страшного,
В  довжину  відростають  вони  на  очах...
Від  краси  не  лишилося  більше  нічого...  
А  в  думках,  лише  хаос,  і  паніка  й  страх...  

Залишилось  природнє  в  нас  налаштування,
Як  задумав  Господь,  без  шаблонів  й  картин.
 Отже,  треба  усім  нам  сидіть  за  дверима,
І  чекати,  коли  вже  мине  карантин.

18.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868471
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 18.03.2020


Прийшла пора чудова! (тавтограма)

Прийшла  пора  погожа,
Проснулись  первоцвіти,
Пурхнули  перші  птахи,
Передали  привіти.

Принишкла  прохолода,
(Півзимки  продрімала),
Повітрячком  прозорим,
Поважно  проходжала.

Прокинулась  панянка,
Прибралася  поспішно,
Піснями  пролилася,
Приємними  привітно.

Проміння  переливи,
По  плесу  пробігали,
Парчову  позолоту,
Полям  подарували.

15.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868162
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.03.2020


Буря панувала

Басувала,  билася,  буря  басовита,
Майоріла,  слалася  її  драна  свита
Мов  кістки  ламалося,  почорніле  віття,
Не  було  такого    вже  вітру  півстоліття.

Кидала,  із  ніг  збивала,  дмухала,  трусила,
Мов  в  мари  страшезної,  нереальна  сила,
У  шпаринки  влазила,  трави  загрібала,
Сотні  вентиляторів  на  світ  повертала.

Завивала,  плакала,  вила  і  тужила,
Немов  гість  непроханий  у  віконце  била.
В  небі  почорнілому  хмари  розпихала,
Оце  так  сьогодні  в  нас  буря  панувала.
14.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868009
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2020


Вітер шалений

Вітер  шалений  в  шибку  гуркоче,
Подих  скажений  полохає  вечір,
Сонна  дрімота  сховатися  хоче,
В  тихому  затишку  теплої  печі.

Тіні  дерев  колихають  гілками,
Ловлять  дощу  життєдайні  краплини,
Стукають  в  вікна  своїми  руками,
Просяться,  швидше  ввійти  до  хатини.

Що  ж,  нехай  сердяться  бурі  з  вітрами,
Хай  розвівають  замріяні  сни,
Бо  вже  так  скоро,  ми  будемо  з  вами,
Радо  стрічать,  перші  кроки  весни.
01.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866630
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.03.2020


Крок до весни

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UXeWPosoAJs[/youtube]
[i](Перефразована  поезія  Лесі  Українки)[/i]

Мені  весна  пісень  співала,
І,  вкотре,  нагадала  знов,
Про  мрії,  радощі,  надії,
Про  вірну  й  трепетну  любов.

То  таємницю  шепотіла,
Про  днину  сонячну,  ясну,
До  гаю  кликала,  стрічати,
Чарівну,  сонячну  весну.

А  я  стояла  й  прислухалась,
До  почуттів  і  до  думок,
Мов  соловей,  душа  співала,
І  до  весни  лишився  крок.
25.02.2020

[b]ОРИГІНАЛ:[/b]

[b]«Стояла  я  і  слухала  весну…»[/b]
[i]Леся  Українка[/i]
Стояла  я  і  слухала  весну,
Весна  мені  багато  говорила,
Співала  пісню  дзвінку,  голосну
То  знов  таємно-тихо  шепотіла.

Вона  мені  співала  про  любов,
Про  молодощі,  радощі,  надії,
Вона  мені  переспівала  знов
Те,  що  давно  мені  співали  мрії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2020


Живіть в достатку!

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Fc6ND3wxU2c[/youtube]
Жити  хочете  в  достатку?
 Зараз...  саме  у  цей  час...  
То  я,  чітко,  по-порядку,
 Розкажу  усе  для  Вас...  
Є  можливість  –  український,
Бізнес  проект    -В2В,
Додає  кожній  людині...
Він  упевненість  в  собі.
З  срібла  й  золота  прикраси,
 В  магазині  слід  придбати,
І  за  рік  свої  фінанси,  
Можна  з  лишком  повертати,  
Чи  купить  сертифікати,
(Гаманець  прийде  у  тонус)  -
 Бо  щотижня  вам  вернеться,
 Від  проекту  щедрий  бонус.  
В2В  -  дає  можливість...
 Розіграші,  подарунки,  
Супер-акції,  сюрпризи,
І  довірливі  стосунки...  
Я  запрошую  в  команду  ,
Щоб  відкрити  бізнес  свій,
Живіть,  друзі,  у  достатку,
 Й  здійсненні  жаданих  мрій.  

Запрошую  до  співпраці...  в  В2В  Jewely…  мій  ID  65064

https://goo.gl/maps/5eUo6Lh12Fw75dCr5

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2020


В паралельній реальності

В  той  час,  як  зорі  в  небі  світять  парами,
Спішать  самотні  тіні  тротуарами,
Їх  не  лякають  буднів  лабіринти,
Бо  у  фб,  щоразу  інші  принти.

Хтось  постить  квіти,  котиків,  вітання,
Комусь  близьке  приватне  спілкування,
Хтось  ділиться  розумними  думками,
Хоч  серце  в  них  за  сімома  замками.

Снують  в  мережах  душі  одинокі,
Дорослі,  сиві,    юні,  кароокі,
І  замість  того,  аби  випить  разом  каву
Поширюють  історію  цікаву…

19.02.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865357
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2020


Голос

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fPSeJyZryPQ[/youtube]

Ніби  вдала  рима  у  поета,
Пензлик  у  художника  в  руці,
Голосу  невидимі  тенета,
Чавлять  кожне  серце  в  кулаці.

Голос  шкряба  заржавілі  струни,
Черствість  душ  розтоплює  теплом,
Інколи  він  підніма  трибуни,
Пригортає  зламаним  крилом…

Витирає  накипілі  сльози,
Відкриває  очі  в  білий  світ,
Голос  гріє  навіть  у  морози,
Й  відпускає  мрії  у  політ.

До  мурашок  пробирає  тіло,
І  шукає  справжню  людську  суть,
Так  майстерно,  правильно  і  вміло,
Хвилі  голосу  до  щастя  нас  несуть.

15.02.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864971
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2020


Мамине свято

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jPjGlihVUf8[/youtube]
Я    прокинуся  раніше  мами
Подарую,  що  найкраще  є
Буду  дуже  чемна  і  слухняна
Мамо,  мамо  -  сонечко  моє.
Квіточку  заховану  дістану,
Щоб  вона  порадувала  вмить,
Маму  ніжну,  добру  і  кохану,
Поцілунком  хочу  розбудить.

ПРИСПІВ:  
В  це  чудове  свято,  світле  і  яскраве
Квіти  всього  світу  хочу  подарить
Це  чудове  свято  з  мамою  зустріну
Буду  ще  сильніш  її  любить.

Приберу  усе  в  своєму  домі
Побажаю  доброго  усього
Все  тому,  що  кращого  від  мами
У  житті  немає  нікого.
Завтра  хай  продовжується  свято:
Сонячний,  святковий,  світлий  день,
Мамі  знов  допоможу  завзято,
Й  заспіваю  їй  своїх  пісень.

ПРИСПІВ:  
В  це  чудове  свято,  світле  і  яскраве
Квіти  всього  світу  хочу  подарить
Це  чудове  свято  з  мамою  зустріну
Буду  ще  сильніш  її  любить.



[b]ОРИГІНАЛ:[/b]
Мамин  праздник
Автор:  А.Ахмедова  А.Артемьев.  

В  этот  день  я  встану  раньше  мамы,
Приготовлю  завтрак  для  нее.
Буду  чутким  и  послушным  самым,
Мама  это  солнышко  мое.
Я  достану  спрятанный  цветочек,
На  подушку  маме  положу.
Напишу  ей  много  добрых  строчек,
Нежным  поцелуем  разбужу.

Припев:
В  этот  светлый  праздник,  яркий  и  прекрасный
Все  цветы  на  этом  свете  маме  подарю.
Этот  светлый  праздник  встречу  вместе  с  мамой.
Потому  что,  мамочка,  я  тебя  люблю.

Проигрыш.

Уберусь  я,  как  смогу,  в  квартире,
Пожелаю  лучшего  всего.
Потому  что  лучше  мамы  в  мире
И  дороже  нету  ни  кого.
И  пусть  завтра  продолженьем  станет
Праздничного,  солнечного  дня
Маме  помогу,  когда  устанет.
Ведь  без  мамы  не  было  б  меня.

Припев.  Проигрыш.  Припев.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864172
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.02.2020


Танцюють тюльпани

Танцюють  тюльпани  весняний  танок,
Квітковий  пливе  хоровод.
А  зранку  татусь  між  мисок,  тарілок,
Щоб  мама  не  знала  турбот.

ПРИСПІВ:
Матуся  сьогодні  –  принцеса,
І  всіх  здивувала  навкруг
Ти  –  фея,  мій  ангел  небесний,
Для  мене    -  ти  мама  і  друг.

Намисто  з  перлин  та  бузкове  вбрання…
Тобі  вони  так  до  лиця,
І  погляд  ласкавий  теж  має  вона
І  ніжність  не  знає  кінця.

ПРИСПІВ:
Матуся  сьогодні  –  принцеса,
І  всіх  здивувала  навкруг
Ти  –  фея,  мій  ангел  небесний
Для  мене      -  ти  мама  і  друг.

[b]ОРИГІНАЛ:[/b]

[b]Танцуют  тюльпаны[/b]
[i](Елена  Лебеденко)[/i]
Танцуют  тюльпаны  весенний  вальсок,
Цветочный  плывёт  хоровод.  
Наш  папа  с  утра  приготовил  пирог,  
Чтоб  мама  не  знала  забот.  

Припев:  Ты  стала  сегодня  принцессой,
 И  всех  удивила  вокруг!  
Ты  -  фея,  мой  ангел  небесный!  
Ты,  мамочка,  лучший  мой  друг!  

2  Жемчужные  бусы,  лиловый  наряд  
Поверь,  тебе  очень  к  лицу.  
Пшеничные  волосы,  ласковый  взгляд  
Я  через  года  пронесу.  

Припев:  Ты  стала  сегодня  принцессой,
 И  всех  удивила  вокруг!  
Ты  -  фея,  мой  ангел  небесный!  
Ты,  мамочка,  лучший  мой  друг!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862642
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.01.2020


Коли зима?

Сонячний  ранок  у  несправжню  зиму  –
Це  порятунок  від  рутин  журби,
Пробився  промінь  крізь  завіси  диму,
Осяяв  світ:  долини  і  горби.

Зелені  трави,  що  снігів  не  знали,
Ще  яскравіші  стали  ніж  були,
А  проліски  все  голови  ламали,
Що  сталося,  що  в  січні  зацвіли?

А  в  березні?  Черемха?  Полуниці?
Дзижчатимуть  схвильовані  хрущі?
В  купальники  вдягнуться  молодиці,
Й  закохані  сховаються  в  кущі?

А  в  червні?  Листя  буде  опадати?
Врожай  картоплі  час  прийде  вбирать?
Так!  Досить!  Годі  вже  фантазувати
Коли  вже  зиму  будемо  стрічать?
18.01.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861782
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 18.01.2020


Порожнеча

Порожнеча…  густа  порожнеча,
Лиш  пугукають  мрії  розбиті…
Просто  втеча,  з  реальності  втеча,
В  забуття  закарбовані  миті.

Просто  сіро…  туманно-сіро,
І  барвистості  в  світі  немає,
Давно,  зараз  і  скоро  –  тріо,
Що,  якось,  на  плаву  тримає.

Тихо-тихо…волає  думка,
Під  ритмічні  сердечні  удари,
А  зі  снів  набрида  ніч-віщунка,
Як  присяжний,    благає  кари…

Порожнеча…  густа  порожнеча,
Ні  кінця  і  ні  краю  немає,
Лиш  маленький  каганчик  віри,
У  куточку  душі  дрімає…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861668
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.01.2020


Я пишу від всієї душі…

Я  пишу  від  всієї  душі…
Хоч  буває,  часом,    з  помилками,
Я  пишу  від  всієї  душі…
І  ділюся  своїми  думками.
Я  пишу  від  всієї  душі…
Шкандибають  і  ямб  і  хорей,
Я  пишу  від  всієї  душі…
Для  хороших  і  щирих  людей.
Я  пишу  від  всієї  душі…
Хоч  буває  так  важко  на  серці,
Я  пишу  від  всієї  душі…
У  свій  світ  відкриваю  вам  дверці.
Я  пишу  від  всієї  душі…
Прагну  риму  в  польоті  впіймати,
Я  пишу  від  всієї  душі…
Бо  не  можу  я  вам  не  писати…
15.01.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2020


Доля ялинок

Вони  підростали,  тяглися  угору,
Купалися  в  сонячнім  світлі  й  росі,
Не  думали,  що  у  зимовую  пору,
Кінець  прийде  їхній  зеленій  красі.
***
Зрубали  нещадно  рядки  за  рядками,
Лишились  пеньки,  де  буяв  молодняк,
Три  сотні  -  й  дорослі    разом  з  малюками,
Наставлять  в  квартирах  святкових  гілляк.
***
Та  сталось  інакше  (тепер  така  мода),
І  штучні  ялинки  на  будь  який  смак,
Щороку  платити  за  радощі  –шкода,
Купують  пластмас  –  економніше  так.
***
Лежали  горою  сумні  і  забуті,
Бо  свято  скінчилось  для  них  другий  раз,
Тепер  у  січневій  грязі  й  каламуті,
Вже  вдруге  вмирають  вони  від  образ.

- Навіщо  ж  рубати?    Грошей  захотіли?
Та  смерть  задоволення  не  принесла,
І  замість  пеньків  ми  б  іще  майоріли
І  хвоя  зелена  до  неба  б  росла.

Тепер  на  смітник  деревця  й  сподівання,
Лежать…  не  зазнавши    гірлянд  та  прикрас,
Таке  не  просте  у  ялин  існування,
І  перш  ніж  зрубати,  подумай  ще  раз…

10.01.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860879
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.01.2020


Надихнула світлина

Ті  ж  калюжі  і  ті  ж  ліхтарі,
Світло  в  вікнах,  знання  за  шибками  ,
Між  старезних  дерев,  угорі,
Вітер  грає  арпеджіо  й  гами.

Скільки  кроків,  крізь  роки  пройшли?
Скільки  в  парку  думок  заблукало?
Скільки  шлях  освітян  віднайшли?
А  скількох  тут  кохання  спіткало?

Крізь  століття,  мов  орієнтир,
Білий  красень  між  лип  височіє,
Хоч  минули    студентські  роки,
Храм  наук*  досі  душі  нам  гріє..

*  -  Ніжинський  Державний  Університет  ім.  Миколи  Гоголя
На  світлині  –  Гоголівський  (старий)  корпус  університету
10.01.2020    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860872
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2020


Так прикро, коли падають крилаті…

[i](Пам’яті  загиблих    в  авіатрощі    Boeing  737  Тегеран-Київ)[/i]

Так  прикро,  коли  падають  крилаті
Птахи,  що  вік  літали  в  небесах,
Затих  різдвяний  щирий  сміх  у  хаті,
Натомість,  поселився  розпач,  страх.

Чому?  Навіщо  падали  із  неба,
Нещасні  душі,  не  різдвяний  сніг,
Кого  винити  у  нещасті  треба?
Страшне  прокляття  за  який  же  гріх?

Дорослі  й  зовсім  юні  пасажири,
Життя  своє  лишили  в  вишині.
Спинилися  серцебиття  пунктири,
Вниз  впали,  наче  зорі  вогняні…

А  вдома  їх  наївно  дожидала,
Родина  до  святкового  стола,
Та  смерть  із  душ  намисто  нанизала,
І  вкрила  землю  траурна  зола.

Ще  не  забуті  погляди,  усмішки,
Хоч  все  змінила  та  проклята  мить,
Відміряв  Бог  вам  жити  зовсім  трішки,
Та  пам'ять  про  вас  вічно  буде  жить.

08.01.2020



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860668
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2020


Ти можеш мовчати

Ти  можеш  мовчати…
Без  жодного  слова
Тебе  зрозумію  –
Доведений  факт.
Не  стримують  грати,
На  двох  одна  мова,
Серця  одночасно
Стискаються  в  такт.
Як  сумно-зітхаю,
Чи  сльози  рікою
Стікають  самотньо
Униз  по  щоці.
Чекаю…  до  краю
Надію  я  маю
Зігрієш  долоню  
В  гарячій  руці.
Сльозинки  на  віях
Усі  позбирають
Солодкі,  медові,
Пекучі  вуста.
Всі  мрії  у  діях
Вмить  пооживають
Напишемо  разом
Одного  листа…
В  якому    любов
І  прості  сподівання
Ти,  я  –  один  дух,
В  пісні  -  текст  і  мотив
Ми  будемо  й  далі
Чекати  кохання
Зимової  ночі
В  час  творення  див.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860304
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2020


Вітання від Мишки з 2020 роком

Привіт  усім,  я  символ  Року.
Тепер  я  матиму  мороку.
Харчів  –  запасів  назбирати.
Щоб  рік  весь  ними    частуватись.
Я  обіцяю  вам,  по  –  блату,-
Щораз  підвищувать  зарплату.
А  ще  я    хочу  побажати  
В  халепу  вам    не  попадати
Пообіцяйне,  що  в  Новому,
Ми  заживемо  по  –  другому.
Лише  у  мирі,  дружбі,  щасті,
Не  знайте  горя  та  напасті.
Давайте  ж  зараз  веселитись.
Щоби  весь  рік  нам  не  журитись.

2007р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859573
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2019


Груднева серенада

Доспівує  грудень  свою  серенаду,
Летять  униз  краплі  на  мокрий  асфальт
Гірлянди  малюють  дротам  аколаду,
І  вітер  зітхає  мов  скрипочка  альт.

В  яскравих  мелізмах  ялиночки  сяють
Без  снігу,  морозу,  без  льоду,  завій
В  цей  час  поступово  казки  оживають
Й  ведуть  до  чарівних,  зимових  подій…

Вже  скоро  пушинки  устелять  сріблясті  ,
Дороги,  горбочки,  стежки  і  поля,
Всі  житимуть  в  мирі,  здоров’ї  і  щасті ,
Рік  Новий  зустріне  Вкраїнська  земля…

28.12.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2019


Вірити і жити

Не  юна,  навіть  вже  й  не  молода,
Середніх  літ  –  так  кажуть  у  народі…
Здається,  ще  легка  моя  хода,
Здається,  і  вдягаюся  по-моді.

Багато  планів,  мрій  і  сподівань,
На  них  потрібно  так  багато  часу,
Всі  рішення  приймаю  без  вагань,
Плюсую  власний  досвід  до  запасу…

Але  не  знаю  й  досі  де  мета,
У  чому  суть  життєву  відшукати,
Минають  сірі  будні  і  свята,
Та  стресів  не  вдається  уникати…

Буває,  просто  боляче  в  душі,
Щось  йде  не  так…а  як  усе  змінити?
Продовжую  писать  свої  вірші…
І  в  краще  завтра  вірити  і  жити…

22.12.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858857
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.12.2019


Мрія про зустріч

Давай  наллємо  чорну  каву,
В  старі  горнятка  із  сервізу,
І  поговоримо  про  зустріч:
Як  ми  пакуємо  валізу….
Як  летимо  вперед  щодуху…
Щоб  мрії  –  однією  стали…
Щоб  миті  завмирання  руху
Нам  вічність  щастя  дарували.

Холоне  ароматна  кава
Плететься  далі  наш  сюжет  
Виходить  казочка  цікава
Бо  пише  Муза  і  Поет…
Навпроти  очі  бачать  наскрізь
У  душу  і  гаряче  серце…
Вже  руки  в’ються  моїм  станом
Плетуть  романтики  кубельце…

Ти…  я…  і  вниз  сповзає  одяг
Тіла  зливаються  в  одне
Реальність  поспішить  на  потяг
Простим  стає  усе  складне…
Я…  ти…  і  кожен  пазл  складеться,
Зіллються  душі  і  тіла,
Весь  світ  від  щастя  стрепенеться  ,
Від  пристрасті  і  від  тепла…

Ми  мовчки  допиваєм  каву…
Холодну  вже…  насамоті…
Загашуєм  гарячу  лаву…
І  вірим…стрінуться  путі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858705
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2019


Грудневий вітер

Завиває  звіром,  холодом  кусає,
Пробирає  подих  просто  до  кісток,
Хижаком  голодним  у  кущах  гасає,
По  гілках  тоненьких  проганяє  ток.

Воронням  у  небі  посила  привіти,
Зштовхує  з  маршрутів  в  різнії  боки,
Грудень  колихає  на  безсніжних  вітах  ,
Й  тулить  прохолодну  кригу  до  щоки.

21.12.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858668
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.12.2019


Паморозь

Паморозь  ранкова  грудень  прикрашала,
Щоб  хоч  хто  помітив,  що  уже  зима.
Місячна  підкова  зорі  утішала,
Що  надворі  снігу  довго  так  нема.

Мерехтіли  блиском  трави  у  глазурі,
У  кущів  сивіли  стомлені  чуби
У  дротах  грав  вітер,  ніби  на  бандурі,
І  дивився  в  хмари  дивної  різьби.

От  такий  був  ранок:  чистий,  прохолодний,
Не  зимовий,  звісно,  та  не  в  тому  річ,
З  блискіток  цукрових  зшитий  одяг  новий,
Саме  так  майстерно  чаклувала  ніч.

20.12.2019


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858630
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.12.2019


Новина

Люди  добрі,  чули  ви  новину?
Нашу  Зиму  заміж  не  взяли,
Хоч  стелила  снігову  перину,
Та  погордували,  обійшли…

Марно  накрохмалила  узори,
Інієм  в  блискучому  гіллі,
 Вітрові  весільнії  мажори,
Стихли  у  самотній  сивій  млі.

Похапцем  Зима  сховала  в  скриню,
Сніжно-біле  чарівне  вбрання,
Й  понесла    придушену  гординю
Світ  за  очі,  мовчки,  навмання…

Тьмяний  світ  навколо  розступався,
Сірі  хмари  притискали  вниз,
Водночас,  холодний  день  убрався,
У  дрантя  сумних,  похмурих  риз.

А  усі  довкола  дорікали:
Ну  і  де  тепер  твоя  краса?
Сльози  ливнем  по  щоках  стікали,
Й  плакали  самотні  небеса.

І  не  знали,    що  це  все  погода:
На  ріці  не  лід,  туман  заліг,
Наречений  через  бистру  воду,
До  Зими  дістатися  не  зміг.

Грудень    -  непутящий  їй  обранець,
І  не  знає  правильних  манер,
Проігнорував  весільний  танець…
От  такий    зустрівся  кавалер…

Вкотре  Зимка  витирала  очі,
Не  втрачала  віри  ні  на  мить,
Що  одного  вечора,  чи  ночі,
Морозець  колючий  затріщить.

Полетять  баскі  сріблясті  коні,
Віхола  завиє  й  загуде,
Січень  Зиму  поцілує  в  скроні,
Й  під  вінець  кохану  поведе…

І  кохання  буде  в  них  взаємне,
Знов  фата  прикрасить  їй  чоло,
І  ніхто  ніколи  не  згадає,
Те  страждання,  що  колись  було…

16.12.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2019


Ми з тобою вже не розмовляєм

Ми  з  тобою  вже  не  розмовляєм...
Хоч  розмовами  це  й  не  назвеш,
А  хотілось  смакувати  чаєм,
І  удвох  базікати  без  меж…

Ми  з  тобою  більше  не  говорим,
Хоч  не  всі  ще  сказані  слова,
Пливемо  своїм  життєвим  морем,
Хоч  можливість  з  кожним  днем  сплива.

Гордувати?  Чи  задерти  носа?
Та  кому  потрібне  це  усе?
Господь  Бог  спостерігає  скоса,
Й  корективи  у  життя  внесе…

І  не  буде  нас  обох  питати:
А  чи  зручно?  Чи  до  смаку  все?
Або  втопить  у  в’язке  болото,
Чи  до  хмар  від  щастя  піднесе…

Ми  з  тобою  вже  не  розмовляєм
Хоч  життя  чомусь  же  нас  звело?
Бо,  мабуть  же,  наперед  все  знало:
Що  там  в  нас  в  майбутньому  було?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2019