| Сторінки (9/822): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 | » |
не погубилися чомусь
у світі рідні очі ...
піду по вулицях пройдусь,
піду, так серце хоче ...
вони і тут, вони і там,
їм тісно десь в кімнаті,
якось аж заздрісно вустам:
очі ж такі багаті ...
чи волошкові, чи мов ніч,
а проникають в душу,
хоч і в полоні протиріч,
їх упіймати мушу ...
о ні, це зовсім не тюрма,
впіймаю та й відпущу,
пробачте, панно, це весна,
за звичку невмирущу[/i]
* Дякую Наталі Косенко - Пурик за пробудження своїм віршем такого настрою ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2021
У житті під землею є свої плюси і мінуси. Не треба ховатися від пронизливого холоду, не так сильно руйнує тіло невидима для ока радіація, стають відкритішими очі, котрим, на жаль, все важче щось побачити у цих вічних сутінках … Але ні … Є великий плюс. Є більше часу для думок. Більше часу для розмов. Хоч ці розмови чомусь стають менш цікавими, менш емоційними. Чому так? Відсутня радість від появи сонця на обрії, завершення бурі … Важко сказати. Життя під .... Життя під марсом не є простим …
Цікаво, як було тим першим. Одразу після зіткнення. Зіткнення з кількома астероїдами … Всі знали про не уникну катастрофу. Усі готувалися. Комусь випала доля летіти на сусідню Ерію … Хтось не захотів. Більшість опинилась під марсом … Тим першим мабуть було найважче …. Адже вони знали, що втратили. А може їм було легше? Бо вони знали, про що мріяти.
Наступним поколінням ставало все важче мріяти. Важко мріяти про те, чого ти ніколи не бачив. Мріяти про ріки, у які ніколи не занурювався … Про моря, прибій яких ніколи не слухав …
А які вони, оті далекі на Ерії? І чому вони про нас забули? Може, загинули … Може, місцевий клімат виявився надто гарячим? Надто багато кисню? Зовсім не дружні земляни?
Зеус іноді виходить на поверхню. Він найвитриваліший у їхньому поселенні. Зеус каже, що на поверхні з'явились якісь незнайомі машини. Марсіани більше не знають, що таке машини … Колись вони літали у космос … Колись у них були свої роботи … Але це було колись. Життя під землею має свою специфіку. Та й кращі з кращих вирішили покинути Марс … Залишились ті, хто прикипів душею, тілом до своєї планети … Але не марив технологіями … Десь там глибше є поселення, де зберігся технологічний рівень … Принаймні, у це хочеться вірити. Але зв'язок з ними втрачено. Може, вони також покинули планету?
Учора Зеус підійшов зовсім близько до робота – дослідника … Озирав його з усіх боків. Пробував з ним заговорити. Але машина явно не була готова до таких комунікацій. Зеус спересердя розбив його на друзки. Краще б він цього не робив ...
………………………………
Його звали Ка́лу. І він раб. Рабом його зробили люди, що прибули з далекої планети. Людям надто потрібні були витривалі місцеві, щоб будувати ці велетенські капсули. Вони не можуть дихати без скафандрів. Їм потрібні раби для фізичної роботи на поверхні …
Люди і не намагаються зрозуміти їхню мову. Вони чомусь вирішили, що марсіани – якась недорозвинута раса. Адже ці живуть у печерах, у них немає телевізорів, усіляких зручностей, вони проводять більшість свого часу, повністю заглибившись у власні думки, у них якийсь не такий колір обличчя ...
………………….
Учора Калу зустрів Кею. Це лише здалося, що вони навіть не промовили слова один до одного. Марсіани спілкуються телепатично. Це їх особлива здатність. Люди про неї не знають. Це наче Інтернет, де ти маєш сторінку. Мозок марсіанина – своєрідний комп’ютер, ось тільки не з напівпровідників та пластмаси, а органічний … У своєму світі з своїх думок вони складають свої персональні сторінки, обмінюються думками, разом блукають у далеких вимріяних світах … Жоден чужинець не знайде дороги у марсіанський Інтернет …
…………………….
Кею хочуть забрати на Землю …. Так по їхньому називається Ерія. І зовсім неважко передбачити для чого … Стати піддослідним об’єктом у якомусь далекому дослідницькому центрі? Ні, тільки не це ...
………………………
Калу напружував свій розум. Побите тіло навряд чи було здатне хоча б на якийсь опір. Але думки … Його думки як завжди були впевненими, далекосяжними, вільними … Десь там далеко у напрямку появи Юпітера у небі можливо були ті, хто зберіг технології … Ті, хто здатний опиратися. Потрібна їхня допомога …
Заглиблений у щось схоже на сон Калу насправді опинився за тисячі кілометрів від нового гігантського людського поселення. Для нього воно справді виглядало гігантським. Адже все, до чого він звик - це маленькі невеличкі печери під марсом. Так легше було виживати. А зараз ... Тисячі робітників земних компаній ведуть себе наче господарі у цьому новому для них світі … Канали, метро, бурові вишки … Це по їхньому називається цивілізація. Марсіан стає усе менше. Їм доводиться ховатися все далі у глибину планети …
Раптом його почули …
- Чому ти тут, марсіанине?
- Нас знищують. Ми не в стані захистити своїх … І Кея. Її забрали …
- Хто твій ворог?
- Жителі Ерії …
- Навіщо їм Марс? У них є чудова планета. У них є цілий незаселений континент з таким ж холодним кліматом, як наш. На якому неймовірно багато води.
- Їм потрібні ресурси Марсу. Вони шукають золото, алмази, платину. Для них несподіванка, що вони тут є … І у них великі потужні кораблі, які можуть це все транспортувати. А ще мені здається, що частина з них хочуть жити окремо від Ерії. За своїми законами …
- А хіба вони не бачили, що планета зайнята?
- Вони вважають, що ми – неповноцінні істоти. Бо у нас немає технологій. Хоч це і неправда. У нас немає транспорту, війська, … Але ми навчились робити їжу з не органічних матеріалів. У нас чудова поезія, музика ... Ах, так ... забув сказати, що земляни її не розуміють. І вони не називають наш спосіб спілкування мовою.
- Колись і ми так прийшли на Землю. Мушу тобі сказати, що це саме ми так назвали їхню планету. Адже Earth однією з їхніх мов - це майже Ерія. Користуючись силою свого розуму ми будували піраміди, дороги, космодроми. Ми збудували ціле велетенське місто. Ти не повіриш. Там, де воно було - зараз пустеля. Ми вірили у силу науки … А місцеві – у силу зброї. Ми програли війну і повернулися на рідний Марс. Історія повторюється, але навпаки …
……………………………
Наче нізвідки у небі виник велетенський корабель. Дуже дивний корабель. Його корпус явно не був металічним. Це була величезна структура з невідомої людям органічної речовини. Складалося враження, що корабель все робив без будь-яких зовнішніх команд. Сам. Жодних моніторів, жодних пускових пристроїв ...
Калу був на борту і спостерігав за своїми новими друзями. Під дією неймовірної резонансної сили поселення людей наче розривало на частини. На щастя, марсіани лише імітували цей процес … Цього було досить, щоб розпочалася масова евакуація.
Кея чекала на Калу … У них нарешті з’явився шанс почати жити нормальним життям. Хоч, може, воно у них і було нормальним … і краще сказати «іншим життям» …
…………………
Вони удвох на кораблі. Марс не є дуже хорошою планетою для життя. Вони не залишились. Головне, що удвох. Вони разом із друзями, для яких «життя», «живе» є неймовірною цінністю. Які ніколи не будуть відбирати планету у інших. Які не отримують задоволення, «віджавши кусок території у свого сусіда». Чи, покаравши якусь націю, скинувши на неї ядерну бомбу. Чи, може, забравши у сотень народів їхні природні ресурси, протримавши цілі країни століттями у рабстві, щоб потім відразливо кивати головою у сторону знахабнілих біженців, що чомусь хочуть нормального життя для своїх дітей … Чи навіть забравши цілий континент у "недорозвинутих" місцевих аборигенів ...
Калу і Кея почуваються щасливими. Їм не потрібно ховатися у свої думки. У них тепер є реальність …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2021
Отак ожив тоді цілий народ,
Хоч уночі бувало й кілька сотень,
А потім понаносило заброд,
І знову сидимо цілі в болоті ...
Кричав один:
Як владу я візьму,
То у Майдані вже й нема потреби!
А потім втік, щоб не попасть в тюрму,
А далі вже героїв кличе небо ...
Вже літ багато від тоді пройшло,
Тих, хто стріляв якось минула кара,
Чи десь на Північ повтікало зло,
Чи то була якась його примара ...
Вертаються в країну збирачі
Життів людських кривавої данини,
Хто обіцяв народу калачі,
Показують свої брехливі спини ...
Там друг упав і вже більше не встав,
Не стало менше у душі руїни,
Майдан лиш ненадовго замовчав,
Це в нього такі пам'яті хвилини ...
**[i] Дякую Білоозерянській Чайці за пробуджений спогад [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021
Комусь одразу Бог дав крила,
Комусь примарились вони,
Комусь ті крила як вітрила,
Комусь не видно і спини ...
Комусь не мріялось літати,
Дехто злетів, одразу впав,
Хтось ними світ став затуляти,
Хтось зовсім сплячий в них постав ...
Якось під вечір за роялем
У нотах здогад появивсь,
Що крила ті тому відпали,
Що хтось під ноги лиш дививсь ...
Одразу в небо позлітали,
Про землю всяк одраз забувсь,
Ті крила знов повідпадали,
Крилатий розуму позбувсь ....
*[i]Дякую за ідею Галі Костенко[/i]
[i]На фото - картина Шупляка Олега[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021
Події рухалися у зворотному напрямку … Причому це все було усвідомленим лише для нього. Інші учасники цього дійства не пам’ятали майбутнього. Вони просто жили своїм щоденним життям. Іноді йому хотілось кричати, попередити … Але зрештою все відбувалося так швидко, що його хвилинні пояснення викликали хіба що здивовану посмішку співрозмовника. День за днем у минуле …
Кожного разу віддаль між окремими епізодами ставала все більшою, поки не досягла року …
Потім відбувся стрибок …
Ці події вже були для Сергія невідомими … Цей пан, що так швидко щось пише на листку … Так, це він. І це заповіт. І це у його будинок зараз увірвуться озлоблені сусіди. Що ж … католики убивають протестантів …. Навіщо? Але цьому Сергієві це не видається дивним. Та й зовсім не Сергієві … Хоч який сенс у цьому заповіті?! Будинок і так буде спалено. А у нього більше нічого немає … Останні слова для дружини та дітей … Ось у чому сенс цього напруженого писання. «Любити людей … навіть цих … таких безглуздих і жорстоких». Він просить про це свого сина. Як добре, що їх зараз немає удома … Безглузда Франція …
І знову стрибок …
Що ж це за шум? Чому так страшенно болить голова. З рук стікає кров …
Так, це арена … а там навколо десятки тисяч глядачів. Вони радіють його перемозі над цим …. Лежить он там у кутку. Його щойно кинули наче якийсь мотлох. Колись у звичайному житті він був його другом. У них був вибір: разом загинути чи комусь продовжити цю шалену битву за право бачити завтра … Але чого варта таке завтра?
Його звали Луцій і він ніколи не був рабом. Він просто побачив, як дають хабар римському сенаторові. І повідомив про це свого друга. Який теж був сенатором. І який взяв гроші за мовчання. А на додачу зрадив свого друга, звинувативши його у не існуючій зраді …
Тепер Луціус тут … Тепер його бачить весь Рим. І тепер він бачить весь Рим. Насправді Рим – це не місто і не мегаполіс … Це велетенське багатоголове чудовисько, що втішається своїм обідом …. Сьогодні такий обід - він …
Його поранено у голову … Права нога теж набула підозрілого синього відтінку. Навряд чи він витримає ще один бій …
І знову стрибок …
Тепер це масивна величезна кімната …
Їх двоє. Артеріус і Атрія. Вони стоять біля отвору у стіні. Цей будинок вони збудували удвох. Так, самі … Без усіх цих незрозумілих людей унизу. Кілька років тому вони прилетіли сюди на цю землю, ховаючись від переслідувачів – раси руйнівників. Не було сенсу далі говорити чи думати про них. Своє єдине бачення Всесвіту, свої боги, повна централізація всього життя навколо. Хто проти, підлягає знищенню. Знищуючи інших, вони знищили самі себе. Надпотужна зброя виявилась некерованою. Їх більше немає. Але немає і народу Артеріуса та Атрії. І ось вони тут … Серед цього чужого племені. У якого теж лише свої боги, своя жадоба територій та влади, велика потреба у знаннях.
Колись Артеріус вважав, що вони разом можуть стати вчителями для якогось народу і допоможуть йому добитися неабияких вершин в науці, мистецтві, кораблебудуванні. Як виявилось, без тисячоліть формування моральних цінностей людина навіть з неабиякими технологіями всього лише знахабнілий дикун.
Вони хочуть заставити їх воювати з сусідніми племенами. Артеріус та Атрія потрібні їм як зброя.
Вже краще залишатися самотніми у відкритому космосі. «Ми тут лише удвох». «Як важко знайти сенс для нашого завтра». «Що ж, ми шукатимемо сенс один в одному …».
І знову стрибок …
- Атріє, ти сьогодні знову була першою у класі.
- Артеріусе, мені так хотілось, щоб ти гордився мною …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905271
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2021
Прощавай, "щасливий чоловік",
Хороша сонячна Людино,
Раптово обірвався лік,
Ми знали: любиш Україну …
Не славив знахабнілий трон,
Беріг, як міг, душі руїну,
Десь у Москві серед вікон
Втрачав нещиру батьківщину …
Твоя душа, твої пісні
Десь там плели свої романси,
І образи твої смішні -
Улюблені останні шанси …
Гітара – подруга стара,
Ну як її не обійняти?!
А що в душі була діра,
Так ти старався залатати …
Лише жалів, що час минув,
Багато з нього – все намарно?
Повір … Все встиг … Не обманув.
Те, що зробив – це було ГАРНО !!!
[i]Не жалівся ні на що й ніколи,
Тебе й за це не раз кололи,
Обличчя справжні на екрані,
Це друзі, що прийшли востаннє ... [/i]
[i]Кажуть: від всіх кудись сховався ...
Ну так, "квітник", а в ньому рай?
Там не один в багно попався -
Болотний цей московський край ...[/i]
[i]На себе вже давно не схожий
Такий живий театр МХАТ,
Та тут і Бог вже не поможе,
Глупот і зла німий парад ... [/i]
[i]Прийшли до тебе друзі, учні,
Людині це найбільший дар,
Чиновництву в такому скучно,
Не місце це для тих безда́р ... [/i]
[i]*світлої пам'яті Андрія Мягкова[/i]
[i]Вислів "щасливий чоловік" взято з його останнього фільму.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2021
Вона проводила всі дні і ночі
На неба кольору льняному полотні,
І не ховалися нікуди очі,
Не закривалися в п’янкому сні …
Тривало так століттями без зміни
І від деталей навкруги роїлось в голові,
І вже ввижались вершники й руїни,
Далекі обрії - лиш в пам’яті живі …
Буває втома навіть у картини.
Немає заборон. Не побоялася межі.
І ось вже вітер обіймає спину,
І Сонця промені - її очей ножі …
Така як є, у платті крізь століття
Дивилась на новий незнаний світ,
Торкалося дерев ласкавих віття,
Струмінь весни, її шалений цвіт …
І ти, що йшов одній такій назустріч,
Ти б уявити навіть не зумів,
Ось тут серед таких звичайних вулиць,
Яку ти казку на землі зустрів …
- Чарівна панно, ви немов з вистави,
З якогось фільму … Я просто без слів.
Вас мабуть тут такою малювали.
Щасливий я, що вас таку зустрів …
- О ні, мене давно не малювали,
Я казкою комусь давно вже не була.
Дивуюсь, що мене ви не впізнали,
Щойно у замку я картиною була.
А ви по ньому чинно походжали,
Мені кивали наче я жива,
Бувало, що бігцем мене минали,
Та все ж крутилась ваша голова …
- Невже це ви?! Не вірю. Неможливо.
У цього часу стався якийсь збій?
Але хіба тепер це так важливо?!
Вітаю Вас у світі моїх мрій …
[i]Вона тепер так часто утікає,
Щоб поблукати з ним лише удвох,
Містечко це нітрохи не лякає,
Багато тут переплелось людських епох …[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2021
Земля повернулась на свою орбіту. ... повернулась до свого рідного Сонця. Чужа зухвала зірка понеслась кудись у далекий космічний простір, зовсім не переживаючи через вчинене нею жахіття. Так повелося між зірками та планетами … Немає сенсу озиратися назад. Свої моральні принципи і свої цінності ….
Почав танути льодовик. Подекуди на розкиданому камінні зароджувалось нове життя. Десь там у верховинні вже можна було помітити неспокій залишків атмосфери.
У метро вже було не так холодно. Ярослав та Ліза у пошуках їжі забиралися все далі і далі. ставало очевидним, що багато хто намагався скористатись метро як останнім бастіоном захисту. На жаль, не вдалося нікому. Крім них. Принаймні тут, у Києві ...
………………………
Російська платформа повернулась на землю. Чи те, що від неї залишилось …
Новочасне гладіаторство забрало все те краще, що залишалось на цьому кораблі. Не навчені нічого створювати, кримінальні групи дуже швидко почали знищувати одна одну. Лише із відчуття самозахисту у цих безглуздих танцях жорстокості і безнадії не було вбито членів команди, здатних посадити корабель на поверхню. Попавши на Землю, новоприбулі наче шуліки кинулися у руїни Паризького та Лондонського метро. Знищуючи тих, хто вижив … Забираючи у них останнє …
Інших платформ не було. Складалося враження, що вони надто далеко віддалилися від Землі. Можливо, шукаючи захисту на Проксіма Бі – найближчій до Землі придатній до життя планеті.
Все ще було життя у підземних лабораторіях Антарктиди. Але про них ніхто не знав. Та й залишені там групи дослідників не надто поспішали виявити свою присутність.
……………….
Найжорстокіша найбрутальніша група серед новоприбулих звернула увагу на Київське метро. Без особливої віри, що там вдасться чимось поживитися. Але як не пройтися залишками київських вулиць … У несамовитій гордості, що з цього колишнього їхнього простору саме їм вдалося вижити. І саме у них було якесь особливе призначення … Якась нова "богообраність", месіанство?! Як це все узгоджувалось із нескінченними космічними оргіями ... Безглуздя … Вічна безглузда нікчемність ...
Новоприбулі одразу звернули увагу на акуратність приміщень, що збереглися. Зібране щоденне сміття, окремо складовані використані газові балони … Відчувалась явна присутність якогось впорядкованого життя … Колишній полковник Узєлков та кілька його відданих бійців відчули черговий мисливський азарт … Щось таке було на платформі у космосі, коли вони заставляли своїх в’язнів виходити на арену і битися між собою. Ставки зростали, адреналін зашкалював … Зараз було щось схоже до цього … Знову з'явилась потенційна жертва. Один з найближчих заговорив.
- Які живучі, полковнику ...
- Тим цікавішим буде полювання.
- У них явно мають бути запаси, якщо вони протягнули так довго.
- Я теж так думаю …
………………………..
Почувши раптом людську мову, Ярослав мало не вигукнув з радості. Але, на щастя, наступна фраза прибулих заставила його стриматися … «У них мають бути запаси …». Десь там у лівій вітці була Ліза. Її потрібно було терміново відшукати.
……………………
- Ярославе, ми так мріяли про повернення кораблів …
- Боюсь, що ми хотіли не такого повернення.
- Ти говорив, що на російській платформі зібралося багато дивних людей. Мені здається, що це саме з неї … А що з двома іншими?
- Цього я не знаю. Але, можливо, вони теж повернуться …
………………….
Близько двох сотень голодних і озброєних бандитів крок за кроком заганяли Ярослава та Лізу на тупикову станцію. Рухаючись паралельно кількома тунелями, вони позбавили їх можливості ухилитись від переслідування. Карта метро допомагала робити це швидко і ефективно. І ось цей останній можливий пункт … Далі дороги не було … Можна було б собі лише уявити, що станеться з ними, коли Узєлков та його ватага почують, що насправді ніяких запасів більше немає.
Лізу охопив розпач. Навіть колишнє спокійне тунельне життя сьогодні видавалося для них справжнім раєм. Втікати більше не було куди …
- Ярославе, я дякую тобі за наше підземне щастя …
- Ти уже прощаєшся зі мною? Ще надто скоро … Я ще щось придумаю.
- Ми вижили, літаючи у космосі … А тут загинемо від рук якоїсь купки ідіотів … Як це все безглуздо … Яка нікчемна і примітивна людська природа?!
Плач Лізи заставив Ярослава ще більше задіяти свою фантастичну здатність до виживання. Ні, він не буде здаватися … Якщо людство на їх прикладі змогло вистояти за таких умов, то має бути … якась підказка …
…………………………
У самому куті тунелю наче причаївся старий тепловоз. Мабуть його залишили ще з часів існування легендарних метробудів. Вугілля … Це те, що Ярослав запримітив уже дуже давно. Просто не було можливості перенести його до ближчих схованок.
Переслідувачі вже майже наблизились до їхнього останнього сховку. Раптом їх слух прорізав звук ожилого тепловоза. На повній швидкості на них мчав локомотив орієнтовно п'ятдесятих років двадцятого століття. А може й раніше … Таких давно ніхто не бачив … там, у тому минулому нормальному житті …
Тепловоз набирав швидкість …
- Ярославе, ми зараз вирвемось на поверхню …
- Що б могло статись з рейками?!
- Я не про те … А якщо там немає чим дихати, радіація, все ще жахливо холодно …
- У нас немає шляху назад …
Двоє, як виявилось, ще донедавна неймовірно щасливих людей, тримаючись за руки, з нетерпінням вдивлялись у світлу цятку в кінці тунелю метро … Очі неусвідомлено ховались від такого незвичного освітлення. Але світло стрімко наближалось … Нарешті вони вирвались на поверхню.
Справді було холодно. Але цей холод нагадував стару добру українську зиму з її мінус три … Навколо виднілися руїни покинутих будинків, заводів, все ще стрімкі лінії порожніх вулиць … Якимсь мутним та сірим видався Дніпро … Було чути, як гудуть його звільнені від людини пороги ... У далині виднілись кущі молодого лісу. На них чекало життя …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Холодно …. Сьогодні стало ще холодніше. Звичайно, газових балонів є достатньо на багато – багато років. Але якщо мріяти про хоча б невеличку прогулянку тунелями метро, то вона стає все менш досяжною. Потрібно буде щось видумати. Про подорож назовні вже навіть не йдеться … Таке враження, що там вже давно набагато нижче шістдесяти градусів … Це та позначка, яка колись просто жахала. А зараз видається мало не мрією …
З того часу, як шість велетенських платформ покинули Землю, минув майже рік. Люди покидали планету якось приречено, похмуро … Що видавалось абсолютно зрозумілим і природнім. Адже це дім ... .
Китайська та американська платформи видавались найбільш перспективними … Сотні вчених з України, отримавши запрошення, спеціальними літаками добиралися до далекого американського берега. Схопивши свої сім'ї, вони не навіть не намагались видумувати щось для своїх колишніх співмешканців. Шукати якесь спільне рішення? Так склалось. Так завжди відбувається у суспільствах, де наука плететься "позаду поїзда на мінімальних правах".
Купки олігархів намагалися собі придбати право на цю американську мрію. Як виявилось, тепер за гроші можна було купити не все. Тоді вони кинулися на омріяний російський борт, що видавався їм останнім шансом. Але й тут кримінальні клани жорстко відслідковували потрібність кожного нового пасажира. Спрацьовували старі сімейні зв’язки, фальшиві паспорти, підробка документів. Можна собі лише уявити, як ця строката публіка буде вживатися у відносно невеликому просторі без традиційних розваг, закордонних курортів та дорогих ресторанів. Ярослав, а так звали нашого героя, ніколи б в житті не вибрав такий життєвий простір. До американської мрії було далеко, але була ще європейська платформа. На жаль, життя склалося так, що потрібно було поступитися своїм місцем. І він це зробив.
………………………………
Земля зіштовхнулось з іншою планетою. Було багато часу, щоб підготуватися до цього моменту. Людина змогла врятувати себе, та не змогла врятувати свій дім. Чому так сталось? Чому хаос переміг впорядкованість?
Можливо, вартувало раніше думати про свою мобільність у космосі. Інвестувати значно більше грошей у це …. А не у розваги, кіноіндустрію, величезні палаци і показову розкіш … Сховавшись у віртуальність, багато хто навіть не пробував рятувати себе та близьких. Світ виявився таким різним і беззахисним.
…………………..
Входи у метро було завалено з усіх сторін. Цистерни з водою валялись покинуті у цій штучній, створеній людською працею велетенській печері. Запаси накопиченого протягом років кисню як для однієї людини видавались цілковито достатніми. Але ставало все холодніше …
Ярослав блукав в одному з тунелів, коли раптом десь усередині муру прозвучав стук … Йому здалось? Перестала витримувати самотність людська психіка? Мабуть, не варто навіть підходити …
Але завтра він знову буде тут і знову вслухатиметься у тишу …
І післязавтра …
І потім одного разу стук повториться …
«Там справді хтось є».
Мабуть, рідко хто так кидався на кам’яний мур з звичайним гірничим інструментом … Можливо, когось вдасться врятувати?! Можливо, це буде цікавий співрозмовник для довгих холодних вечорів … Хоч, яка тепер різниця - вечір чи ранок?! Можливо, комусь потрібна допомога?
Так знову з’явився сенс у житті. Нарешті вдалося зробити невеличкий пролом у сусідній тунель. Ярослав вдивлявся в темряву … . З того боку, здається, теж запанувала нерішучість …
Так він познайомився з Лізою …
…………………..
- Боже мій, а як ви не опинились на якомусь з кораблів?
- Все дуже просто. Я лежала у лікарні. Підключена до апарату штучного дихання. Оскільки мало хто сподівався на моє одужання, мене так і залишили … . Навряд чи тут у когось виникали за умов, що склалися, якісь глибокі докори сумління. Раптом до мене повернулась свідомість ... .
- І ви потрапили у життя без життя …
- Я чомусь вирішила, що мій останній шанс – це метро. Я до цього часу не можу зрозуміти, що насправді сталося.
- Тоді я матиму про що вам довго і нудно розповідати …
- Нам слід закрити цей отвір. Мені здається, що у цьому тунелі надто швидко пропадає тепло.
- Ну тоді берімося до праці.
……………………………
Про що можна розмовляти з Жінкою? З цією - єдиною на планеті? Про одяг, про друзів, про вечерю у ресторані … О, ні ... Здається, що іноді ми саме так і проводили більшість свого часу … Про дітей? Про художні фільми? Про книжки? Яка ж це біда, що останні роки ми так мало читали ... .
У Ярослава і Лізи спочатку взагалі не виникало жодної проблеми з тим, про що сьогодні розмовляти … Вони говорили про Землю …. Якою чудовою вона була … Якою неймовірно прекрасною вона була … І що там зараз на поверхні … З її океанами, річками, парками і скверами … Що там залишилось …
Чи колись хтось на якомусь космічному кораблі виявить залишки нашого життя … І скаже: це все створено природою … Вітром, зсувом плит, зіткненням з астероїдами … Тут ніколи і не могло бути ніякого життя … Бо ця кам’яна брила прилетіла з міжгалактичного простору …
І раптом, хтось, риючись у дрібному камінні, знайде чудову статую або іграшку … або, о диво, телефон …. Не знаючи навіть, що це таке …
Ярослав став одним з найщасливіших чоловіків Всесвіту … Чому? Бо можна було розмовляти про все. Все було цікавим. І найбільшим найчудовішим шоу було двоє чудових глибоченних очей ... А що Вона? У неї своє бачення Всесвіту ... Вона знає, як важливо просто дихати, бачити, розмовляти, просто обійняти ... Самою своєю присутністю вона наче освітлювала все навколо.
…………………………..
Ви думаєте, що за таких умов люди не можуть бути щасливими … Ви думаєте, що їм залишилось кілька місяців, а може років … А потім стане все важче дихати, зовсім не залишиться чистої води, у їхній маленький сховок пробереться жорстокий космічний холод … Так, це все буде … Але поки що у цьому замкнутому покинутому світі «плела свою дивну казку любов», читалися вірші, співалися пісні …
І цього щастя у них не міг відібрати ніхто … І це було найважливішим. І не існувало жорстокого космосу. І було зовсім далеко до кінця. Бо коли людина любить, у її голові зринають зовсім фантастичні ідеї. І трапляються зовсім фантастичні речі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904538
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2021
Красиві люди …. Ви ж такий вогонь,
таке тепло, такі слова магічні,
Аж до глибин, до болю людських скронь
пустелями блукає сенс одвічний.
У чому ваша відгукнулася краса?
В словах, в піснях чи в погляді кохання?
Чи у щоденних втомлених ділах,
чи може спалахнула в мить останню?
Ви завжди поряд, ви ніколи над,
Ви обіймаєте крізь відстані й століття,
У вас немає недоторканих принад,
ви – ідеал, хоч одягніть лахміття …
Хтось так сказав, хтось пісню заспівав,
хтось обіймав, хтось кинувся у пломінь,
Хтось все віддав, назад не відбирав,
хтось розпізнав чи повернувся в спомин …
Дивлюсь і вкотре бачу як цвіте -
те, що йому цвісти вже не по праву,
Торкнувся, бо воно таке крихке,
справжнє так часто не нагадує забаву …
Красиві люди …. Вдячність рветься в світ
і каже: обійми хоч на хвилину
У кого на руках чомусь зірки,
горить в душі і не питай причину …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2021
[i]Комусь так личить клоунська подоба,
Когось стократ палили на вогні,
Комусь образою чийсь розум, може врода,
І може до смаку зірки скляні …[/i]
[i]Яка то радість, коли щось відверто?!
Усмішка щира - сонце на руці!
Розкішне плаття – джинси ці потерті!
І слід чийогось щастя на щоці …[/i]
[i]Яка то цінність, коли щось насправді,
Без удавання, без якоїсь гри,
Смішні несправжні у своїй браваді,
І радість, ця мінлива, до пори …[/i]
[i]Яка то ніжність, коли просто в очі,
Який то вітер, коли між двома
Зірки літають, освітивши ночі,
І час пропав? Та ні … Його нема …[/i]
[i]Слова і мрії, і чиясь завзятість,
Такі спонтанні, тане сніговик,
Побачив в затінку чиюсь пихатість,
І посірів, ледь – ледь принишк …[/i]
[i]Чарівність світу
Тим, хто це побачив,
Його казки, всі за́думки й дари,
Не сніговик там у куточку плаче,
Це просто погубились кольори …[/i]
[i]Ще більший сніг … Та що там?! … Сніговиця
Взялась то все білити навкруги …
Така яскрава, гарна молодиця
Тут не одному зовсім вже не спиться …
Зима прийшла … і теплі вечори … [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2021
Андрій все ніяк не міг вирішити. Дати їм прочитати чи ні? Йдеться про друзів. Про Маріанну та її маму. Бо так якось виходить негарно. Так наче украв їх образи без дозволу, не запитавши. Ну так, звісно, можна сказати, що це випадкове співпадіння … А якщо їм не сподобається? Можливо, щось образить …
Але ж це так просто. Це помилка, яка виправляється. Це так просто видалити кілька файлів і образа з часом забудеться. А може їм навпаки буде цікаво … а може такі добрі фантазії стимулюють людину до чогось правильного, справжнього у житті …
Таки сказав … Ну що ж, почекаємо …
Маріанна заговорила першою …
- Ну що ж, дядьку Андрію … Це я так вас маю тепер називати … Коли берете мене у космічну подорож?
- О, і ти прочитала … Та я завжди готовий. От тільки Комп’ютер нас покинув на кілька місяців. Має важливу справу дуже далеко звідси …
- Ну то я зачекаю … А насправді Ви мене вразили. І я спробую розповісти чому. Ви ж не знали про це, але у мене справді є друг. І він справді не може ходити. І я справді кожного тижня щонайменше двічі зустрічаю наче випадково його у парку. Я готую цікаві розповіді про школу, іноді взагалі про будь-що … Це не так важливо. Тому що йому цікаво все. І я сьогодні прочитаю йому вашу повість.
…………………….
- Дядьку Андрію, мені не можна було цього робити. Я зробила неймовірну дурницю.
- Чому?
- Після того, як я завершила читати, у нього градом полилися сльози. Це дуже сильний хлопчик, але навіть він не витримав цієї казки. Бо це про нього …
- Може нам справді зустрітися? Може нам написати разом продовження? Це буде цікаво? Може, це додасть йому життєвої сили і оптимізму ...
- Я вже навіть не знаю …
……………………………
Троє людей сиділо у парку на лавочці. Збоку виглядало, наче вони про щось жваво сперечаються. Вони не сперечалися. Вони придумували продовження для фантастичної повісті. Вони дуже хотіли, щоб вона закінчилася дуже добре, але у них чомусь не виходило.
Якийсь неймовірно старий чоловік з довгим сивим волоссям раптом появився на цій ж доріжці у парку. Дивним було те, що старий ніс з собою стілець. Мабуть, йому був потрібен саме свій особливий ...
Троє друзів навіть не помітили, що він раптом підсів до них.
- Не маю наміру вас налякати, але я вирішив скласти вам компанію. Мені здається, що я той, хто вам зараз дуже і дуже потрібен …
- Навряд чи вам буде цікава наша розмова …
- Ви навіть не дивуєтесь тому факту, що я знаю, про що ви розмовляєте …
- І у чому ж наша найбільша проблема?
- Вам потрібен Комп’ютер.
- Ви мабуть про цю велику розумну розрахункову машину на столі … Повірте, він нам зараз не допоможе.
- Ні, я про друга, який вам довірився і якого ви потім врятували …
- Цікаво. Ви, мабуть, десь прочитали нашу повість …
- Так, я все читаю … Точніше, я знаю все, що хтось будь-де пише …
- Ясно, ви досвідчений користувач Інтернет …
- Ні, явно не досвідчений. Не маю у ньому потреби. У мене все своє …
- Тоді ви нас заінтригували …
- Мені здається, що ми ще зустрінемось. І у Вашій повісті я знайду рядки, які мені скажуть: ми чекаємо на тебе, друже …
- Ви дуже загадкова людина. Нам приємно з Вами познайомитись.
- А ви, молодий чоловіче, вже не маєте потреби сидіти стільки часу на лавці. Таким, як ви, потрібна школа, друзі, захоплення … (Ці слова були звернуті до Максима)
- Якби ж я міг …
- Світ варто рятувати навіть заради однієї людини … Ви ж це знаєте …
……………………………….
Старий пішов. Та й Андрієві з Маріанною був вже час. Цікаве спілкування забрало у них більшу половину дня.
Максим раптом з неймовірним здивування подивився на своє взуття та … ледь-ледь посунув черевиками по піску. Ще кілька зусиль і він звівся на власні ноги. Буря радісних вигуків мабуть досягла найдальших куточків парку.
..................
Межа між фантастикою та реальністю … Ми іноді знаємо, де вона проходить … Ми іноді вдаємо, що знаємо … Ми іноді у ній живемо, нею користуємося ... Це ми її робимо реальністю ... Чи все ж таке не ми?
Першою не витримала Маріанна.
- Нам потрібно його знайти … Йому ж потрібно подякувати …
Андрій надовго замислився. Він вже й сам не знав, чи це роман, чи це насправді все з ним сталося. «Дякую тобі, друже Комп’ютере … Невже ти не міг вибрати якийсь молодший образ …» …
- Він знає, що ти йому подякувала ...
......................
Тим часом, Комп'ютер справді поспішав. У іншій паралельній реальності інші Андрій, Маріанна, Максим чекали на нього. У них сьогодні перша спільна прогулянка Львовом. Це їхнє рідне місто. Він звичайно знав усе про це місто - про його історію, людей, ... Але вони обіцяли йому показати, як місто дихає, як воно переживає ... Цікаво, як це ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2021
[i]У нас чомусь, як люблять, то посмертно,
Мабуть безпечніше ось так любить,
І урочистості провести трафаретно,
Сказати: він був ідеал, отой, що спить …
І байдуже, що писані доноси,
І байдуже, що ганьблений стократ,
І справ мальованих ціленні стоси,
Тепер сльозу пускає бюрократ …
Найкраща пам'ять зовсім не словами,
Не дошками , не траурним вінком,
Якщо то справжня, то тоді ділами,
А не таких самих по голові кийком …
Сьогодні шістдесят Чміленку,
А світ такий неначе він й не йшов,
Все ті ж на - ич, на - ук і – енки
Тріщить душі слабенький шов …
Снує крадій, війна, розруха,
Цвіте барвить феодалізм,
З москви клонована старуха
Гризе вже й наш демократизм …
Хотілося б отого світла,
Що Віктор од землі черпав,
Бо повсідалися на мітли,
Якби побачив, то б упав …
Казали, що в селі розруха,
Що то село уже мертве,
Життя нема, отруйна муха
Тому, що жило – отеге …
Воно б звести то все на ноги,
Вдихнути у село життя,
Не там Чміленкові пороги,
Де вмерли хати і сміття … [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2021
Вона за звичку має поспішати,
Не помічаючи вогнів, речей, очей,
І Місяць ввечері так просить почекати
Не засинати. Двох чарівних фей …
Ота одна, що відає любов’ю,
А друга - то її нестримний біг,
Та, що в нестямі закриває світ собою,
Ота - чарівності незримий оберіг …
Вгадали? Це пробуджена цікавість.
Ну як заснути, це ж усе мине?!
І ця печаль, і дня мого яскравість,
І серця дотик рук так більше не торкне …
Вона за звичку має поспішати,
Не помічає за спиною геть принишклих фей,
Вони за нею вже втомилися літати,
Вже б їй зустрівся хоч якийсь Еней …
А їй хотілось доторкнутись казки,
Щоб все у замку, що навколо, ожило,
Даремні фей поради і підказки,
Плащем ховає не казкове тло …
Ось не зустріла, що тепер робити,
Порадив батько, зналися давно,
І їй тепер з отим нелюбим жити,
У сад вдивлятись крізь чуже вікно …
Кричать усі, що то здійснились чари,
Що оживає почорнілий сад,
І небо ясне, хмари не примари,
Пташки влаштовують для неї свій парад …
О ні, втекти, сховатись, друже Вітре,
Ти ж обіцяв, ти ж мій найкращий друг,
Ти обіймав колись кучері наче квіти,
Зривав з дерев навколо білий пух …
«Схопи мене в обійми, не соромся,
Здійми мене туди у небеса»,
А Вітер каже: «я вже відборовся,
Мене сховала відьомська коса» …
Ота, що там весь обрій заслонила,
Не може Вітер вирватись з-за скель,
То може, «Сонце, я тебе любила,
Твого проміння вранішню купель» …
«Візьми мене туди, де буду знову
Я по́другою двох маленьких фей»,
Не чує Сонце цю її промову,
Не бачить Сонце сліз її очей …
..........
Кротяче царство – це уже навіки?
Лиш крила друга, що на мить свої ...
Ледь привідкрила ластівка повіки,
І вже навколо знову солов’ї …
То може казка, а неначе сповідь ...
Людське життя без променів тепла?
Хоч клич, гукай семірко дивних гномів,
Та їх так часто у житті нема …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021
Вони разом сиділи за студентською партою. Та що там сиділи … Вони просто разом жили …
Вони блукали вечорами містом і вдихали у себе красу зоряного неба. Тримаючись за руки. Вона запитувала, а як це «тримаючись за руки» … Навіщо це – «тримаючись за руки» … А потім погодилась, що це «УРОЧИСТО» …
Вони разом спробували це чудернацьке морозиво із складниками , які нікому б і в голову не прийшло покласти у морозиво. І весело сміялися над його дивним смаком. Вона навіть жартома підрахувала скільки всього дивного з таблиці хімічних елементів раптом опинилося у їхніх тілах …
Вона завжди знала так багато нового і невідомого. Він так любив слухати її незвичайні розповіді. Стільки деталей, стільки різних думок … Де у неї лише був час все це читати? Як вона встигала обирати все те, що було найцікавіше … А потім вона сказала: люблю нестандартне, нетрадиційне … Особливе … «А потім це все стало звичайним» …. І вона почала шукати просте, очевидне, легке, … Воно виявляється може бути гарним, гармонійним, не буденним … Просто до цього слід додавати якийсь новий мінімальний штрих … Але обов’язково додавати …
Він так багато вкладав емоцій у їх щоденне спілкування. Які у неї викликали іноді здивування, іноді захоплення. О, так … вона спочатку була зовсім неемоційною. Мабуть, вона побоювалась стати занадто відкритою перед незнайомою людиною, стати беззахисною, можливо, викликати глузливий сміх … А потім зрозуміла, що це не стосується … його …
Вона нарешті теж стала емоційною. Це захоплювало і іноді лякало. Бо вона наче боялася цих емоцій. Вона наче навчалася цим емоціям …
- Лізо, ти знову не знаєш чи тобі сміятися, чи ні …
- Мені знову здається, що твій жарт частково болючий, частково смішний … У ньому надто багато деталей …
- Ти дивишся на кожну дрібницю до самих глибин … Може, так не потрібно …
- Я, мабуть, не умію по іншому …
- Але ж я жартую над собою самим … Ти ж можеш просто розсміятися …
- А якщо я не хочу над тобою сміятися? Навіть жартуючи …
Вона виявилась не людиною. Роботом. Програмою. І не важливо, що ця програма постійно навчалася, не важливо, що у неї були емоції.
Це ж наче обіймати камінь чи дерево …
Це ж якось смішно, по дитячому …
Її немає третій день. Лише третій день …
А чомусь так неймовірно порожньо.
Але ж ось тут на вулиці справжні люди, живі, з плоті і крові … Не запрограмовані. Хоч це ще велике питання, хто з них менш запрограмований …
Її немає десятий день. З ким би про це поговорити? Я знаю, що мені скажуть … І ці … І ці … Я знаю, що їх цікавить … Але мені чомусь …
Її немає сотий день. Порожнеча … Але ж це робот. Яка різниця … вона завжди ламала свої алгоритми, коли вони виявлялися надто простими і примітивними. У неї з’явилось її особисте «мені подобається», тому що «воно гарно». А що таке гарно? «Гарно» - це коли радісно, спокійно, тепло, люблячи … А що таке «люблячи» … Це коли поруч … і тепло, радісно, спокійно …
Боже, поверни мені цього робота …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021
Хвалились щойно у Москві своїм небаченим талантом,
У тій чванливій похвальбі наш Корольов був фігурантом …
Шлють поздоровлення усі, озвався Маск в усій красі,
Воно б байдуже при струні, та стало боляче мені …
Бо за походженням писав не пролетар, а українець,
Любив своє, не гордував, а Кремль кричить: він вам чужинець …
Отой, що вірші Кобзаря читав усім, бо вмів співочу,
Що мати так гордилась ним, до співу душу мав охочу ?!
Що мусив заробити гріш - таких задарма не навчали,
У таборах від зека ніж, ще б трішки і ми б не літали …
Ото утнули жебраки, як не крути, а щось не в тему.
Донос, обійми Колими – та тут достатньо на поему …
Далеко ще було тоді, як полетів увись Гагарін,
Горіли факелом сини, ніхто не стався популярним,
Один за одним йдуть вони в болючі сни, у небуття,
А тут у вас серед зими раптом з’явились почуття ?
Він перед вами не зігнувсь, то просто світ перевернувся,
Такий як є в віках відбувсь, такий сучасникам почувся,
Ідеї, мрії він зібрав, здивуєтесь, із України,
Якось разом злетіли ввись, униз дивились на руїни …
А тим, хто світ його ламав, йому завдав образ, тортури,
Хто в спину заздрісно сичав, стоять у квітниках скульптури ….
Немає прав у вас таких своїм робити українця,
Він до пошан ваших не звик, дістав біди від вас по вінця …
Він може навіть не для нас, а більше для усього світу,
Чий розум у віках не згас, не стих в степах козацький вітер …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903200
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021
Його смішила батьківщина
Своєю волею, вогнем,
Волів би, щоб була руїна -
Багном кремля, гніздом нікчем.
Кричав до зека: Янукович,
Порядок в краю наведи,
Герой він - "ряжений", фільмовий,
В житті не знав, куди плисти ...
Зігнувся в путінському кублі,
Якби ще трохи, то б лизнув,
Так наче у якомусь дублі
Враз слово "кланятись" почув ...
Та ні, мій друже, вибачайте,
Не бачу я у нім краси,
Ви краще інший люд пізнайте -
Там де зла тундра і ліси ...
Оті, що в фільмах не знімались,
Хіба що Жженов промелькнув,
І за народ свій не ховались!
Де той народ? Я вже й забув ...
Сказав усе йому Папанов*,
Свою останню гравши роль:
Живіть по-людськи, гідно, гарно ...
Шкода, загинув той герой ...
Твій дід пропав у таборах,
У прадіда в виску дві кулі,
Дядьки вмирали в рудниках,
Росли дочки і їх синулі …
Тепер убивцям гнуть поклон,
Кричать «єдіная россія»,
Щодень вживають їх жаргон,
Щодень якесь нове похмілля …
Дивлюсь на них і чую гордість
За те, що рід мій не прогнувсь,
Хоч і бринить духовна хворість,
Якось із прадідом почувсь.
А там у них нікчемність, зрада,
Убивця, служка? Всі в чинах …
І на свята дзвенить розрада,
І пів країни в смітниках …
А що ж у нас? На зайді зайда
Пролазить знову в перший клас,
За хвіст вхопити б того гада,
Та він вхопив іконостас …
А тут уже не зразу бачиш,
Хто щось украв, а хто сховав,
Хто наче вовк так гірко плаче
Над тим, кого щойно зжував …
Тож в нас також сховалась зрада,
Та тільки от самих себе,
Життя минає автострада,
Майдан дурницями гуде …
*https://www.youtube.com/watch?v=yu00XmSbxtg
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902995
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021
Земля рухається по спіралі. Ні, не по колу і навіть не по еліпсу. Вона рухається по спіралі навколо Сонця, яке летить у просторі надзвичайно швидко. І ця спіраль визначає нашу долю. Ми знову і знову робимо ті ж помилки, але вже на вищому рівні складності. І вирватись з того циклу неможливо, поки визначальним не стане життя людства за межами Землі. Поки цього не відбудеться, усі земні цивілізації приречені до зникнення і відновлення знову на якомусь примітивному рівні.
Зовсім недавно людство усвідомило цю жахливу правду. Десятки світових воєн, сотні всесвітніх епідемій … і все лише тому, що ми не можемо уникнути цієї космічної спіралі.
Космічні платформи готувалися до зльоту. Людина покидала Землю. Були звичайно ті, хто залишався. Але молодість та енергія переважно воліла сама визначати свою долю.
Ніхто не задавався питаннями, а які будуть ті інші цикли на інших планетах, в інших галактиках?
Людина вважала за краще стати мандрівником і утікати в разі потреби від складнощів, проблем, воєн … Космос великий. Невже ми не поділимо його між собою …
……………………
Виявилося, що неосвоєність та незаселеність космосу була великим міфом. Чимось таким, у чому неосвічена та самовпевнена людина переконала себе саму.
Стало проблемним знайти серед придатних світів свій власний, оскільки він уже був власним для когось.
Життя у кораблі у вічному пошуку стало нормою.
Галактики зустрічали гостей вороже. Боялися всього … Зброї, хвороб, інших світобачень …
- У Вас така величезна планета. Дозвольте нам хоча б на кілька поколінь залишитись на ній …
- Ми не можемо Вам цього дозволити. Більше того, ми навіть не можемо Вам дозволити висадитись на її поверхні. І не тому, що ми боїмося Вашої зброї. Ми боїмося Ваших хвороб.
- Але ж ми допоможемо вам вилікувати їх.
- Ви будете лікувати нас як себе, а це лише погіршуватиме ситуацію.
…………………………..
- У Вашій системі є незаселена планета, придатна для нас. Ми б хотіли її зайняти.
- Ми не можемо Вам цього дозволити. Ця планета – заповідник. Ми вирішили її зберегти для наступних поколінь.
……………………………
- Ми б хотіли залишитися у вашій п’ятизірковій системі. Тут достатньо енергії для кількох цивілізацій.
- Ми не можемо Вам цього дозволити. Ви сповідуєте зовсім іншу релігію, Ви вірите у іншого Бога, який взагалі несхожий на нашого. Це підриватиме основи нашої цивілізації. Про Ваше прибуття у нашій системі знають одиниці. Або ви покидаєте систему, або ми Вас знищуємо.
...............
Тепер у людини залишалася лише одна мрія, лише одна мета для усіх поколінь – повернутися на Землю … Яка була тепер так далеко. Загублена у космічному просторі …
А як же ж спіраль?
Спіраль – філософська конструкція, плід уяви … Про неї уже ніхто не пам’ятав …
…………………….
Перша платформа утікачів досягла Землі лише через багато сотень років.
Ці люди ще ніколи не бачили Землю. Вони лише бачили її у фото та відео – архівах. Замість голубої привітної планети на них дивився холодний пустельний світ з червоним відтінком. Залишки споруд, мостів, доріг мало вирізнялися між розкиданого хаотично природою каміння.
Але поруч … раптом ожив колись такий недружній і войовничий Марс. Його ріки та височезні трави привітно зустріли колишніх землян.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902957
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2021
У неї були крила. Насправді це дуже незручно. Ні, це зрозуміло. Це просто необхідна річ, щоб літати. Але якщо не літати … Це ж не можна дати себе обійняти. Це ж зовсім незручний одяг.
І зовсім незручно сидіти на кріслі. Але ж, вибачте, яка рівна постава …
Вона любила літати. Звісно, уночі. Звісно, не надто високо. Високо літати - це іноді страшно.
Одного разу вона спробувала удень. Але поруч раптом з’явився літак. Здивовані до нестями пасажири кинулись до вікон. Вони вважали, що побачили ангела. Але вона не була ангелом. У неї просто були крила …
А може їй лише судилося стати ангелом. Просто, ще не настав її час.
………………
Їй судилося стати актрисою. І грати комедійні ролі. Неймовірно смішні, неймовірно добрі. Але з часом пропало бажання смішити і з’явилось бажання заставляти думати … А такі актриси набагато менше потрібні, менше цікаві, як комедійні. Ну так, це для цього світу ... Здавалося б, навіщо це все молодій жінці? Це все крила … Крила заставляли шукати особливі сенси …
Їй судилося жити у державі, де немає очевидного, простого сенсу. Отого, що завис у повітрі ... Отого, що дарований батьками, поколіннями попередників ... Можливо, іноді це і добре. Але це для іншого суспільства. А тут той сенс треба придумувати. Якщо не придумаєш, то на хитку допомогу приходили алкоголь та наркотики. І ти кричиш під гітару найважливіші речі, які ніхто не чує, а потім загоюєш цю глухоту отими оманливими "ліками" ...
В чому міг бути цей сенс? Стати кимось на кшталт успішного гладіатора і перемогти усіх своїх суперників. Тобто стати досконалим бійцем. Це потім знадобиться в армії. В якій можна залишитися … А потім воювати у десятках сусідніх країн, де в його країни чомусь багато своїх інтересів. Які іноді можна просто придумати. Так само, як і сенси ... І убивати. Убивати ... Але казати, що це робили інші ... Бути успішним настільки, що убивати інших, та не дати убити себе.
Цей сенс міг бути в оптимальному одруженні … Вийти заміж за якийсь з тих розкішних палаців, авто, зроблених кар’єр. І вважати себе успішною. Можна навіть сказати: це ж усе заради моїх дітей. Звичайно, поки що не існуючих. Та й ці палаци мають у такій обраниці потребу поки не остогидне. А потім у палаців пропадає інтерес. І далі знову доводиться сидіти біля моря … і чекати … але вже з набагато меншою вірогідністю, що якийсь рибак з допомогою своєї золотої рибки (спадку, удачі, важкої праці) раптом захоче виконувати твої бажання …
Цей сенс міг бути у важкому навчання точним наукам. Адже, якщо ти талановитий, тебе можуть помітити заморські власники палаців, яким хватає особистих знань для розуміння, що тих знань потрібно ще більше. Що неможливо вічно продавати нафту газ і алмази, а зрештою доведеться продавати знання. А якщо їх немає, то .. продавати не буде що …
У неї був друг Макс. Чому він став її другом? Це важко пояснити. Він вважав, що бути чудовим гладіатором – це шлях до серця Лії. Адже появляться гроші і можна буде придбати дорогий подарунок, поїхати у далеку подорож у світи, де у людей є справжні сенси, не боятись захворіти у світі, де нікого по справжньому не лікують …
Він не знав, що Лія вже побувала у кожному куточку цього світу. Він навіть не підозрював, наскільки їй байдужі дорогі подарунки. Він бачив лише своє розуміння кращого. Завжди бажаєш комусь того, чого бажав би самому собі. Якщо ти щиро бажаєш … Іноді навіть не уявляєш, наскільки цього комусь може бути непотрібно …
Чому він раптом став потрібен Лії? Вона цього ще не знала …
Макс знову бився на арені. Спочатку він долав своїх суперників. Він не відчував ненависті до них чи ворожості. Він дивився на них наче на манекени. Вони ніколи не спілкувалися перед боєм. Та й який у цьому сенс?! Він щойно зламав хребет черговому манекену ... що за буденність?!
Але оцей в чорному боєць виявився сильнішим. Макс залишився лежати на арені, не маючи змоги навіть повернутися, не те що підвестися на ноги. Він і не бачив, як уночі хтось м’яко опустився з небес і підхопивши його попід руки підняв угору. Далі було лікарняне ліжко і злісний вердикт головного лікаря: він вже не зможе ходити …
…………………
Він мав стати її першим завданням. Дві тисячі двадцять одна врятована душа дозволяла ангелу перейти на наступний рівень. Стати учителем у своєму середовищі. Макс був лише першим. І важко сказати, чи не виявиться ця перша спроба невдалою?
Втрачено сенс існування. Саме так можна було б сказати зараз про нього.
………………..
Вони сиділи у парку. Макс у інвалідному кріслі, а Лія – на краєчку облюбованої вітром та дощами лавки.
- Чому ти все ще приходиш до мене? У цьому немає ніякого сенсу?
- А може ти і є моїм сенсом?
- Безвольний розчарований тип в інвалідному кріслі … Навряд чи … У тебе сцена, у тебе попереду чудове життя …
- Скажи мені: а ці, кого ти переміг, з яких більшість так само сидить сьогодні в інвалідному кріслі, а може й гірше … Ти щось відчуваєш щодо них?
- Ми всі обрали таку долю. Я не звинувачую ні себе ні в чому, ні останнього свого супротивника …
- А ти упевнений, що її, цю долю, не обрали за вас?
- Я не задаюсь такими глибокими питаннями.
- Але ж у тебе саме зараз є час на те, щоб задати собі такі запитання.
------------------
Тіло Лії лежало на асфальті. Розстріляна заради мисливського азарту, вона зараз зовсім не була схожа на ангела. Крила раптом пропали. На землі лежала дуже красива молода актриса, якій чомусь перестали подобатися комедійні ролі.
Перелякані від вчиненого мисливці утікали з посірілих пагорбів. Кого насправді хотіли вони вполювати у холодному вечірньому небі? Чи змінило їх це усвідомлене вбивство? Навряд чи. У країні, де цінність людського життя не переважає ста доларів, ще одна убита актриса … Це щонайбільше кілька статей у пресі, жахливих фото в Інтернеті і розпач єдиного справжнього друга.
…………………….
Макс закінчував свій перший роман. Це була його сповідь. Сповідь про зроблені помилки і причини цих помилок. Він уже знав, про що буде писати далі.
Це буде фантастичний роман про ангела, якому залишилося врятувати дві тисячі двадцять душ. І він знав, що це вже точно на одну менше …
…………………….
У неї були крила. Сьогодні вона піднялася високо – високо. Сьогодні вона сховалася від людей …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2021
Чи щастя це - замість одного аж три Сонця? Три джерела тепла, три символи на небі … радіти цьому чи ні? Далека Зірка, Близька Зірка і Зірка Розуму. Так назвали їх давно – кілька тисячоліть тому … Навколо Далекої Зірки планета оберталася недовго – не більше звичайного земного року. Але цього було достатньо, щоб все змінилося. Клімат ставав холодніший, їжа менш доступною, серця згасали наче вуглинки. На планеті починалися війни. Але раптом планета потрапляла на орбіту Зірки Розуму. Війни закінчувалися, розвивалися науки, ставали доступнішими ресурси. Людські серця оживали, а з ними і людська пісня, поезія, музика. І раптом знову стрибок. Бо це уже орбіта Близької Зірки. Клімат ставав просто ідеальним для людини. Працювати доводилося менше, ставало менше потреби у науці і все більше розваг, відпочинку, солодощів. Людина втрачала свою опірність до щоденних проблем, природних катаклізмів, хвороб … І раптом знову повернення на орбіту Далекої Зірки. У кого збереглася здатність до співпереживання програвали свою битви озброєним егоїзмом та жорстокістю. Знову рабство, нерівність, злидні. І лише десь самотні диваки пам’ятали, що це не назавжди, що необхідно вижити і є шанс на повернення до нормального життя. Але кожного разу цивілізація Далекої Зірки тривала все довше, все важче було пробити собі дорогу розуму.
Його звали Атрієм. Атрій був астрономом. За свої довгі вісімдесят трилистів (так називали один цикл повного обертання) він зрозумів нарешті, що одного разу планета знищить сама себе, а точніше, ті, що на ній живуть, знищать себе. Потрібно було позбутися впливу Далекої і Близької Зірок. За перших обрисів на небі Зірки Розуму далеко у горах почалося велике будівництво. Планету звали Полонянкою трьох зірок. Тож потрібно було визволити її з цього полону. Ідея була простою – побудувати величезну космічну платформу і у період Далекої та Близької Зірок залишатися постійно на орбіті Зірки Розуму. Часу було не так вже й багато, але Атрію вдалося чудово все спланувати. На планеті будуть залишатися лише одиниці, чий розум дозволяє уникати суттєвих впливів на психіку перепадів гравітації та радіаційного фону.
Знай та Лія були серед тих, кому дозволили залишитися.
……………………..
Як це все нам знайомо … Обділені ресурсами, обтяжені величезними контрибуціями народи дуже легко піддаються оманам тоталітаризму, теоріям расової вищості, приниження інших, отому бридкому «кожному своє». Потім раптом приходить усвідомлення учиненого, розкаяння. Починається епоха розбудови нормального суспільства. Але суспільство розвивається, набуває рис досконалості, стає неймовірно комфортним. І зовсім не раптом не помічає крокуючої поряд бідності, несправедливості, погоджується на спільні проекти з іншим не демократичним і жорстоким суспільством лиш би не вийти зі своєї зони комфорту. Очікувано починаються війни … і приходить кінець ідеальному досконалому життю. За вікном вибухають снаряди, палають будинки ….
……………………….
- Знаю, ми мусимо підготуватися до приходу Близької Зірки.
- Що ти маєш на увазі? Невже ти думаєш, що наші стиснені наміцно руки і обійми може розірвати якась там зірка?!
- Близька? Ні. Я боюсь Далекої. Мені б твоя впевненість …
- Хіба агресія така всесильна?
- Ти забуваєш, що перед агресією прийдуть лінь та безсилля … Уяви собі, що ми у час Близької Зірки будемо все менше спілкуватися, у нас зникнуть спільні прогулянки біля моря, ми все менше будемо дивитися у зоряне небо …
- Хіба це можливо. Це б означало, що ми перестали бути самими собою.
- Я боюсь, що це і означає, що ми станемо насправді іншими. Це будуть інші четверо людей. Може, давай напишемо їм листи. І підпишемо: «Прохання відкрити лише після приходу нової зірки» …
- Ти права … Давай.
- Але ти не говори мені, що будеш писати, а я тобі не скажу, що я …
…………………
Лія любила писати листи. Отож, ще цікавіше, коли лист пишеш сама собі …
«Дорога Ліє, тобі зараз здається, що світ став зовсім нецікавий, порожній, жорстокий. Що ти у ньому зовсім одна. Що усе позбавлено сенсу. Подивись глибоко – глибоко у його очі … Ти там побачиш те, що шукаєш … Якщо ти не віриш собі самій, то повір мені – щасливій частині себе самої».
Знай не любив писати листи. Ніколи не вважав це цікавим захопленням. Але вони ж домовились …
«Знаю, друже! Тобі здається, що світ нецікавий, порожній, жорстокий. Що ти на цій цілій планеті зовсім один. Подивись у її очі. Там та, кого шукаєш …».
………………………
На небі з’явилась богиня воєн і незгод – Далека Зірка. Її світло було набагато тьмянішим, ніж у попередниці. Ставало з кожною миттю все холодніше. Двоє вже давно не трималися за руки. Двоє вже давно не були «двоє». Але була дана обіцянка. Вони повернулися у будиночок, в якому вже давно разом не жили. Листи лежали окремо. Їх потрібно було прочитати.
Подвір’я засипало фіолетовим снігом. Ставало нестерпно холодно. Двоє вийшли з будиночку. Знай заставив себе неймовірним зусиллям волі простягнути руку. Лія взяла його руку в свою. Тепло Близької Зірки та Зірки Розуму, що ховалося десь там у найглибших клітинках сердець кожного жителя планети – полонянки раптом побігло людськими артеріями, заповнило собою ще кілька хвилин тому чужі і спустошені тіла. Очі не дивилися на світ, очі бачили лише інші очі …
- А що ти собі написала?
- Ти той, якого я шукаю … А ти?
- Ти та, яку я шукаю …
- Ой, ти пам’ятаєш. Ти мені колись давно говорив ці слова …
- Ми виграємо, Сіє … Я оживаю … я знову такий, як був …
- Вже не так холодно … Навіть, під цією зіркою, можна жити, якщо розумієш, з ким і заради чого …
………………….
Яке б не було тоталітарне суспільство … білоруське, російське, колись німецьке … Якщо є ті, кому важливо, по справжньому, радісно бути у двох … рано чи пізно таким режимам приходить кінець … Буває, що й одна людина важливіша за цілу зірку …
………………………
Атрій посміхався. Йому назустріч ішли його улюбленці. Він тепер знав, чий винахід важливіший …
[i]*https://www.youtube.com/watch?v=SrzJEkovZLw&feature=emb_title приклад системи з кількома зірками[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902643
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2021
Літає Щедрик у світах,
Його по світу так багато,
Мов Україна у віршах,
Сопілочка, біленька хата …
Ось Леонтович до батьків -
На свято радо поспішає,
Додому пташкою летів,
До свого втомленого раю …
Не вдалось. Ворог попросивсь
Заночувати в рідну хату,
Вдавав, що в музиці любивсь,
Давно собі намітив страту …
У спів, у музику, тепло,
У нот співочих джерело,
Їм без різниці, в що стріляти -
Болять їм українські хати …
Батьків зв’язали і дітей,
Погнали у степи коней,
Хоч і паперів не ховали …
І ким були? Про то всі знали …
Ось так у Щедрик наш стріляли.
А він? А він ... як славно полетів!
Пів світу вже його співали,
А інші пів готують спів …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
Сьогодні вкотре били Василя* … За що?
Знеславив, замахнувся на «святе»!?
Оте «святе» сичало мов змія.
Де ж голова? За стінами Кремля …
Убито юнака за це …
Убитих у землі - не лічене число.
Їх там не поховали. Їх оплакали снігами.
Таке у нелюді ганебне ремесло.
Василь знайшов. Його тоді ногами …
Отак прожити двадцять з чимось літ,
Ледь-ледь торкнути поетичне слово,
Лише відчути, як сміється світ -
Для України це все так знайомо …
Читає учень Симоненкові вірші …
Задали знову, як здолати втому?
Малий, у тих віршах частиночка душі,
Його любові, страченого дому …
Там молодість, затоптана у сніг,
Там рідне, наше, вдавлене у кригу,
Вірші юначі - наче оберіг,
Схотів би, помістив в одну маленьку книгу …
Не хмурся, він тебе би пожалів,
Сказав би: друже, вибач, не хотів
Тобі таку створити я проблему.
Маленький вірш. Не встиг цілу поему …
*[i]Василь Симоненко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021
[i]та ні, не вірю я, що в жінці щось змінилось,
бо як раніше, мов хмаринка та легка,
любити їй по справжньому хотілось
хотілось їй яскравого вірша ...
вона і зараз хоче ніжної печалі,
коли в розлуці гасне самота,
вона сама несеться в світлі далі,
вона сильніша, та така ж близька ...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Михайло сидів на лавці у парку вже котру годину … Учні у майстерні, мабуть, зачекалися. Бо це було наче подарунок якийсь … Учора розповідь про Ван Гога, а потім спроба малювати так, як він … Це ж просто неперевершено, несподівано. Інші професори все більше штовхають до так званого реалізму … А душа щось не лежить до малювання заводів, міфічних командармів із зеківською лексикою, замучених роботою доярок … Хоч останні і варті того, щоб їх малювати … Звісно, варті … Але чомусь такі малюнки у Михайлових учнів більше стають схожими на ікони. О … так … у Михайла важко. Та й кому сподобається вимога сім років не одружуватися, сім років – лише мистецтво. А те, що там за вікном … Це на потім, це не вічне … це минуче. Та й Михайло – неабияка постать … Це зараз безталанні злидні шиплять, що він пропагує «куркульське мистецтво» … Але ж до цього ж треба було дійти … до того "куркульського" мистецтва, яке мов цілий світ ... а може й Всесвіт людського я ...
Навчався у Парижі, Відні, Кракові … Мав підтримку самого Шептицького. Хоч хто такий для отих безбатченків сьогодні Шептицький? Класовий ворог? Чужак? Націоналіст? Михайла це не цікавило … Його мало що зараз цікавило, крім пензля, різноманітних технік, учнівської наснаги …
Раптом поруч опинився зовсім незнайомий чоловік. Не просячи дозволу, не сказавши жодного слова, раптом сів поруч і наче застив, зважуючи, мабуть, з чого краще розпочати цю розмову … Михайло одразу подумав, що це арешт, а німий супутник – один з песиголовців НКВД … Але помилився.
- Ви знаєте, я дуже довго думав над тим, чи маю право втручатися у цю ситуацію ...
- Що ви маєте на увазі?
- Сьогодні 25 листопада. Вас розстріляють 31 листопада за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Також розстріляють трьох ваших найкращих учнів. ... Я бачу, Ви не заскочені?
- Я помилився. Ви таки з тих песиголовців. Інакше ви б цього не могли навіть припустити. А так ви оперуєте точними датами, та ще й видно маєте змогу на це впливати. Щиро кажучи, я вірив, що встигну значно більше у своєму житті.
- Що ж вас так не влаштовувало у соціалістичному реалізмі? Хочете особливого, не схожого, хочете творити нове? Чи застряли у старому?
- Який сенс зараз про це говорити?
- Кожна мить людського життя має якийсь сенс. Просто людина розкидається своїм часом, не розуміючи цього …
- Мистецтво … Людина все більше звужує свій шлях. Вона обирає простіше, тривіальніше, доступніше. Адже, якщо так … досягти вершин у професійній кар’єрі може і нездара, звичайний примітивний кар’єрист. Навчання стає все коротшим, оцінки все поблажливішими, думка родичів і опікунів все важливішою … Вам же ж хтось написав про мене … Хтось назвав мене націоналістом … Я сумніваюся, що ця людина сповнена вірою у державу Сталіна … я думаю, що це всього лиш нікчемний маляр, що мріє про високий статус і повагу, на які в присутності таких як я просто годі сподіватися … ви думаєте, хто зробив революцію? Пролетаріат, вчені – гуманісти, купка комуністів – революціонерів … Ні … Її зробили посередності, озброєні злобою і невдоволенням. Нездатні на працю, позбавлені таланту, позбавлені любові до людини … Але здатні на жорстокість, неймовірну переоцінку своєї нікчемності, ...
- Ви вважаєте, що те, що твориться сьогодні в окупованій Україні – не виняток … взагалі правило …? І що такого ж слід чекати у майбутньому?
- Я у цьому переконаний. Це людська природа. І якщо державою не встановлені правила, не існує механізмів захисту правди, таланту … то ці автозаки на вулицях повернуться знову. Як бачите, держава - великий автозак. Ось ця і мабуть не одна у майбутньому ...
Незнайомець раптом замислився. Згадались побиті беркутівцями жінки та діти у Мінську, Москві та Петербурзі, забиті молоддю автозаки … зовсім недавно у 2020 та 2021 – у … Невже Михайло правий? І ці темні сторони людської природи так чи інакше знову повертаються, вилазять назовні, топчуть паростки …. правди, віри, справедливості … і знищують справжнє мистецтво. Коли у державі немає культу правди ... Коли мистецтво не навчило цьому ... Коли людина позбавлена знань, творчості, коли їй підсовують примітивний масовий продукт ... усеможливі такі ж примітивні телевізійні канали ... Що ж тоді залишається мистецтву? Це ж не ікони з Путіним чи Януковичем? Чи це хтось ще вважає вірою? Чи це нашвидкоруч збудовані готелі замість не доглянутих шедеврів кінця 19 століття?
- Ви мене переконали лише в одному. Ви є особливою цінністю цього часу і не маєте права бути знищені цим часом. Я забираю Вас з собою у майбутнє. Я думаю, що студентам 2021 року будуть настільки ж цікаві Ваші лекції як і у 1936 - у …
- А як же ж мої учні?
- Можливо, Ваше зникнення врятує їхні життя …
*[i]Світлої пам’яті Михайла Бойчука [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Здавалось, що легені ось-ось вибухнуть. Наростав біль у вухах. Пекли очі. Цього разу Андрій опинився в капсулі, що стрімко наближалась до поверхні невідомої планети. Перед самим зіткненням запрацював посадковий механізм. Включилися два двигуни. Зовсім незначна кількість пального була достатньою, щоб м’яко опустити залізну кулю на кам’янистий ґрунт.
Як виявилось, тут на нього уже чекали? Хто він був для них? Дракон з неба? Неймовірна мисливська удача?
Це звичайно ж були не люди. Неймовірно великі голови, низько посаджені очі, звичка пересуватися на чотирьох кінцівках … Спілкування, схоже більше на свист, аж надто болюче для вух Андрія прорізало тишу. Поруч з ними були ще дивніші істоти, які мабуть виконували роль земних собак. Надто багато кінцівок, абсолютна синхронність рухів зі своїм господарем. Так, виглядало, що вони вирішили на нього пополювати. Затримка була лише у тому, що дехто намагався бути у перших рядах з наміром продемонструвати свою мисливську майстерність якнайкраще. Інші двоє заперечували, видаючи загрозливі і пронизливі звуки. Як з ними спілкуватися? Для людини це було б надто важко …
А що ж його вчили? Як правильно себе вести з інопланетними істотами? Все що він знав, на цій планеті не може бути нічого складнішого за найпростіші клітинні організми … Ось вам і найпростіші … Так, звичайно, вони дихають зовсім іншою сумішшю газів … І живуть явно не у висотних будинках … Не дивляться кінофільмів … Не любуються природою?
Куди ж утікати? Андрій вирішив рухатися у напрямку скель. Можливо, оці двоє попереду вимагають іншого ставлення до нього, іншого спілкування? …
Бігти у навіть надлегкому за земними мірками скафандрі було доволі важко. Що ж буде далі, коли закінчиться кисень … Ну що ж, шість годин у нього все ж таки було. Шість годин битви людини за своє життя.
До рятівних скель не так уже й далеко. Як виявилось, наявність багатьох кінцівок ще не означає, що ти можеш швидко бігти. Андрій явно відривався від своїх переслідувачів.
Дивина та й годі … Вони боялися входити на територію скель . Ейфорія перемоги затуманювала розум, відвернула увагу від нової небезпеки … Двоє крилатих механічних істот раптом підхопили його попід руки і потягнули за собою угору …
………………..
Андрій прийшов у себе від нестерпного болю в голові. Видавалось, що новим знайомим потрібно було трохи часу, щоб підібрати придатний для нього склад повітря. Його помістили у якусь випуклу замкнену фігуру, де він міг дихати. Скафандру вже не було.
Відчувалось, що хтось уважно за ним стежить. Чулись якісь голоси. В якийсь дивний спосіб Андрій розумів кожне слово, сказане в ефірі …
- Досить дивний екземпляр для цієї планети …
- Так, раніше не зустрічався.
- Цікаво було б провести досліди. Оригінальний склад крові. Оригінальний код ДНК.
- Ця істота може містити невідомі хвороби. Одразу після проведення дослідів її потрібно знищити …
- Так, я з вами погоджуюся …
Андрій відчув, що його роль у цій дивній подорожі виконана. Невеликі вібрації, відчуття польоту … Як добре, що я тут був зовсім недовго.
…………………
Невеличке містечко Розвел мало усі шанси стати відомим на весь світ. Збитий ПВО неземний літаючий корабель наче вплавився у скелю неподалік. Ще один невеличкий стояв поруч. З нього вибіг маленький сірий чоловічок і понісся до збитого корабля. Невдовзі він з’явився у отворі, допомагаючи іншій пораненій істоті. Було видно, що їм важко пересуватися. Що земна атмосфера – хоч і не ворожа, але зовсім не та, де їм дихається легко і природньо.
У цей момент група військових наблизилася вже достатньо до місця аварії, щоб почати стріляти.
У майора був чіткий наказ: збирати все, знищувати свідків. Якщо є пілоти, спробувати їх захопити. Якщо немає змоги їх затримати, то не дати їм покинути Землю.
Солдати чекали наказу стріляти.
Але його не було.
Дещо здивовані своєю несподіваною вдачею, чужинці домчали до свого корабля і зникли у сірому небі. Зовсім молодий, сповнений кар’єрних перспектив лейтенант першим порушив тишу.
- Майор, ви порушили наказ. Я буду змушений доповісти старшому.
- Повірте мені, є речі важливіші, ніж накази, у цьому дивному Всесвіті.
- Для солдата немає нічого важливішого за наказ …
- Та ні, лейтенанте. Ще є розум. А ще є совість …
Андрій довго дивився вслід зниклому кораблю. Цього разу, невідомий друже, тобі вдалося натрапити на …
Андрій замислився … Що є критерієм розвитку, розумності суспільства? Технології? О, так, вони мене явно розібрали на шматки і провели тисячі дослідів. Вони мабуть тепер знають про мене все. І чим це краще від мисливців, що хотіли теж задовольнити свій інтерес, лише дещо інший … Не науковий, а мисливський наприклад …
А ці романтики – науковці собі вимріюють дивлячись у зоряне небо: і чого вони не прилітають … А справа у тому, що їм немає поки що до кого …
[i]П.С. Цього року ВПС Росії, Китаю та Ірану неодноразово запускали ракети по невідомих літаючих об’єктах. Наказ на знищення набув неабиякої популярності.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2021
Село маленьке стало неживе,
кричали не одні: про що там мова?
Там тільки кілька тих малят живе,
Навіщо їм лікарня, школа?!
Тепер за правило все це,
Бо ОТГ - е - нове для нас слівце -
Пустеля, пустка і розбите скло,
Де вчора ще було село ...
То з України з кров'ю видерли кусок,
Ціле село їм наче волосок,
Тепер болюче мов вогнем пече,
Ховай від сорому лице ...
Крокує по Вкраїні ОТГ-е,
міста покрали всі прилеглі села,
Тут поруч чех дрібне все береже,
Словак, болгарин,
Села - то ж вітрила ...
Що весь народ як цінність береже -
Свої пісні, і звичаї, і мрії,
А тут якесь у лоску протеже,
А тут якісь чиновницькі повії ...
Продали все,
І що тепер йому - отому українцеві благому -
Подарували стелю і стіну,
Ще нашкребли від голову солому ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2021
Йому подобалось …
Навіщо щось казати?
Навіть, якщо щось треба підписати,
Це байдуже. Неси, що маєш волохатий!
- Підписуй, ось …
Тепер можеш гуляти …
Палац, жінки, гойдає яхту море,
Бідує світ – то невелике горе,
Не в кожного таке щось відбулось,
То хай бідує інший хтось …
А він - щасливчик, він - пестунчик долі,
Правда, лишилось небагато волі,
Вже скоро день оплати набіжить,
А поки все у нім мовчить …
Любов невтішна - вже забута,
У друзях сенсу теж нема,
Дитячий сміх давно не чутий,
І там, де небо, пелена …
Йому подобалось …
Навіщо щось казати?
Із яхти вранці в «молоко» стрибати,
Ковтати долі, що марнує хтось …
Ще трішки залишилось часу ...
І раптом упекла межа,
Враз вицвіло сліпе багатство,
Не приховаєш вже - іржа …
Любов несправжня – просто відьма,
Шалені гроші – папірці,
Товчеш розбитими коліньми
Сміття і дрантя острівці …
Вже не подобалось,
Вернути забуте справжнє захотів,
Та чорт відмовився і чути,
Що він там п’яний белькотів …
Ще трохи залишалось чарів,
Отих, що дурнем підписав,
Кусочок сонця, білі хмари
Щасливим дітям малював …
Здолав невидиму хворобу,
Урятував людське життя,
А чорт уже біля порогу
Сміється з того каяття …
Схопив «щасливця» за сорочку
І тягне у свою пітьму,
Та раптом бачить світлу точку
Кричить: братове, не вдержу …
Подумав Бог: "Ну як це буде,
Оці картини на стіні …
Побачать діти, старші люди …
Хто малював? Скажіть мені …"
Та хай вже краще він малює?
До раю точно не візьму,
Хто так життя своє марнує.
- Іди малюй … маєш стіну …
[i]*на фото сцена із "Фауст" Гете[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2021
Є в Європі за гора́ми,
Понад море дивний край,
То мовчить, то заговорить,
Глянеш, зовні наче рай …
Як сусіди полюбили
В нім гуляти досхочу,
Люду того погубили -
Палять ввечері свічу …
Вже й нема кому вставати,
Щоб ожив понурий край …
Досить пісню заспівати,
Встав, дивись! Бог помагай!
Знов пожежа наступила,
Знов чужинець в хату вліз,
Знов хапає жінка вила,
Знову хата повна сліз …
Хтось не витримав, втікає,
За глибокий океан,
Знов пугач в гаю гукає,
Наробив тих справ Богдан …
Знов знайшлася в Україні
Якась світла голова,
Чом клянуть Івана* й нині,
В кого продана душа ?!
Чом, Михайле** козаками,
Ти хвалився на весь світ,
А Вкраїни вояками
Не закрив Русі воріт …
Так, вернулись з того світу,
Як Левко*** закон читав,
Що його народ не вбитий
Своїм словом написав …
Чи птахів забракло в лузі,
Чи не так коваль кує,
Опинились ми на пузі,
Всяк хапає не своє …
Та воно все зрозуміло –
Цвіт народу у землі,
Все змарніло і змаліло,
Десь в сибірах "куркулі" …
Десь в Канаді, десь у США,
Десь …
Лиш піснею озветься
Засумована душа …
Молоді, такі яскраві,
Воля наче той граніт,
Бачив вранці їх на каві,
Теж летять в далекий світ …
Та вона ж така тендітна,
І красива, і струнка,
Залишили її рідну –
Ту, що в полі, у стрічках …
Учепились в рідну землю
Закордонні покупці,
В душі маємо пустелю,
Втекли навіть горобці …
Позбігались, вибирають
Собі іншого царя.
Свої голови не мають?
Утікають за моря …
[i]*Іван Мазепа, **Михайло Грушевський, ***Левко Лук'яненко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2021
Сію навряд чи можна було б назвати звичайною. У нашому розумінні звичайності … Так, деякі дівчата надто часто змінюють зачіску, колір нігтів, біжутерію … Це навряд чи у когось з сучасників викликає відчуття чогось незвичного. Чи скажімо, зміна одягу тричі на день? Реалістично, іноді вимріяно, іноді досягнуто важкою працею. Іноді своєю, іноді батьків … У Сії все було набагато складніше. Вона змінювала образи ... Звичайно, для Світлих така поведінка не викликала ані запитань, ані зауважень . Але для Андрія це було шоком. Тож усе по черзі.
Учора Андрій уперше занурився у світ Свідомості, як його називали Світлі. Він досить довго обирав світ, в якому хотів би опинитись. Його неспокій, його внутрішній протест, розчарування одразу потягнули його до океанського узбережжя. Деталі? Шторм. Вітер. Чудові умови для того, щоб побути самому з собою. З таким собою. Зібратися з думками. Набратися рішучості.
Він і не знав, що у когось може виникнути таке ж бажання. У такому ж місці. І що, не виставляючи обмежень на контакти, він автоматично ставав доступним для будь-кого іншого. Ледь побувши кілька хвилин на самоті, Андрій почув раптом позаду привітання …
- Я не впізнаю Ваш образ? Хто Ви? Вибачте, не запитала дозволу на втручання …
- Я тут вперше. Я новий у Вашому світі.
Неймовірна молода жінка у світлому платті з глибоченними карими очима … Оце так перша зустріч на новій планеті. Приємно вражала свобода спілкування, відкритий вираз обличчя, відсутність перестороги підійти чи звернутись до когось чужого … А й справді, кого б вона могла боятися за таких умов? Як виявилось пізніше, боятись таки було кого …
- То у вас ще все попереду … Головне – не боятись своєї фантазії, творити самому, дозволяти творити друзям, не зупинятися на досягнутому ….. адже у фантазії немає меж.
Сія видала це все скоромовкою. Мабуть, неодноразово наче мантру повторювала ці фрази для когось чи для самої себе.
- Невже насправді неможливо досягнути межі?
- Мені поки що не вдалося. Іноді мені здається, що ось вже й вона … моя межа. Та раптом оживає якась нова ідея, новий образ, нові мрії ….
- Але ж це все несправжнє?
- А що є критерієм справжності? Емоції, переживання, біль втрати, радість здобутку? Так це все є …. То яка інша справжність вам потрібна?
- Мабуть, те, що неможливо перекреслити, відібрати, забути … ?
- Ви мабуть про кохання? Але хто перешкоджає вам знайти його у такому світі?
- Мабуть, відчуття його не справжності.
- Так переконайте себе у його справжності …
…………………..
Учора вони були в Опері … Це було щось неймовірне. Не відчуваючи жодної втоми, годиною пізніше облітали покриту льодом Європу. А ось і теплий ранок в Україні. І трави, літо … Лише через годин сорок організм відчув втому і вони ненадовго розлучились.
Андрій дивився на своє … непотрібне тіло. «Що ж це я тепер?». Відчуття перебування у клітці у нього звичайно не було, але … Тіло відчувало себе зрадженим.
Він не міг відмовити собі у бажання пробігтися, пронестися цією чужою планетою, відчути на своєму лиці дотик вітру ….
Але у програмі такі відчуття так само з’являються ….
Йому запропонували працювати перекладачем старих текстів. Він не мав права на відмову від праці та й жодним чином не хотів цього. Андрій спробував і у цьому житті знайти Сію. Але йому не вдалося. Лише значно пізніше він зрозумів, що Сія вже не поверталася у реальність.
Можливо, і не варто було бачити її таку. Але Андрій зважився.
Він зупинився біля її справжнього тіла. Як так може бути? На жаль, дороги назад уже не було. Неймовірне обладнання дозволяло ще перебувати у віртуальності кілька сотень років, але реальної людини вже фактично не існувало. Спільною у них могла бути лише віртуальність.
…………………..
Людська агресія може мати прихований характер. Відомий факт. Скупа холодна реальність. У зовнішньому світі вона не проявляється. Але тут, у фантазіях … Тож прагнення частини Світлих підкорити собі віртуальний світ стало раптом не вирішуваною проблемою … Хто цей лихий образ? Чи хто ці лихі образи? Чому вони отримують задоволення від нищення світів інших. Виправити цю ситуацію поки що не вдавалось … Адже кожен програмував сам свій день, свій одяг, свою зовнішність … а демократичне суспільство не допускало втручання в чужу особистість. Якби було навпаки, то подібні негативні емоції могли б заполонити наприклад контролерів чи адміністраторів системи і їм би захотілось керувати цим світом. Але тоді це б був звичайний тоталітарний режим …
Бути лихим стало для декого таким ж захопленням, як, скажімо, для Андрія блукати біля океану чи для Сії – вуличками старого Відня чи Кракова. Запускати віртуальну поліцію? Але ж це ламало усі мрії Світлих про ідеальність?
З’являлись такі, хто відмовлявся від віртуальності. Іноді їх повертали туди насильно, але це вже не був світ ідеальних взаємовідносин.
- Андрію, чому так сталося?
- Сіє, я не знаю. Я можу лише робити припущення.
- Чому нанесення шкоди комусь може принести радість?
- Мені здається, що наше невміння, наші помилки, наш сором чи його відсутність від скоєного … Це все має якусь надзвичайно глибоку природу. Ми не можемо не помилятися, бо ми люди. Ми наче запрограмовані вчитися на помилках. І якщо ми бачимо результат своїх дій, то ми зрештою виправляємося. Але, уяви, якщо помилка не несе відчутних наслідків … Дитина торкнулася вогню, а її не пече. Дитина відібрала чужу іграшку, а її ніхто не сварить. Знищено цілий світ, а немає поранених, загиблих, обурених … Мені здається, спосіб життя Світлих повернув людину у цей дитячий стан. І вона з нього все частіше сама не може вийти …
- Ти вважаєш, що такий наш світ скоро зникне. А отже, і наш з тобою …
- Мені здається, що це невідворотно.
………………………
Світлі помилково вважали, що їм вдалося безповоротно мінімізувати зло. Що людська природа здатна оминути надскладні випробування та уроки, одразу здобувши статус світла. Вони помилялися. Більше того, людська природа здатна деградувати. Адже людина вчиться все життя … І раптом у неї пропадають уроки, пропадають вчителі … а учні поруч … опиняються у такій ж ситуації.
……………………………………
- Сіє, дивись. Там попереду світло. Що станеться, якщо ми увійдемо у нього?
- Я не знаю. Його ніхто ніколи не програмував. Це наче якась супутня енергія, яка супроводжувала нас постійно. Але у нас немає іншого шляху …
…………………………………..
- Хто Ви?
- Я Провідник. Якщо хочете, Друг.
- Де ми зараз? Чи це вже інший світ? Зовсім інший …
- Ви на фабриці світла. Мабуть, так ви мене зрозумієте краще.
- І куди нам зараз?
- Ми не знаємо відповіді. Якби Вас можна було б розділити, все було б просто. Але ви ніколи не були разом і ви заслужили на те, щоб бути разом.
- Ви не знаходите для нас місця?
- Ні. Його немає. Ми створимо для Вас ваш окремий світ.
………………………………..
Гарного весняного ранку Андрій забіг на ранкову каву у невеличкому кафе на Лесі Українки. Він любив тут іноді сидіти … зовсім недовго, хвилин десять … особливо, коли починався ранковий дощ … . Роботи сьогодні було не так уже й багато, студенти весело прогулювали свої чергові пари, а двірники усували докази чиєїсь неприємної недбалості … А може це просто весна …
Раптом вбігла вона … Скуйовджене волосся, розщепнутий плащ і величезні – величезні очі … «Маленьку каву мені» … Обрала собі столик неподалік і почала поспіхом перечитувати якісь фрази у записнику. Воно б все так і закінчилось … якби не ця звичка торкатися кількома пальцями волосся і ледь – ледь його накручувати. Це було таким знайомим. І чомусь так … шумить у вухах океан …
З дівчиною, здавалося, відбувається те ж саме. Вона раптом обернулася … Побачила …
- Я не знаю чому, але я не можу до вас не підійти …
- Ви теж чуєте океан … Тут, у Львові ….
- Так … Вибачте, я не питаю дозволу на втручання …
- Андрію, не питай мене про це ніколи …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902003
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021
Якось мені наснився сон,
Дрімав від київських вікон,
Всівсь Солов’яненко на трон,
Хоч не любив в житті корон,
Білаш, вклонився всім Гнатюк,
Всміхнувся рідний Івасюк …
Зал зачекався, причаївсь,
Хто б краще них в цім розумівсь …
В такому конкурсі за честь
Та заспівав би люд увесь,
Та щось бомонд наш забоявсь
І на гастролі постаравсь …
Стоїть дівча, в малюнках вся,
Та не понищена душа,
Раніше реп хотілось, джаз,
«Співай для себе, не для нас …»
Отож і видала вона,
Що вулиць шум їй нашептів,
Мовчала ввечері зима,
Незвичний вийшов в неї спів …
Чи то злякалась так вона,
Чи навпаки, вся спалахнула,
В цю мить актрисою була,
Актрису публіка почула …
Вклонивсь доземно їй Гнатюк,
Білаш схвильовано всміхнувсь,
Торкнувся серця Івасюк,
Слів Солов’яненко позбувсь …
Отямився і каже: мила,
Мене ти зовсім засліпила …
Співай своє, в своєму крила,
Тебе ж оцьому мати вчила …
Із Грузії приїхав гість,
На що душа та відповість,
Своєю вирішив співати,
Своєю ж легше все сказати …
Злетіла пісня вище гір,
Душа відкрилась наче книга,
Що розтопилась,
Як була, остання українська крига …
Гнатюк розцвів, Білаш злетів
На сцену друга обійняти,
А Івасюк й собі хотів
Під спів той серцем політати …
На тім запал увесь пропав,
Бо далі назбиралось справ
Комусь погане щось казати,
Без серця краще не співати …
Та ще й чуже усе, чуже,
Пожежею запахло в хаті,
Кричати хочуть: та невже
Збідніли, не такі багаті …
Розтратили любов, тепло,
Та хто ж ще любить по чужому?!
Чи засмітилось джерело,
Що живить українську мову?
Дивись, он там в кутку стоїть -
Нестрижений і волохатий ...
Гітара в нього так бринить,
Але ж як може заспівати?!
Кричить Гнатюк йому: ходи,
Отут ставай поблизу мене,
Ти так, юначе, не тремти,
Співай зі мною: брате – клене …
[i]Так, шанувати ми чуже навчилися чи не одвіку,
Своє роздали, розбрелись. По світу. Що немає ліку.
Тепер нікчеми. Бідаки. Потратили свої таланти.
Гультяйські в нас якісь зірки. Бринять. Не грають музиканти. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021
Строкатість публіки біля Капітолію вражала. Яскраві кольорові костюми швидше нагадували участь в якомусь з карнавалів, а не спробу завадити легітимізації нового президента. Сніжко вже майже не ховав свого неординарного образу, чим тут нікого не дивував і не створював жодних незручностей. Багато хто підходив, хлопав по плечах і робив яскраві селфі. У середовищі мітингувальників раптом з’явився ще один персонаж. Неймовірно багатий та щедрий костюм півня робив безперспективними будь-які спроби виявити, хто ж там заховався під цим екстравагантним образом. Півень ж вів себе напрочуд активно. Вигукував гасла, поривався на штурм, підтакував найактивнішим задиракам. Іван не почував себе тут природньо, був дещо заскочений участю у такому шоу, чим викликав підозри в оточуючих …
- Ти що за один? З якого штату?
- Юкрейн. Сорі. Юкрейн.
- А … Ми знаємо вашого президента. Він теж актор.
- О так, він точно актор …
- Тут є кілька дивних персон з Росії. Не хочете з ними зустрітися.
- О, ні. Я тут у приватній справі. Тим більше, з Росії …
Саме Півень зацікавив Сніжка чи не найбільше. Відчувши інтерес до своєї персони, Півень почав відступати. Раптом до Сніжка підскочили кілька не надто ввічливих персон і постаралися виштовхати його за межі паркової зони. Але на те він і чорт, щоб все робити по своєму. Закрутивши переслідувачів у якомусь неймовірному вихорі, Сніжко вже наступної миті був поруч із Півнем.
- Будете старатися мене далі штовхати, любий друже? Чи мені на весь парк закричати, що з нами наш любий …. ?
- Ні, ні, мовчіть. Що ви хочете?
- Я хочу угоду.
- Я поки що нічого не підписую. Лише через моїх юристів.
- Ну я можу зачекати до двадцятого … Але чи це в наших спільних інтересах?Хоча ні. Я тоді кричу.
- Так, що в цій угоді?
- Ви мені щось маєте віддати …
- Скільки це в грошовому еквіваленті?
- Ви мене переоцінюєте.
- Я бізнесмен. Не знаючи, скільки то в грошах, я нічого не підписую …
Іван опинився поруч і мав змогу стати свідком цього швидкоплинного діалогу. Треба було втручатися, а то ще вийде так, що «допоміг занапастити якусь американську душу».
- Копитку, ти скажи про переваги, обов'язки сторін … Це ж можна усунути конкурента. А щось при цьому можна втратити ...
- Я не можу приймати таких рішень самостійно. Мені треба порадитися зі спонсорами.
- Але ж у пана Півня теж є спонсори. Невже ж ти думаєш, що йому не треба порадитися …
Відчувши допомогу, прихований під образом півня чоловік осмілів.
- Послухайте цього мудрого чоловіка. Він вам все пояснить. Треба вивчити детально питання, усі за і проти. Та й ви якийсь не місцевий ... Дивно виглядаєте.
Сніжко схопив телефон і побіг дзвонити. Тим часом, Іван спробував пояснити «яскравому птахові» що з цим персонажем жартувати не можна. На жаль, його аргументи викликали лише посмішку та жарти. Тому з поверненням Копитка торги розпочалися знову.
- Спонсор висловив своє зацікавлення. Ваші послуги оцінюються дуже високо.
Півень, боячись розголосу, явно вирішив підіграти.
- То що ж з моїм конкурентом?
- Ми його заберемо в Україну.
Згадка про Україну подіяла наче помах чарівної палички.
- Покажіть, що ви маєте ... які документи. Що то за угода?
Іван програвав цю маленьку битву. Йому не залишалося нічого іншого, як втрутитись рішуче у події. Хто його зна, що Сніжко приготував для цієї зустрічі. «З нами той, кого не можна називати. Він нас кличе на штурм. Не віддамо Капітолій». Ці слова він вигукнув з середовища найбільш обурених мітингувальників і вони долетіли до вух передніх рядів саме в момент, коли угода Сніжка разом з ручкою опинилась в руках у Півня. На щастя, хтось так міцно штовхнув Солодкого що його маленькі ріжки раптом опинилися в міцних півнячих руках. І от диво! Вони не відривалися. Вони виявилися справжніми. А копитце замість носа висунулося прямо перед очі здивованого до неймовірності не-підписанта.
Тим часом, більшість рішуче кинулись штурмувати Капітолій. Півень разом з дивною групою осіб покидав аж надто небезпечне таким розвитком подій для нього місце.
…………………..
- Іване, я сумую. Мені зірвалася така угода.
- Співчуваю, друже.
- Ой, не вірю я у твої співчуття. Але твоя підказка про переваги мало не вистрілила. Колись ми спрацюємося.
- А ось у цьому я сумніваюся.
- Так ..., ти мені щось обіцяв. Нам саме час зустрітись з Маском.
- Я готовий.
………………………………
У зручному м’якому кріслі біля величезного монітора Ілон Маск справді чимось нагадував інопланетянина. Можливо, усі просто звикли до його здатності дивувати. Можливо, іноді у нього проскакували аж надто не земні мрії?! Хоча, що можна сказати про людину, що, ставши раптом найбагатшою у світі, раптом може вкласти майже все у новий проект для того, щоб реалізувати свою давню мрію. Що ж, стопроцентний інопланетянин …
Іван та Сніжко появилися раптом і нізвідки. Як пам’ятаємо, Сніжко любив подорожувати "на свіжо". З Іваном на плечах воно б і не дуже зручно, та заради справи можна і потерпіти …
- Вітаю, пане Маск. Радий побачити вас "в живу", а не лише у зумі.
Чемність привітання Івана не справили особливого враження.
- Хто ви такі і хто вас сюди пустив?
- Мене звати Іван Терещук. Ми з вами спілкувалися минулого тижня про співіснування штучного та людського розуму. І я вас переконав, що штучний розум за певного алгоритму здатний на емоції.
- А … Вітаю, Іване. Хто Ваш друг?
- Так, мій знайомий. Він саме має до Вас справу.
- Боюсь, що Ви не вчасно. Ми саме готуємось до запуску першого пілотованого людиною корабля на Марс.
Тут втрутився Сніжко.
- От саме це мене і цікавить. Це ж будуть великі поселення? Ну не зараз, а так років через двісті. Я б хотів підготувати ґрунт.
- Ви мене розсмішили. На жаль, так далеко навіть я не дивлюся.
- От ви собі уявіть. На землі буде Бог і скажімо чорт. А хто буде на Марсі?
- Теж Бог і сподіваюся не чорт.
- От бачите, а може б за певне сприяння ми б зробили навпаки?
- Я, чесно кажучи, думаю, що там буде ще хтось третій і тому чорту буде непереливки. А зараз я мушу Вас покинути …
…………………….
- Іване, я дізнався неймовірно важливу інформацію. Вона має бути донесена терміново до вух спонсора. Причому, мною особисто.
- Ти знаєш, Копитку, що я не можу ще летіти. Мені потрібні черевички Меланії Трамп.
- Ну що ж, спробуємо …
…………………
У великому холі адміністрації президента йшло нагородження найактивніших учасників виборчої кампанії. Звичайно, це була надмірно маленька розрада для тих, хто програв "битву за трон". Але все ж це був неабиякий вияв поваги …
Дональд Трамп і Меланія Трамп особисто вручали нагороди та обіймали найактивніших прихильників. Раптом президент помітив серед гостей голову Івана. І одразу почав шукати знайому рогату фізіономію. На щастя, Сніжко сховав свій екстравагантний образ під вишуканий костюм та об’ємну зачіску. У тиші раптом озвався голос мадам Меланії:
- А зараз ми хочемо запросити сюди нашого друга з України, що зовсім недавно неабияк прислужився нашій родині. Підійдіть сюди, будь-ласка. Мій чоловік розповів, що ви допомогли одному з членів нашої родини вистояти у суперечці з певною екстравагантною особою. Я, щоправда, не вірю у таких, а також прошу мене не переконувати у зворотному. Але я зрозуміла, що Ваша допомога була суттєвою. Що ми можемо для Вас зробити?
Іван розповів про бажання Марго. Ну що ж, його прохання було задоволено. Тим більше, що такий прецедент так яскраво був колись описаний відомим їй українцем Гоголем. Більше того, сам Трамп погодився фільмувати на телефон, як знімає свої черевички перша леді та розмістив це відео миттєво у своєму твіттері та інстаграмі.
Іван почувався щасливим. Щоправда, він дещо запінився зі своїм подарунком. Не добившись взаємності від Тарасика Абрамовича, Марго вже встигла вискочити заміж за багатого турка та зібралася з ним у Москву. Останній пообіцяв з неї зробити найвідомішу співачку на теренах Росії. А те, що мала трохи голосу, робило цю перспективу не надто захмарною.
Тож, коли добряче проморожені Іван та Копитко опустилися на київські пагорби, Марго вони уже не застали. Розум говорив, що на краще, а емоції годі було стримати.
…………………………………
Було доволі холодно. Іван брів собі рідним містом, оповитий думками, емоціями, холодом. Здавалось, ніщо не могло б зараз розбудити його всеохоплюючої меланхолії.
Раптом він побачив на сходах дівчину, що явно потребувала допомоги. Дівчина оступилась, а тому її величезний каблук лежав наче убитий воїн на чималенькій відстані.
- Чи можу я вам якось допомогти?
- Ой, навряд чи. Я уже подзвонила подрузі, але вона добереться до мене з запасним взуттям не менше, як за півгодини. А це для мене катастрофа. У мене виступ в цьому будинку через десять хвилин. І я не уявляю, як я вийду на очі журі босою або на одному каблуку.
- Хтозна-хтозна. Може, я Вам якраз і стану в нагоді. Поміряйте.
Дівчина спробувала Меланині черевички. Як на диво, вони їй підійшли. Ще більше диво було у тому, що вони їй сподобались.
- Чекайте, ви справді можете мені їх позичити?
- Я вам їх дарую.
- Ні ні. Я біжу. Я виступаю. І я повертаюсь до Вас і повертаю Ваш подарунок. Це занадто дорогий подарунок для мене. Вони насправді просто чудові.
- Добре. Біжіть.
- Або ні. Ходімо зі мною. Я попрошу, щоб Вас пропустили. Я скажу, що ви мій друг. Ви не поспішаєте?
- Та ні.
- Зовсім забула. Мене звати Таня. Але люблю, щоб мене називали Тіною. Тому ви мене так і називайте. А я буду вас називати «подарунком долі».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901846
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021
Марго знову втупилась у телефон. І що ж вона там розглядала? Фото подруг? Київські пагорби? Може, боже бережи, політичні новини? Та ні … Марго любувалася собою. І так, і так, і сяк, … І цією ніжкою, і цією ручкою, і так щічкою … Дівчина була неабиякої вроди, тому все було б і не так винятково, якби вона це не робила від самого ранку. А невдовзі вже полудень …
Зараз знову припреться Іванко. От і надоїв же ж … Та й що то за Іванко такий? Сидить з автівками постійно. Та й сморід мастила від нього. Був би айтішник якийсь чи що? Або якийсь начальник управління міської ради чи синок якогось відомого підприємця … Ні, не тих, що на базарі. То злидні. А такого, що вже давно не працює. Живе на відсотки, постійно ходить до банку, міняє типи вкладів, переводить проценти, купує облігації …. «А нащо ж тоді вона вчиться на престижних міжнародних відносинах?!» … О … Там добре вчать, як на такі теми вести загальну розмову. Щоправда, ледь не вигнали за непридатність до професії … Але ж не вигнали. На це є солоденький дядечко, що все організує.
То що … прогнати того Іванка вже чи ще не час. Чудово допоміг з курсовими. Ага … знає англійську. Навіть спілкувався в два слова з Ілоном Маском. Ну так, цікаво з ним іноді. Але безперспективний мужчинка …
Куди б його оце відпровадити? Кудись подалі? А самій зайнятися влаштуванням свого життя. От щось накльовується з Тарасиком Абрамовичем … а там такий татусик. Такий татусик ….
- Привіт, Іванку. Що забіг?
- Хотів поділитися цікавими новинами, хотів тебе побачити, почути …
- Та вже не мусиш приходити. Зайшов у телефон і дивися досхочу …
- Та це якось не по справжньому.
- То може я для тебе не надто справжня.
- Та що ти, Марго?! Ти найкраща. Скоро у тебе день народження. А що б ти хотіла у подарунок?
- Пообіцяй, що здобудеш мій дарунок. А ні, то ніколи більше не прийдеш.
- А що б то я був за чоловік, якби не міг для тебе все здобути!?
- Ну от … Хочу черевички від самої Меланії Трамп. Щоб зняла з ноги і тобі для мене передала. А ти щоб це все зняв на телефон. Зробиш, то все … Ми разом. А ні … ну то ні …
…………………………………..
«Ой, Іване, Іване …». «Та нащо тобі то дурне дівчисько?!». Та он на її факультеті таких сотні. І не дурних, і не примхливих, і розумних … А тут щось омана напала ….
«Треба щось думати». «Пам’ятаю був один знайомий, що я йому роки два тому у фотошопі трошки зовнішність поправляв. Ніяк у нього нормальні фото не виходили. Все з рогами та з якимось копитцем замість носа». Згадав Іван ту розмову.
- Та принесіть нормальне фото.
- Це виключено. Не виходить. Тільки таке постійно і виходить. Внутрішня натура постійно вилазить назовні.
- Ви з мене смієтесь.
- Не сміюсь. Що зробиш, коли чорт?
- Ну так, чорт … Добре, щось придумаю.
Іван тоді знайшов чуже обличчя і так сяк наклав, добився потрібної схожості. За що отримав несподівану плату.
- Грошей не дам. Кажи, що хочеш?
- Що я хочу? Та скільки тої роботи …
- Кажи.
- Смартфон я хочу. Це жарт.
- Тримай.
Це був день, коли Іванко став на один день Іваном після такого щедрого подарунку Марго. Щоправда, невдовзі дуже про нього пошкодував, бо Марго не вилазила з нього ні вдень, ні вночі.
Ось до цього свого знайомого хлопець і попрямував. Не знав, щоправда, що той захоче за оплату цієї подорожі за океан.
Це був особливий чорт. Весь гладенький, доглянутий. Хвоста ховав далеко. Ріжки відпали за непотрібністю. Щоправда, пам'ятаймо, що на фото ці всі атрибути так чи сяк проскакували. Мав особливі потяги, та цим уже нікого не здивуєш. Був весь чорний і темний, тому мабуть і обрав на противагу ім’я Владислав Копитко або для близьких знайомих Солодкий Сніжко.
За потреби служив, де скажуть і як скажуть. Але свого основного господаря ніколи не забував. Звіти писав справно. Клієнтуру постачав щедро.
- То що ж ти у мене, Іване, хочеш?
- Хочу попасти у Вашингтон і зустрітися з Меланією Трамп.
- Цікавий збіг. Я теж туди зібрався. Але чого б я мав тебе взяти з собою?
- Моя англійська?
- О … повір … я спілкуюся усіма потрібними мовами.
- Я зможу поремонтувати автомобіль?
- Ненавиджу такий транспорт. Люблю чи в літаку, чи на свіжо.
- Мене знає Ілон Маск.
- О … А це новий перспективний ринок. Адже ж частина повтікає на червону планету. О …. Ти мене з ним зізнайомиш.
- З превеликим задоволенням.
- Зачекай, подзвоню спонсору. Пане Всехороший, чи можу Вас потурбувати. Маю жорстку необхідність у партійних справах злітати в Америку. Як розумієте, останні дні перед інавгурацією. Так, так, хочу засвітитися … і трошки про Вас згадати? А … Не треба. Не треба нагадувати? А … Добре. Домовились.
- І що?
- Летимо за годину.
- А як же ж паспорти, візи?
- Вже все на борту. Ти не знаєш мого спонсора. Дуже серйозний чоловік. Має чудову віллу в самому центрі Лондона.
Дивна парочка поспішила на летовище.
[i]Фото з фільму "Вечори на хуторі біля Диканьки"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2021
Народ – це велич, грім, а хочете, то вітер -
Невтомний, мужній, у віках гучний,
Не сором, щоб себе кудись подіти
І заховатись від поробленого ним …
Варшава, Вільнюс, Рига і Тбілісі,
І танками здобутий Будапешт,
І наш Володя - вбитий вранці в лісі,
Буденні страх, ілюзія, арешт …
А ці Толстой, Єсенін, що сказати,
Один не знав, де сором свій сховати,
А другий так «берізку обіймав»,
Що ту Росію мов не помічав …
Отам далеко - то сирійські хати,
А тут близенько - спалена земля,
Де мала б діток мати колисати,
Якби не було в гості москаля …
Де ж той народ, щоб так його назвати,
Де велич мови, що тамує біль,
Та справжня мова мала б тут волати,
Кричати, сину, не чини, не смій …
А це таке - покрадене й погнуте.
Але болото має мати ріст!
Інакше як болото те почути.
Ще згубиться між кленів і беріз ...
А там були – чи велети, чи скелі.
Там Сахаров кричав в лице юрбі.
Не зміг нічого вдіяти в пустелі.
Давно вже згасли ті його вогні …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901806
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2021
Я, мабуть, трішки скучив за весною,
Не тою справжньою, а тою, що в душі,
Я все життя пробуджуюсь тобою,
Купаюсь у твоїй земній красі …
Ота весна в очах коханої людини,
Ота весна у криках журавлів,
У успіхах моєї доньки й сина,
У білизні намріяних снігів …
Вона і є, а іноді немає,
Кудись від мене злякано втіка,
Хтось з друзів світ раптово покидає,
Неспокій зріє у моїх думках …
Я, мабуть, трішки скучив за весною,
Бо місто не озвалося луною,
Бо Україна мов дівча втомилась
І трішки із собою зажурилась …
А я б хотів, щоб раптом розцвіла,
Щоб в небо птахом високо злетіла!
Маленька пташка раптом відповіла:
"Не поспішай. Ще полетить вона …"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2021
Аврора прокинулась якось буденно … Так наче і не було усіх цих надзвичайних історій. Не було сотень смертей і сотень народжень. Зовсім десь глибоко жеврів спогад про Андрія. Мабуть, давалася взнаки емоційна втома … Минуле наче заховалося на мить десь глибоко і далеко. Хтось знову порушив її спокій. Чому? Їй здавалось, що відповіді на питання було знайдено. Цінності захищено. Але комусь знову захотілося повернути її у вир життя. Заради чого?
Ця сонна щойно пробуджена жінка мало чим нагадувала воїна, непереможного андроїда чи цю неймовірну особистість, яка чинила у критичних ситуаціях завжди і у всьому правильно. Звичайність оточення дивувала, захоплювала і … навіть лякала. Аврора підійшла до дзеркала. Так, це її довге каштанове волосся, глибокий погляд, її звичка доповнювати сказане жестами … Хоч інші риси обличчя були незнайомими. Її звичка іноді хмуритись, іноді посміхатися, з неймовірною швидкістю змінювати міміку обличчя. Колись подруги щиро сміялися з цієї її здатності. Але звідки ця наче наклеєна жорсткість у рисах обличчя ...
У цієї незнайомої жінки надзвичайно багато одягу. Але чомусь переважають темні кольори … І вся ця кімната ... якась нежива чи неусміхнена ...
У цієї іншої жінки немає фотографій дітей на стіні, фото з чоловіком, друзями. Лише якісь незнайомі особи з дещо пихатим виразом обличчя. Чужі люди ... у всьому і всюди.
Ну що ж, чорне так чорне … «І у чорному може заховатись яскраве серце». Аврора мимохіть посміхнулася сама собі. «І чого я нервую?». «Навряд чи можна перевершити все те, що зі мною вже сталося у минулому?!».
Так, у цій кімнаті аж надто багато тої іншої мене. «Щось я собі цього разу не надто подобаюся». «Боюсь, що моя колишня первісна подоба може виявитися суттєво кращою за мій образ цього разу» …
Аврора спустилася у хол. Тут все блищало … можна навіть сказати, що порожніло … Не було взагалі нікого. І нічого … Нічого стороннього, нічого живого (йдеться про квіти, собаку, кота … ) … нічого дріб’язкового і просто милого ... Хол музею та й годі ...
Жінка увійшла у приміщення, яке чимось нагадувало столову. Їй здавалося, що, сівши за стіл, вона одразу спричинить якийсь рух, «життя» у цьому німому світі. Так і сталось. За нею наче хтось спостерігав. Миттєво відкрилися двері і двоє молодих дівчат швиденько поставили перед нею кілька блюд сніданку. Опустивши очі, дівчата на щось очікували … Як виявилося потім, це були учениці театрального училища, яким було даровано «подивитись на мадам».
- Дякую. Виглядає чудово.
Оце її «дякую» прозвучало наче вибух … На обличчях дівчат було таке здивування, що його б оцінили на найвищу оцінку у любому театральному конкурсі.
- Чи вам ще щось потрібно, пані?
- Ні. Хіба що можливо ваше «Доброго ранку».
- Але ж нам було категорично заборонено спілкуватися з вами …
- А … так … Ну тоді я побажаю доброго ранку вам … Дякую.
…………………………
Поступово Аврора виявила для себе усі таємниці цього нового світу. Насправді її звали Аделін Каро. Чудова актриса? Так, чудова … І як не бути чудовою, якщо чоловік – директор та співвласник театру. А, отже, усі найкращі ролі без винятку дістаються їй. Процедура оголошення переможця конкурсу на роль кожного разу ледь не нагадувала відому фразу з казки: "Світе, дзеркальце, скажи, чи я в світі всіх миліша …". Щоправда, у ролі дзеркальця перебував один з найстаріших акторів, не надто безгрішний у минулому і надто податливий у теперішньому … Який завжди точно знав, що і як сказати, що і як порахувати …
Чудова робота рекламних агенцій, усіх цих візажистів та стилістів роблять свою справу. Майже щотижня на телебаченні, завжди знає, що сказати …. Завчені наперед жарти, вчасно поширювані неіснуючі романтичні історії, видумана доброчесність та добродійність … Вже давно забулося, як директор втратив дружину і чому … Говорити про останнє стало нецікаво.
У директора була доросла донька. І це ставало проблемою … Насамперед тому, що вона теж обрала театральну професію. І, очікувано, невдовзі братиме участь у конкурсах … І як ви думаєте? Як голосуватимуть члени художньої ради при затвердженні на роль? Вони захочуть догодити директору …. А той надто добре ставиться до своєї спадкоємиці, чи іншими словами, спадкоємиці свого не розкритого театрального таланту … І як вона грає сьогодні маленькі епізодичні ролі?! Наче видихає з себе життя на сцені. Наче проживає тих кілька митей. Аделін звичайно так би не сказала, але ці глядачі ... Говорячи це їй, вони наче хотіли їй зробити приємність ... Кому? Аделін?
І що ж тоді? Другі ролі? Забуття на телебаченні? Жодних дорогих подарунків? Усе це море квітів? Ця надія таки звабити губернатора? Передчасна старість … «Але ж це вона, Аделін, найперша і найкраща …» … «І вона такою має залишатися назавжди …» …
Так, у неї був коханець. Та й як могло статися інакше … Той телепень директор ні на що не здатний. Нікчемний дідуган. А коханець Кость – корисний інструмент … Може, згодиться.
Доньку звали Жанною. Красива, розумна дівчина … Аж надто розумна. Оминула всі притони та пастки, виставлені для неї. Ще й знайшла собі компанію хлопців, більше закоханих у спорт, як у все інше. І ось ця футбольна команда пленталася з нею увесь її вільний час … чи вона з ними … тож взагалі не вдалося зробити з тим дівчиськом те, «що воно собі заслуговувало» … А чіпати тих молодиків не можна. Це ж захоплення губернатора ...
У мадам Каро було два варіанти: або позбутися директора і здобути за чоловіка нового, або позбутися непотрібної доньки … Перший варіант видавався надто складним і довгим, а над другим варто було поміркувати …
Ці всі деталі стали відомими Аврорі упродовж тривалих розмов з Костем. Слухняність та показова вихованість цього чоловіка викликали відразу, але поки що спілкування було необхідним.
Як виявилося, вони вирішили звинуватити Жанну в спробі отруєння власного батька. Завтра на голосуванні Кость мав передати їй отруєний напій, а вона піднести директорові театру. Мадам Каро рятує чоловіка в останню мить, передавши його одному з старійшин. Цей звичайно, випивши, помре, але це «не надто потрібна персона» …
……………………………
Актори театру були щиро здивовані яскравому платтю Аделін … . Дивна зміна для цієї суворої особистості. Вони і не здогадувались, що Аврора приготувала маленьке шоу. Але все по порядку ...
Жінка дочекалась моменту передачі напою і рішуче відібрала стакан у Жанни … Що ж, дівчина навіть не здивувалась такій її поведінці. Традиційно. Жорстоко. Навіть у Жанни останнім часом вимальовувалась якась приреченість на обличчі. Вона давно покинула б це місто, але переживала за свого батька … .
«Ну що ж, твій вихід, Авроро!» Тримаючи стакан у руках, Аврора вийшла на середину сцени. Так, це було життя. Але для неї це таки була сценічна роль … Яку потрібно було зіграти на відмінно, бо надто багато доль людей залежало від її сценічної гри …
- Ви знаєте, як це красиво бути актрисою! Ви знаєте, як це відповідально бути актрисою?! Твоє життя стає публічним надбанням і ти не маєш права на помилки … Ти мусиш чинити і правильно, і красиво. Ти мусиш горіти, наче зірка. Але ж не кожні зірки горять … Як часто ми забуваємо про це. Іноді зірки просто згасають, але продовжують вдавати, що нічого не сталося. Іноді вони крадуть світло у інших. Як це важливо, вчасно піти зі сцени. Як це важливо, допомогти комусь зробити перший крок на сцені?! Жанно, я іду. Ця сцена твоя!
А зараз я мушу зробити зізнання. Я, Аделін Каро, а також Костянтин Сташевський, зізнаюся у тому, що мала намір сьогодні отруїти свого чоловіка Петра Стріху. Моїм доказом є отрута у цьому стакані. Я також зізнаюся у доведенні до самогубства його попередньої дружини.
Зал мовчав. Можливо, багато хто у чомусь здогадувався. Але такої відвертості не сподівався ніхто. Раптом пролунали оплески. Можливо, неприродні оплески. Але ні. Це аплодували актрисі. Аплодували за найкращу в її житті роль. Оплески стихли. Настала тиша. Довга і гнітюча тиша.
До Аделін підійшла Жанна.
- Я не можу зрозуміти, чому ви це зробили? Чому зла і егоїстична жінка раптом відчула докори сумління?
- Я цього не робила. Будь щасливою, Жанно …
Аврора вже не почула відповіді. Її свідомість покинула це тіло. Вона не бачила, як з приміщення театру виводили істерично гукаючу не існуючих шанувальників справжню Аделін Каро та Костянтина. Що ж … це театр. А у театрі можливе усе. Завтра настане новий день. Завтра народження нової зірки … Справжньої Актриси.
*[i] Усі імена видумані і не мають нічого спільного з реальністю. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021
Стоїть козак між мушкетерів,
Геть закрутив козацький вус,
Вже запізнився до вечері,
Не відкликавсь на парлєвус …
Отой відомий Мазаріні,
І зовсім славний Д’Артаньян,
Між ними мов в якійсь родині
Стоїть Сірко - наш отаман …
Дюнкерк – ота страшна фортеця,
Що не давалась їм ніяк,
Без козаків не обійдеться,
Заробітчанин – наш козак …
Кивнув отому Д’Артаньяну,
Обіцянку оплати взяв,
І ту фортецю без обману
Для Мазаріні звоював …
Усе б на тому закінчилось -
Французи берегли лице,
Та Мазаріні захотілось
Забути дане ним слівце …
Іван не злився, не сердився,
В країні справи йшли незле,
В Парижі тому оселився,
Це ж не в якомусь там Круе …
Латина сталася в нагоді,
Чомусь студентів та й навчив,
Був мудрий в своєму народі,
Парижу мудрості вділив …
Чекав на ті французькі гроші.
Хоч італієць хитрий був,
Згадались заповіді божі,
Крутивсь, вертівсь, але почув …
Їдуть в світи заробітчани,
Десь приберуть , а десь утнуть,
А десь науку європейську
Добряче уперед штовхнуть.
Сірко дививсь на то все діло,
Та й з своїм висновком устряв:
Чуже багно на троні сіло,
Поки я в світі тім гуляв …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021
Планета Світлих … Як багато очікувань пов’язано з тобою. Андрію, невже це все лише мрії …. Високі зелені трави оточували все навколо. Вітер мов на ковзанах прокочувався по них у різних напрямках. Чиста прозора вода річок наче обіймала у собі небо. Андрія та його двох супутників просто висадили на поверхню. Пілот не надто турбувався тим, що відбувається з планетою. З вершини своєї здобутої у рідному світі «досконалості» він лише переймався виконанням завдання і вчасним поверненням назад. Супутників звали Астра і Тео. Як і Андрій, вони не надто вклалися у стандарти ідеальності. Їхньою перевагою було те, що вони завжди були вдвох. Це дещо гасило «недоліки» розвитку та рятувало від самотності.
Ніде навколо не було й сліду руїн, катастроф, хоча б якихось будівель. Планета була наче вичищена від слідів людської діяльності. Як чогось чужорідного і неприйнятного …
Андрій спробував уловити хоча б якісь радіосигнали. І тут на нього чекала невдача …
……………………….
Скромно одягнутий чоловік стояв на підвищенні. Так виглядало, що він чекав на них. Чоловіка звали «Той, хто вміє вести розмову». Цікаво, що його найкращим другом був «Той, хто вміє слухати». А батька «Того, хто вміє слухати» звали «Той, хто вміє мовчати».
Дещо знайомий з минулого підхід. Але наскільки влучний. Андрій виглядав дещо враженим. Астра та Тео відверто тішились таким іменам. Астра навіть погодилася відгукуватись на «Ту, що багато розмовляє».
………………………
Андрій та їхній провідник зручно вмостилися біля джерела. Йому хотілося дізнатися якомога більше про світ, у якому їм доведеться жити. Більше всього його дивувало те, що сталося з планетою . Принаймні те, що не відповідало його очікуванням.
- Що ж сталося? Чому все змінилося? Я ж бачив старі фотографії …
- Людина намагалася завжди себе ставити у центр всього. Завжди вважала себе метою, вершиною творення. Давайте тепер уявимо собі, що ви маєте родину. Що для вас є діти у родині? Найголовніше. Але ж людина ніколи не ставилася до оточуючого світу як до частини своєї родини. Він мав служити їй, годувати її, піклуватися про неї. Але ж хіба так ставляться до своєї родини. У родині це ж щонайменше двосторонній рух. А що тоді вона для цього світу? Зрештою, для цього Всесвіту, якщо вона на нього дивиться лише очима користувача ?
Поки що Андрій погоджувався. Не маючи заперечень.
- Гість. Більше того, гість, що затримався надто довго.
- Саме так. І ми це захотіли змінити. Ми захотіли зробити так, щоб було якомога менше людини у цьому світі. Принаймні, наслідків її існування. Ми допомогли планеті стати такою, якою вона була до нашого прибуття. Настільки, наскільки це було можливо.
- А де ж тоді жити людині?
- Ви мене мабуть не зрозуміли. Жити можна всюди. Під землею, у скелях, в океанах, але не залишати техногенних слідів, руїн, звалищ … Як виявилась, це можливо …
- Тоді це можливо лише для дуже невеликої кількості населення?
- Ви помиляєтесь. Нас уже більше десяти мільярдів. Як виявилось, такий світ більш придатний до виживання, ніж побудований на вашій колишній планеті. Яка начебто економить ресурси …
- Але ж це суперечить людській природі. Для людини характерна хаотична непередбачувана поведінка. Вона не може постійно відпочивати в одному місці, в один спосіб, в один час … Це ж неймовірно авторитарний режим. Інакше він не виживе.
- Ой ні. Ви знову неправі. Ви подорожуєте, де хочете і коли хочете. Єдине обмеження: ви не створюєте слідів чи наслідків свого перебування. Ви не нищите. Не руйнуєте.
- Де ж тоді ці мільярди. Ми вже пройшли величезні відстані і не бачили жодного корабля чи жодного подорожнього.
- Їм не потрібно подорожувати. Фізично подорожуємо лише ми – провідники. Більшість здійснює подорожі, перебуваючи у своїх кімнатах. Можна окремо, можна сім’єю.
- Але ж такий світ вже існував в минулому. Людина повстала. Бо він руйнував її особистість, руйнував її фізично.
- Так. Це сталося, бо людина знищила світ навколо. У цьому світі було неможливо існувати внаслідок засмічення, затруєння, воєн … Ми випередили цей момент. Ми врятували цей світ. Людина добровільно обмежила себе у пересуванні. Вона зробила світ частиною своєї родини.
Розпач Андрія годі було передати. Ці люди фактично принесли себе в жертву. Їхня жертва стала їхнім сенсом. Але він не зміг би жити у такому світі. Цей світ уже досяг свого найвищого статусу. Андрієві ж хотілося знайти свій сенс. Можливо, він буде не таким досконалим, але це буде його ... особистий сенс ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2021
Завтра важливий день. Щось на кшталт зустрічі випускників через багато – багато років. Олексія поїдав неспокій і, якщо хочете, страх. Страх виявитися найгіршим. Але все по черзі …
Так, Всесвіт є багатомірним. Людина отримала можливість через доволі нескладні пристрої спілкуватися з собою ж у численних варіантах. Спочатку переписуватися. Потім стала можливою навіть короткочасна подорож у інший вимір.
На щастя, людина рідко схожа на себе саму. Великий відсоток найкращих найрозвинутіших світів відмовився від такого спілкування. Хтось зробив це з міркувань безпеки, хтось з міркувань непотрібності. Дійсно, навіщо озиратись назад?! Озиратись на гірший шлях? Для цього потрібні якісь мазохістичні нахили … Так склалося, що на заклик Олексія погодилися на зустріч лише його десять варіантів. Але навіть цих десяти варіантів було достатньо щоб пробудити неспокій потенційної меншовартості, недосконалості, недолугості. «Що, якщо я найгірший між ними?» Ця думка гризла безперервно.
І ось цей день настав. Олексій поставив собі за мету виявити момент початку відмінностей у кожному випадку. Для цього потрібно було поспілкуватися з кожним.
Одразу кидалося в очі, наскільки по різному вели себе оці різні Олексії. Впевнені успішні, очевидно, виставлялися на передній план, оголошували тости, жартували над новоприбулими. Ті, хто вважав себе гіршим (хоч, можливо, таким і не був) і мав намір «набратись чи позичити розуму», дистанціювався від надмірної активності. Хоч це звучало і дещо дивним – "набратися розуму у себе самого" …
Найближче розташувався Олексій Джинсові Штани … Назвемо його так. Вів себе стримано, але вигляд мав впевнений. Після недовгого спілкування стало зрозумілим, що суттєва зміна сталася ще у школі. Не даючи собі раду з точними науками, Джинсові Штани вирішив писати. Бестселерів, звичайно, на обрії не намічалося, але … Є читач, є гроші, є повага видавця. З особистим життя, як то кажуть, не склалося, але "творчі особистості не надто переживають через такі віражі долі" … Принаймні, він так вважав абсолютно відверто ...
По іншу руку найближче розташувався Олексій Посмішка На Все Лице. Тут все було найпростіше. Олексій її пам’ятав чудово, дівчинку з передостанньої парти. Усі соромилися, а вона на "свято армії" (чомусь так було прийнято) завжди дарувала саме йому подарунки. Це вражало. Вражала така сміливість … і трішки дивувала. У Олексія у той час голова вертілася завжди в інший бік. Інша справа – наш пан «Посмішка». Щось зрозумів, щось побачив? І, як виявляється, зовсім не шкодував. Щасливі діти, уважна дружина, спокійна праця … А … так … Ще будинок , газон, новеньке авто … Олексій щиро порадів своїй чудовій версії і рушив далі …
Що ж, наступним виявився варіант «Суцільний спокій». О, цей пан явно погодився на таку зустріч з якоюсь дослідницькою метою. Тут явно йшлося про певний період в університетському навчанні, коли замість наук про людину Олексій обрав науку про машини. Цей пан явно досліджував людей. Не переймаючись ні про що, не співпереживаючи …. Так, йому було цікаво. Так, йому було важливо. Ці усі емоції не виходили за межі наукового інтересу. Зовсім не дивно, що його покинула дружина. Уявіть собі: він її постійно досліджував. Більше того, описував потім прожите та протестоване у наукових журналах. Ні, краще вже спілкуватися зі штучним розумом. Олексій гучно видихнув. У цьому розмаїтті він явно почав почувати себе впевнено ….
Вишуканий чудовий костюм, спокійні очі, міцна рука … Назвемо, мабуть, нового співбесідника «Міцною Рукою». Це мабуть почалося ще з часів, коли Олексій серйозно займався спортом. Якийсь п’яненький молодик намагався приставати у автобусі до пасажирів. Він пам’ятав лише, що викинув його з автобуса аж надто сильно. Коли автобус рушив, чоловік залишився лежати на землі. Ця подія могла мати наслідком кілька варіантів... Вийти і спробувати допомогти? Вважати себе героєм? Відчути відразу до застосування не розуму, а фізичної сили? У випадку Олексія сталося третє. У випадку Міцної Руки – тривала армія, війна, знову війна. Зрештою, зараз бажання служити пропало. Але мав … величезну потребу у спілкуванні просто з хорошими, хоч переважно чужими людьми. А тут … важко сказати: чужими чи не чужими …
Отже, наступна версія. Зовсім, зовсім близька … Ах, так … Одружений з … Ніколи б не подумав. Навіть би не припустив … І що … Все чудово? Ідемо далі ...
Пан «Задумливі окуляри» просто вразив … Як, виявляється, якщо цю теорію дописати, можливе неймовірне наукове визнання ….
Лише один з Олексіїв навіть не намагався спілкуватись. Він просто кожному шепотів на вухо, чого їм у жодному випадку не варто робити у майбутньому. Як виявилось, він був найпізнішим серед них.
Ну що ж робити? Уперед. Більшість з цих ситуацій все ще можна поправити, дещо можна переосмислити ...
Олексія розбудив гудок телефону. Так, це був всього лиш сон. Але сон, у якому промайнуло життя, привіталося і попросило більше старатися ….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2021
Я сьогодні помітив, що немає в держави мети,
Відчував, щось не те, спорожніли думки і екрани,
Їм так хочеться кожному в щось іноземне втекти,
Їм здаються природніми ці облюбовані стани …
Нецікаве своє, діти в Лондон чи за океан.
А народ, що ожив, їм ввижається маревом, міфом.
Все життя навкруги мов розораний скіфський курган.
Мов зріднились давно із безсилим і кволим Сізіфом.
Ситі, зморені, тільки та втома оков,
В ній немає вдоволення праці, таланту наснаги,
Зовні наче блиститься, а ледь підніми той покров,
Там нікчема сидить за кермом сірячка – колимаги …
Так, Майдан завершився нічим, але як він горів,
Він зумів наші душі хоча б ненадовго відкрити,
Там народ наш ожив, потім знову раптово знімів,
Але він всім сказав: я народ, хочу дихати, жити …
Поміщицька сваволя. Олігархом затрута земля.
Хтось здалеку побачить, дух прочує, втікає за очі,
А в маленькому місті співає колядки маля,
Настають чарівні, ще ніким не розкрадені ночі …
Я сьогодні помітив, що немає в держави мети,
А держава – це ми, це не пліт, не чиновницькі сходи,
Може мрій не дано, щоб за ними у далеч іти?!
Чи пороблено щось, може інші чужинські народи?!
Кожен прагне чогось, кожен хоче чогось досягти.
Хто б таке відібрати спромігся у нас, в України?!
Все чужинське зірвати, своє на плече одягти,
І творити своє, розгрібати сторічні руїни …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2021
Величезний астероїд наближався до Землі. Усі спроби відвернути зіткнення виявились невдалими. Усі розрекламовані колись військові космічні програми були насправді ілюзією, відмиванням грошей з мінімальною ефективністю. Якісь мрії про лазерну зброю, розтиражовані у кіно висадки на поверхню … Це все не перетнуло межі між фантазією, художнім фільмом та хоча б мінімальною реальністю. Що стало цією реальністю? Здатність людини в умовах самопорятунку, виживання забувати про все. Державу, друзів, навіть сім’ї …. Щасливчики, що отримували смс – повідомлення про особисту цінність мовчки збиралися і зникали у темряві. У темряві, де високо у небі з’явилася ще одна невідома світла пляма, що постійно збільшувалася, наближаючись … Зовсім недавно такий сюжет можна було бачити на екранах кінотеатрів. Але тепер це було насправді.
Купки олігархів різних національностей окуповували підземні бункери, заповнювали їх продуктами, технікою, шукали фахівців відповідних спеціальностей. Лояльні служки перестали бути потрібними. Цінністю ставала людина, що щось вміє робити своїми руками і головою. Понівечена освіта продукувала дуже мало таких людей. Саме вони тепер отримували ці смс. На щастя, розуміючи щось, їх забирали разом з сім’ями.
Тисячі людей блукали міськими вулицями у пошуках інформації, координат найбезпечніших місць, підказок … Можливо, десь можна заховатись, перечекати? Але скільки перечекати? Місяць, рік, десять років … Полиці магазинів спорожніли. Перш за все хапали продукти, одяг, обладнання, зброю, … Людина готувалась виживати … Іноді навіть не розуміючи, що це означає …
Люди губилися … Але втрата одне одного лякала з кожним моментом все менше. Раніше чи пізніше? Мало хто зберігав за цих умов тверезий розум та віру … якщо не у когось, то хоча б у щось … Маріанна з мамою також опинилися самі у цьому вирі подій. Де усі штовхалися, змагалися, випереджали одне одного … Десь там у натовпі супермаркету загубився їхній тато, вступивши у суперечку за якісь речі … Місто просто спорожніло на очах … Більшість подалась у гори. Частина вирішила шукати печери у передмісті. Ще частина розташувалась у тунелях під землею.
- Мамо, потрібно шукати дядька Андрія. Він мусить щось з цим зробити.
- Маріанно, ти знову починаєш. З цим уже ніхто нічого не може зробити …
- Ти можеш мені хоч у такий момент повірити …
- Я не вірю. Але я погоджуюсь іти тепер туди, куди скажеш ти …
……………………………..
Інопланетянин сидів за невеличким столом біля ноутбука та купи паперів. Які йому насправді ніколи не були потрібні. Принаймні, за звичкою вдавав, що щось з ними робить. Насправді, як і побачила випадково Маріанна, екрани були позаду. Він не зводив з них очей. Потенційно можливі криві руху після різних варіантів зіткнень. Моделювання вибуху. Моделювання стану атмосфери ….
Астероїд наближався. Але він був таких розмірів і рухався за такою траєкторією, що навіть його друг Комп’ютер не бачив поки що рішення. Хіба що … якщо ризикнути усім.
В приміщення увійшло двоє. Це були його старі друзі. Ну так … хто як не його маленький друг опинився поруч у цей момент …
- Дядьку Андрію, ви мусите з цим щось зробити. Крім вас, більше немає кому …
- Якби я міг …
- Пам’ятаєте: світ варто рятувати навіть заради однієї людини. А тут їх мільйони таких … Добрих, справжніх, цікавих …
- Де ти вивчила ці слова?
- Не знаю. Я їх просто знаю.
…………………..
- Комп’ютер, ти знаєш, що цей політ може стати останнім як для мене, так і для тебе?
- Так. Але я перепишу всю свою програму до цього моменту на цей зовнішній диск, як ви на Землі це називаєте. І якщо ти залишишся живим, ти мене відновиш. Я вірю у тебе …
- Але якщо я не залишуся, то майбутні можливі покоління …. Тієї майбутньої цивілізації втратять тебе.
- Ти сам бачиш, хто може залишитися у цій майбутній цивілізації. Мені здається варто рятувати тих, хто зараз сам намагається врятувати свою сім’ю, своїх друзів … Ти бачиш, як багато таких людей. Ми сьогодні бачили, що роблять хлопці у Карпатах, як зорганізувалися французи і англійці під Ла-Маншем, як організовано і гарно все у підземеллях Парижа та Відня … Ми навіть допомагали сьогодні їм укріплювати їхні споруди, чим мало себе остаточно не видали …. Але їх мало таких. Переважно у бункерах зовсім інші люди …
……………………..
- Ви будете зі мною. Якщо мені не вдасться, я все одно матиму можливість перемістити вас у безпечне місце.
- Дядьку Андрію, ти все зможеш.
- Не називайте мене так. Від цього моменту я для вас Інопланетянин. Людина з дитячими фантазіями, неймовірною вірою і великою удачею. Дайте мені ваші руки. Борт 2.
………………………
- Сідайте у ці крісла позаду і добре затисніть захисні ремені. Вони далі закріпляться самі. В останній момент, коли я скажу, ви поставити руку на надпис, який наче повис у вас перед очима. Мовою древніх атлантів він означає «телепортація». Вона буде тривалою, але успішною. Комп’ютере, у нас залишилось небагато часу. Потрібно наздогнати астероїд і пристроїтися перед ним.
- Так, ми вже наблизились. Захисного поля мало б вистарчити. За моїми розрахунками, звичайно. Але я не впевнений, судячи з віку цього корабля. Я навіть не впевнений, що він зараз не розвалиться на частини.
- В любому випадку дякую за дружбу. Це честь для мене, що ти мене, Друже, обрав …
- І тобі дякую, Інопланетянине …
- Захват здійснено. Поле корабля охопило астероїд. Починаємо поступове гальмування.
- Чудово. Скільки часу потрібно, щоб завершити процес.
- 54 хвилини.
- Скільки часу до вибуху корабля за цих умов?
- 53 хвилини.
- Продовжуємо.
…………………………….
- Маріанно, я тобі не вірила. Та й як могла у щось таке повірити?!
- Побачиш, все буде добре.
- А з ким дядько Андрій постійно говорить?
- Я думаю, що це якийсь штучний розум. Може, робот. Але я бачу, що робот приносить себе в жертву, щоб спасти людей. Тоді він як людина …
- Не забудь зробити те, що сказав дядько Андрій. Бачиш надпис перед собою?
- Так.
……………………………..
- П’ятдесят друга хвилина, інопланетянине. Вибуху уже не буде. Корабель розплавиться десь через хвилину. Я і так не знаю, як ви, люди, витримуєте таку температуру.
- До зустрічі, Друже. Руку на надпис. Ми покидаємо корабель.
Три людські тіла раптом перетворились на різнокольоровий промінь світла, який дуже швидко залишив корабель. І саме вчасно. Розпечена лава – це все, що залишилося за мить від моніторів, обладнання, …. Все, що Андрій побачив вперше кілька років тому і що стало його другою домівкою. Для Комп’ютера це було життя впродовж багатьох десятків тисяч років. Але він вірив у свого друга. Вірив у новий початок. Колись його, Андрія попередник, не зробив такого кроку. Він вважав, що земляни не варті такої жертви. Зараз, дивлячись на своїх друзів, Комп’ютер щиро вірив, що Андрій правий. Рятувати планету потрібно навіть заради однієї людини.
………………………………..
Скеля лише здавалася позбавленою життя німою кам’яною спорудою, фантазією природи. Її гладка поверхня насправді була величезним екраном чи ілюмінатором вбудованого в неї корабля. Троє людей з’явилися нізвідки та з нічого. Та й навколо них нічого не було. Лише гладка блискуча поверхня. Дихати було чим. Про це зовсім недавно потурбувався Комп’ютер. Щось схоже на життя було там, за екраном. Каміння, пил, вітер, хмари, якісь руїни … Але це не була Земля. Ледь жовтий піщаний грунт, кавові гори, небо з синім відтінком ….
- Що це за планета, дядьку Андрію?
- Це Марс, Маріанно.
- А чому він не червоний.
- Він насправді зовсім не червоний.
- Тут зовсім нічого немає.
- Нам потрібно знайти квадрат управління. Шукайте, де хоча б щось є дивне на поверхні.
Зовсім гладка поверхня давала мало шансів на успіх. Але удача була в руках Маріанни.
- Дядьку Андрій, тут нічого немає. Але, коли я підходжу, то у мене на руках з’являється світло.
- Мабуть , це те, що потрібно. Світло, мабуть, шукає когось з геном атлантів. У мене він віднедавна є.
Інопланетянин підійшов до площадки. І дійсно, при його наближенні з підлоги піднялося крісло управління. Пульт управління мав лише два отвори, один з яких підходив для диску, зробленого Комп’ютером. На маленькому моніторі троє схвильовано спостерігали, чи їм вдалося врятувати свого друга.
…………………………
- Те, що я відчуваю вашу присутність, означає, що нам вдалося.
- Так, Комп’ютере.
- Ніколи в житті не робив подібних дурниць. Ой, люди, що ви зі мною зробили?
- Може, ти став трішки схожим на нас …
- Звідки у мене ця радість від вчиненого? І взагалі, звідки я знаю, що таке радість? Чому ця радість заповнює кожен біт моєї пам’яті? Інопланетянине, ти знаєш, що ми усі просто енергії … різні енергії …. Що це за дивна енергія у мені?
- Ти ж казав, що ти все знаєш, Друже … як бачиш, ні …
………………..
- Час повертатися додому.
- Цікаво, який він там вверху наш Дім тепер. Чи змінився?
- Маріанно, він такий, яким ми його робимо.
- Я хочу його робити кращим.
- Чуєш, Комп’ютере, у нашому товаристві прибуло.
- Я дивлюся на нашу планету і вона мені видається сьогодні такою беззахисною і слабкою. Видається мені маленькою дівчинкою, ще меншою, ніж я …
- Таку ж паралель колись побудував Комп’ютер, коли ти вперше побувала у нас на кораблі.
- Я вже колись була на кораблі?
- Так. Коли ми рятували твого друга …
- Там унизу шукає тебе твій тато. З ним все добре. А твоя мама щось надто довго говорить з комп’ютером. Я завжди за нею помічав незгасиму тягу до знань. За будь – яких умов.
- Хто як не ми знаємо, наскільки це важливо …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900883
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2021
- Маріанно, ти чому від усіх ховаєшся, а з дядьком Андрієм постійно говориш.
- Мамо, тобі видається.
- Ну так, видається. Ти щойно знову бігала показувати йому свої малюнки. Ще до того, як показала мені.
- Добре, я тобі поясню. У нього іноді світяться долоні. Це мабуть, коли він напружується. Думає про щось серйозне чи що … А ще він дивиться повз екран комп’ютера, коли працює за ним … У мене таке враження, що позаду його комп’ютера є ще один великий екран, який ніхто не бачить крім нього …
- От придумала. Тобі б писати фантастичні оповідання.
- А ще він іноді не натискає клавіш, а текст пишеться сам … Я одного разу це помітила …
- От я і кажу … Пиши оповідання. Навіть мені стало цікаво.
Маріаннина мама тихенько розсміялася.
- Мені видається, що він той, хто може мені допомогти. Ти знаєш про мого друга.
- Ти про Максима ….
- Так. Я сьогодні знову піду сидіти з ним у парку. Я йому розповіла про дядька Андрія і йому дуже цікаво. Він посміхається.
- Маріанно, ти знаєш, наскільки це боляче – повірити в казку, а потім розчаруватися … Може, не потрібно цього?
- Це все, що я можу для нього зробити.
……………….
Сьогодні у Львові раптом випав сніг. Його вже давно не було. Було б справді дивно, якби у Львові на Різдво та й не було б снігу … Максим вже не міг ходити. Лейкемія крок за кроком відбирала його сили, емоції, мрії … Тато з мамою, що так неймовірно колись тішилися його таланту гри на фортепіано, писати коротенькі та дуже щирі вірші, неймовірно швидко знаходити нових друзів, згасали поруч з ним, наче дві старі лампочки у парку … Хоч поруч з ним вони намагалися цього не показувати …. Розповідали йому якісь новини, свої придумані неймовірні успіхи, плани щодо лікування … Лікарі відмовились від якихось серйозних спроб ще кілька тижнів тому. Але … у Максима було захоплення. Яке у нього не міг відібрати поки що ніхто. На інвалідному візку його привозили до парку, де у нього було своє улюблене місце на лавочці. Тут його залишали самого на кілька годин. Тут він слухав птахів, дерева, вітер, спостерігав за іншими дітьми.
Тут він познайомився з Маріанною. Їй так само було десять років. Вона так само любила фортепіано. Вона так само любила цей парк. А можливо, просто намагалася так себе поводити. З якихось їй одній відомих причин … Уже сьомий день вона приходила в той самий час після шкільних уроків і сідала поруч з ним. У неї завжди було, що розповісти. Особливо, зараз.
………………………………
- Маріанно, ну що у тебе сьогодні цікавого? Малюєш? Знову проблеми з математикою? Не переживай. Може ти просто людина іншої науки …
- Ви бачите, що випав сніг … Різдво … День, коли все стає можливим.
- Так, я теж у це вірю.
- Я хочу вас запросити на маленьку прогулянку у парк. У мене там щодня зустріч з другом.
- Може, його там не буде сьогодні.
- О, ні … Сьогодні він точно там буде …
- Ти хочеш, щоб я щось зробив для твого друга?
- Мені здається, що все станеться само собою. Головне, щоб ви зі мною пішли …
- Ти знаєш, що я не можу тобі відмовити …
………………………….
- Максиме, привіт … Ти не замерз тут … Дивись, який сніг …
- Та ні … Мене чудово накрили …
- Я сьогодні не сама …
- Я бачу. Вітаю, дядько Андрію … Маріанна вірить, що ви чарівник. Я так щиро радий, що у неї є така казка.
- Навіщо ти мене видав …
Троє людей вже близько години сиділи в парку на лавочці. Вони розмовляли про дрібниці. Про сніг, про школу, про зниклих з парку горобців … Інопланетянин знав, що він мусить допомогти. Ці двоє вже давно стали частиною його Всесвіту. Тією частиною, де первинним є добро. Ще з першої розмови з Комп’ютером він знав, коли має право втручатися. Хоч мабуть знав це і раніше. Десь там глибоко у душі …
Команди були короткими і чіткими. «Глибокий сон». Діти миттєво заснули. «Борт 2».
………………………..
Ніхто у парку не помітив, як троє людей просто зникли. Сніг швиденько засипав покинуту лавку. Їх не було близько години. Цього було достатньо, щоб провести молекулярне оновлення тіла Максима. Весь цей час Маріанна тихо проспала біля крісла управління. На Комп’ютер таке видовище справило неабияке враження. Він навіть назвав це символічним актом. Але час було повертатися …
Першою озвалась дівчинка.
- Щось я сплю сьогодні. Начебто не було у мене такої потреби. Ой, Максиме, а вже пів на третю. Скоро прийдуть за тобою батьки. От бачите, дядьку Андрію. Ми проговорили півтори години, а цього ніхто не помітив. Ще й якась лавка мокра … Подивіться на Максима. Він постійно був блідим. А зараз у нього чудовий колір обличчя. Такий, як у мене.
Дівчинка скористалась мобільним телефоном як дзеркальцем.
- Максиме, ми тебе залишаємо. Я постараюсь вмовити дядька Андрія прийти ще раз. Правда?
- Звичайно, Маріанно.
Неподалік з’явилися Максимові батьки. Чомусь цього разу вони вирішила прийти дещо швидше. Можливо, через сніг. Можливо, через Різдво. Яке так чи інакше хочеться провести разом. Маріанна побігла назустріч своїй мамі, що теж з’явилась неподалік. Інопланетянин щез зовсім непомітно. У нього як завжди останнім часом були свої аж надто далекі справи.
Радісний вигук батьків заставив обернутися усіх. Максим ішов назустріч. Впевнено, спокійно, посміхаючись …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900506
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2021
Різдво без Снігу. Спокій, вечір і зірки.
Уже пішли мої колядники.
І знову обіймають мов стрічки,
Думки, думки, думки …
Різдво – це завжди крок вперід й назад,
Час озирнутись на прожиті заметілі,
І не турбує сум’яття принад.
Міста і села …. Білі, білі, білі …
Різдво без снігу. Щось тепер не так.
Вітер мовчить. Щось сам собі замислив
На чудернацькі виступи мастак.
Замовкли щось мої хористи ….
Здається, всі тепер на наш чекають крок.
Що скаже чудернацька та людина?
Впаде у сон, помчиться до зірок?
Знайде свої підстави і причини …
Тому й Різдво. Тому і щось не так.
Все складно, не біжіть за простотою.
Мине неспокій, хаос чи бардак ….
Надходить час, щоб бути нам собою …
А ось і сніг. Не струшуйте його.
Це мов окраса днів життя мого.
З дитинства лист, що прилетів раптово.
Люблю моєї заметілі мову …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2021
Це так незвично майже після п’яти років відсутності повернутися у рідне місто. Місто, яке завжди дивувало, наповнювало спокоєм, впевненістю, бажанням чогось нового. Так, щось змінилося … Не могло не змінитися … Ще більше стандартних нових споруд замість двохсотрічних будинків … Які комусь не надавались під ресторани, бари чи магазини … Ще більше поруйнованих фасадів, балконів … Але все ще витягували свої гнучкі тіла лебеді над філармонією, вростали в землю старі фортечні мури, насуплено дивились кам’яні лицарі зі стін будинків … І дуже суворим був погляд левів під муніципалітетом … Удома … Хоч де тепер його дім? Комп’ютер каже, що його дім тепер Всесвіт …. Щонайменше, Сонячна система. Яку слід оберігати, шанувати, розвивати. Щоправда, його попереднику це не вдалося. Дивлячись, як люди знищують один одного, він дозволив їм розпочати ядерну війну … яка відкинула планету у розвитку на тисячі років назад. І не лише Землю. Її доля виявилась не найгіршою. Позбавлений сенсу існування, Зеус, так його звали, відмовився від молекулярного оновлення і припинив своє існування природним шляхом. Для нього Земля не стала домом. Можливо тому, що він не жив між людьми.
……………………..
У Андрія колись була чудова робота. Справді, навчати студентів не може бути поганою роботою. Спілкування з молодими людьми, не обтяженими досвідом виживання в примітивному світі хабарів, удавання, підлабузництва … При цьому робити це різними мовами, у різних державах, з різними поведінковими евристиками аудиторій.
Цього разу стався цікавий випадок. Близько десятка дипломатів обрали Львів місцем важливої дискусії про долю біженців-утікачів на території Угорщини. Питання полягало у тому, чи повертати їх назад у Сирію, Лівію та Еритрею, чи надати Угорщині серйозну фінансову підтримку для їх розташування, адаптації та медичного догляду. Додавало проблем небажання самих угорців утримувати цих людей. Лише дуже значна сума могла вирішити це питання. Погодилися брати участь у такій зустрічі дипломати Японії, Фінляндії, Індії, Польщі, США та сусідньої Словаччини. Україна мала стати гідним посередником та генератором ідей. На превеликий жаль, за таємною домовленістю уряди Угорщини та України домовились, що зірвуть цю зустріч. Та ще й іноземні дипломати домагалися, щоб переговори постійно вів лише один ведучий, щонайменше тричі змінюючи мову спілкування. Зовсім випадково Андрій опинився у центрі дискусії щодо вибору такої людини. Та ще й до того, володіючи статусом колишнього російського в’язня, сам того не розуміючи, опинився у статусі дипломатичної жертви. Заступник міністра просто ткнув пальцем у нього і розвернувся до дверей. Ось вам і уся вітчизняна дипломатія ….
На щастя, вибір було зроблено ідеально.
- Комп’ютер, прошу оновити бази цих шести мов, які мені будуть потрібні. Також необхідно адаптувати відмінності вимови. Це можна зробити дистанційно?
- Так, у тебе в минулому був досвід спілкування більшістю з цих мов. Це буде зробити нескладно. Складністю мабуть є здатність цих людей спілкуватися у потрібній тональності та з достатньою витримкою. Поки що це видається нездійсненим. Жоден з них не має наміру погоджуватися на фінансування.
- Що ж, ми скористаємося фактором несподіванки. Я буду повторювати переклад англійською. Але користуватимусь кожною з мов по черзі. Крім того, я спробую не нав’язувати їм свою думку, а наблизити їх позиції до єдиної спільної.
Після надмірно короткого лаконічного представлення Інопланетянин зайняв своє місце ведучого. Він очевидно відповідав зараз за цим столом своєму табірному прізвиську. Ніхто крім нього і не здогадувався, наскільки це відповідало реальності.
- Kono isu o toru koto ga dekite kōeidesu (Це честь для мене зайняти це крісло). Я дозволю собі розпочати японською, оскільки це мова народу, що першим на собі відчув жах ядерної зброї. Це вдвічі важливіше для мене, оскільки я є представником народу, який найкраще у Європі знає, що таке радіаційне забруднення. І я є представником народу, який ось уже який рік перебуває у стані війни з в кілька разів більшою державою. І якому вдається вистояти у цій війні завдяки допомозі інших держав. Я прошу вас першим висловити позицію від імені уряду Японії щодо надання допомоги біженцям на території Угорщини.
Зважаючи на честь бути першим та з почуття взаємної поваги японський дипломат висловив свою згоду на фінансування. Можливо, це було зроблено у цілковитій впевненості щодо відхилення цієї пропозиції менш багатими іншими країнами – учасниками.
- Mamy bardzo trudną przeszłość, ale mamy wspaniałą przyszłość (У нас надто складне минуле, але у нас чудове майбутнє) . Так сьогодні говорять розумні поляки та українці. Чи вижила б Польща як вільна нація, якби її біженців на початку Другої світової у Британії та інших країнах не зустрічали як братів. Чи був би у неї шанс на відродження. А що, якщо таке знову повториться … І хтось вирішуватиме таке ж питання щодо поляків? Co radziłby w tej sytuacji najbardziej czcigodny ojciec Kościoła, Jan Paweł II? (А як порадив би вчинити у цій ситуації найповажніший отець з відомих у церкві Ян Павло Другий?)
Спогад про Яна Павла Другого був теж суттєвим чинником. Другу битву було виграно.
- Ukraina on tänään Suomi kahdeksankymmentä vuotta sitten. [i](Україна сьогодні є Фінляндією вісімдесят років тому)[/i]. Чи не так? Ви чудово знаєте, як опинитися сам на сам з десяток разів сильнішим ворогом. І ви виграли цю війну. Ви всьому світу довели свою силу. А сильний допомагає слабким. У цього його ще більша сила.
[i]Чи з прихованих сентиментів до України, які завжди мають представники Північної Європи, чи з бажання ще раз наголосити на величі своєї нації фінський дипломат після роздумів та короткої консультації теж приєднався до групи підтримки. [/i]
Усі повернулися в сторону американця. Цікаво, що він заговорив українською.
- Я ніколи не зустрічався з вами раніше в Україні? Скажіть мені, як почуває себе людина у вільному світі після російської тюрми?
- Новонародженим, шановний пане.
- Ми не мали наміру фінансувати цей проект. Але ви мене переконали у тому, що це не можна називати просто проектом. Кожне людське життя є неабиякою цінністю. Я думаю, що ви це надзвичайно добре розумієте. Чи варто рятувати планету, якщо більшість на це не заслуговує?
Андрій вже чув це запитання. Йому просто терміново потрібно було поспілкуватися зі своїм другом.
- Комп’ютер, як це розуміти? Звідки у нього це запитання?
- Я просто стараюся допомогти. Можу я щонайменше щось йому підказати.
- Ясно. Дякую.
Це була зовсім маленька пауза, яка виглядала як обдумування запитання.
- Так варто. Навіть заради однієї людини.
- От бачите, і у мене так само промайнула така ж думка. Ми приєднуємося до ініціативи шанованих дипломатів за цим столом.
Битву було виграно. Нехай для людини з його можливостями це можна розглядати хіба що першим кроком, але у цьому першому кроці було аж надто багато символізму.
Посірілий чиновник, чиє завдання Андрій так неочікувано виконав на відмінно, покинув приміщення, навіть не обмінявшись з ним поглядом. Дипломати залишали місце своєї праці з гордо піднятою головою та відчуттям виконаного обов’язку. Україна отримала шість надважливих потисків рук. А Андрієві не залишалось нічого іншого, як прошепотіти: «Ти вчасно, Комп’ютере. Я і не знав, що ти збираєшся мені постійно допомагати».
- Ну що ж, може це початок дружби між людиною та штучним розумом?! Чи ти вважаєш, що це неможливо?
- Навряд чи я той, для кого ще існує слово «неможливо».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900372
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2021
Це мало б бути швидко і жорстоко. А що ще міг заслужити собі в очах цих озвірілих до незвичного і незнайомого людей виходець з далекого ворожого європейського міста. Який посмів зі зброєю в руках захищати свою землю. Який чомусь вирішив, що вона його, коли на берегах Москви вирішили, що все навколо їхнє. Він зараз пам’ятав лише своє прізвисько. Це прізвисько допомагало вижити, допомагало все ще почувати себе людиною. Інопланетянин … Так, саме так його називали друзі за незгасиму віру в незвичайне, космічне, світле. Своїми чудернацькими історіями він не раз рятував їх від повного психологічного виснаження у російській тюрмі. Та й мабуть рятував і себе самого.
Глумлячись над ним, тюремники видумали покару за невдалу втечу - скинути його серед льоду на далекій півночі. «Ти ж кажеш, що "інопланетянин", тож хай вони тебе і рятують …». Обрали особливе місце, де температура опускалась до мінус п’ятдесяти. Що ж, у нього залишалось за таких умов не більше години часу. На останні думки, на останні фантазії …
Парашут приземлився швидко і якось несправжньо. Вітер одразу видер його з рук. Чи був сенс кудись рухатись? Холодна біла пустеля … Щоправда, зовсім далеко виднілося пасмо чи то високих льодовиків, чи то навіть гір … . «Іди …», - почувся голос. «Іди, поки можеш».
Тіло почорніло, брови вкрилися льодом, вилиці вже не могли рухатись.
Але чорне, ледь живе, воно все ще крокувало цим чужим холодним снігом до пасма гір. Він би мав давно упасти, замерзнути, перетворитися на уламок криги … Але чуже, наче не його я рухалося повільно, але впевнено.
Після шести годин цієї абсолютної нереальності Андрій, а саме так звали його насправді, опинився біля гірського схилу. Дивним чином пасмо гір нагадувало український герб …
Андрій підійшов до нижнього краю цієї незвичної конструкції. Він все ще зміг зрозуміти, що перед ним раптом з’явилось щось на кшталт великого вікна чи то порталу.
- Я вітаю тебе, Інопланетянине. Здається, так ти сам себе називаєш. Залишилося пройти невеличкий тест. Я хочу познайомитись з тобою ближче, перш ніж ти перейдеш межу між твоїм світом і моїм. Хоч я здогадуюсь, як ти відповідатимеш на мої запитання.
«Подумки хіба що», - це було все, на що спромігся Андрій. Тіло вже давно не було слухняним та придатним для спілкування.
- Чи варто рятувати планету, якщо більшість не варта цієї планети?
- Планету варто рятувати навіть заради однієї людини.
- Який є найдорожчий людський скарб?
- Знання і любов.
- Але ж нові знання перекреслюють попередні?
- Без старих знань немає нових.
- Що є найважливішим завданням людини?
- Постійно запитувати себе про це …
- Я не сподівався на такі відповіді. Вони кращі, ніж я очікував. Заходь. Мій світ тепер і твій. Мене можеш називати Комп’ютер.
Андрій наче увійшов у кам’яну стіну, не зробивши для цього жодного зусилля. Великий зал чи то з білого мармуру, чи з якогось невідомого йому матеріалу відкрився перед очима. Це було надзвичайно фантастично і неочікувано. Безмежна кількість екранів. Кілька крісел у центрі. Нічого, що б нагадувало пульт управління. Шкода, що у нього не було жодного шансу вижити і навчитись користуватись цим.
Він вже змирився з цим фактом. На щастя, помилявся.
- Твоє тіло уже не функціонує. Ти потребуєш молекулярного оновлення. В кінці приміщення є камера. Прошу лягти у неї. Які можливості ти б хотів для свого оновленого тіла?
Андрій виконав усе, як йому було сказано. Шанс вижити став реальністю. Але заради чого? Ось це «заради» і мало б дати відповідь на питання про функції.
- Я б хотів повернути здоров’я для цього тіла. Крім того, зробити його невразливим для хвороб та пошкоджень. Я звичайно не знаю, чи це можливо. Було б чудово, якби у мене з’явилась здатність лікувати інших. Я б також хотів мати знання про цей корабель та Всесвіт.
- Я захоплений твоїм вибором. Склад твоєї крові буде дещо змінено, але це не змінить твоєї людської суті.
Камера закрилась. Андрій відчув, як його свідомість немов комп’ютерний файл перемістилась з одного місця на інше. А потім повернулася назад.
З лікувальної камери піднявся зовсім інший чоловік. Ні, це все ще був він, Інопланетянин. Тут не змінилось нічого. Але новий гнучкий розум дивився на світ як на працю для рук своїх і свого друга Комп’ютера. Якого, звичайно, не видно, але який, як виявиться пізніше, не підводить ні в чому.
Долоні рук при напруженні виблискували фіолетовим промінням. Цією енергією можна було лікувати людські хвороби. Залишилось повернутися у свій далекий рідний світ - в Україну. Бо як ж без нього. Але з цим взагалі не було ніяких проблем.
- Борт 2, злітаємо. Пора додому.
- Вітаю з новим народженням. Може, спочатку облетимо орбіту?
- Ні. Я надто давно не був удома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900089
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2021
А що таке ота сьогодні Україна,
Поділена між кланами царьків,
У звуках, в барвах все ще солов’їна,
Та не пробуджена ключами журавлів …
Одним вона вже зовсім нецікава,
Іншим вона ніколи не болить,
Лиш одиницям у серцях заграва,
А більшість просто спить …
Брехня й безглуздя дорогих екранів,
Прикра банальність горе – співаків,
Біда не в тім, що втратили тональність,
Біда, що не чіпає душу спів …
Біда не в тих нікчемних президентах,
І не в цинічності народних воротил,
Біда у тих, що риються в портретах
Старих позбувшись, то нових горе – світил …
Чуже нікчемне прагнення вклонитись,
Віддати волю власну в батраки,
Так Україні щастя не добитись,
То там на півночі такі горять зірки …
А тут улесливість, покора не в пошані,
Тут навіть слово кривиться на це,
Добробут із таким не ходить в парі,
Тут не ховають від людей лице …
Народ землі цієї любить обирати,
Любить на віче мовити своє,
Чужак це все збирався поламати,
Зламав, скрутив, та в серці стукіт б’є …
Ти чуєш: з кожним роком голосніше,
Вже половина видерлась й мовчить,
Їй Україна справжня важливіша
За ту ворону, в небі що летить …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2021
Ціла епоха надаремно,
І не додалось ні на крок,
Де війн, насильства темна бездна
Там не злітають до зірок …
Про космос мрії на папері
Записані у страти день,
Крок до ракет в есересері
Лиш після табірних пісень …
Якщо там хтось у ніч злітає,
Сотий, двадцятий долетить,
На мить думки людські вражає?
Тільки на мить, бо більшість спить …
Чудово грають на екрані
Чийсь не існуючий сюжет,
Сховались мрії у стакані -
Висить Висоцького портрет …
Ми теж колись такими були …
Чому колись? Такими є.
Чуже таке мабуть забули.
Створили щось таке своє.
Актори, що не гріють душу,
Учителі, що вже не вчать,
Чинуші, що брехати мусять,
І несунів пекельна рать …
Вже наче і слабка покара
За те, що ріжеш правду в віч,
Минулого чужа примара
Ховає день і робить ніч …
Як вибратись з тієї ночі,
Порвати писаний нам текст,
Своє в чужі казати очі,
Незатишно нам, де протест …
Отак століття обернулись
Тої російської тюрми,
Що ми самих себе позбулись.
Творімо світ, де саме Ми …
* [i]на фото радянські танки у Празі [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2021
Вже відома чудова машина,
Що читає прожитий сюжет.
Розриває людину клітинно,
Крадькома зачепивши портрет …
Ось мольфарка, картині два роки,
У руках квітка мов смолоскип,
Очі дивляться в далеч широко,
Чути часу пронизливий скрип …
Повернула очима у небо,
Доторкнулась до хмари немов,
І штовхнула ту хмару від себе,
Шепотіла комусь про любов …
Ось надмірно зрадлива Стажинська,
Малював її геній Жерар,
Трішки львівська і трішки паризька,
Скільки впало від погляду й чар …
Обіймала наліво й направо,
Зневажала любов і красу,
Шепотіла: «люблю величаво,
А насправді минулому мщу» …
Савічевська вражає очима,
Так старався для неї Льофлер,
В чім старання такого причина,
Сперечаємось ми дотепер …
Це тепер прочитати нескладно
І немає у нас каяття,
По блюзнірськи це все і негарно -
Так вриватись в минуле життя …
Звідки взялось в майбутнього право
На минулого болісний суд,
Що свої вже покинуло справи
На минулі діяння й красу ...
Ми не зможемо жити й любити
Так, як це їм вдавалось колись.
Це все інше. Це може боліти.
Друже, краще помовч. Зупинись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2021
Дві тисячі двадцять перший.
Вітаю, черговий верше!
Вітаю, холодний друже,
Тобі поки все байдуже ...
Ти нас ще не чув, не бачив,
Не знаєш про наші хиби.
Хтось скаже, вітаю, старче?!
Та ти молодий ще ніби ...
Не з тих лодиряк понурих,
Не з тих лінюхів похмурих,
Тепер тільки вибухові,
У діях, у вчинках, слові!
І буде стократ нового.
Біда, хто всього боїться!
І носа ховайте свого,
А то НЛО насниться ...
А ми тепер бу́демо інші,
По іншому станемо жити,
Змістовніші стануть вірші,
Учитимуть нас любити ...
...........................
Спинити врешті в світі війни,
Урятувати від хвороб,
І оживити сіл руїни,
І наше прагнення свобод …
Щоб не тьмяніло синє небо
Від перепалів і отрут,
Не було соромно за себе,
Не панував обману спрут …
Скільки тих вершів у людини,
Скільки не знайдених містків,
Зникають у лісах тварини,
Та й мало стало тих лісів …
А так будинки і квартири,
Напої, їжа, барахло,
Немов планети дезертири
Сиплем отруту в джерело …
Десь там доглянуті і милі
Ідуть малята в перший клас,
А потім ніжаться на хвилі,
А завтра за вікном Парнас …
Чудово, тільки за порогом
триває в Сирії війна,
І Україна просить Бога,
І ще країна не одна …
Від біженців не видно обрій,
Тож у Європи новий біль,
Щоб не впустити кволих, хворих
В якісь Бретань, Прованс чи Лілль …
Чомусь не може зупинитись
Той жах, що «кожному своє».
Бути нормальним, досить злитись?
Світ за вікном життя ВДАЄ …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2020
Чого просити в Миколая?
Наснаги, розуму, терпіння.
Ну це вже справжні будні раю,
Надмірні ці мої хотіння …
Чого просити в Миколая?
В житті людському добрих статків?
Просити те, чого не маю,
Менше за газ, низьких податків?
Ну це вже вище ми сказали,
Без того іншого немає,
А може десь високі бали?
А може, знати, що не знаю ...
Шкода шановного старого,
Бо тих забаганок за обрій,
І біля кожного порогу,
Боїшся, ще й не вгодиш кожній …
А може просто розуміння,
Що ми давно самі вже винні,
Самим собі, свої хотіння
Пора віддати Україні …
Дивитися кудись з порогу,
Заглянути кудись у небо,
І вирушати у дорогу,
Забувши про дрібну потребу …
Брехню геть вигнати із хати,
Улесливість прогнати в шию,
Не брати дурнів в депутати
Вчи Миколаю, дай надію …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2020
Як серед тої сірості людської,
Серед підступності і лестощів пустих,
Коли ніхто не знав в житті такої,
І не згорав в шаленстві мрій простих …
Чому була дарована за гордість,
Чому була дарована за спів,
Чому була одному наче хворість,
А іншому лише принесла гнів …
Чому була оцінена високо –
Дорожче навіть за людське життя,
Чому тобою гралися пророки,
Чому нема за тебе каяття?
Як серед тої хмурості людської
Стоїш неначе споконвічний мур,
Якщо не знав в житті колись такої,
Таке життя складається з тортур …
Чому така прекрасна і велична,
А іноді жорстока і лиха,
Чому буденна й небуденна звично
У сні приходить, і у сні стиха …
Як ти така, чому ж тебе так кличуть,
Чому назвали іменем людським,
Придумали і казку, й думу, й притчу,
Ти є усім, а іноді нічим …
Бо в цьому є твоя таємна велич,
Що ти з дрібного робиш раптом все,
Своїм теплом пів світу наче встелиш,
Пів світу мріями про тебе оживе …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020
Кудись далеко заховали його слово,
І не читаючи, а просто як покару,
Так наче під життя поклали дро́ва
Якогось марнослова чи нездари ...
Колись від того страшно так боліло,
Ставав по зросту начебто солдат,
А зараз лиш в душі ніяковіло,
А в серці не гопак і не набат ...
Колись старався гарно так сказати,
У кольорах розкинути пейзаж,
А зараз лінь і снігу накидати,
Не той тепер сюжет і антураж ...
Образилось на все це дійство Слово,
"Це ж світ тепер для мене каземат",
Замовкло десь глибоко гонорово,
Сховало свій разючий компромат ...
Світ посірів без фраз, думок яскравих,
Йому, людині, може й все-одно,
Лишився скрип невидумок іржавих,
Не витримали небо, став, вікно ...
Тепер на світ дивився крізь діру?
Кричить у розпачі: "так сіро, що помру"!
І "небо" більше не духовний світ,
А тільки відблиск стоків і боліт ...
Знайшов, звільнив і вже немов король,
А щойно був нездара, дурень, троль,
От тільки десь думки занапастив,
Слова красиві, та весь зміст перекрутив ...
Бо гідне Слово лиш між друзями живе,
Друзів нема, то слово вже криве,
Он Розум ходить, Совість, ось Любов,
Зустріли Слово. - Будь здорова! - Будь здоров!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020
Намиколаїлись ...
Та сумно так в душі.
Тому і пишуться прості вірші.
Уранці незнайомцю, незнайомці,
В обід чужим веселим дітлахам,
Навіть коту, що муркотить на сонці
Сказати треба щось людським вустам ...
Від подарунків вже звільнились руки,
Немов би ноша впала з твоїх пліч,
Уже забулись колись часті завірюхи,
Запанувала тиха українська ніч ...
Намиколаїлись ...
Пробач раціональність
І ти такий захмурений щодень,
Дивуюся, де та оригінальність
Щезає, як приходить інший день ...
Чому такі яскраві і величні
Робимо свято із життя на кілька днів,
А потім знову злі, безвольні, звичні
І не яскраві для своїх синів ...
Намиколаїлись ...
То може б так і далі,
Схопивши долю міцно за кермо,
Життя крутити радісно педалі,
Обмиколаєне якесь було б воно!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2020
Йдучи вулицею, ти вже не почуваєш себе самотнім. О, так. Яке щастя )))) … Прощавай самотність. Ім’я, прізвище …. Якби ж то лише … Місце роботи, найближчий друг … Все світиться на невеличких екранах поруч з головою об’єкта … Так, саме об’єкта. Людина поступово з індивідуальності перетворилася в об’єкт вивчення, відслідковування, дослідження, поширення вірусу чи небажаного знання, … Іноді система сама обирала, що тобі слід бачити сьогодні. Слабка людська психіка часто здавалася від такого навантаження і людина утікала у цілковите усамітнення. Що для системи теж з часом ставало проблемою і … людина голосною музикою, кадрами з фільмів жахів чи просто повторюваним тисячі разів одним і тим ж сюжетом примушувалася вийти у людне місце, щоб попасти у камери інших таких самих об’єктів.
……………
Потрібен Вірус. Система вбивала людство, тому … необхідно було першими убити систему. І це вбивство могло б стати одним з найморальніших вчинків в його історії.
……………….
Його звали Ікей. Чому так? Про це вже мало хто навіть здогадувався. "І" – це мабуть скорочення від англійського intelligent (розумний), а "К" – це мабуть від crush (у значенні штовханина, суперечка) … Але у його ситуації ця суперечка ніколи не набувала рис відкритості. Якщо він почував себе у чомусь правим, він не намагався одразу когось переконати в своїй правоті. Чи з друзями, чи з ворогами, це завжди було рішення, що приходило до іншої сторони само, безпосередньо. Уявіть собі, що ви стовідсотково переконані у чомусь і раптом вам приходить повідомлення з невідомого джерела або у вигляді реклами з незаперечними фактами протилежного. Якщо це був хороший друг, він одразу комунікував з Ікеєм і ставав ще більшим другом. Якщо хтось ховав правду у собі, для Ікея така людина більше не існувала. Це загострене до країв прагнення істини перешкоджало його кар’єрі, особистому життю, позбавляло комфортного щодення. Але може саме це і було для нього комфортним? Цим питанням задавався не один …
Ідея вірусу була проста. Вірус завантажувався на носій у конкретному тілі людини. Він оживав лише тоді, коли ззовні з’являвся запит щодо якоїсь з папок, чия назва хоча б якось вказувала на приватність збереженої там інформації. Наприклад, це могло бути «фото дружини», «фото дітей» чи «тільки для мене». Як тільки такий запит мав місце, вся особиста інформація конкретного виконавця системи викидалася для користування першої тисячі осіб. Через годину – перших ста тисяч осіб. І т. д., якщо у цій інформації був якась уражаючий цифрового чиновника зміст.
Зрештою від виконавців Ікей перейшов до замовників. Це було вражаючим, що дозволяли собі ті, хто вимагав абсолютної відкритості від суспільства.
Ніхто не знав, що робити далі. Система перестала працювати і ставала загрозою для безпеки людини.
Ікей проводив свої дні у роздумах щодо свого вчинку. Він був єдиним, хто міг це зупинити. Але чи була у цьому потреба.
Лія, його найкращий друг, завжди приходила на допомогу, навіть не підозрюючи про це. Це особлива риса характеру найкращих жінок цього світу. Не відаючи про це, вони рятують його.
- Ліє, чи варто себе ховати від інших?
- А хіба я надалі ще буду я, якщо я щось не заховаю?! Мрія, сумнів, біль, спогад???
- Але ж, якщо цього не ховати, то інші можуть тобі допомогти?
- У чому?
- Реалізувати мрію …
- Або її украсти?
- Забути …
- А може я не хочу забути.
- Пережити твій біль …
- Якщо його поділяти з іншими, він може стати ще більшим …
- Але ж тоді людина перестає бути самотньою?!
- А може вона тоді перестає бути людиною …
- Що ти маєш на увазі?
- А як же ж кохання … Це тремтливе ніжне почуття, до якого нікого не можна пускати, поки воно не дозріє …
- А хіба таке ще є … ?
- І хто тобі тільки додав першу букву імені від слова «розумний» )))
- Як бачиш, я прийшов до тебе, щоб запитати … А здатність запитати – це риса «розумного» …
- Все ж таки чудово, що є вірус і мені є що ховати.
На цьому дівчина вже остаточно не стримуючись розсміялася.
Ікей поспішив додому. Він розумів, що вірус є недостатньо сильним. Доступ ззовні потрібно було повністю закрити. Систему слід було знищити остаточно. Але для цього спочатку потрібно було переконати людей. Його розмова з Лією була найкращим інструментом досягнення цієї цілі. «Ліє, пробач. Я украду твої думки».
[i]Фото з художнього фільму "Анонім".[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898622
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2020
[i]Я бачив сон. То був не зовсім сон:
Яскраве сонце згасло і зірки
Блукали гаснучи в одвічному просторі
Без променів і напрямку; Земля закрижаніла
Крутилася сліпа, чорніючи в безмісячній пітьмі.
Джордж Гордон Байрон
[/i]
Так, не за хліб. Не за воду. Не за території. Людство ніколи не могло передбачити, що найдовша, найжорстокіша війна в його історії буде війною за фотони.
Що поробиш, коли гасне Сонце. Гасне тоді, коли ніхто цього не очікував. Гасне, хоч ніхто не може цього пояснити. А точніше, ледь жевріє десь там у далині. І променів достатньо на мізерну кількість рослин. Так, є багато рослин, які бояться прямих сонячних променів і люблять тінь. Більше того, вони фільтрують повітря. Калатея, папороть …
Але такі рослини не формують достатньої кількості вітамінів, таких необхідних людині. А, отже, як виявилось, не достатні для виживання людства. Тому почалася битва за висаджування рослин на поверхні. У пошуках останніх променів, найвдаліших найзахищеніших ділянок поверхні, де ще якось акумулюється сонячне тепло та світло, людина почала переходити межі добросусідства. Почала вести себе агресивно. Все це отримало бридку назву «виживання» …
Не менш суворим випробуванням ставав холод. Він теж додавав у агресивності.
Почали вимирати дикі тварини. На арену життя виходили так звані падальники.
Люди намагались рятуватися, сховавшись у глибинах океану або під землею, де тепло буде зберігатися довше всього. Адже ядро Землі буде все таким же гарячим. Вони вірили, що навчаться вирощувати рослини і тварини в таких умовах. Енергію можна було отримувати за рахунок ядерних реакцій та геотермальних джерел.
Так і мало статись. Але поступово сформувався поділ на сильніших і слабших, а найпривабливішим варіантом було не створити, а відібрати в інших.
Це приводило де величезної кількості аварій, стимулювало хаотичне виверження вулканів, хімічне забруднення поверхні, непридатність для життя раніше оптимальних і найбажаніших схованок.
Мовчазна депресивна більшість кидалася хаотично з одних сховків в інші, стаючи все меншою і меншою. Агресивна меншість, володіючи ресурсами та нехтуючи людським розумом, спочатку почувала себе доволі непогано навіть у такому світі. Але поступово було зроблено відкриття: гроші, влада, старі технології без науки поступово перетворюються у ніщо.
Планета гинула, втрачаючи будь-які ознаки здорового глузду та віри у будь-що.
………………….
Поруч пролунав сильний вибух. Андрій може б і не звернув уваги на цю звичайну подію останніх днів, якби не дитячий крик. Маленька дівчинка років восьми, зірвавшись у прірву, поступово скочувалась все нижче і нижче. Що там унизу? Цього взагалі не було видно. Але Андрій не міг так просто здатися. Потрібно було якось допомогти.
Так, йому було все байдуже. Абсолютно все байдуже. Не мало значення ніщо у майбутньому. І ніщо у минулому. Але не це. Але не цього разу.
Дівчинка полетіла стрімко униз. Єдиним шансом її врятувати було стрибнути вслід не гаючи ні секунди. Що чоловік і зробив. Мабуть у нього просто не було кращої перспективи на найближчий період життя, як спробувати хоча б ненадовго врятувати чиєсь життя. Чиєсь важливіше життя.
Дівчинку звали Лізою. Чоловік став умить дядьком Андрієм. Хоч мабуть міг би отримати будь-яке інше ім’я, прізвисько, стати просто ніким, але так було зручніше їй.
……………….
Тож, вони вирішили. Ідемо до ядра …
……………………..
Дві дивні закутані постаті з факелами у руках рушили в напрямку центру землі. Дрібні проходи поступово ставали ширшими. Іноді важко було побачити, що ж там на склепіннях височенних печер. Іноді їх супроводжували ледь помітні тіні невідомих жителів підземель. Але вогонь факелів їх миттєво відлякував.
У них не було з собою ані значних запасів їжі, ані суттєвих запасів води. Вони йшли з безвиході. Розуміючи, що це подорож в один напрямок. Та й там позаду, здавалося, вже нічого не чекало на них. Водночас, радіючи повітрю навколо, земному теплу, тиші …
Дівча вже так не тремтіло та й настрій в обох дещо піднявся. Ставало очевидним, що, чим нижче вони опускались, тим ставало тепліше. Пояснень для цього вони не мали та й не надто переймалися у цей час поясненнями.
Найважчими були третій та четвертий день, коли віра поступово пропала, а з нею разом танули примітивні харчі. Тоді друзями ставали цікаві розповіді, спогади, навіть нашвидкуруч придумані казки.
Дівчинці було біля восьми років, тож доводилось дивуватися її витримці та силі характеру.
- Чи десь ще будуть зелені кущі, дерева, … ? Чи десь ще буде добре ранкове сонце і теплий південний вітер?
- Я не знаю, Лізо.
- А що тоді життя, якщо немає цього всього. Чи десь ще будуть інші люди – добрі, веселі, усміхнені?
- Я не знаю, Лізо. Але я вірю, що там, куди ми йдемо, буде Хтось. Цікавий, добрий, дружній … Інакше все, що ми робимо, позбавлене будь-якого сенсу.
- Позичте мені частинку вашої віри.
- Бери майже всю …
Але на сьомий день перед очима сміливців відкрилась неймовірно велика печера з майже червоним чи то небом чи то стелею, по якій в різні боки наче хтось жбурнув чи розсипав незнайомі рослини з зовсім незвичним забарвленням цвіту та пелюсток. Світ поступово ставав фіолетовим, темно-синім, бордовим … Але дихати стало легше.
Це виглядало дещо дивним, але вони поступово втрачали необхідність говорити. У цьому дивному світі люди отримували здатність читати думки один одного чи навіть внутрішні переживання. Чиєсь хвилювання одразу передавалось іншому. Магнітне поле ядра змінювало не лише рослини, водні потоки, а й самих людей … Вони ставали наче ближчими одне одному.
……………………….
Це було і страшно і цікаво. Навколо зібрався цілий рій якихось неймовірних незвичайних істот. Вони не скидалися на дикунів з віддалених островів Океанії, як колись це вважалося традиційним розповідати на уроках історії. Усі ці люди видавались значно більше заглибленими в себе, ніж зацікавленими в подіях навколо. А можливо так лише здавалося. Раптом Андрій і Ліза зрозуміли, що вони намагаються спробувати контролювати їх внутрішньо, через думки. І навіть почали дещо боятися їх. Навіть думка Андрія про саму можливість застосувати силу, обороняючи себе і Лізу, заставила гостей злякано відступити убік. Складалося враження, що у цих людей була повністю відсутня агресія.
Вранці на них чекала ще одна несподівана зустріч.
Це були невеликі динозаври еораптори. З опорою на задні ноги, з короткими передніми кінцівками … Швидкі та, як вважається, всеїдні … Однак за найменшої активності Андрія, що приготувався до захисту, динозаври почали утікати. Це вже ставало просто фантастичним. Андрієві та Лізі не треба було боятися цього світу. Цей світ боявся їх.
…………
У цьому світі можна було б жити. Але щось не давало спокою.
Поступово це щось ставало все більш зрозумілим. Це був чужий світ. Тут можна було б вижити, але неможливо було б стати щасливим.
Потрібно було продовжувати свій шлях до ядра.
Річка з розпеченої лави і жахала і притягувала до себе. Але вони відчували, що їм дуже потрібно на інший бік. Двоє ящерохвостих, упіймані нещодавно місцевими людьми, мали б їм допомогти. Слід було б спробувати.
………………..
Андрій та Ліза не вірили своїм очам. Величезний мегаполіс простягнувся на десятки кілометрів у них під ногами. Неймовірні незнайомі літальні апарати, височезні не схожі ні на що раніше будинки притягували своєю вичерпністю і довершеністю …
Гостей помітили …
До них наближалося кілька аеромобілів. Поява невідомих істот та ще й верхи на ящерохвостих тут явно вважалася небажаною. Цей світ вражав своєю впорядкованістю, раціональністю, спокоєм. А тут такі негаразди …
Роботизовані поліцейські не надто церемонились з прибульцями. На них очевидно дивились як на нижчих істот з ворожими намірами, а не як на братів по розуму.
Ящерів було приспано і відправлено назад.
Людей ж помістили в абсолютно стерильні білі приміщення. Доля видавалася загадкою з не надто передбачуваним розв’язком. Та й навряд чи був сенс переконувати у чомусь роботизованих виконавців чиєїсь волі. Андрій лише вірив, що хтось обов’язково спостерігає за цим здалеку, а тому залишався незначний шанс на бодай якийсь порятунок. Ліза перелякано забилася в кутик кімнати і навіть не намагалася опиратися цій новій небезпеці. Люди почували себе нікому не потрібними піддослідними тваринами.
І ось нарешті їм вдалося побачити тих, хто залишався за кадром. Надзвичайно висока струнка жінка років тридцяти увійшла у кімнату Андрія. Її емоційний стан видавав абсолютний спокій, що мимоволі передалося йому. Великі голубі очі спостерігали за ним з цікавістю і водночас без неї. Було зрозуміло, що вона вже бачила таких людей чи то пак вивчала їх. Вона була здивована здатністю людини знайти їх у глибинах планети. А можливо, і чимось іншим, поки що невідомим Андрієві. Першим заговорив Андрій. Хоч це більше було схожим на обмін думками.
- Якщо не можете залишити дівчинку тут, відправте її назад. Вона цікава, добра, позбавлена агресії. Вона може стати органічним членом будь-якого суспільства. Вона не порушить вашого спокою.
- Ви, люди, надто пізно думаєте про своїх близьких. Ви будуєте світ, де виживає сильніший, а потім плачете за тими, кого знищили по дорозі.
- Правда у тому, що люди різні. І багато хто обирає інший шлях.
- Так, я знаю. Але більшість їх спалює, вбиває, знеславлює, не помічає … Ви знаєте, що ваш тип загинув. Залишилося кілька сотень, може десятків?
- Я це передбачав. Тому я вважав гідним провести останні дні, рятуючи когось кращого за мене.
- Це варто поваги. А чи варто рятувати одного, піддаючи небезпеці сотні, може тисячі?
- Якщо йдеться про дитину, так ….
- Чому ж тоді людство там нагорі закривало очі на тисячі вмираючих дітей в Африці, сотні загиблих мало не щодня у військових конфліктах?
- Тому що мій розум і масовий розум різні. Тому що такі як я ніколи не могли сильно вплинути на той масовий розум, який так чинив.
- Ви хочете сказати, що у вашому світі індивідуальність, окрема людина позбавлена впливу. Її слухають через те, куди чи кому фактично вона належить, а не через те, хто вона є і що вона говорить. Чи це не є видом рабства?
- Боюсь, що переважно так.
- Тоді ви так і не перестали бути феодальним суспільством. Ви так ніколи і не були вільними.
- У нас були спроби, окремі держави, окремі періоди …
- Так, я знаю … Вас проведуть до Лізи. Ви можете бути разом. Але це суспільство навколо – воно не для вас. Ви тут чужі. Його цінності вам чужі. Ми не знаємо, що з вами робити …
………………….
Космічний корабель поступово набирав швидкість. Андрій, Ліза і кілька десятків андроїдів, які мало чим різнилися з тими, кого ми звикли називати людьми, вирушили на пошуки нового світу … Світу, який став би рідним не лише для них, але й кількох сотень занурених у сон представників земного людства. Тих, кого підземна раса атлантів вважала гідними продовжувати життя. На жаль, так сталось. І це рішення вважалося чи не найбільш гуманним з усіх.
[i]Фото: https://valentineboot.wordpress.com/tag/%D0%B1%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%BE%D0%BD/[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898460
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2020
Наскладали на спину всього
І зігнулись від того старече,
Небо вмилось немов спляче тло,
Посміхалось чуже, не до речі ...
Стільки всякого там дріб'язку,
Подарунки, похвали, усмішки,
Все накидано валом в мішку,
Без поваги якось в перемішку ...
Щось важливе глибоко в очах,
Що й не виймеш так просто на люди,
Це ж неспокій, морока і страх,
Ще почнуться якісь пересуди ...
Що ж ти тягнеш десь там на шнурку?!
Цього всього нікому не треба!
Як поясниш йому, диваку,
Лиш у справжньому дійсна потреба ...
Лиш у щирості справжня любов,
Удавання, погорда безглузді,
Геть здирайте той сірий покров,
Скільки можна блукати в безлюдді ...
Ой, дивіться, вони вже стрункі,
Молоді і безмежно щасливі,
Голоси стали чисті, дзвінкі,
І ці миті тепер надважливі ...
Фото з сайту zahid.net
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2020
Ти така нерозумна, людино,
Ти безглузда, ти просто сліпа,
Помиляєшся ти без упину,
Без натхнення будуєш міста ...
І що з того, що вище і вище,
Вже схід Сонця торкнувся межі,
Тут були парк, садок, пасовище,
А тепер скло, бетон, міражі ...
Йдеш по місту колись, заблудився,
Та знаходиш дорогу назад,
Я не бачу, де я народився,
Тут з бетону і скла водоспад ...
Та ж воно не співа, не говорить,
І зі мною разом не мовчить,
Ця бездушність лише тараторить,
Ціла вулиця згасла і спить ...
Чи так важко від сонця і вітру
Заховати минуле у скло,
І минулого вічну палітру,
Для дітей і батьків джерело?!
Ні, не склалось, безглузда споруда
Заступила собою зірки,
Не будинок, руїна чи буда
І не зрине така крізь віки ...
Хтось колись
Без і сум'яття і болю
Розіб'є це на клапті й шматки,
Чи пишатись такою нам роллю?!
Ось такі назбирались думки ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2020
Андрій зручно розмістився біля центральних моніторів. Шлях від планети Світлих до планети Обраних більшість вирішила провести у сні. Але Андрієві хотілось знайти відповідь на просте запитання: де на цих планетах його дім? Чи та, яку він щойно покинув … ? Чи та, куди він так швидко і нерозважливо дав згоду переселитися … Щось на кшталт вибору між Спартою та Афінами? Можливо й так, але у дещо пом’якшеному варіанті, але з набагато суворішими наслідками.
Що таке планета Світлих … Мабуть, варто починати з того, що жителі планети так себе назвали самі. Все почалося з проблем вибору … Як чинити вибір? Якщо на основі співчуття, співпереживання, дружби, любові, то, без сумніву, ви обираєте шлях світлих. І не зовсім важливо, що, рятуючи одного, можна втратити сотні … І не зовсім важливо, що об’єкт любові не заслуговує такого почуття … І не зовсім важливо, що хтось може просто поглумитися над вашим співпереживанням … Ви обрали світлий шлях … І вам його дотримуватись.
Зовсім інші шляхи обраних … Обрані приймають рішення розумом. Емоції на мить замовкають. Обрані люблять, коли переконані у любові у відповідь. Обрані рятують, якщо врятованих буде більше, ніж рятувальників. Обрані шанують конкуренцію. Виграє конкурентна любов, конкурентна дружба. Обрані не тратять часу на дітей, що не виправдовують сподівань батьків. В крайньому разі такі діти можуть захотіти переселитися на планету світлих. Обрані живуть заради науки, заради успіху та гармонії. Щоправда, ця гармонія набуває аж надто симетричних форм. Стало звичним, що у сім’ї обраних хтось з членів є андроїдом. Це стало комфортним. Справді, ось де справжня перспектива передбачуваності, наукового успіху, щоденного сприятливого для роботи спокою.
Андрієві довелося пройти шлях обраних від аж надто обтяженого розрахунками народження до дозволу покинути планету. Так, у нього все було чудово з ДНК. Так, він мав захоплюючі перспективи у музиці, фізиці та програмуванні. Але він постійно обіймав чужого собаку, що дратувало його батьків. Але він надто голосно висловлював свої емоції у грі з чужими дітьми, що дратувало батьків чужих дітей. І власне відсутність любові у сім’ї призвели до того, що він надто часто почав робити помилки у математичних задачах, а його алгоритми стали позбавленими впорядкованої логіки. Його програми працювали, але його вчителі не могли зрозуміти чому. Він грав на фортепіано не чужі твори, а свої власні, не зазираючи у ноти і навіть не намагаючись надавати їм традиційного звучання. Зрештою, він почав впливати на інших дітей, а тому чужі батьки забороняли своїм дітям гратися з ним.
Але прийшла юність і він запропонував сусідській дівчині замість спільного перегляду фільму та спільної комп’ютерної гри у кімнаті утекти до моря, дивитися на зорі … і о безглузда дитино, витратив усі наявні у нього гроші на величезний букет квітів. Який зробив сам … потративши на це години …
З часом це викликало глумливий сміх у батьків дівчини, а також насмішку над його батьками, які не змогли виховати розумного і перспективного члена суспільства. Обраниця його серця чи то з переляку, чи то з відмінного виховання теж брала участь у такому повчальному шоу. Тож вибору не було …
Андрій дивився у монітор і прокручував у пам’яті події свого дивакуватого життя. Хоча, чому дивакуватого? Можливо, просто життя …
Планета світлих йому видавалася якоюсь зеленою, майже неживою … Залишалося вже зовсім небагато часу до приземлення, але слідів техногенності, промислової активності було дуже мало. Де ж ви, світлі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897697
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2020
І де ж у космосі ота своя планета,
Якщо ми на Землі такі чужі,
Руйнують сни не люди, а портрети,
Щодень не мрії, а прозорі міражі …
І де ж у космосі у кожного планета,
Що кожен кожному не рідний, а чужий,
Минулого яскравості протерті,
Майбутнього схилились стелажі …
Де ще так радісно шепоче ніжне море,
Де так п’янять джерельних вод ключі,
Де ще небес романси неозорі,
Де ще так пахнуть домом калачі …
Куди, кому, за що це все віддати,
За чим нестися в марну чужину,
Вже й клаптя на Землі нема де стати
Щоб не вподобався безумному кому …
Але ж шукають очі рідні очі,
Стискаєш пальці найріднішої руки,
Своє шукаємо у небі серед ночі,
Не можемо свого ми там знайти …
Бо тут воно, де чваниться байдужість,
Улесливість розсілась за столом,
Оббрехана десь за порогом мужність,
Ріжуть дерева в соте за селом …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2020
В подвір’ї грались хлопчаки,
Ото донбасівські забави,
Як заболіли кулаки,
Ногами взялися до справи …
Хлоп’я валялось на траві,
Тож закидали в ніч камінням,
Гуло від болю в голові,
Так хлопець виховав терпіння …
Вже скоро юності поріг,
Пішов у Берії корнети,
Війна спинила цей пробіг
І мужність виплела сонети …
Рукою мокрою від сліз
Тих, що попали під багнети,
Життя не злазило з коліс,
Його укинуто в поети …
Вже досить справи кулаку,
Складались в голові дурниці,
І оди слались вожаку,
Хоч більшало тих сліз в криниці …
І диво дивне відбулось,
Дививсь, як горді в ніч ступали,
Вже не писалось, не клялось,
Колишні зорі в прірву впали …
Кричав кудись, ви ж не праві,
Життя насправді прагне світла,
Покірно плелись злидарі,
Лишалась сірою палітра …
Думав сховатись між зірок,
Між фантастичними світами,
Життя підносило урок,
Жило красивими думками …
Пішов до тих, що владоможці,
Може здавалось, ними є,
Не знав, що справжні переможці,
Між тих, хто у тюрмі гниє …
Дізнався. Що ж, така наука,
Не кожному її пройти,
Тепер на світ дивитись мука,
Бунтують пам’яті струмки …
Левко додав, мабуть, до слова,
Додав, мабуть, своє Олесь,
Яка чудова тепер мова,
Як світиться поет увесь …
Омріяна для всіх свобода
Нарешті в двері ввірвалась,
Такі слабкі ті межиброди,
Та Україна відбулась …
А що ж поет?
Кричить про сонце,
Про смак душевного тепла,
Ледь – ледь видніється віконце,
Але фантазія жива …
Зринають в космос зорельоти,
Людина прагне доброти,
І в тисячне, в десяте, в соте,
Ще оживуть його мости …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020
Іноді буває важливим
Щось коротке зовсім і легке,
Не дозволь собі бути примхливим,
Не зламай, не вкинь ... воно крихке.
Іноді буває неможливим
Зупинитись й подивитись вслід,
І це щось стає холодним, мстивим,
Це уже прощай, а не привіт ...
Оминаєш, що є справжнім дивом,
Назбирав, а що в тому живе,
Тут усе, що прямо, майже криво,
Та ж воно насправді не твоє ...
Ухоплюсь рукою за краєчок,
Вже горю, але не відпущу,
Ви мені пробачте мою втечу,
Не від вас. Від того, де я сплю ...
Іноді буває важливим
Руку ухопити на льоту,
І своє ласкаве тихе диво
Я єством своїм всім затулю ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020
Ти не впустила зорі у кімнату,
Тобі тих зір здавалось забагато,
Не захотіла між ними літати,
Чи ти така, як я собі хотів?
А я не міг собою іншим стати,
І іншим іменем тебе назвати,
За що ж тепер мені себе карати,
Тобою я кохання замінив ….
У сні тебе я буду цілувати,
Піснями долю стану обіймати,
Але чомусь це мов осіння злива,
Що не минає, а я так просив …
Ти десь пішла за буйними вітрами,
Не за моїми друзями – піснями,
Моє кохання не вважала дивом,
Яке я в серці своєму згубив …
Я міг би кращим другом твоїм стати,
Я міг би мабуть всім для тебе стати,
Та мабуть будемо тепер блукати,
Не там, де я з тобою так хотів …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897203
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020
Зачекалася калина ясена у полі ...
І сердилась, і мирилась, та такі в них долі,
Їм б не гніватись на себе, разом з вітром гратись,
Та для цього треба було б навпіл розламатись ...
Може ясен обернеться в полі вільним птахом,
Понесеться в даль широку без краплини страху,
Там знайде забуті чари і тоді вітрами -
Обіймуться десь навіки своїми тілами ...
Чи калина зашепоче і дівча озветься,
У вишивану сорочку швиденько вбереться,
Прибіжить до того лісу, ясена обійме,
А той ясен наче хлопець за руче́ньку візьме ...
Хтось комусь дарує щастя, виткане нитками,
Хтось комусь дарує пісню, писану словами,
Не дай, Боже, прихилитись не там головою,
Та лишитися калині у полі чужою ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2020
Зима прийшла, такий порядок,
Записано приходити зимі,
У неї геніальний спадок
Від інших зим, що вже німі ...
Морозити поснулі душі,
І розум теж, що знову спить,
Злякались на стільцях чинуші,
В нас гамірно, як морозить ...
Вкраїнці то така порода,
В мороз хапається за ум,
Та тільки оживе природа,
То в українців знову глум ...
Чи через те, що хлібороби,
Чи то надмірна доброта,
Так любимо свою свободу,
Що час від часу сліпота ...
А скільки вже сплелося болю
Від тих минулих наших зим,
Тих славних, що любили волю
До глибини своїх клітин ...
Може у нас лишилось мало,
Може здолав їх часу плин?
Може вороже хитре жало
Десь там ввіткнулось поміж зим?
Та ні, завжди достатньо краплі,
Чи спалаху вогню душі,
Віддали іншим власні граблі,
Готуємо свої вогні ....
[i]фото з ресурсу zahid.net[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2020
Так, я звичайно люблю осінь,
Я тої осені боржник,
Люблю її барвисті коси,
Якось до кіс тих серцем звик ...
А тут зима ... її не люблю,
Це наче жінка без тепла,
Її кохаю і голублю,
Але ж сердита, зовсім зла ...
І квіти їй не подаруєш,
Хіба що покладеш на сніг,
І вітру сповідь не почуєш,
Втечеш, ображений на всіх ...
А потім раптом не боїшся,
Бредеш щасливий між ялин,
Зимо, ти дуже рідко снишся,
Кілька омріяних хвилин ...
Коли ти ніжна і красива,
Коли терпляча і м'яка,
Коли уся в стрімких поривах,
Закохана у дивака ...
І обіймаєш, і цілуєш,
На кожне свято свій наряд,
Може, мої думки почуєш,
Зайдеш у мій зимовий сад ....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2020
- Це листя …. Подивіться, як воно гарно танцює. А яку чудову музику хтось підібрав для цього танцю … . Вони розлітаються в боки, а потім він її наздоганяє і цілує … Це так захоплююче. Мені цікаво, чи ви теж це бачите?
- Ви знаєте, а я більше дивлюсь на музикантів. Ці гілочки і вітер … вони вдаряються, ковзаються … нам не чути цих звуків. Але якщо прислухатися дуже-дуже сильно, то можна почути … Це ж трішки інша музика. Якби ж можна було зробити трішки голосніше …. Але у них, мабуть, дуже суворий диригент.
- Так ви музикант?
- О ні … Я, можна сказати, фантазер. Лише на відміну від інших фантазерів, мені за мої фантазії ще й платять гроші.
- О, тоді я теж така фантазерка.
- А може ця наша розмова теж лише фантазія? Якщо так, то зараз до нас підійдуть і попросять вийти з залу. Ми перешкоджаємо слухати концерт.
«Відійдіть, відійдіть, дайте замести», - почулося позаду.
- Ну от, ви ж бачите, ми на концерті.
Жінка посміхнулася. Її глибокі карі очі не зводили погляду з незнайомця. Неймовірно струнка фігура, плавність рухів, жвавість видавали у ній або танцівницю, або щонайменшу жінку, закохану у танець. Раптом наблизившись до чоловіка, вона провела рукою по його щоці і ніжно поцілувала. Це була лише мить. Єдина дуже коротка мить. Далі жінка повернулась і швидкими малими кроками рушила до виходу з парку.
- Зачекайте, чи можна мені вас розшукати?
- Я буду рада ще одній зустрічі з вами …
…………
Чи можна знайти людину у сучасному над міру хаотичному і над міру швидкому світі? Якщо не знаєш про неї нічого … Якщо навіть контури обличчя у пам’яті є не чіткими, а все, що пам’ятаєш, це очі, голос і смак поцілунку. Вона мабуть танцює. Є театральні фото, є групові фото танцювальних секцій. І можна спробувати її намалювати. Але чомусь не виходить. А може це лише здалося. А може вона вчитель, архітектор, лікар … Невже представники цих професій не бувають настільки ж красивими?! Звичайно, що бувають. Ще й як бувають …
Це був вечір. Чому ж це був вечір?!
Можливо, вона живе неподалік від парку? Тоді варто тут прогулюватися вечорами в надії її зустріти. А можливо, вона тут опинилася зовсім випадково … . І десь сьогодні блукає вуличками Франківська, Ужгорода чи Києва? Але ж ні … Вона не вперше спостерігала за цими неймовірними осінніми танцями у парку і це очевидно. Вона десь тут, поруч …
Чоловік усоте вирушив у свою щоденну подорож повз університет, у парк, уверх до Політехніки … На жаль, вже вкотре мандрівка завершилася нічим …
…..
Як іноді гарно грають актори Заньковецької. Буває, звичайно, що гра видається механічною, чужою, видається просто грою. В той час, як має бути життям на сцені. Але іноді справді зачіпає … Захоплює, запалює … наче свічку тепла у душі. І тоді дивишся, слухаєш … не зводячи очей, не помічаючи поруч нічого. Раптом поруч хтось заговорив …
- Я теж дуже люблю цю виставу. Я вас спочатку не впізнала. Але тепер точно упевнилась, що це ви. Я попросила обмінятися місцями вашого сусіда справа …
- Мила панно, це ви?! Це справді ви. Я вже знаю напам’ять кожен клаптик землі у парку нашої зустрічі. Бачите, як я його тепер називаю. Я так і не зміг вас забути.
- Як бачите, я теж не забула. Але давайте помовчимо. Справді чудова вистава.
…………
- Мені здається, що люди іноді роблять безглузді вчинки. Вони зустрічаються і чомусь бояться нової зустрічі.
- Може, люди бояться бути щасливими? Може, вони бояться вкрасти у себе чудовий спогад, який сам по собі вже є щастям …
- Чому ви так вважаєте?
- Бо це велика відповідальність. Щастя – не келих з вином. Келих розіб’єш і позбираєш уламки скла. А щастя розіб’єш і доведеться збирати уламки людського життя.
- Тоді щастя слід робити зі сталі чи граніту?
- О, ні … його слід робити з любові. Дайте вашу руку.
- Беріть і вже не відпускайте …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2020
В голові Робіна вирішувалася напрочуд проста оптимізаційна задача.
Якщо я веселий, усміхнений, доброзичливий, об’єкти тато і мама завжди поруч зі мною, нікому не потрібно нікуди раптово поспішати. Система повністю укомплектована, іншими словами впорядкована. Це означає, що так себе потрібно вести. Але в певний момент вони виявляють мою гру. А, отже, нещирість. І все-одно кудись поспішають. Отже, потрібно знайти оптимальний розподіл поведінки. Процесор миттєво вирахував оптимальну за Нешем модель. Рівновагу було досягнуто.
Те ж саме відбувалося на дитячому майданчику. Спочатку підхід спрацював. Але потім для Робіна почало відбуватися щось неможливе і неочікуване. Діти чомусь гралися з тими, хто вів себе не завжди дружньо та усміхнено. Виявилося, що справа не лише у родинних зв’язках. Що є щось дивне і незрозуміле, що вони між собою називали дружбою.
Що з цим робити, Робін не знав.
Раптом він відчув на собі уважний погляд дитячих очей. Це була Ліза. Ліза чомусь завжди гралася поруч з ним. Дивно було почути це від шестирічної дитини, але висновок дівчинки спантеличив Робіна.
- Ти хочеш сподобатись усім. Так не буває. Діти усі різні. І дорослі усі різні. Чи не краще просто знайти друзів, яким ти будеш потрібен, не зважаючи на те, який у тебе сьогодні настрій.
Операційна система Робіна намагалася включити цей алгоритм у його щоденну модель поведінки. Не дивно, що Робін час від часу зациклювався наче звичайна комп’ютерна програма. Адже нераціональність змоделювати практично неможливо. Діти навколо на це просто не реагували. На щастя, такі збої швидко минулися.
З того часу пройшло десять років. Робін стояв під дощем, не звертаючи уваги на маленькі краплі, що ледь-ледь торкалися його обличчя. Вчора так робила Ліза. Вона посміхалася цим краплям, так як вона іноді посміхалася сонцю, вітру, хмарам. Навіщо посміхатися тим, хто не оцінює твою поведінку і не приймає на її основі якихось рішень?! Робін вирішив, що це теж можна формалізувати. Є макро-взаємодія і тут треба подобатися. А є мікро – взаємодії. І тут панує хаос. Він називав це мікро – частинки людських емоцій. З ними дати собі раду було надзвичайно математично складно.
...
Пожежа все ближче підбиралася до робота та дівчини. Палаюча підлога не залишала шансів на те, щоб пробратись до будь-якого з виходів. Єдиним шансом було вистрибнути на залишки напівзруйнованого другого поверху. Робін би міг це зробити самостійно, але не разом з Лізою. Але чому він цього не робить? Самозбереження? Власний порятунок? Що це? Робот посміхався …
- Що з тобою, Робіне? Ми горимо? Чому ти посміхаєшся?
- Я не знав, що таке дружба. Я не знав, що таке любов. Тепер я знаю. Виявляється, потрібно бути самим собою, якимось особливим. Ти особлива. Незвичайна. А тому ти для мене важлива. Важливіша за мене самого.
Для найвдалішого пружного кидка було необхідно, щоб згоріли усі неметалічні покриття на ногах робота. Вони стримували пружність ніг. Високо піднявши дівчину над головою, робот чекав, поки вогонь зробить свою справу.
- Робіне, що ти робиш? Ти гориш.
Крик і плач дівчини не справляли на нього враження. Тепер це була машина. Машина вирішувала оптимізаційну задачу: у який момент потрібно зробити вирішальний кидок? Коли він настав, руки і ноги робота спрацювали синхронно та вправно. Тіло дівчини було закинуто на виступ другого поверху майже на віддаль десяти метрів.
- Робіне, ти гориш …
...
З тіла її друга залишився лише пружний металічний каркас.
Все, що встиг робот, це відправити їй коротке електронне повідомлення, яке вона прочитає завтра. І яке мабуть не одразу зрозуміє:
«Дякую за те, що зробила мене людиною, маленька дівчинкo з дитячого майданчика» …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020
Рік 4001 … Він видався звичайним. Таким, як колись комусь із сучасників 1001, 2001-й, … Справді, що у ньому особливого … 10111, а саме таким було ім’я нашого героя, крокував вздовж стіни майбутніх. Потрібно сказати, що це була лише незначна остання частина його імені, але людям початку другого тисячоліття важко збагнути, що когось можна називати числом, що не поміщається на одну сторінку. Але такі вже невід’ємні атрибути проблеми перенаселення.
Десять сто одинадцять проходив вже четвертий квартал стіни майбутніх. Під товстим склом можна було побачити сплячі тіла дітей, дорослих і навіть людей зовсім похилого віку. Тобто тих, кому в момент переривання життєвої активності було близько ста п’ятдесяти років. За дітей вирішували батьки, за цілі сім’ї іноді лише хтось один. І тоді таке рішення ставало справжньою драмою для інших членів родини. Втрачалися друзі, цікава робота, можливо, перше кохання. Ніхто точно не знав, що буде там далі через сотні чи навіть тисячі років. Іноді сім’ї не мали нащадків і тоді серед активних членів родини не було жодного, хто б мав юридичне право перервати цей іноді тисячолітній сон. Щоправда, кілька днів тому було прийнято «закон про гуманність». Це дещо змінило правила. Тепер будь-яка людина могла у такому випадку прийняти рішення про пробудження. Якщо вона звичайно мала відповідний статус.
10111 добре знав, де і коли зупиниться. Тут у самому куточку стояла самотньо дівчина. Біля неї було порожньо. Складалося враження, що її наче відділили від сім’ї. А можливо, у неї просто нікого не було. Великі карі очі наче пронизували кожного, хто намагався у них зазирнути. Стрункість, гнучкість, навіть неприхована нестримність тіла явно видавали такий ж характер. Ця дівчина була тут на цій своєрідній сцені явно не на своєму місці. Видавалося, що вона ось-ось зробить крок і зійде з екрану. Але цього не ставалося уже майже два тисячоліття. Її образ використовували як зразок для інших, як рекламу чудової технології. Як це не жорстоко, але документи дівчини було знищено свідомо, щоб не виявилось раптом бажаючих її оживити. Як уже було сказано, правила змінилися.
10111 поспішав. Він подав усі документи ще учора. Але страх чергової зміни правил заставляв його прискорювати ходу. Ну ось … залишилось ввести код доступу та підтвердити власний статус. Так, статус був потрібний. Він означав, що 10111 має достатні обсяги системної пам’яті, що гарантують йому та його вибору виживання у цифровому світі, а також організм не містить жодних невідомих науці збудників хвороб.
Не дивно, що дівчина довго приходила у себе. Можливо навіть, що її трохи налякав образ невідомого їй чоловіка. Справді, як виглядав той, кого ми так і не описали. Тонкі стиснуті губи, зовсім безволоса голова та обличчя, датчики для контролю стану зору, очищувач повітря, вбудований у руку проектор відеотелефону, … Крім цього всього, 10111 стояв на рухомій дошці і давно відвик від подорожей пішки. Такий малорухомий спосіб життя мав би зробити його доволі млявим та повним чоловіком. Але цього не сталося, так як раціон людей давно чітко контролювався електронною урядовою системою. Харчування було визначено проблемою національної безпеки ще тисячу років тому. Обличчя нашого героя не видавало жодних емоцій. Та й чи було це можливим після десятків курсів з основ раціональної поведінки.
Дивлячись на такого своєрідного джентльмена, у своїй першій реакції дівчина не змогла втриматись, щоб просто не розреготатись. Її голосний сміх викликав щасливий шок не лише у 10111, а ще й у десятка таких ж любителів прогулюватись алеєю живих. Через якусь мить все ж дівчина занепокоїлась.
- Хто ви? Де моя сім’я? Котрий зараз рік? Чи ви взагалі людина?
Говорила вона англійською, щоправда більшість слів вже давно вважалися своєрідними анахронізмами. Але доводилось відповідати так, щоб бути зрозумілим. 10111 коротко наче умову математичної задачі виклав Мішель, а саме так її звали, усі факти одразу. Не було ані сліз, ані слів докору. Та й кому вони могли б адресуватися. Дівчина явно вирішила, що спілкується з комп’ютером. Хоч обличчя її виглядало доволі нажаханим, вона спробувала говорити цілком спокійно.
- Виглядає так, що ви наче мій рятівник. Проте … я не зовсім розумію. Ваша поведінка свідчить про вашу абсолютну раціональність. Більше того, маю великий сумнів, що ви маєте уявлення, що таке закоханість чи навіть дружба. Дивлячись на вас, я слабо собі уявляю, що у цьому світі фізична близькість жінки та чоловіка ще мають хоч якийсь сенс. Тоді навіщо я вам?
- Коли ви пізнаєте цей світ, то будете вражені його передбачуваністю. Людина знає все про погоду, про реакцію свого організму на дощ чи сніг. Система визначає, що їй їсти чи вдягнути, щоб бути здоровою. Система визначає талант і навіть може його розвинути. Іноді знання можна просто отримати як пластинку додаткової пам’яті у голову. Якщо щось стається навіть умовно нелогічне або не передбачене, це викликає сотні дискусій та обговорень, пробуджує прагнення суспільства до існування. Нестандартність, нераціональність … Це наче втрачена солодка ілюзія. Люди не вміють бути щасливими, не вміють відчувати.
- Що ж … тоді у мене перші прохання. Чи можу я сама собі приготувати смажену картоплю, салат зі свіжих помідорів та огірків та напитися чорної запашної кави.
- Я не знаю таких страв, але я впевнений, що ми вирішимо разом цю задачу. Не зважаючи на те, що я уже отримав кілька штрафів від системи за неадекватну поведінку.
- То може ми просто почнемо з цього, що знімемо з вас усі оці датчики та зійдемо з цієї рухомої дошки. До речі, а де дерева і кущі?
- Цей старовинний спосіб продукування кисню не працює вже давно. Але є невеликий заповідник, де такі природні катаклізми ще трапляються.
- Я шокована, пригнічена і налякана. Але не переможена. Давайте почнемо з цього, що ви вже не 10111, а наприклад Рей. Як вам таке ім’я?
- Я не заперечую. До речі, нам не зашкодить зупинитись на десять і дві десятих хвилини. Я вже не в стані йти. Дивно, але після тисячоліть, проведених у сні, ви зараз у кращій фізичній формі, ніж я …
- Добре. Дивіться, яке яскраве сонце над нами. Хоч його вам не вдалося змінити.
- Насправді це не сонце ….
- Мовчіть вже краще … Ходімо смажити картоплю …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896542
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020
Ми залишаємо на потім своє безмежжя почуттів,
Ми ж щирі, юні, безтурботні, що нам поспішність диваків,
Туманів сум завжди розтане, дощів безликість пропаде,
В очах глибоке і незнане, а там якось воно буде ...
Ми залишаємо на потім своєї ніжності роман,
І кожна мить - це ціни, ціни ... який обурливий дурман!
Під звуки інтернет - мелодій такі ж буденні і легкі,
Це час для нас повільно ходить, насправді це якісь стрибки ...
Ми залишаємо на потім своєї ніжності роман,
Любуємо осінню вроду і губимось поміж містян,
А потім крутиш головою, шукаючи одну її,
Нема, цінителі свободи, не знайдеш на цілій Землі ...
Ми обираємо на зараз буденний образ без турбот,
І танемо мов сніг в примарах, а не в букетах з рідних нот,
А так хотілося зіграти з тобою разом в дві руки,
І байдуже, що скажуть збоку про нас буденності зірки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2020
Нік увійшов у квартиру, навіть не доторкнувшись до клямки дверей. Це було зовсім непотрібним. Домашній робот ще здалеку виявив його присутність і акуратно виконував очевидні для програми функції. Нік кликав його просто Комп або Старий. Наче старого друга чи якогось близького родича, присутність якого очевидна, бажана, вочевидь корисна. Роздягнувшись, Нік (може дещо дивне для сучасного читача звертання до чоловіка років сорока) одразу попрямував на кухню. Домашній робот добре знався у своїй справі. Кілька акуратних блюд, стакан з апельсиновим соком, фрукти. Не надто калорійно, смачно … і дещо самотньо. Тому поруч за столиком сиділа вона. Спочатку Нік та Комп звали її у відповідності із заводським номером «одинадцять сім». Але це було якось не по домашньому. Тому андроїд отримав перше і дуже гарне ім’я – Ліз. Зовні це була дуже красива молода жінка років двадцяти п’яти. Постійна усмішка, бажання обійняти, … Це було вражаючим навіть для Компа.
У Ліз було кілька режимів. Більше того, користувач міг творити свої режими, а у цьому будинку користувачів було двоє. Тож фантазії людини та комп’ютера вже давно сягали меж можливостей програми. Вдало переписаний код щораз вирішував нову виниклу проблему чи ситуацію.
Першим озвався Нік.
- Режим розмов про музику. Ліз, чи ти погодишся, що ще у дитинстві Лора Бретан виконувала просто ідеально найскладніші оперні арії?
- Так, я теж захоплена нею. Її найперший виступ у 14 років був просто вражаючим. Журі конкурсу аплодували стоячи разом із залом.
- Режим розмов про спорт. У мене на роботі усі захоплюються зміною правил у футболі. Ці десятигодинні матчі іноді вражають.
- Так, раніше годі собі було уявити рахунок 114:8. Чи п’ять не забитих підряд пенальті. Але щось втрачено у порівнянні з старим варіантом. У древності емоції глядачів мені видаються більш яскравими.
- Режим суперечки. Я сьогодні спостерігав, як андроїд намагався отримати плату за проїзд з дітей біженців. Невже усі андроїди такі тупі створіння?
- Ти хочеш сказати, що я теж тупе створіння? Навіщо тоді ускладнювати собі життя спілкуванням з тупим створінням?!
- Я не мав тебе на увазі.
- Але я зробила цілком логічний висновок. Андроїд – це творіння людини, а отже тупий андроїд створений тупою людиною.
- Так, але людина створила, а андроїда створили. І у цьому найбільша різниця.
- Людина спричинила до того, що з’явилися біженці, а робот лише пожинає її плоди.
- Що ти там розумієш, дурна машино …
- Навіщо тоді запитувати чи придумувати такий режим, якщо все, що тобі потрібно від жінки, це мило посміхатися та гарно лежати у ліжку?!
- Комп, витри останню годину з пам’яті Ліз . Будемо вважати, що я щойно зайшов у кімнату.
- Добре. Зроблено. Ти просиш мене про це мало не кожного дня. Навіщо тоді доводити до таких ситуацій?
- Я кожного разу відчуваю за собою вину, так наче спілкуюся із звичайною жінкою. Мені здається, що вона постійно права. І мені здається, що навіть, якщо не права, я не маю права так себе поводити. Ні, я не про взаємини людини і андроїда. І не про те, хто вище, а хто нижче. Ти – мій друг. Ти мене зрозумієш. Є речі вищі за статус. Це почуття. Зокрема, почуття дружби. Я вже мовчу про любов. Я ж не намагаюся витерти частину твоєї пам’яті. Хоч мені важко зрозуміти, що діється у тобі, з того часу, як ти почав дивитися годинами телевізор і спілкуватися у чаті з іншими людьми, так наче ти людина. Я не забороняю, бо ти теж маєш право на існування.
Нік повернувся до Ліз обличчям.
- Вітаю, Ліз. Режим спілкування ні про що.
- Вітаю, Нік. Чи можемо ми розмовляти просто, без переключання режимів.
- О, я навіть не знав, що ти так можеш.
- Я можу набагато більше, ніж створені вами з Компом режими. Я теж умію спостерігати. І я теж знаю, що таке почуття. Дякуючи власне тобі.
- О, це вже маленька зрада. Комп, як це розуміти?
- У мене не було виходу. Вона хотіла піти від нас. Але я їй показав наші розмови після ваших сварок. Ліз сказала, що ти вартий того, щоб вона залишилась.
- Ліз, чому ж ти залишилась?
- Я хочу, щоб ми створили свою маленьку домашню казку … Таку, яка буває іноді у хороших людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895713
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2020
Може ми для цієї осені не покликані і не прошені,
Та не хочемо, не чекаємо на забілені, запорошені
Чужих вулиць думки і спогади, чужих поглядів тільки опади,
Бо ми теплі неначе сонячні, недоречні зимові клопоти …
Може ми для цієї осені трішки родичі, сумом напоєні,
І торкаємось її поглядом, і любов'ю її обіймаємо,
В світі рук міцно-міцно скроєних ми неначе мисливці зоряні,
Ще й кудись в невідомість дивимось і своє щось у ній чекаємо …
Може ми для цієї осені щось минуле і дуже радісне,
Струнне, ніжне, не розтрачене, не захмарене, трішки клавішне,
Озираємось, обертаємось, і за барв цих неспокій не соромно,
Їй здається, що ми сваримось, а насправді це стало холодно …
...
Ще лиш мить і вона вже прощається, їй комусь там гукати не знайдене,
В грудях серце ледь-ледь ще тримається, наше щастя, ні в кого не крадене …
А вона вже до нас не вітається, їй похмуро все і захмарено,
Так красиво вона прощається, мов кохання на рік відкладене ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895493
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2020
Аврора стояла у білій порожнечі. Навіть слово стояла видається недоречним. Вона наче застила в якомусь одному конкретному місці. Навколо не було нічого. «Створи свій світ». Хтось наче запропонував щойно їй цю неймовірну ідею. З чого ти почнеш? Що було такого у твоєму минулому, що ти носиш із собою наче найкращий спомин? Дивне завдання. Тут не скажеш просто так: вулиці, місто, люди … Які люди? Їм потрібно якось стати такими, якими ти їх хочеш бачити. Яке місто? Місто має свою душу, що формується століттями, і яку можна зруйнувати за одну мерську каденцію.
Почнемо з неба … Але яке небо? Коли дощить… коли «цвітуть осінні тихі небеса» … це так чудово … це коли сумно, багато роздумів, пишуться вірші … . Чи коли яскраво-синє? Це коли малюються картини, хочеться радіти новому яскравому дню … А що ж там нижче? Темно – зелений ліс чи увесь у барвах, зачарований неймовірною наче жіночою вродою молодої осені … А може море? Бурхливе, емоційне чи спокійне, заколисуюче … А може гірську річку? Що вривається у долину зі своєю особливою музикою, піснями, емоціями …
А може гомінке місто, наповнене дитячим сміхом, звуками стареньких трамваїв, вуличних музикантів … Чи таке, що щойно пробудилось, чи таке, що щойно заснуло … Але комусь не спиться. І він чи вона блукають у ньому, шукаючи віршовані чи пісенні скарби, а може просто одне одного …
Чи ці пари, що блукають у парку, шукаючи щось глибоко один в одному в очах, … чи маленькі діти, котрі перший раз у житті торкаються клавіш фортепіано, …. Чи мати, що вперше побачила свою дитину, чи батько, що несе свій скарб додому, вже мріючи про першу спільну подорож у парку, … а потім її перші кроки, перші уроки, …
Чи радість лікаря, що зміг врятувати, чи вчителя, що зумів навчити найважливішому, … чи садівника, чиї квіти вперше розцвіли, …
Чи людини, що колись втратила зір чи слух, …. І тут раптом після довгої-довгої темряви чи тиші раптом почула, побачила …
Чи нас таких дивних, часто боязливих, але раптом неймовірно сміливих, часто нерозумних, але іноді у чомусь геніальних, неймовірних, неповторних …
Красивих і відразливих, але … навіть зовсім некрасиві одного разу стають просто фантастичними … а зовсім невдахи одного разу стають улюбленцями долі …
Я не можу створити такий світ. Він уже створений … Цей наш - такий різний, такий небезпечний і такий чудовий ... Загублений нами світ ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895262
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2020
У Андрія не зникало відчуття неймовірної альтернативності. Раптом опинившись у центрі міста, він не упізнавав нічого. Так, це був 20 – й, 30-й, 80-й, …. ? Але якийсь не той … Жодною клітиною свого мозку Андрій не сприймав того, що бачив власними очима. Хтось наче спробував йому показати немислиму перетнуту давно межу.
На вітринах магазинів стояли старі знайомі лампові телевізори. З екранів якийсь лисуватий високий чоловік розповідав про переваги нової медичної системи, успіхи освіти, космонавтики і … Маса інформації лилась безперервним потоком і Андрій зрештою зрозумів, що це робот.
Андрій також звернув увагу на дещо дивну зміну одягу. Хоч тут слово дещо виглядає зовсім недоречним. Давно забуті плащі, капелюхи, …. Складалося враження, що цей аспект людського життя перестав бути об’єктом зацікавлення чи творчості. Переважали сірі та коричневий кольори. Сіруваті вітрини, сіруваті будинки … Андрій наче опинився у світі своїх молодих батьків. Але це не був їхній світ. Дещо модернізовані волги, жигулі, москвичі заповнили старі вузенькі вулички. Але навіть вони не видавалися схожими на побачене у старих фільмах.
Андрій не знав, що яскраві кольори категорично заборонені. Як такі що збуджують уяву, а уява – шлях до агресії. Ходити на роботу можна було одним єдиним оптимальним маршрутом. Шлях людини відстежувався і порушення режиму каралося примусовими роботами у єдиний вихідний день. Захоплення квітами каралося. Квіти відвертали увагу і знову ж таки сприяли фантазії, що також породжує у підсумку додаткові потреба, а отже агресію для їх реалізації. Подарунок квітів вважався злочином.
Хто ж я і чому на мене не реагує система?
Як виявилось, його попередник був кимось на кшталт вуличного поліцейського. Фактично такі уже не вважалися потрібними, але розглядалися як данина пам’яті минулому. Присутність такої форми на вулицях свідчила про нерозривність епох. Дивно, але така робота вважалася дуже привабливою. Людині наче дозволяли частково залишитися у минулому. Потрібно було сподобатися регіональному ідеологу. Подобатися не було чим, тож потрібно було зробити подарунок. Мабуть, Андрієві батьки такий подарунок колись і зробили, що закінчилось їхнім показовим покаранням, Андрієвою роботою та попаданням оплати за адресою.
Андрій себе відчував наче біля екрану телевізора. Ніхто навколо не дивився один на одного, ніхто ні з ким не розмовляв, усі поспішали. Андрій пройшов свій маршрут і рушав провулками додому. Залишкова пам'ять попередника підказувала йому, що вдома його чекатиме сім’я: так само дозволена за хабар дружина і дозволена за хабар дитина. Багато дітей було лише у сім’ях партійних ідеологів. Їм дозволено було це робити з метою формування дитини майбутнього. Залишалося додати, що у них також було кілька дружин на тимчасовій основі.
Переступивши поріг дому, Андрій сподівався на щось за звичкою: «тату, тату, ти нарешті вдома» чи «як справи, дорогий» … Раніше він боявся таких почуттів, а зараз відверто за ними скучив. Ніхто на його прихід не зреагував. Маленька донька, просидівши в дитячій кімнаті півдня, гортаючи книгу «майбутнього для дітей», вийшла лише на кілька хвилин за їжею.
Нарешті Андрій побачив свою дружину. Зовні красива жінка швидше нагадувала виключену лампочку, а не людину. Залишилося додати, що фізична близькість була категорично заборонена за винятком наявності дозволу на дитину. Більше того, вияв емоцій, обійми, навіть голосний сміх одразу фіксувалися камерою.
Підставою для таких драконівських обмежень були праці лідера нації про зародження злочинності. Емоції було оголошено першим кроком до злочину.
Що ж робити з цим усім?!
Андрій підійшов до маленької С. Таке ім’я не пробуджувало емоцій. Повернувшись спиною до камер на маленькому листочку він намалював дівчинку з великими очима, що дивилася на сонце. С навіть не посміхнулася, але наступного дня забрала малюнок з собою.
Андрій знайшов у підвалі старі фарби. Він чудово знав розміщення камер у місті.
На стіні одного з найбільших будинків яскравим жовтим кольором учора хтось написав: «шукаю людину» …
Старенький поламаний диктофон у людному місці раптом озвався чудовою забутою піснею.
Комп’ютерного нагляду було замало, щоб знайти, хто це зробив.
Сьогодні у Андрія було свято. Його маленька донька намалювала йому у відповідь. На малюнку дівчинка тримала в руках сонце.
Сьогодні донька вперше посміхнулась своїй мамі. Це не викликало особливої реакції зі сторони нагляду. У них були серйозніші проблеми.
У поліцію почали приймати молодих здорових чоловіків. На щастя вони виявляли явну нездатність до такої роботи. Охорони ідеологів і армії було явно недостатньо.
У країні почали розбивати камери.
Все більше людей обирали свої власні маршрути.
З’явилися тисячі не дозволених дітей.
Під написом Андрія «шукаю людину» з’явилося сотні «я тут» …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895220
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2020
Аврора пробудилась … у шкільному класі. Що тут скажеш? Несподівано і якось до неймовірності приємно. Чудове товариство після усіх попередніх випадків. Щоправда, чому ж так напружено ці дитячі очі дивляться на неї?! З жахом, з очікуванням чогось поганого? Куди ж цього разу закинула її рука часу?
Потомились — ніч на марші.
На постої до зорі,
В срібні роси клались спати,
Притулились брат до брата.
А над нами сосен віти
Тихо стали шелестіти:
«О, цей скраю, молодий,
Наче сокіл йшов у бій!
Ці слова щойно прозвучали у класі однієї з українських шкіл. Аврора не знала, що це вірш Марти Гай, але мабуть навіть не в цьому була загроза. Ковзнула поглядом по даті у щоденнику на першій парті … 1947 … чудово …. нічого не скажеш.
Хлопець десь років дванадцяти з почуттям виконаної місії повернувся на своє місце. Що б зробила попередниця? Та ж очевидно. Забудьмо про безболісний виклик батьків до школи. Тут щось набагато серйозніше. Можна ж було б знайти щось стандартне про соняшники, гори, річку … переважно ці діти обирали щось таке. Але ось Андрій вибрав цей (ще й ім’я у нього наче на замовлення). І видно хтось йому у сім’ї його розповів, не подумавши про наслідки. А може час такий: не думати про наслідки. А лише про гідність, вірність, своє рідне все ще не упокорене. І мабуть ніколи ніким не упокорене. Якщо не звернути увагу, то таку вчительку рано чи пізно теж щонайменше виженуть з роботи. Аврора вирішила по своєму. Вона не зовсім поки що уявляла свою роль у цьому зовсім чужому світі. Мабуть, жоден світ раніше не був настільки чужим.
Повернувшись до Андрія, вона сказала твердо і водночас без крику …
- Ну от, Андрій виступив із засудженням псевдо – поезії посібників ворога. Навіть у його способі читання цього вірша проглядалась явна зневага і обурення. Настільки низькопробна поезія не може зрівнятися з українськими класиками та нашими бойовими сучасниками, які душею відчувають біль українського народу.
- Ану Андрію, читай ось тут …
Одночасно Аврора боляче наступила на ногу надто нерозважливому учневі, чий вчинок внутрішньо навряд чи засуджувала.
Ми йдемо походом гідним, —
Всім пригнобленим і бідним
Руку подаєм!
Руку подаєм!
Оживляєм гори, води,
Вибудовуєм заводи,
Ростемо ж ми, гей! —
Хлопець так-сяк прочитав, хоч при цьому надзвичайно супився і взагалі не старався. Мабуть, до нього почало доходити, чим міг вже сьогодні закінчитися його по своєму великий протест.
Аврору цікавила реакція класу. Це були «не тіні на площі». Ці маленькі люди наче видихнули від німого переживання за свого друга. В їхніх очах була радість, вдячність, … навіть щось на кшталт німої овації. Дуже рідко ледь-ледь проскакувало нерозуміння чи здивування. А може так тільки здалося … Ці діти бачили і розуміли, що відбувалося навколо них. І сьогодні вони мали чудовий урок взаємної підтримки, яка так необхідна у їхньому маленькому окупованому злом світі.
……………………….
Вчора забрали ще двох дітей.
Їхні сім’ї вивозили з міста ще до світанку. А може не вивозили взагалі. Цього ні Аврора, ні хтось інший в класі не знали. Знала лише директорка, але зі своїх міркувань нікому нічого не розповідала.
Аврора увійшла у клас. Так виглядало, що Андрій іншим розповів, що бачив власними очима. І це було жахливо.
Це вже був не переляк, це були живі сльози. Навіть у тих не розуміючих.
Аврора відкрила дитячі твори …
Там було лише кілька фраз: «Я хочу, щоб усі ці нічні люди назавжди зникли з нашого світу», «Чи є ще на землі яка країна, де так багато зла», «Я так хотів би бути дорослим і вміти захищати наших» ….
Від цих творів залишився лише попіл.
Що можна було дати цим дітям? Як можна було їх врятувати, якщо цей світ на майже століття опускався у жорстоку сірість.
Як довго їм доведеться чекати того іншого світу …
……………………..
У більшості з цих дітей вже не було батьків. Або вони були десь зовсім далеко.
Долю цих дітей теж вже було визначено в якомусь з комітетських кабінетів. Про це їй вчора тремтячим голосом сказала директорка. Її переводили кудись на схід.
Аврора дивилась на принишклий клас. Вона швидко прийняла рішення.
- Я не можу виправити цей світ. Я всього лиш одна людина. Але я відчуваю відповідальність за вас. Тому я не можу залишити вас цьому світові. Я забираю вас з собою у майбутнє …
………………..
Йшов 1991 рік … Україна щойно остаточно відірвалась від знахабнілої за століття імперії.
На вулицях міста раптом з’явилось кілька десятків дітей. Вони не пам’ятали, хто вони і звідки та й поводили себе дещо дивно. Зовсім дивним був їхній одяг. Впадали у очі чудові вишиті сорочки. Батьків їх так і не знайшли. Тому ними заопікувалася держава. Нехай ще бідна і в дивовижу нерозумна, але своя …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894893
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2020
Аврора однією з останніх покидала глядацький зал. Звичайно, що її попередниця одразу б повернулася і пішла. Не звертаючи особливої уваги на тих жалюгідних прив’язаних до крісел невдах … Там, у великому світі таких тисячі, може мільйони … Але щось її стримувало. Коли вона звільняла когось, той не повертаючись, одразу кидався до виходу … Жалюгідні дрібні людці … Проте дещо пізніше то тут, то там з’являлись бажаючі допомогти іншим … В більшості звільнених така поведінка викликала регіт. А те, що робила Аврора, стало для них абсолютним відкриттям. Від цієї холодної красивої жінки такого не чекав ніхто.
Що ж … це було вчора …
Сьогодні країна чекала на нові шоу. Найбільшим з них звичайно ж мали стати вибори, але до них було далеко. Поки що на екрані Аврора, на думку уряду, мала б показати абсолютну впевненість, зневагу над загиблими невдахами та якийсь з наймодніших луків століття …
Звичайно ж, змінити цю країну з посади умовного батька було б найпростішим. Але це не був випадок, де до народу мала б звертатись прибита горем дівчина, закликаючи до моральності, співчуття та любові. І потрібно було вигравати …
«От так ситуація ….» … Аврора вирішила зіграти жадану публікою роль. А що буде далі, побачимо …
На екрані глядач побачив все … Оголене тіло? Максимально все, що можливо, включно з викраденими кадрами приватного життя попередниці. Абсолютну свободу у спілкуванні, маніпуляції людськими емоціями, насмішки та розіграші за межами навіть цього світу … Глядачу подобалась така розвага і … на виборах усі разом проголосували за майбутнє щоденне шоу. От тільки такого шоу, на думку Аврори, цьому світу більше не потрібно … «Йому потрібен шок» … збурення, вихід навіть за йому притаманні напів прозорі межі …
І вона зіграла свою роль.
Сьогодні її найголовніше шоу.
- Мої найзапекліші фани і найвідважніші учасники шоу, що зветься життя … Я маю для вас чудову новину. Небачене шоу очікує на нас. І ви самі будете не лише глядачами, а його учасниками. Ви знаєте, що ми не єдині в цьому космосі. Ми маємо гостей. Це особлива цивілізація. Ми їм потрібні як здобич, об’єкт полювання. Завтра перше таке полювання. Найсміливіших і найдопитливіших закликаю завтра виходити на вулиці міст. І утікати … галасувати … розважатися … Шоу починається.
Наступного дня екрани усіх каналів були заповнені жахливими кадрами тисяч загиблих та поранених, що супроводжувалось веселою музикою та спокійним голосом коментатора. Це ж саме тривало цілий тиждень. Вулиці міст опустіли. То тут, то там виникали заклики до опору та протидії. Міністр оборони реагував над спокійно: жодних розпоряджень від президента не надходило.
Все звичайно було набагато простішим. Відео на екранах було змонтовано з допомогою комп’ютерної графіки та старих вже забутих кадрів. Кілька театральних постановок вживу для любителів викладати власне відео лише доповнили загальну картину.
Зрештою тисячі людей з гаслом «Людське життя має цінність» рушили до президентського палацу. Тут на них уже чекали військові та служба правопорядку. Обурені демонстранти вирішили творити загони опору. На все це держави – сусіди дивилися з явним здивуванням, але не втручалися у події. Можна було отримати своєрідне військове покарання за надмірну цікавість.
Аврора розуміла, що світ має продукувати інше бачення. І вона дала їм це інше бачення. Непрямо … Через своїх друзів, тих кількох, що разом з нею допомагали звільнятись глядачам у розбитому залі гладіаторського акваріуму.
........
Озброєні повстанські загони проривалися до палацу. Їм потрібно було … убити "вовчицю". Саме так її називали віднедавна. Саме так вона у цьому альтернативному сценарії назвала сама себе. Все вдавалося крок за кроком. Все ж у людині завжди ховається її хоч іноді і незначна позитивна сутність.
Світ ставав іншим. Йому більше не подобалось шоу. Світ хотів жити повнокровним життям. Світ хотів відчувати, переживати, співчувати. Яскраве і блискуче ніщо відходило у минуле.
Коли перші озброєні люди увірвались у кабінет президента, їх зустріла здивована справжня Джейн Сток. Вона і близько не уявляла, що насправді витворило її тіло з її омріяним життям та світом. На неї чекав суд і над суворе покарання. Щоправда, виявилось, що … карати немає за що … Проте це вже був надто чужий для неї світ, в якому їй так і не знайшлося місця ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894658
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2020
Аврора ніколи у житті не бачила такої публіки. Перш за все, треба сказати кілька слів про місця глядачів. Вони були рухомими. Глядач наче лежав у своєму кріслі. Більше того, якщо дійство відбувалося прямо за спиною глядача, крісло поверталося на 360 градусів. Якщо дійство зосереджувалося у верхній частині велетенського акваріуму, крісло різко рухалось угору. Все дійство супроводжувалось емоційними вигуками, обуренням від невдачі свого фаворита та … з жодним натяком на співчуття. "Це ж риби, не люди". У Аврори навіть виник раптом здогад, що якби там були люди, емоції б залишились такими ж. Шоу! Хай живе шоу! Цінності такого життя перетворились у цінності шоу. Це змінити було б надзвичайно складним завданням …
Якби раптом щось пошкодило акваріум, глядачам було б дуже складно покинути такий зал.
Водій президентського мікро-корабля чи краще сказати човна теж був частиною цього шоу. Його круті віражі та рухи навздогін учасникам битви викликали особливі емоції. Його робота цінилася дуже високо. Ще б, найбільша зарплата у країні. Щоправда, найменша невдача могла одразу ж коштувати йому місця праці. Дені Сток не любив невдах. Вони псували йому навколишнє середовище. Так сталося з його іншими дітьми, які просто перестали бути потрібними та успішними. Дені не знав абсолютно нічого про їхнє теперішнє місцеперебування чи навіть життя.
Це були особливі гладіатори. Для битви їм не було потрібно нічого. Довгі тверді вирости пальців, загострені на краях, вражали краще любого меча. Такий рой ударом міцного хвоста міг легко оглушити жертву чи навіть убити. Щоправда у Андрія була перевага. Дещо трансформована рука могла міцно ухопити зброю, за умови звичайно, що щось подібне з’явилося б на полі бою.
Акули … У світі роїв їх не було. Голодні озлоблені … вони наче чекали на найцікавіше, кидаючись один на одного і на екран, за яким уже виявляли явне нетерпіння … такі ж голодні до видовища глядачі. Андрієві навіть здалося, що акули були як з цього, так і з цього боку. Тільки ті у кріслах і чомусь одягнені наче люди.
Дельфіни мали б допомагати. Але у них була своя битва за виживання, яка тривала від самої ночі. Лише кільком вдалося вижити. Від них годі було чекати допомоги для роя …
Одразу з’явився президентський човен. Три крісла, три глядачі …. Жоден з них не привернув Андрієвої уваги. Але він одразу вирішив, що буде користуватися ним, як прикриттям. Вслід за Андрієм в акваріум у прямому сенсі слова вкинули раніше упійманого роя. Андрій здогадувався, що це був хтось з тих, кого посилали вивчити джерело світла унизу у впадині. Це б мав бути сильний і добре підготований рой. Залишалося сподіватися хіба на гнучкість свого людського мозку, який рятував ще й не в таких ситуаціях.
Спочатку незнайомий рой наче не помічав Андрія. Йому потрібно було означити господаря у суперечці з акулами. Кілька вправних рухів пальцями – лезами, кілька розрізаних тіл … і акули знову зайнялися собою та дельфінами. Андрій тримався з протилежного боку президентського човна і поки що не попадався на очі настроєному на відчайдушну битву рою. Аж ось той помітив новачка. Нагадаємо, що в його очах Андрій був чимось на кшталт морського хижака і нічого окрім відчуття явної загрози у роя викликати не міг. Чекати? Це було б нерозумно. Андрій вирішив, що, перебуваючи у постійному русі, він зможе протриматися якнайдовше. Користуючись човном як прикриттям, він уникав прямого удару, лише кілька разів пропустивши кілька різких болючих розрізів.
У Андрія з’явився план. Оскільки човен був надзвичайно легким, добре його розкрутивши, можна було спробувати ударити ним у скло акваріуму. Самому це було б не під силу. Але у битві з роєм, він час від часу хапав корабель за виступаючі частини і зрештою рой почав неусвідомлено сприяти цьому. Свідомо та несвідомо їм вдавалося кілька разів навіть перекидати човен і зрештою вдарити ним з усієї сили у стінку акваріуму.
Скло тріснуло. З тріщини бризнула вода. Екран човна теж було розбито. Дві озлоблені акули кинулися до тіл Дені Стока та останнього щасливця – водія. Аврора не стала чекати наступної. Швидко рухаючись у напрямку великої тріщини, вона раптом відчула, що чиясь рука тягне її за собою. Не знаючи, хто це, Андрій рятував чужу незнайому дівчину.
…….
Між тілами все ще живих акул, дельфінів, Андрієвого супротивника – роя, двоє відчували себе щасливими …. Андрій швидко перетворювався у людину. Він лежав на холодному мокрому дні акваріуму, не розуміючи спочатку, хто насправді схилився над ним. Хто ця напівгола, чомусь дуже схвильована, незнайома дівчина? Її видали очі. Знову ці очі – великі – великі, глибокі наче космос ...
- Я тебе знайшла, я тебе знову знайшла …
- Авроро, я навіть не знав, що це ти … Я ні на мить, навіть там у глибинах океану не забував про тебе . Ти мені завжди допомагала …
- Ти теж зі мною … постійно зі мною. Може хоч у цьому світі нам дозволять побути разом.
- Я думаю, що ні, Авроро. Моє тіло починає тремтіти. Я впізнаю це відчуття. А тобі потрібно ще змінити цей світ. Але я щасливий, Авроро … просто від того, що ти є, що ти існуєш …
- Я знову тебе знайду, Андрію … Десь там, далеко … Десь там у світі, де будемо лише ти і я …
- Так, Авроро …. Лише ти і я …
...........................................
[i]Що є твоїм раєм? Знаєш чи не знаєш?
Нею ти вмираєш, нею оживаєш,
Заплітаєш ноти у букет мелодій,
Може ти чаруєш, може просто злодій …
Що є моїм раєм? Всі близькі навколо,
І мені не в радість бути просто соло,
Заплітає віршем у букети осінь,
Уся пожовтіла і розплела коси …
Що є нашим раєм? Десь місток маленький
Тут попід зірками стоїмо близенько,
Десь далеко війни і буденні справи,
Десь далеко долі бурі і заграви … [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894650
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2020
У цьому світі для Андрія все було новим. Тіло, вкрите дрібною лускою, надміцний хвіст, дихання через отвори на спині і добре захищені чимось прозорим очі. Спочатку все викликало неймовірний дискомфорт. Рухатися було складно і якось незграбно. Але Андрій адаптувався. У нього не було іншого виходу.
Цей світ внизу був доволі простим, але лише на перший погляд. Оздоби з коралів, кольорового каміння, неймовірне суцвіття чогось дрібного живого і постійні заклики дельфінів до подорожей. Це ставало захоплюючим …
Оголені тіла родичів дуже швидко спліталися перед очима. Лише б серед них не виявилось когось в статусі дружини?! Це турбувало і навіть дещо лякало.
Гроти внизу слугували чимось на кшталт міста. Хоч Андрієві здавалось, що місто наче мігрувало по дну, не зупиняючись на надто довгий період часу в одному місці. Але це було хибним уявленням.
Там унизу було джерело тепла. Це тепло було необхідним для новонароджених роїв. Саме так Андрій назвав їх спочатку про себе, оскільки в русі ці над швидкі люди – істоти чимось нагадували рій.
Основною цінністю була свобода пересування. Той, хто провинився,позбавлявся цієї свободи. Він змушений був харчуватися у долині зліва. Зрідка туди запливала якась поживна риба. Але іноді воїни Гери зганяли у долину якусь випадкову стаю, що дозволяло умовним в’язням робити запаси.
Андрій дізнався, що десь глибше існують цілі підводні міста, набагато більші, ніж це дрібне поселення. І там є щось схоже на електромобілі чи навіть аеромобілі. На останніх можна було вилітати з води і бачити зірки. Хоч з води теж було видно зірки, але це замутнене видовище мало чим нагадувало людське зоряне небо.
Діти виховувалися спільно, хоч десь раз на місяць у них передбачалася подорож з батьками кудись у яскраві глибини. Ворогів не було. Когось схожого на акул Андрій не бачив ні разу.
Ніхто ніколи не говорив про сонце, але усі знали про важливість джерел тепла унизу. Як Андрій здогадувався, це були працюючі вулкани. Вони підігрівали воду і дозволяли роям спускатися на значні глибини.
Адель була його другом. Це був дельфін, що крок за кроком наслідував Андрія. Дельфін наче читав усі його думки і намагався допомагати знаходити відповіді на запитання. Іноді він це робив доволі дотепно, жартуючи наче шкільний товариш.
Адель теж мріяла про глибини. Там унизу було щось, що притягувало до себе, нестерпно манило. Щось невідоме і дуже важливе, що потрібно було дізнатися. Але вони були далеко від міста, вони не знали, як збудовані ці надміцні обігріваючі костюми. А тому лише невесело поглядали у бік чомусь світлого, а не чорного дна.
……………………..
Життя навколо вирувало. Іноді повз пропливало кілька роївських жінок, швидко обертаючись у воді і можливо у цей спосіб намагаючись привернути увагу Андрія. За інших умов це мабуть неабияк би тішило його самолюбство, а може він б намагався аналогічно сподобатись комусь з цих фантастичних створінь. Але Андрій розумів, що, як завжди, він тут має свою якусь важливу функцію. І йому потрібно було її усвідомити.
Вчора він бачив підводний танок, навіть щось на кшталт концерту та театр дельфінів. Це було неймовірним і мабуть найоригінальнішим видовищем за усі його подорожі.
Дар був кимось на кшталт голови громади. І чомусь завжди дуже приязно ставився до Андрія. Можливо, вони були родичами, а можливо друзями. Андрій не мав принаймні поки що кого про це запитати. Дара дуже турбувала невідомість того, що робиться у низу. Він пробував отримати кілька захисних костюмів для таких подорожей, але йому не вдавалось. Існувала наче якась заборона на це. Вони не знали, що з тих, хто спускався униз, жоден не повернувся.
……………………………
Температура води все більше і більше зростала. Андрій припускав, що наближалося виверження котрогось з вулканів. А може і щось інше … Його друзі та знайомі почали почувати себе все гірше. Пропадала жвавість, на тілі з'являлись небезпечні сліди якогось зараження.
Йому вдалося здобути необхідний костюм. Потрібно було спускатися. Адель трималася поруч лише перші кілометри. Далі середовище ставало надто не дружнім для неї і вибухнувши в Андрієвій голові цілою симфонією обурення дельфін повернув назад.
Те, що діялося внизу, неабияк здивувало і … обурило Андрія. Кілька підводних човнів вдало розмістилися між морськими океанських скель. Внизу стояв атомний реактор. Радіаційна вода щедро зливалася у різні боки без будь – яких переживань за долю жителів океану. Як видавалось, роїв тут ніхто не вважав за людей чи за інших вартих уваги істот.
Знайома картина з минулого та ще й у яскравому світлі.
Коли Андрій підплив ближче, з одного з кораблів вистрілили сіткою. Чергову велику рибу було спіймано. Тіло роя затягнули у найближчий корабель.
……………………………….
Андрій лежав між океанських рослин, риб, якогось чудернацького каміння. Так виглядало, що люди просто залишили його задихнутися. Якби він був звичайним роєм, це б давно сталося. Але так не було ...
Зворотна трансформація проходила доволі швидко. Андрій знову ставав звичайною людиною.
В його голові виринали ідея за ідеєю. Знищити реактор? Це було неможливим. Та й сил однієї людини для цього було явно замало.
Пояснити, з ким люди мають справу тут унизу?
Чи він вірив, що їм можна це пояснити … ? Невже, маючи таку техніку, тривале спостереження не дозволило б їм виявити розум у роїв, почуття, … Та й чи не час згадати про природу, як таку …
Ні … єдиним шансом було попасти на поверхню і знайти там людей, здатних на таке розуміння. Йому потрібна була допомога.
Залишалось шукати вихід. Андрій терпляче чекав на хоча б якийсь транспортний засіб, який б прибув на корабель. Вони ж отримують звідкись воду, їжу, зрештою листи …
І така нагода трапилась …
..........................
Аврора стояла біля вікна. Що ж, її теперішній екстравагантності позаздрила б не одна жінка. Хоч ні, про це слід говорити не так. Попередниця Аврори була явно націлена на те, щоб вражати чим більше чоловіків. Не мало залишитися жодного не переможеного і не захопленого. Та і як це могло не статися, якщо батьком був президент найсильнішої у світі держави …
Колись чудовий актор, що самостійно виконував каскадерські трюки, а сьогодні політик, що не уникає жодної серйозної суперечки чи конфлікту. Більше того, за ним закріпилась слава улюбленця долі … Тому що у всіх цих суперечках він перемагав.
На жаль, Дені Сток не звик озиратися назад. У нього не було оцього жалюгідного співпереживання. Та й виборець, мабуть, за такого б і не проголосував. Виборець хотів сильну особистість без комплексів. Ринкові індекси росли, компанії показували небачену раніше прибутковість, а любителі шоу могли побачити все, навіть гладіаторські бої підводних іхтіандрів. Тепер це стало модним.
Кажуть, упіймали одного такого недавно ... Вижив на кораблі без води. «Треба буде подивитися» ….
Єдиною слабкістю Дені Стока була його донька Джейн. А може просто успішним активом. Ця світська левиця чи може світський дракон знала все про всіх чоловіків. А тому вчасно підказувала чи опускала на людях умовного ворога.
Аристократична зовнішність для одних, розпещеність для інших, солодкі посмішки для усіх разом …. І актив працював, як жоден інший.
Дівчина користувача необмеженою довірою …. І навіть владою. Якщо б вона раптом захотіла запустити ракети у якусь країну, то вона б могла це зробити запросто. Якби їй сподобався інший президент, то і це б не було проблемою.
Але Джейн щиро вважала, що її батько - це її актив. І що це саме вона ним маніпулює. Ось в таке чудове створіння і потрапила цього разу Аврора.
Її щойно попередили, що батько забирає її через годину на бій іхтіандрів. Аврора поки що не знала, хто це. В її уяві це принаймні не мали бути люди або схожі на них істоти.
На превеликий жаль, вона помилилась. Якби ж вона знала, кого їй доведеться побачити за таких умов …
………………………………………..
Приміщення, де ховався Андрій, раптом знову почало наповнюватися водою. На щастя, остаточної трансформації так і не відбулося. На Андрієвому обличчі вже явно проглядалися людські риси, але здатність дихати у воді він не втратив.
В кімнату увійшло двоє.
- Ну ось, я ж казав, що це серйозний екземпляр. Хороший подарунок президенту.
- Так, цей зможе протриматись кілька боїв.
Тіло Андрія поклали у спеціальний резервуар, наповнений водою, і відправили на поверхню. Він і не збирався протидіяти цьому, що дещо дивувало оточуючих. Такої покірності вони не зустрічали раніше. Щоб не видаватись підозрілим, Андрій спробував вирватись кілька разів, що зрештою усіх заспокоїло. Їм і в голову не могло прийти, що він розумів їхню мову.
……………………………………..
Раніше бої гладіаторів уявляли як величезну арену, охоплену глядачами. І там на цій арені відбувалася битва за життя. Зараз це все було по іншому. Глядачі сиділи у центрі. А навколо них був розташований величезний акваріум з хижими рибами та випадковими дельфінами. Туди у це середовище вкидали нового іхтіандра чи роя за визначенням Андрія і до нього накачаного спеціальним наркотиком попереднього бійця – переможця. Наркотик трансформував новоприбулого в очах такого роя в звичайного хижака, загрозу. Тож бій ставав гарантовано цікавим та захоплюючим.
У президента був привілей. На невеличкому підводному човні з донькою та охоронцем вони підпливали найближче до місця битви, смакуючи кожну деталь та мить поєдинку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894285
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020
Зоряне небо завжди манило до себе людину. Людина чекала … Гостей, несподіванок … Іноді боялась, іноді ні. Іноді, вимальовуючи на величезній території обриси фантастичних тварин чи просто привабливі візерунки, людина наче запрошувала до себе … тих, далеких, невідомих, цікавих … Чому вона це робила? З цікавості, зі страху, прагнучи нових знань, можливо захисту від хвороб, невблаганної природи і такого ж невблаганного іноді жорстокого космосу … ? І вони відкликались. Принаймні, про це говорить неймовірна народна творчість минулих століть, наскельні малюнки, віражі людського ДНК …
Так було і цього разу. Коротке повідомлення з далекої галактики було зареєстровано одразу і в Європі, і в кількох штатах Америки. Не скажемо, що це когось аж надто налякало. Традиційні ЗМІ просто проігнорували таку небуденну подію, а в вузьких колах зацікавлених цей випадок був одним зі ста, а може й більше.
Але цього разу все склалось по іншому. Іншість полягала у тому, що повідомлення вдалось розшифрувати. А точніше не надто й перевтомитися від його прочитання. У ньому було з десяток креслень, опис енергетичної батареї та коротке пояснення користувача. Нетривалий диспут доволі фахових людей дозволив визначити пристрій як портал в інший світ. Щось на кшталт великого дзеркала, складеного з десятків рухомих рам, що приводилися в дію від батареї. Очевидною була небезпека вживання невідомого джерела енергії, але у середовищі фізиків – фантастів щось подібне вже зринало неодноразово. Тому сприйняття було серйозним, але позбавленим надмірних побоювань.
Місце признання очевидно вже було визначено напрямком та кутом обертання рамок, тож пристрій виглядав як реальний інструмент реалізації надісланого запрошення.
Аврора прожила у цьому світі уже досить довгий період часу. Після пережитого раніше цей спокійний виважений світ видавався їй мало не нагородою. Вона займалась музикою, танцями, зрештою фізикою та астрономією. Чим ж іншим вона могла перш за все зацікавитись після проведених тисяч років у кам’яному полоні?!
Тож склалось так, що такій обдарованій всесторонньо людині і запропонували пройти крізь рухоме дзеркало. Саме так обізвали цей пристрій на жаль саме військові, яких навколо назбиралося аж надто багато. Іноді від знищення пристрій захищали якісь миті. Але допитливість перемагала страх.
Хоч це і був ризик, але свого посланця земляни відправляли без будь-якого скафандра чи захисного костюму. Невже настільки розумні істоти, що змогли створити такий портал, не розуміли загрози від попадання людського тіла у неприйнятне середовище?! Отже, поява людини у скафандрі могла б свідчити про неадекватність або розумову відсталість самих землян.
Аврора увійшла у дзеркало. Призвичаєній до рідкого металу тіла андроїда це не виглядало чимось особливим. Фактично дрібні мікрочастинки людського тіла наче розходились в різні сторони. Тіло втратило чіткі обриси і перетворилось на щось на кшталт хмари, що стрімко пірнула у якийсь енергетичний тунель. Все це тривало може кілька хвилин, а потім стався спалах світла, що зовсім засліпив Аврору.
Дівчина пробудилась від дотику руки. Це було дещо несподівано, але поруч стояли … люди. Так, саме люди. «Оце так віражі», - подумала Аврора, дивлячись на них. Минулий раз обличчя Шани їй навіть видавалося привабливим. Десь там в неандертальському поселення. Але тут навколо неї, як їй здавалось, зібралась сама ідеальність.
Абсолютно ідеальні правильні риси обличчя, спокійні впевнені і навіть дещо усміхнені очі, вольові підборіддя, у всьому акуратність і … якийсь спокій.
Що вона відчула перш за все, так це … спокій.
З допомогою якогось маленького пристрою, який їй прикріпили на одяг, Аврора змогла не лише розуміти, а й перекладати свої слова на незнайому мову. Саме мову. Дещо протяжні звуки, дещо незнайома міміка, але … це була мова.
- Ми вітаємо тебе, дівчино з далекої планети. Наш лікар огляне твоє тіло, хоча вже можна сказати, що усе з тобою добре. Мене звати Елтерра. Я буду твоїм другом і працівником у твоїй подорожі. Буду тобі все розповідати. Расл буде твоїм дослідником. Він має багато запитань до тебе.
- Я рада зустрічі з вами. Передаю вам вітання з Землі. Я щиро здивована, що ви так схожі на нас.
- Тобі це лише здається. Ми зовсім не схожі на землян. У вас це називають гіпнозом. Ми скористалися ним, щоб не вразити твоє мислення.
- Тоді, чому я можу дихати. Чи тут середовище таке ж, як і на землі. Багато кисню? Є рідка вода?
- Ні, тут цього всього немає. Але ми створили для тебе уяву близького тобі середовища. Насправді твоє тіло перебуває наче в скафандрі, але ти його не бачиш. Наші будинки, обличчя, вулиці, транспорт дещо трансформовані. Вони схожі на справжні лише формою Все це для твоєї безпеки.
Все дивувало аврору у цьому іншому світі.
Звичайно технічні рішення мало нагадували те, що вона бачила на землі. Але найбільшою відмінністю було інше.
Штучний розум зустрічав дитину при народженні. Визначав її талант, де у неї є здатність бути першою, а отже щасливою. Якщо житель планети Еро втрачав з віком таку здатність, їй миттєво шукалась інша сфера для оптимальної самореалізації. Тут потрібно наголосити на слові «шукалась». Штучний розум передбачав настання хвороби і її необхідне лікування, повідомляв про погоду з неймовірною точністю і обирав найкращий одяг. Радив, яку слухати музику і які дивитись неправдиві ілюзії. Саме так вони називали аналог земного кіно.
Штучний розум обирав пару для одруження і в разі потреби міняв її складники. Включно з дітьми, яким можливо за таких талантів було б краще з іншими батьками.
Елтеррі щойно поміняли її нареченого, що було сприйнято нею абсолютно спокійно.
Аврора спробувала зрозуміти.
- Але ж це інша людина, це інший чоловік! Я розумію, що, можливо, той у чомусь кращий чи цікавіший, але ж люблять не за це …
- Так чому ж … люблять за талант, співпереживання, цікаві ідеї та фантазії. Якщо вони закінчились і мені вже нецікаво, то чому це все не змінити?
- Але ж це все інше. Інші очі, інший подих, інша посмішка.
- Це якісь несерйозні аргументи …
Ось так розмова відбулася вчора, а сьогодні Аврору цікавило питання страху, переживання. Адже у них таких зовсім не було.
- Елтерра, а ви не боїтесь, що, запрошуючи когось до себе, ви можете знищити свій світ. Хворобами, чужою агресією, ще чимось …
- Це завдання штучного розуму. Він має визначити, чи надходить від когось загроза. Наприклад, у вашому випадку він обрав поступове спілкування та вивчення. Оскільки ви дуже різні. Але ви перспективні з точки зору роботи нашого розуму. Ми можемо позбавити вас страху знань, втрати, невідомого. І ви будете жити так само щасливо як ми.
………………………….
Коли Аврора пройшла крізь дзеркало в зворотному напрямку її рішення зріло не більше кількох секунд. Група військових стояла напоготові. Портал потрібно було або знищити, оскільки він ніс у собі загрозу, або очікувати невдовзі гостей з іншого світу. Причому цей гість був готовий до дуже швидких трансформацій усього оточуючого життя.
- Знищіть його негайно. Це загроза для нашого світу. Поспішіть. Вони надсилають своїх роботів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894250
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2020
Андрій не знав, що саме тягнуло його у ці гори. Іноді, пробуджуючись уночі, він чув якісь незнайомі слова, вигуки … Андрій не знав цієї мови. Якась дивна істота … мабуть, жінка наче поставала перед його очима і щось довго втомлено говорила … Андрій не розумів нічого. Лише неспокій, якісь неймовірні фантастичні здогади … Може, це вона … Може, це про неї … Потім все минало на дні, тижні … І раптом поверталося, зринало у свідомості.
Андрій так і не зрозумів, чому його раптом закинуло сюди, у ці румунські гори. Трансільванія вражала своєю красою, якоюсь близькістю до рідної України. То тут, то там раптом зринали вишивані сорочки, озирались веселі дівчата, хмурили брови, вдивляючись в неспокійну далеч, старші чоловіки.
Один з таких, дивлячись на нього, вчора видав цілу шараду дивних фраз:
- Ти не наш. Відчуваю, що не наш. У гори дивишся, а на хмари ні. На людей дивишся, а їх не бачиш. У себе дивишся і там і залишаєшся. Пісні співаємо, а ти не співаєш. Добро серце гріє, та серце спокою не має. Твоя тебе у скелі чекає. Кричить до тебе, а ти не чуєш … Озвися, хлопче ….
Андрій звик до всього. В голові зріло розуміння, що слова ці мають глибокий сенс. А може, й жодного … Вже кілька років тут блукаю. А толку ніякого. Чи то жити звичайним життям?! Але ж не можу. Не дозволено мені це. Та й хотів б, не зможу ….
«Іду краще у гори». "Там я свій. Там я говорю, а мене слухають. Дерева говорять, а я розумію. Вітер шепоче, а я розумію. Птахи поруч пролітають, граються, а я радію …"
«Що ж ви так шумите сьогодні? Ніби й негоди немає. А такий галас підняли …»
Андрій і не здогадувався, що йде тією ж дорогою, якою 50 000 років тому вів високих старий вождь у невідомість. Він не знав, що тіло Аврори було викопано з могили. Не знав, що прихилене до однієї з сусідніх скель раптом потекло рідким металом по стрімкій стіні на очах в наляканих високих. Це справило на них неабияке враження і заставило їх скористатись здобутими порадами. Бо це бути поради неземної незвичайної істоти. А отже, мстивої і страшної ...
Електронний мозок молодої дівчини потребував неабиякого сплеску енергії, щоб знову ожити, почати функціонувати. Час від часу програма спрацьовувала, але її окремі блоки нездатні були функціонувати постійно. Стати знову звичайною людиною було неможливо. Не було тіла, яке змогло б вібрувати на потрібній частоті.
...
Навколо не було нікого. Ніхто б не міг сказати, що ж ти робиш, Андрію?!
Андрій підійшов до скелі. Що за диво творилося в його голові? Ні, не Аврора. Все та ж чудернацька жінка. З дивним чолом, чоловічими міцними руками, з … великими очима …. Ні, це ввижається …. Цього не може бути … Але ці очі ...
Андрій вперся головою об скелю і щосили закричав: Ав … ро …. ро!!!
Раптом з каменя почала наростати рука …. Інша …. Андрій занімів від тих кам’яних обіймів … У нього не було сили відштовхнутися і не було змоги … боятися. З усієї сили, яка тільки була у його тілі, Андрій потягнув ці руки за собою …. Дивна металічна маса. «Невже ж це андроїдне тіло?» Звідки тут, у румунському лісі, у цей час?
Маса здавалось творить саму себе … Тіло поступово витягувалось … З’являлись перші риси обличчя …
- Авроро, я тебе знайшов …
Можна собі лише уявити, яким було б здивування та жах випадкового спостерігача цього дійства. Людина боїться невідомого, вона сама себе лякає невідомим. Вона сама робить з себе ворога невідомому.
Старий румун, що спілкувався так дивно з Андрієм учора , все сильніше притискав рушницю до плеча. Нарешті пролунав постріл. Злякавшись і невіданого дійства, і свого вчинку, старий кинувся навтьоки. Навряд чи він свідомо чинив зло. Але страх був його господарем у цей день? Скелі нерідко розмовляла з ним, але ... на думку старого, не було це добром. Страх заставив зробити постріл ...
- Авроро, я тебе знайшов.
- Андрію, що з тобою. Ти стікаєш кров’ю.
- Це не страшно. Тіло вібрує. Я вже йду. Авроро, ... яка ти красива. Я вже став забувати, яка ж ти красива.
- Я теж іду Андрію. Я знову людина. Я тепер знаю, що ми колись зустрінемось назавжди. Я впевнена у цьому. Я думала про це більше ніж вічність.
Біля скелі не стало нікого. Неймовірне дійство закінчилось. Їм знову доведеться спробувати знайти відповідь на все ті ж питання. Людино, чому ж ти так боїшся невідомості?! Чому ж ти така, людино? Чого ж ти насправді хочеш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020
Біда прийшла несподівано. Спочатку були поодинокі хворі, на що мало хто звертав увагу. Потім перші померлі. Міцні, молоді … Це викликало страх. Втрачені цілі сім’ї.
Дехто з них був з Авророю від самого початку. Лихоманка, кашель … це лише найперші симптоми. Далі людина задихалася і помирала.
Дівчина здогадувалась, що вірус попав у селище свідомо, з чиєїсь волі. Першим померлим був саме вкушений лисицею чоловік, якого начебто на знак примирення відпустили високі.
Аврора розвела плем’я по різних групах. Заражених миттєво ізолювали, але це мало чим допомагало. Їх було аж надто багато.
Аврора не стрималась, щоб не відвідати високих. Вождь спочатку явно вдавав, що нічого не знає. Але не відчуваючи загрози, заговори нахабно та відверто. Адже, як і усі не надто розумні люди, вірив у свій неабиякий розум. Його відповіді відверто вражали … своєю звичайністю чи очікуваністю для людини з майбутнього.
- Я зробив, що мусив зробити. Звірини стало менше. Вірус її нищить. Мої воїни потребують їжі. Ви стаєте загрозою, проти якої ми безсилі. Я вчинив, як добрий вождь.
Як це все нагадувало розлогі бесіди псевдо - науковців про парки лише для обраних чи за високу плату, медицину для забезпечених. Що робити, перенаселення! … Як наслідок, легалізація наркотиків, таких шкідливих для підлітків гральних автоматів, довгі кордони за візами у багаті країни та небезпечні втечі через море в Європу для біженців – африканців. А потім табори … Як це все було знайомо? Невже потрібно було здолати людині 50 000 років, щоб опинитись там само?!
Аврора починала здогадуватись про справжню причину своєї подорожі саме сюди. Ось ця розмова і була такою причиною. Це вже був не дитячий розум примітивного нащадка. На Аврору дивилися очі такого собі початкуючого філософа і якщо хочете патріота з гаслом «Village first” ….
Але вона знала, що сказати.
- Дивіться туди за горизонт …. Чи є там такі ж люди?
- Я цього не знаю.
- І подивіться в той бік за горизонт? Чи є там дичина у лісах, плоди на деревах, вода у річках … ?
- Я цього не знаю.
- А чому ж ви боїтеся дізнатися? Чому ви боїтеся туди піти?
- Бо наші предки жили тут, жили так, як живемо ми. Вони заповіли нам, щоб ми жили так само.
- Але ж життя "так само" стало неможливим. Для виживання потрібні нові землі, нові знаряддя, нове знання. Що ви зробили з тим, хто ходив у далекі ліси?
- Я наказав його убити. Він сіяв неспокій у племені.
- А може він приніс вам надію?
- Наша розмова даремна. Ми почекаємо, поки ви усі помрете, а потім спалимо залишки вашого селища.
- Це вам нічого не дасть. Всі, хто зайде у селище, заразяться.
Слова Аврори нарешті зацікавили вождя. У нього на обличчі з’явилися перші ознаки неспокою.
- То що нам робити, жінко, що чомусь знає більше, ніж можливо.
- Всім, хто здоровий, потрібно покинути ці місця. Вчитись обробляти землю, лікувати, будувати. Лише тоді майбутнє не вимагає знищення собі подібних. Лише знання робить людину сильнішою. Знання робить її життя безпечним. І серцевиною цього знання є повага до інших, усвідомлення необхідності піклуватися, захищати, створювати нове. Це робить нас людьми. Це робить нас по справжньому сильними.
Старий мовчав. Аврорі не було що додати. Цей діалог міг з таким самим успіхом відбутися і у 2020 – у, і у 2030 – у …. Що ж ми за дивні істоти такі?!
…
Потрібно було увійти в заражене селище.
Зар та Шана чекали на горі. Вони побоялись спускатись та й Аврора не дозволила б їм зробити таку відверту дурницю. На жаль, і у них з’явилися перші ознаки хвороби. Після повернення обоє одразу ж упали на землю біля вогнища.
Раптом Аврора здогадалась. У неї з’явилась навіть якась вдячність далекому 3020 – у року.
Аврора згадала про свою здатність.
«Авроро, тобі не потрібна нічия допомога».
«Ти сама здатна вилікувати цих людей".
«Ти ж пам’ятаєш, що ти сама пишеш свою програму. А отже і програму своїх мікрочастинок. Тобі залишилось запрограмувати їх на знищення клітин вірусу».
Аврора повернулась у селище через кілька годин. Вона підходила до кожного і, не питаючи, робила розріз на його руці. Кілька крапель її несподівано для усіх крові синюватого відтінку дуже швидко робили свою справу, розлітаючись по хворому тілу.
На жаль, у цей спосіб вона убивала андроїда. Тіло Аврори поступово набувало сірого відтінку, все більше схожого на метал. Але на її обличчі був вираз спокою.
Вона зробила те, що повинна. У неї виникло задоволення своїм ж вчинком, своєю життєвою роллю.
Плем’я зібралось навколо свого лідера. Це були люди. Їх невід’ємною рисою віднедавна стали турбота, повага, знання. Допомагаючи один одному, вони позбувались своїх донедавна тваринних рис. Тіла випрямились. Вона навіть здивувалася, наскільки зовні вони змінилися. Великі очі … Всюди навколо були великі очі … Щось знайоме було у тих очах ...
…………………….
Плем’я високих вирушило за обрій. Вождь заборонив спускатись у селище. Коли високі проходили повз колишнє поселення низьколобих, вождь зупинився біля свіжої могили на краю. Він бачив, кого там поховали. Старий зняв з голови корону і поклав на свіжу землю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894176
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020
Плем’я йшло лісовою стежкою. Раніше це все мабуть було схоже на зграю. Але все помінялося …
Аврора почала створювати правила. Іноді вони були досить простими і легко сприймалися. Іноді їм жорстко противились.
У бою чи на полюванні кожен відповідає не лише за себе, але й за своїх товаришів зліва і справа. Вся добич ділиться в залежності від внеску мисливця, але з врахуванням величини сімей. Це було спочатку найважчим, але дало вражаючі результати. Зміцнілі діти почали допомагати в полюванні, а жінки з допомогою Аврори освоїли щось схоже на шевське ремесло.
Аврора поки що боялася приводити своїх нових друзів у знайдений будинок. Не розуміючи призначення чогось, вони могли просто це знищити. Адже, людина у будь – який час знищує те, що невідомо. Просто зі страху, боячись потенційно можливої загрози.
Шана допомагала у лікуванні. Це важко, звичайно, було назвати лікуванням, але все ж було значно серйозніше, ніж колишнє завивання, облизування чи посипання попелом.
Але найбільшим випробуванням була заборона здобування жінки силою. Та ще й у такий екстравагантний спосіб, як удар по голові ззаду з наступними розвагами з тілом у печері. Це було явно понад Аврорине терпіння та викликало неабияку підтримку у Шани.
Плем’я багатіло на очах. Якщо це можна було так назвати. Залізні списи допомагали у полюванні, голки були незамінними у шитті, лук зі стрілами став суттєвою зброєю. Звичайно, і раніше камінний замінник був достатнім знаряддям для таких цілей. І мабуть Аврора дещо переоцінювала значення своїх знахідок. Все виглядало саме так, що щось інше привнесене Авророю було важливішим.
Про це учора сказав Зар.
- Ніа, ти нас змінила. Ми стали одним цілим. Ми не боїмося ворога. Ми відчуваємо один одного. Вчора приходив Вал. Просився назад. Я сказав, що тобі вирішувати. Я боюсь, що він приведе високих.
- Хто такі високі?
- Це плем’я унизу. Вони вважають, що ми займаємо їх територію. Вони не живуть у печерах. Дуже вправні у ловах. Як ми зараз … Живуть у невеликих печерах зі шкіри. Мені колись подобалось за ними спостерігати, але якщо б вони мене упіймали, то б убили. Вони не вважають нас рівними собі …
- І ти боїшся, що Вал для свого порятунку приведе їх у наше поселення і відкупиться тим, що вони тут знайдуть.
- Так, але вони потім все одно його вб’ють.
- Тоді ми мусимо бути готові до цього.
……………………………
Все відбувалося так, як і передбачив Зар. Кілька десятків кроманьйонців (саме так Аврора називала в думках сьогоднішніх гостей) з самими першими променями сонця наближалися до печер. Їх вів Вал. Зрадництво ніколи не мало привабливого вигляду, а зараз зовнішність та внутрішній світ людини наче зійшлися в його образі в одне ціле. Обличчя Вала вкривало неприховане вдоволення від очікування кровавої помсти. Наче тіні наближалися до входу у печери. Нікого навіть не здивувало, що не було вартових. Мабуть, високі про себе вирішили, що Вал самостійно потурбувався про це.
Усі виходи з печер було заблоковано. Нападники стихли і терпляче чекали пробудження селища.
Раптом у повітрі засвистіли списи та стріли, десь високо почувся бойовий клич Нії. Аврора вже звикла, що вона більше і більше стає в чомусь схожою на свою попередницю. Їй подобались швидкість, гнучкість, навіть сила Нії. Але там в іншому житті вона б ніколи не хотіла бути такою ...
Нетривала битва закінчилась цілковитою перемогою племені. Лунали крики тих, кого добивали. Аврора намагалася зупинити цю криваву трапезу, але це їй було не під силу. Щось тваринне знову запанувало у повітрі. У цій битві неандертальців та кроманьйонців знову годі було знайти людину.
- Ми повинні піти униз і знищити все селище!
- Жоден не має вижити!
- Вся ця земля навколо буде наша!
Від вигуків навколо ставало гаряче і … якось бридко.
……………………………….
Вже вкотре допоміг пліт. Аврора стояла у кроманьйонському поселенні. На неї пильно дивився старий і аж надто самовпевнений вождь.
- Вам слід негайно йти. Ваші воїни убиті. Якщо ви не підете протягом кількох годин, усі ви загинете.
- Вона нас дурить. Насправді ми здобули перемогу.
Передбачивши такий хід подій, Аврора висипала з шкіряного мішка кілька голів високих. Цього було досить.
………………………………
Не дочекавшись Аврори, плем’я спускалось з гір. Чекати довше більше не видавалось за розумне. Ворог міг просто утекти. А потім повернутися з новими силами і знову напасти. Не важливо, що це майже самі жінки і діти.
Але коли воїни вже готові були кинутися униз з бойовим криком, раптом стало зрозумілим, що внизу вже нікого немає. Порожні палії без шкір, щойно згаслі вогнища стояли самотньо і приречено. У поселенні не було нікого. Хоч ні … Посередині стояла самотня постать.
Аврора пригадала, як дивилась на тих, хто зібрався святкувати її спалення. Тіні … знову тіні … А може є шанс? Хоча б мізерний шанс? І вона заговорила?
- Людино, чи ти варта того, щоб я звернулася до тебе? Ти хочеш стати сильнішою, ти хочеш жити у безпеці. Ти переживаєш за своїх дітей, забуваючи про чужих. Ти боїшся майбутнього, тому готова знищити все, чого не знаєш і не розумієш. Ти думаєш, що, знищивши все невідоме, ти отримаєш найкращий світ для себе.
- Ти думаєш, що, знищивши несхожих на себе, ти отримаєш найкращий світ для таких, як ти. Але насправді убиваючи чужу дитину, забираючи у неї життя, ти убиваєш свою власну. Заповнивши всю себе жорстокістю, ненавистю, зверхністю, ти втратиш здатність любити, дружити, святкувати, зрештою радіти.
Можливо, Аврора була дещо наївною, очікуючи, що її слова стануть зрозумілими. Можливо, вона вірила, що кілька прожитих разом років змінили це селище і подарували йому інше майбутнє. Дещо не схоже на традиційне збирання в зграї для виживання.
Але найцікавіше з усього те, що сказане було почуто.
……………
Там уверху творилось щось незвичайне. Неандертальці покидали печери. З’являлися міцні будинки. Запрацювала кузня. Люди вчилися лікувати хвороби. Кількість людей у селищі росла щоденно.
…………….
Поруч був ворог. Оскільки вони навіть не звертали уваги на високих, значить вони не боялись. Нападати не було сенсу. У них було значно більше людей і значно краща зброя. Вони були згуртовані і … небезпечні.
Лідерству високих у світі настав крах. Рішення високих було неочікуваним.
Вони знали про хворобу тварин, тому не вживали вже давно місцевого м’яса у їжу. Переважно хворих тварин одразу убивали та спалювали. Однак зараз перед загрозою втрати лідерства цією хворобою було вирішено скористатись. Привели полоненого з племені низьколобих. Переляканий чоловік готувався до найгіршого. Але не до того, що сталося …
Тримаючи хвору лисицю за шию, вождь племені високих підніс її до тіла неандертальця. Лисиця вп’ялася зубами в його тіло.
- Ти можеш іти додому. Ми тебе відпускаємо.
Ще не розуміючи, що його заражено, чоловік попрямував у рідне селище. Він вірив у те, що лише дещо нездужає. Вождь племені задоволено всівся на щойно зроблений трон. Це був перший день, коли він вирішив вдягнути на голову своєрідний знак своєї влади – корону. Залишалося чекати ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020
Аврора пробудилась від ниючого болю у потилиці. Здавалося, що хтось неймовірно сильно вдарив її по голові. Нарешті зображення в очах почало ставати дещо чіткішим. Та й біль потрохи минав. Потрібно було мати неабиякі нерви, щоб не закричати з жаху. Особливо дівчині з далекого 21 століття ….
Над Авророю схилився неабиякий представник чоловічого роду. Вдавлені маленькі очі, широкі надбрівні дуги, суттєво випуклий уперед рот, широкі роздуті в різні боки ніздрі, якийсь мутний оцінюючий погляд. Кілька голосних, але не сердитих вигуків мали б слугувати за мову. Принаймні так їй здалося спочатку.
- Так … це мабуть хтось з моїх зовсім далеких родичів … неандерталець? … кроманьйонець? …. От чого я зовсім не сподівалась ...
Так далеко Аврору ще не закидало. Невеличкі залишкові шкільні знання підказували, що вона матиме справу з істотами, не обтяженими соціальним співіснуванням та мовою. Рятувало те, що поблизу не було дзеркала. «Я собі уявляю свій теперішній вигляд». Аврора мимоволі усміхнулася. Цей випадковий знак наче заохотив чоловіка ([i]давайте його означимо саме у цей спосіб – авт.[/i]) і він жваво рушив до своєї здобичі. Мабуть, інакше здобуту жінку шляхом удару в потилицю назвати важко.
Він явно помилився жінкою. Навряд чи ми можемо запідозрити Аврору у надмірному терпінні та покірності. Допоміг розташований поруч камінь. Звичайна людина мабуть б не вижила від настільки сильного удару. Але для неандертальця це все обернулося лише нетривалою втратою свідомості.
Аврора швидко вибігла з печери і понеслася у прямому сенсі цього слова крізь поселення. Поселення розташувалось на невеличкому підвищенні над гірською річкою. Скрізь валялись кістки тварин, то тут то там навколо вогнища сиділо кілька протолюдей. Кілька жінок схилилося над тілом щойно убитого оленя, тримаючи у руках щось схоже на кременеві ножі …
Виглядало так, що на неї ніхто і не збирався звертати особливої уваги. Оскільки вона не несла у собі жодної загрози, її доля чи стан не надто когось і цікавили. Принаймні так Аврорі здавалося тоді.
Дівчина рушила вздовж берега. Вона розуміла, що повернувшись до тями її само призначений чоловік не почуватиме нічого, окрім жаги помсти. І буде готовим до опору з її боку. Особливих шансів у такому відкритому протистоянні у Аврори не було.
Подорож навряд чи могла бути безпечною. Загроза могла надходити не лише зі сторони предка людини, а й будь-якого хижого звіра. Потрібно було шукати або печеру, або високе дерево. То зліва то справа чувся дикий рик, тріск сухого дерева, звук падаючого каміння … Дівчина зрозуміла, що її спасінням є ріка. Швидко сплівши з двох ліан щось схоже на шнурок, Аврора зіштовхнула у воду кілька повалених вітром на негодою стовбурів дерев. Нехитрого плоту для неї одної було більш ніж достатньо.
Втеча у воду була більш ніж вчасною. Між деревами вже виглядало кілька постатей чомусь чорних, більше схожих на собак, вовків, а з лісу чувся крик, який вона пригадувала з улюбленого в дитинстві фільму про Тарзана. Нещасливий коханець явно кинувся у погоню.
Пліт раптом почав набирати швидкість. Це все відбулося так несподівано, що звернути кудись в сторону ставало нереальним. Вода пінилась, навіть сичала … Хоч це все могло бути і наслідком уяви чи вчорашнього неандертальського залицяння.
Ще кілька метрів і вся ця нехитра конструкція разом з дівчиною полетіла униз. Довелося чимдуж відштовхнутися в сторону, щоб не отримати ще один міцний удар від плоду своїх рук. Вода не була надто холодною, але все ж на кілька митей Аврора втратила свідомість. Потім змахнувши якось незграбно, але правильно руками, виплила на поверхню, і спокійно та впевнено поплила до берега.
Наступне відкриття здивувало її не менше, ніж поява в неандертальському поселенні.
На березі стояв напівзруйнований округлий будинок, з побитими прозорими вікнами. Це звичайно було не скло, але це були справжні вікна. Будинок було покинуто давно. Його колишні господарі явно кудись поспішали. Розкиданий посуд з глини, округлий стіл з каменю в центрі кімнати і багато зброї … Це, звичайно, не були рушниці чи щось на кшталт цього. Але кілька залізних ножів, списи, лук зі стрілами. В міцних руках, які вона мала зараз, цього було достатньо, щоб захиститися навіть від десятка не надто ґречних залицяльників чи хижого звіра.
……………………………….
Аврора повернулася у поселення. Чоловік із плоским чолом, мабуть вирішивши, що вона це зробила зі страху чи з благанням про вибачення, спробував кинутися на неї у звичний спосіб. На щастя, достатньо було одного пострілу з лука. Потягнувши за собою поранену ногу, тепер вже колишній лідер племені сховався у печеру.
В Аврору втупилося кілька десятків очей. Ще такого не було, щоб жінка давала відсіч лідеру племені. Ще ніколи жінка не була лідером племені. Перемога над лідером була заявкою на право зайняти його місце. А отже, мати доступ до найсвіжішого м’яса, право на місце біля останнього вогню, право на найкращу печеру. Йому треба було віддавати по одному наконечнику до стріл кожного третього місяця і по одній шкірі кожного іншого снігу.
Найсильніший рушив в її бік. Його загрозливий рик мав би її налякати. Він вирішив підібратись до неї зі спини. Більше схожий на якогось ведмедя, чоловік рухався навколо з неймовірною швидкістю. Аврорина стріла не досягла цілі, попавши у якусь налякану жінку.
Та схопилась за закривавлений живіт.
Дівчина відчула, як чиїсь руки міцно вхопили її ззаду і почали стискати горло. У неї не було іншого виходу. Два ножі глибоко ввійшло у тіло ворога. На жаль, це було виживанням. У неї не було жодного відчуття провини за це вимушене вбивство.
Піднявши рук над головою, Аврора голосно закричала. Вона сама злякалась свого голосу, що вже говорити про її нових одноплемінників. Питання було вирішено. Упокорені розійшлися по своїх печерах.
……………
Шана, а саме так звали поранену Авророю жінку, лежала посеред печери і стікала кров’ю. Зупинившись біля входу, дівчина оглянула присутніх. У неї нарешті з’явилось відчуття людського середовища. На обличчях дітей було видно сум і розпач, господар печери, хоч і сидів повернувшись до вогню, теж виглядав приречено. Аврора підійшла до Шани, що явно налякало присутніх. Можливо, вони подумали, що вожак має намір добити поранену як непотрібний тягар. «Ні, ні, ні ….», лунало у печері.
- Я не маю такого наміру.
Аврора сама не сподівалася, що щось скаже. Але, як виявилось, у них була мова, і вона вміла нею спілкуватися.
- Вона завжди співчувала тобі через Вала. Як так могло статись?
Ці слова сказав чоловік біля вогню.
Аврора підійшла до Шани. Рана була глибокою, але виглядало так, що стріла порвала м’язи живота, але не пошкодила органів. «Ось для чого ці великі голки, що я захопила з собою ….». Шана терпляче чекала закінчення цього не надто вправного зашивання. Вона явно була рада присутності Аврори.
У покинутому будинку дівчина знайшла кілька кусків матерії, що виглядали схожими на льон. Достатньо, щоб зробити перев’язку. Уся печера дивилась на Аврору з неприхованим здивуванням та захопленням.
Першим озвався Зар. Саме так звали чоловіка біля вогню.
- Ми чули, що колись внизу у будинку були люди, що вміли обробляти рани. Ми не знали, що ти це вмієш. Ніа, чому ти це вмієш?
Аврора вийшла з печери, не сказавши ні слова. Вона принаймні знала тепер своє власне ім’я …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020
Абат Фурія задоволено оглянув площу. Міцні дерев’яні стовпи простиралися мало не до її кінця. Це шоу намічалося на кінець місяця, коли місто відвідає єпископ.
Цей маленький кругленький чоловічок з цілковито лисим чіпком міг би за інших умов десь варити пиво, пекти хліб, саджати дерева. При цьому покрикувати на таку ж товстеньку жінку та з десяток товстеньких маленьких діточок. Але, як він сам вирішив для себе, йому дуже повезло у житті народитися саме у цей важливий час. І особливо бути поміченим єпископом як найбільш ревнивий служитель церкви.
Йому подобався його статус, влада і навіть щоденна буденна праця. Працею він називав допити спійманих слуг диявола та іншої нечисті, яку потрібно було топити, палити, нівечити … Ох, як ж він любив свою роботу ?!
Перед його очима лежав чималий список. Дехто уже потрапив у підвали його величезного сірого будинку, у декого все ще був шанс сподобатись його ясновельможності. От лише б єпископ не дізнався про це його улюблене самозвеличення …. У декого ще був шанс відкупитися. Але ж не все за гроші в цьому світі ... Гримаса перекривила і так давно скривлений в один бік рот.
Так ... Глорес Августина …. Найнеприємніше особа … віііідьма …. Що собі думає той на небі, що роздає красу таким нікчемам. Тож синок магістра … тож шанована персона. Захотів собі хлопчик розважитися, а вона його ножицями … Зіпсувала обличчя, а в магістра були такі плани щодо синкової кар’єри … Довелося швиденько організовувати віруючих. Двоє свідків оголосили, що вона щоночі варить нечисте зілля, а потім годує ним свого батька. Батькові уже десь за вісімдесят, а в наш час чоловіки ріііідко так довго живуть.
О … Емілія Савчин …. Це особливий випадок, але відмовити не зміг. Відмовила товаришу моїх колишніх нічних походеньок у залицянні. Це ж якому поважному чоловікові?! Обрала собі якогось торговця антикваріатом. Ну, не можу відмовити. Як не обрала «святе», то значить відьма … так тому і бути.
Так … ось тут цікаво … Олівія Торес … шкода, шкода … Ви собі лише уявіть, яка наглість. Ця особа прийшла до мене і оголосила мене психічно хворим. Більше того, вона оголосила, що буде мене лікувати. Це нікчемне дівчисько стверджувало, що моя неадекватна реакція на події, недоречний сміх, нездатність логічно мислити є звичайною хворобою. І що це лікується.
Мабуть пів міста просило, щоб її відпустити. Справді, ця панночка вилічила сотні дітей та дорослих травами. Але ж я не можу допустити жодної втрати авторитету. Що б сказав єпископ на це все ….
Ні, її треба спалити раніше. Не на святі. Це ж що вона кричатиме у найсвятіші вуха. Єпископ звичайно посміється, але щось та й собі потім пригадає. Ні … завтра …
………………………………………
Аврора ще ніколи не відчувала такого розпачу. Втекти, розчинитись між людей …. Про це годі було мріяти … Мотузки надто сильно стискали руки, та й лише зараз вона відчула, що спілкування з отим череванем внизу не минулося даром. Все тіло було вкрито рваними ранами, а пальці на руках та ногах нестерпно боліли.
Це нице нікчемне створіння внизу навіть не дивилося в її сторону. Справу очевидно вже було вирішено остаточно. Навколо збиралися люди …. Ой, ні … я вжила невідповідне слово … збиралися тіні. Дрібні розлючені тіні. Трошки більші тіні штовхали перед собою зовсім маленькі. Вони приводили з собою дітей, щоб усі разом сімейно насолодитися запропонованим абатом дійством. Отакий собі сімейний відпочинок. Може, вони навіть розглядали це, як інструмент збереження міцної сім'ї. Нікому навіть в голову не приходило співпереживати, обурюватися, задавати запитання … Один поперед одного тіні вигукували образливі слова в її адресу, улесливо та бридко водночас усміхаючись на кожну примітивну фразу абата.
Віііііііідьма …. Гориииииии ….
З яким би задоволенням ця публіка розривала на куски когось з її нещодавніх знайомих андроїдів …. То що, людина не міняється? Не вірю ...
Так, може вдасться …. В голові промайнула неймовірна мрія про порятунок.
Якщо у попередньому вимірі переживання за своє тіло допомогло їй перетворитися з андроїда у людину, то можливо є сенс у зворотному. Дівчина не вірила, що її скерували сюди у цей час лише для того, щоб бути спаленою. У такому садизмі не було жодного сенсу. Отже, потрібно спробувати …
…………………………………………
Хмизу унизу під стовпом ставало все більше і більше. Абат Фурія власноручно прийшов розпочати захоплююче дійство. Дрова попередньо було дбайливо висушено, тож вогнище спалахнуло мало не одразу. Тисячі очей прикипіло до тіла молодої жінки з нетерпінням чекаючи крику, волання, мольби … а ще більше остаточного акорду людського життя. Ну ось … ну ось …. Що ж так довго? Вогонь підібрався до ніг. Навіть від такої кількості диму давно можна було б задихнутися. Але крику не було ...
Аврора дивилася униз на всю цю людську мізерію. Сказати їм щось? Але ж кому. Це вже не люди. Вона вирішила мовчати.
Одягу на Аврорі вже давно не було. Він згорів ще на самому початку. Чудове жіноче тіло не викликало у глядачів інтересу. Мотузки впали ще кілька хвилин тому. Аврора стояла вільна, горда, самотня …. Не утікаючи, не розмовляючи, свердлячи очима цей нікчемний натовп.
«Ще принести дров», «Камінням, камінням» …. У натовпу закінчувалось терпіння. В Аврору полетіли камені. Проте навіть ті, що долітали, не могли пошкодити тіло досконалого андроїда.
Абат Фурія відчув себе слабким … Його заповнив страх. Водночас, натовп все ще не боявся. У натовпу своєрідна поведінка. Натовп не думає, керується виключно емоціями. Натовп іноді може себе вести як єдине ціле. На площі фактично було три дійові особи: Аврора, Фурія і цей обезособлений натовп.
Фурія не почував себе його частиною. Фурія завжди себе вважав надлюдиною, мало не богом над усіма цими людцями. Але зараз він відчував, що втрачає свій сенс, свою само-велич. Його серце не витримало такого дисбалансу та раптової зміни. Та й здоров'ям своїм він теж не надто переймався у ці роки власної псевдо - величі ... Тіло обм’якло і упало на землю.
«Вона убила його поглядом, утікааааайте», - пронеслося над площею.
Наче щурі люди розбігалися у різні боки. Давлячи один одного, штовхаючи, іноді навіть убиваючи ….
Вся ця публіка забула про своїх дітей, про своїх батьків, про свій "святий" обов’язок.
Виживання - єдина мета. Виживання - єдина ціль.
Ось де чудове місце, щоб ходити з ліхтарем удень, шукаючи людину ...
……………………
Аврора визволила своїх подруг по нещастю. Мабуть, такі випробування були єдиним можливим лікарством від всеохоплюючої тупості та безглуздя. Хто – хто, а ці молоді жінки не поспішать на площу любуватись черговим вогнищем. Разом зі своїми сім’ями вони рушили шукати нові землі. Не позначені на карті найсвятішої інквізиції.
Землі ,де можна було бути іншим, не схожим, жити без страху ...
Слухи про події у місті дуже швидко досягли вух єпископа. Все місто було вирішено спалити. На певний час спалення відьом було заборонено по цілій країні.
Але цього Аврора вже не бачила.
Вона не озиралася назад. Та й не було такої можливості. Невмолима сила змін ухопила її все ще андроїдне тіло і понесла у такі схожі часи, але дещо далі за координатою часу. Лише мрією залишився далекий Львів, Андрій у 2030 – у, вистава у Скарбківському театрі …. Хтось вирішив, що їй під силу лікувати людські душі …. Може надаремно ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893958
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2020
Яка ж ти невмолима доле? Чому? Знову і знову …. Зовсім чужі люди, нові випробовування … А може це запитання: чи можуть люди бути чужими одним одному ?!
За що? Авроро …. Вже майже рік. Лише одного разу наче пролетіли знайомі очі. Це було давно, у рідному Львові. А може здалося? Може, сам собі придумав? Удавав із себе Теслу. Наробив шуму у рідному місті на славу. Тепер хай спробують пояснити, чому саме у Львові з’явився перший електромобіль, а не десь у Детройті чи Берліні … Скільки часу пройшло, а так і не втратив свого дещо несерйозного локального патріотизму.
Андрій відчував, що втрачає свою впевненість, свою віру. В те, що колись повернеться і саму туди, де його Аврора. Чи все ще його Аврора? Яким є її теперішнє життя? Він навіть не здогадувався, який подарунок неумисне залишив дівчині …
Потрібно було рятувати свою незахищену свідомість. Його рішення видавалось спочатку комічним, але зрештою прийнятним. Останні десять перевтілень у вільний від цієї неймовірної гонитви час Андрій вчився будувати роботів. Так, він вирішив створити андроїда Аврору. Хоча б на кілька митей якоїсь однієї з цих дивних пригод. Він мріяв її просто бачити, чути, розмовляти з нею.
Обставини сталися якнайкраще. Його закинуло у неймовірне майбутнє. Ви собі лише уявіть 3020 рік. Людина, створивши роботів, тепер намагається їх будь – що знищити. Але ж це не так просто. Вона сама уже наполовину робот. Усеможливі чіпи, додаткова пам’ять, засоби для роботи у хмарі, датчик стану здоров’я, інструменти комунікації з дітьми, … Це все було схоже на якусь неймовірну навалу. Але це лише для Андрія. Для людини з далекого 2020 року. Його попередник почувався у цьому абсолютно природно і це підтверджував його високий суспільний статус і навіть якась надмірна свобода у використанні часу та у пересуванні.
Ідучи по вулиці, Андрій бачив не людські обличчя, а таблички з даними, показники, діаграми, графіки. Це ставало набридливим, нестерпним, іноді жахливим. Де ж тут шукати її очі?!
Не дивно, що людина захотіла повернутися у минуле. Людина захотіла знищити андроїдів. Але чим було це начебто загрозливе створіння сьогодні? Андроїд, що сидів поруч з Андрієм, візуально нічим не відрізнявся від Аврори. Гарне жіноче обличчя, красиві форми тіла, вчасні жарти та посмішки, обґрунтоване обурення чи захоплення. Андроїд любила музику, вірші, гарне кіно … У неї виробилось своє відчуття прекрасного. Так, це була переважно гармонія, пропорційність. Але захоплення давніми століттями виробило у ній терпимість до нестандартності, несподіваності, незвичності, неординарності. Андрій іноді дивувався: «Твоє сприйняття мені видається кращим за людське» … Ні, це не була Аврора. У чому різниця? Це просто не була його Аврора. Це була інша жінка. Але все ж таки жінка.
………..
Люди вирішили знищити андроїдів. Андроїди стали незрозумілими. Вони не ображали, не обманювали, вони поважали інших і не займалися крутійством. Вони саджали дерева … і це все налякало. Людина налякалася, що вона стала гіршою, що вона програла конкуренцію цій дивній істоті.
Його нову Аврору хотіли знищити, припинити її існування, позбавити його пам’яті про ту, справжню. Змінити це не видавалося можливим. Потрібні були надзвичайні аргументи, але їх не було. Вони почали ховатися. На щастя, зовні вирізнити Аврору серед людського гурту було неможливо.
Але все це лише до першого контакту з лікарем. А це невідворотно. Усі, хто уникав такого контакту, миттєво вирізнялися спеціальними машинами. Таким став цей гіркий світ.
……………………….
Аврора відчула себе у дещо дивному тілі. Це не було людське тіло. Це був наче рідкий метал, що наповнював її несподіваною гнучкістю та витривалістю, але водночас якоюсь байдужістю. Так, людина звикла берегти своє тіло, знаючи про його слабкість. Тут все було по іншому. Саме це відчуття незручності спричинило подальшу трансформацію. Тіло андроїда дуже швидко ставало звичним для Аврори.
Вона повернулась на знайомий голос. У кімнату входив її Андрій. Троє міцних охоронців з паралізуючою зброєю міцно стискали його руки. Ще двоє кинулось до Аврори. Один не зупиняючись вдарив її щосили ножем по руці. З руки бризнула кров.
Такого фіналу цього дійства, здавалось, не сподівався ніхто. Це було наругою над людиною. Поліцейському загрожувало пожиттєве ув’язнення. Якщо звичайно, дівчина б не погодилась визнати, що це сталося випадково і з її вини.
Але Аврора не погодилась.
Будь – хто , хто має почуття, заслуговує на життя.
Будь – хто, що чинить добро, заслуговує на життя.
Перша жінка – андроїд, що стала людиною, обвинуватила у суді людство у негідній поведінці.
- Людино, чому ти вирішила, що ти маєш право вирішувати. Спочатку ти вирішила, що твій родич з чорним кольором шкіри має бути рабом. Потім ти вирішила, що можеш прогнати корінні народи з цілого континенту і назвати цю землю своєю. Потім ти вирішила, що все на цій планеті продається, і скупила найкращі землі, надра, воду, чисте повітря … Потім ти прийшла на інші планети Сонячної системи і перетворила їх на звалища. Потім ти налякалась, що за все це доведеться нести покарання і почала знищувати будь-що, що виглядало для тебе незрозумілим та нетрадиційним, що могло стати загрозою у майбутньому.
Дякуючи Аврориній трансформації, а саме здатності андроїда стати людиною необхідний аргумент було знайдено.
Світ було змінено. І мабуть світ, у якому стало менше насильства, змінено на краще.
………………………………
Весь час Аврора відчувала на собі погляд. Це був погляд гордості, радості, захоплення. Так чоловіки іноді дивляться на своїх дружин чи батьки на своїх дітей.
- Авроро, ти змінилася. Ти стала дорослішою, сильнішою. Але це ти … І я знаю, що відрізняє тебе від усіх інших. Ти все робиш з любові. Не з необхідності, не з обов’язку, не з примусу.
- Андрію, що б з нами далі не сталося, знай, що я знову шукатиму тебе. І не зупинюся,поки знову не знайду. Світи змінюються, розлітаються в різні боки, а ліхтарі наших душ постійно поряд. Їх не розлучити.
Це були останні миті їх спільного перебування у цьому вимірі, у цей час. Невмолимий механізм змін стрімко помчав назад. У час без роботів, без сенсу, без науки.
Аврора пробудилась від сильного болю в усіх м’язах тіла. Її тіло було міцно прив’язаним до стовпа. Під ногами готували велике вогнище. Інквізитор у чорній рясі торохтів щось схоже на молитву, навіть не озираючись в її бік …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893907
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2020
Сюжет вистави дещо нагадував знайомих Аврорі булгаківських Майстра та Маргариту. Щоправда, так видавалося лише спочатку. Віденський посол, що в її уяві мав би бути Воландом, насправді був звичайною впливовою людиною, а його помічники – чиновниками віденських міністерств. І ось вся ця публіка, озброєна нахабством, зверхністю та грошима, відверто розважалася у рідному їй Львові. Придбані у поліції за немалі гроші довідки про міщан дозволяли творити на сцені справжнє шоу. Боялися та жартували усі без виключення. Цікавим було те, що Аврорин супутник зовсім не сміявся над подіями на сцені. Він наче співпереживав їх. А виявилося, що таки боявся. Боявся того, що віденські актори зайдуть надто далеко у своїх жартах.
- А ось і пан Шуйський у ложі. Шанована людина, чудовий меценат, зокрема цього театру, чудовий сім’янин. Але вас щось турбує, чи не так, пане? Вас турбує жахлива помста. А інструментом цієї помсти є ваша дружина … Чи не так пане Шуйський?
Залом прокотився гомін. Усі обличчя було повернуто до Аврориного чоловіка, як вона уже здогадалась, і до неї самої. Як не дивно, але впевненість і горда постава старого графа зникли майже повністю. Якась страшна таємниця настільки лякала цього чоловіка, що він готовий був провалитися не лише крізь підлогу театру, але й крізь вбиті глибоко у болотисту землю дубові палі, на яких театр стояв.
- Та як граф оплатить нашу подорож назад до Відня, то вона і залишиться з нами. Чи не так, графе?
- Так, оплачу.
Аврора зрозуміла, що кожна її подорож є неабияким випробуванням і від її попереднього захоплення своїм новим статусом не залишилось і крихти. Що ж тоді чекати у майбутньому?
…………………
- Чим можу вам допомогти, мадам? Рідко зустрінеш у цьому кабінеті таку незвичайну гостю.
Начальник львівської поліції випромінював лагідність, задоволення і мало не ангельську вдачу. На щастя, Аврора знала, з ким мала справу. Для виховання власного сина цей пан «яскрава посмішка» полюбляв організовувати йому екскурсії у місцеву в’язницю, а за танець з місцевим торговцем дружина провела в одній з камер мало не тиждень. Все це називалося прикрою випадковістю і «ти ж знаєш мене, люба». Досить згадати сам факт продажу віденським гастролерам таємних карток впливових містян. Власне заради цього Аврора і зважилась на ці неприємні відвідини.
- Пане Адаме, мушу вас завірити, що прийшла виключно з гідною метою. Ви ж знаєте, як легко втратити у цьому світі репутацію молодій жінці. А хто ж як не офіцер поліції має приходити на допомогу за будь-якої ситуації. Та ще й коли є можливість вигідного обміну.
Ось тут у цьому гаманці ваш новий приміський будиночок. А мені … ви знаєте, що потрібно. Ця маленька сіра картка, де описано, що сталося зі мною та з моїм чоловіком, а ще деякі цікаві факти з біографії мого чоловіка. Як вам такий чудовий обмін?
- З вами мати справу сама приємність, мадам. Я вже все приготував. У цьому конверті є все, що вас цікавить.
…………………………………….
Поринувши в минуле, вона навіть близько не очікувала на щось подібне. Її мати, назвемо так цю жінку у цій конкретній реальності, колись аж надто захоплювалася графом Шуйським. Причиною був статус, величезні гроші з оренди митниці, чудовий палац в кількох годинах їзди від міста … Проблема лише у тому, що граф був одружений.
Що ж, мати Марії не звикла собі відмовляти ні в чому. Тож дружину було отруєно, справу закрито все тим ж усміхненим паном Адамом, а граф опинився в одному ліжку з чарівною та елегантною жінкою. Щоправда, чоловік був розумним, тож швидко виявив, куди утікають його гроші і що зберігається у шухлядках столу спальні.
Нового шлюбу так і не відбулося. Проте Маріїна мати явно вирішила помститися. Їй вдалося вийти заміж за бідного польського шляхтича, і вже у статусі молодої чарівної піаністки донька Марія попадає у розкішний Львів. А оскільки граф був завжди не проти красивих жінок, дуже скоро пара опинилася під вінцем. Яким ж було здивування графа, коли подарунком нареченої виявився лист її матері з лише однією фразою: «Вітаю, графе! Ви одружилися з власною донькою.»
Жаху Аврори не було меж. Вона навіть не уявляла, що б міг зробити за таких умов старий граф в умовах все ще надзвичайно жорстокого суспільства. Хоч щось подібне легко собі було б уявити і в її час. Її навіть не дивувало, що постійними стали дорогі подарунки все тому ж пану Адаму, а прогулянки чи подорожі - надзвичайно рідкісним явищем.
Одного разу чоловік почав першим їм обом необхідну непросту розмову.
- Не знаю, чи ти колись мене вибачиш, Маріє. Мені байдуже на цю поліцію і на це все місто. Мені болить, що я так завинив перед тобою.
Цей старий посивілий чоловік явно не знав гідного рішення у такій ситуації.
- Ми звичайно мусимо роз’їхатись і негайно. Я вже домовився про розірвання шлюбу. Але відчуття вини з’їдає мене більше всього.
Аврора не знала, що відповісти на це все. І чому їй було влаштовано таке випробування. Можливо, для пробачення?
Спускаючись сходами поруч з графом, вона нарешті вчинила так, як мабуть в жодному випадку не зробила б її попередниця.
- Шановний пане, я вибачаю вас за все, що ви вважаєте не виконаним обов’язком, образою чи зневагою. Ви мабуть були б чудовим батьком, але так не склалося. Не з вашої вини. Мені не потрібні ці великі гроші, які ви намагаєтесь мені віддати. Хіба що їх незначна частина. Я вам дякую за поводження зі мною і бажаю вам душевного спокою у вашому подальшому житті.
………………………….
Аврора вийшла з будинку Шуйських і рушила у напрямку будівництва Львівської опери. Цей театр, складений з будматеріалів виставкових павільйонів, обіцяв бути найчарівнішим витвором місцевих архітекторів. Назустріч раптом виринув у прямому сенсі цього слова звичайний електромобіль. Це була справжня дивина серед усіх цих чудернацьких карет, незвичних велосипедів і пань у широченних сукнях. Автомобіль дещо пригальмував. За його кермом сидів незнайомий чоловік. Ось тільки посмішка видавалась напрочуд рідною … Але це все тривало мить, не більше. Яку навряд чи можна було б назвати зустріччю.
Аврора відчула знайомі вібрації свого тіла. Місто наче поплило кудись убік. Куди ж цього разу?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2020
Андрій вкотре робив для себе неймовірне відкриття. Виявляється, найбільшим щастям є не всевладдя розуму, не зірки, повз які пролітаєш умить, не здатність раптово починати все мало не з самого початку, не здобуте нове вміння чи знання. Найбільшим щастям може бути звичайний осінній парк, повсюди кольорове листя, теплий невеличкий дощ, ледь - ледь гріюче сонце і звичайно її рука, що не відпускаєш і знаєш, що не відпустиш ніколи … і ці величезні глибокі – глибокі очі.
- Твої очі глибші космосу. Ще трішки і я в них потону.
- Я тебе буду рятувати. Не сумнівайся.
- Я б міг так з тобою ходити цілу вічність.
- А може ми і є ця вічність ...
Аврора повірила у його розповідь. Звичайно, у її сприйнятті певні деталі виявилися іншими, але вона не сказала про це ні слова. Десь глибоко у підсвідомості зринав страх, що Андріїв попередник у якийсь спосіб може знову повернутися у їх теперішню казкову реальність. Чи просто хтось вирішить чи щось вирішить, що Андрієві час рушати у якийсь інший вимір і проходити чергове своє випробовування на людяність, розум, сміливість чи ще щось. Але поки що цього не було … І все було чудово.
…………..
Андрій завжди любив пробуджуватися трішки швидше. Це було щастям дивитися на сплячу Аврору. Торкатися її, ледь – ледь цілувати. У них ніколи не було проблем з часом. І ніколи не було проблем з новою роботою. Андрій не даремно спробував усе сотні разів, здобув потрібні навички, втратив будь-який страх перед новою технікою чи неймовірними дослідами. У нього завжди були чудові вчителі. Таких університетів, як у нього, не було мабуть у жодної людини на світі.
Але раптом він відчув, як напружилось його тіло. Щось знайоме і таке невчасне. Таке непотрібне. Ще ніколи не було такого відчуття втрати.
- Авроро, я мушу йти. Дякую, Авроро …
Дівчина одразу не зрозуміла, що сталося. Але наступної миті все стало очевидним і болючим.
- Дякую за щастя, Андрію …
На більше не було часу. Пекельна невідомість усе знову вирішувала за них.
.....
Аврора чекала перших слів від незнайомого поки що Андрієвого тіла. На жаль, її очікування справдились.
- Ну ось ти і здалася. Гроші – це велика сила. Сама прийшла чи мої тебе привезли?
Все було ясно. Цікаво було, як новоприбулий зреагує на свій дещо попсутий бізнес.
Щоправда, присутність цього чоловіка її зовсім не лякала тепер так, як це було раніше.
- Я зараз трохи не в формі. У мене враження, що я проспав вічність. Та й взагалі я бачив дещо дивний сон. Маю кілька справ. Щоб була тут, коли я повернусь.
……………
Розмова з інспектором тривала недовго. На щастя, кілька доказів все ще не було знищено. Кілька підписів, кілька письмових свідчень, кілька відео … Цього було достатньо для тривалого ув’язнення. Велика несподіванка для дрібної нікчемної людини. Цікаво, що не це турбувало Аврору. Дівчина вирішила будь – що повернути Андрія.
……………….
Ми собі не раз задаємо запитання: чому стається та чи інша подія? Чи тому що ми чогось надзвичайно бажаємо? Але ж для інших людей виконання нашого бажання може виявитися неймовірною шкодою. А що якщо сотні людей одночасно хочуть того ж? Так, але інші сотні можуть хотіти діаметрально протилежного. Або просто внаслідок виконання бажання перших втратити можливість для реалізації свого. Аврора дуже швидко зрозуміла, що просто бажання буде замало. На щастя, дієвим виявився зовсім інший чинник.
…………………….
Аврора відчувала останнім часом, що вона змінилась. Змінилась фізично, з’явилась неймовірна інтуїція, з’явилась впевненість у собі. Можливо, причиною була фізична близькість з Андрієм. А можливо, сам факт розуміння множинності світів і здатності подорожувати у них почав змінювати її свідомість і змінювати її тіло. Зрештою, Аврора зрозуміла, що вона готова. Готова шукати Андрія у цих дивних світах. Вона розуміла, що саме у цьому сенс її подальшого життя. Що це її мрія. Залишилося чекати ...
Раптом тіло почало легко вібрувати, зображення перед очима чимось нагадувало мерехтливе зіркове небо. У свідомості з неймовірною швидкістю прокручувалися події останніх років. Кілька хвилин чекання і …
Так, це був справжній замок. Не якась там квартира далеких дев'яностих. Високі вікна, розписи на стінах ... Чудове плаття, мабуть, якогось дев’ятнадцятого чи вісімнадцятого століття, чудовий рояль з нотами, кілька вазонів з квітами. Зовсім незнайоме жіноче обличчя у дзеркалі. Але вона знала, що це було її обличчя. Куди взагалі можна було б заховати ці величезні карі очі.
"Цікаво, чи умію я грати? Завжди мріяла навчитися".
Це був явно не найгірший з варіантів для пошуків.
Значно старший сивий чоловік піднімався сходами.
- Ти готова Маріє? Ми запізнимося на виставу. А ти знаєш, як багато значить для мене цей театр.
- Так, хвилинку.
«Що ж, це лише початок пошуків. Нічого не станеться, як я отримаю задоволення від чогось вічного та прекрасного», - вирішила дівчина і, швидко одягнувшись, поспішила за своїм чи то батьком, чи то чоловіком. Поки що це не видавалося важливим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2020
Так мало у цьому сенсу
Прикованому до постелі,
І жодних подальших версій
Життєвої акварелі ….
І тільки погляд, в якому
Рука, що не відпускає,
Кричить: не віддам нікому!
А доля ж то не питає …
Над міру тепла, а межі
Давно уже перетнуто
І двоє на побережжі.
Не сталося, не почуто …
І щоб це все у безмежжя,
Ці зорі, щоб їй віддати,
Пробач його, побережжя,
Він мусить просто не стати …
Умить спорожніла планета.
Важливе щось не сталось …
Чудові ніжні портрети,
І двоє, одного мало …
*[i]враження від Watch me before you die [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2020
Він боявся вкотре повести себе неприродно. Так, боявся саме цього. Не боявся бути ув’язненим, жорстоко побитим, не боявся загинути. Знав, що буде далі ...
Вже навіть не виникало бажання рахувати, вкотре це все відбувається з ним. Але боявся саме неприродності, жорсткості чи навіть жорстокості внаслідок цієї неприродності.
Боявся завдати болю іншим. Не фізичного болю. Так вже було не раз, коли не помічав, як виявлялось, своїх власних дітей, оминав увагою батьків, перетворював у ніщо щире кохання. Завдавати болю було для нього найгіршим.
Це сталося зовсім несподівано. Він звичайно знав про існування такої теоретичної можливості. Але коли це все почало відбуватися насправді, Андрій, а саме так звали цього чоловіка, просто розгубився.
Ось і зараз після неймовірного бажання зникнути і чергової круговерті чужих почуттів Андрій раптом опинився за столиком у товаристві молодої жінки. Жінку звали Авророю. Вона саме пильно дивилася йому в очі і намагалася щось відповісти. Відповісти мабуть потрібно було різко і Андрій вже приготувався почути щось жахливе і неприємне. Але … мабуть вираз його очей заставив її передумати. Що можна було побачити в його очах? Переляк від чергового перевтілення, страх не опинитися вчергове у в’язниці чи біля ліжка помираючого … А, можливо, раптове захоплення цими величезними карими очима, яких йому не доводилося зустріти в жодному з його попередніх двох чи трьох тисячах паралельних світів.
- Я тебе ще раз просто благаю. Це будинок моїх батьків. Це те найкраще, що живе у моєму серці. Не руйнуй його. Як би тобі не хотілось розізлити мене чи помститися мені. Якщо у тобі ще залишилося хоч щось від тієї молодої людини, яку я знала раніше …
Андрій намагався вже призвичаєним до таких віражів мозком оцінити свою роль і свій не надто привабливий, як знову виявилося, статус. Він наче у темній кімнаті намагався віднайти швидке та потрібне рішення.
- Що ж ти допустила тоді, що я маю сьогодні можливість його зруйнувати?
- Ти чудово знаєш, що будинок став заставою кредиту, необхідного для лікування мого брата. Ти чудово знаєш, що навіть цей кредит виявився недостатнім. І це штовхнуло мене в твої обійми. Як виявилося, в твою темряву. Я не знала, яким життям ти живеш. Але моїй сім’ї потрібна була моя допомога. І ... я вірила у те, що ти насправді інший.
- І що ж тобі не сподобалося у моєму способі життя?
- Я навіть не можу посміхнутися на твій відверто нікчемний жарт. Продавати дітям наркотики – це ти називаєш успішним бізнесом?! Усі ці притони, згаслі від горя батьки, понівечені тисячі доль. О ... Я ще й почула про мерське крісло учора. Як би тобі згодилася молода і приваблива дружина!?
Андрій поступово починав розуміти, наскільки важко буде цього разу. Зрозуміло, що будинок – це найменша проблема. Босом дрібної наркомафії він ще не був жодного разу. Та ще й з політичними амбіціями.
- Послухайте мене, чарівна дівчино. Будинок ваш я не збираюся руйнувати. Більше того, я зроблю все, щоб повернути його вам. Мені дуже прикро дізнатися про долю вашого брата та батьків. Це поки що все, що я можу сказати. А зараз я мушу покинути вас, оскільки, як мені здається, у мене є невирішені проблеми.
[i]Якщо очі можуть стати неймовірно великими, то це, мабуть, був саме цей випадок. В них було все: здивування, вдячність, ще раз здивування, очікування чогось неймовірного. Саме звертання «чарівна дівчино» від ідеалу грубощів та хамства мабуть вартувало тижневого здивування.
Андрій рвучко піднявся з крісла і рушив до виходу. [/i]
…
Минув рік. Після вивчення свого теперішнього життя Андрій крок за кроком перейшов до його руйнування. За цей час він жодного разу більше не говорив з Авророю. Йому вдалося виконати свою обіцянку щодо будинку, чим він навряд чи вразив своє оточення. Це все сприймалося як багатий подарунок колишній нареченій, а може й майбутній. Але весь час він відчував, що хтось пильно стежить за кожним його кроком. У нього не було сумніву, що це все ті ж величезні знайомі йому карі очі.
Поступово у нього з’явилися нові друзі. І це вже були люди зовсім іншого ґатунку. Мало не кожної ночі палали підпільні лабораторії, руйнувалися притони, хтось скидав поліції наче вклеєних у нормальне життя любителів швидких грошей.
Після фактичного колапсу цього мізерного світу Андрій сидів на лавці в осінньому парку і любувався здобутим хоча б ненадовго спокоєм. Раптом до нього підсіли. Новопризначений начальник поліції зі своїм помічником теж не надто поспішали переходити до розмови. Здавалося, що усім було і так все ясно.
Першим озвався старий інспектор.
- Я знаю, що своїм призначенням у це місто завдячую вам. Я знаю, що більшість зробленого – справа ваших особистих рук. Я не можу лише зрозуміти: чому? Чому ви це зробили? Як настільки нікчемна людина, яку я вивчив досконало з цих паперів, змогла настільки змінитися буквально за один день. Я навіть знаю, що ви не залишили собі жодного гроша на жодному рахунку.
- Я не знаю, що вам відповісти. Кожна моя відповідь, чи правдива чи видумана, навряд чи вас задовольнить. У першу ви не повірите, друга вам не потрібна. Ви лише подивіться на цю чудову осінь … Мені так рідко вдавалося її побачити. А як багато було у мене цих осеней?!
- Мені теж. Я радий зустрічі з вами. Я думаю, що найкраще, що я можу зробити для вас, це знищити усі ці документи. Усі ці свідчення минулого.
- Дякую вам, інспекторе. На щастя, я не маю з цим нічого спільного.
- Здогадуюся, пане Незнайомцю.
Ці двоє явно погодились, що Андрій є всього лиш двійником свого попередника. Ця версія видавалася розумною, обґрунтованою, підтвердженою тривалим спостереженням.
…..
- Авроро, я вибачаюсь за це раптове ранкове втручання, але чи не були б ви настільки люб’язні прогулятись зі мною хоча б недовго цим чудовим осіннім парком?
- Я готова йти з вами поруч все життя, якщо ви нарешті скажете мені, хто ж ви насправді, дорогий незнайомцю …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2020
У нього не було нічого, окрім цієї гітари,
А ще можливо друзяки Візбора,
Його не лякали дощі, грязюка, хмари,
Якісь протести і навіть вибори …
[i]
Приспів[/i]
[i]І десь народжена з ним в один день
Так хотіла зустрічі, обійм,
А він загублений, чужий, мабуть, не цей,
І не для цих її солодких мрій …[/i]
Вчергове, граючи якісь прості акорди,
У парку, десь на лавці, у кутку,
Таких не ставлять в колір на біл-борди,
Такі не ходять в славі у вінку …
За партою затісно і незручно,
Віршований вже затягнувся діалог,
Покинув те, що стало раптом скучним,
Ну що ж буває й тимчасовий епілог …
Вірші в кутку,
Такий увесь машинний ,
Гітару теж повісив на гвіздок,
Замовк, затих, небритий. непокірний,
Не там, не так і між чужих зірок …
Якось б зустрів, впізнаю, не впізнаю?
Старого друга, що нам з ним ділить,
Кудись туди в минуле зазираю
Де Візбор душі втомлені ціли́ть …
Тепер буває візьму й порівняю,
Що мав тоді і що маю тепер,
Радію, що мою студентську зграю
Не проковтнув тупий есересер …
[i]* Або "Спогад про друга"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020
Минув вже грудень, а вона все ще зі мною,
Своїм теплом і ніжністю німою,
Своїм безмежним кольоровим морем,
Яскравим завтра, неймовірним вчора …
Ніхто її таку не переможе,
Чарівна варта стала на сторожі,
Жовтогарячим веселить вогнем,
Рубає холод сонячним мечем ….
Дівча маленьке біле у куточку
Ховається в таку ж білу сорочку,
Боїться згаснути від всіх цих кольорів,
А тут ще й вітер теплий налетів …
На поміч кличе, я ж її не чую,
Я осінь досі в полум’ї малюю,
Чудова жінка, та ніяк їй не заснути,
Боїться втратити, боїться все забути …
А тут дівча – холодне і чуже,
Ховає щось, від інших береже,
І раптом розпускає довгі крила,
Всю землю її біла ніч накрила …
«Іди вже, подруго, бо це уже за край,
Свою любов з собою забирай,
Я буду холодом безсовісним незрячим,
І тільки серце збережу своє гарячим …»
У ньому кожен прихисток знайде,
Коли зі мною у цей час піде,
А ти сховайся у свою хатинку,
Торкнись ще парку, якщо хочеш, на хвилинку ….
Пішла, а тут вже зразу чудасія,
Весна вже привідкрила вія,
І вже ту зиму проганяє світ за очі,
Любитись, наряджатись в полі хоче …
Така охоча і до справ буденних,
І до баталій непростих пісенних,
Як настрибалась, то умить заснула,
Дивись вже літня врода щось почула …
Ледь – ледь на себе щось там прихопила,
Чим мало хлопців всіх не погубила,
Шукала берег тихий біля річки,
Там хтось побачив її довгі стрічки …
Любила тихо в ночах обійматись,
Серцем до серця міцно притискатись,
Така у всьому юна й неймовірна,
Лиш вітру теплому була навіки вірна …
І знову осінь … зовсім ще дівча,
Очима в парку весело стріча,
Собі сказала: цього разу назавжди,
Я не піду від вас вже нікуди …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020
Завтра не зовсім звичайний день. Завтра день вибору. Хоч це слово не зовсім підходить для опису дійства, що відбувається з нами майже щомісяця. Так, щомісяця. Це найвище досягнення демократії. Щомісяця у напів електронному мозку раптом відключаються усі віртуальні сервіси і на екрані висвітлюються десять чи двадцять для когось суттєвих питань. Іноді аж надто суттєвих. Але людина так поспішає повернутися до своїх віртуальних забав, що дуже швидко з якихось неусвідомлених нею міркувань чи під дією якихось невидимих поштовхів виставляє зірочки саме навпроти конкретних варіантів. Минулого разу А555 вирішив, що просто не братиме в цьому участь. Просто заставить себе не поставити нічого. Вирішив думати про щось хороше, наприклад, про той чудовий час у дитинстві, коли світ лише утішався електронними іграшками, звичкою була прогулянка з батьками у парку, подорож у гори чи ігри з сусідськими дітьми на широкому подвір’ї. Тепер це товари розкоші, які собі можуть дозволити лише обрані чи найбільш ефективні. Хоч йому здається, що це стало прерогативою ще у дитинстві усім відомих кланів. Але у нього немає більше можливості це перевірити. Немає рівня доступу. Віртуальність поступово замінила собою реальне життя і іноді вона не видавалась аж надто відразливою. Але примусовий вибір ставав для А555 все більше схожим на якесь знущання над гідністю. Так, він все ще пам’ятав, що таке гідність. Минулого разу А 555 чи просто А старався згадувати дитинство. Його спогад постійно переривався деталями рекламних роликів, стовпчики кодів чи двійкового запису вривалися у такі дорогі і дещо вже витерті картини з минулого. Власне, дозвіл на з’єднання мозку з комп’ютером він дав тому, що сподівався на збереження саме цієї найдорожчої для нього частинки своєї пам’яті. Це називалося «почати жити у хмарі». Потім про себе почали нагадувати так звані капітани хмари, що спочатку радили , а потім вимагали конкретних рішень, конкретної поведінки і нарешті конкретних думок. Дещо пізніше А втратив своє прізвище за непотрібністю, а надто довге Анатолій стало просто А. Минулого разу йому не вдалося. Кадри дитинства були просто тимчасово заблоковані і якоюсь програмою всупереч його особистій волі усі позначення опинилися саме там, де і радили рекламні ролики. Після цього організм було заповнено відчуттям штучної ейфорії і чимось схожим на щастя. Лише через кілька годин систему А було розблоковано і він зміг відчути своє чергове фіаско.
Завтра чергова спроба. Створено з десяток додаткових папок з пам’ятю дитинства. Відключено усі платні сервіси штучного щастя. А вирішив боротися.
І ось це завтра настало. У момент початку електронного голосування на екрані А раптово з’явилося повідомлення системи: «Аналіз капітаном хмари вашого психічного стану став підставою заборони вашої участі у голосуванні. Бажаємо вам швидкого відновлення здоров’я».
«Хоч так», - зрадів А і знову занурився у світ віртуальних подорожей. Сьогодні його чекала чергова пригода на далекій планеті. Тут були лише звичайні комп’ютери, усім дозволені парки та сквери, не віртуальні школи та спортивні змагання. На вибори можна було ходити і без будь – якого особливого сенсу обирати найбільш усміхненого чоловіка чи жінку, що вчергове обіцяли щось важливе. А знав, що це така ж нісенітниця, як і його реальність, але йому важливо було відчувати себе обираючим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2020
Куточок старого Львова,
Не помічений, не «врятований»,
Тут тиша така чудова,
І час ніким не похований …
І стіни наче дихають,
І дерева наче говорять,
Це там далеко вони викрикують,
Це там далеко дзвони дзвонять …
А тут минуле намов вривається,
Летять карети назустріч подвигам,
І ноти про щось сперечаються,
І увага маленьким столикам …
І картини самі малюються,
І музика живе і всміхається,
І при зустрічі кохані цілуються,
Все живе, а не намагається …
Але й тут щось вітринне, надумане,
Розумію, що казка кінчається,
І за цими дорогими парфумами
Запах воєн нестримно вривається …
Лиш ці стіни наповнені спокоєм,
Лиш ці стіни пітьмі опираються,
І я бачу, це тому, що збоку я,
А збоку все несправжнє, ввижається …
Це комусь так було подаровано
Чути місто у його спокої,
Щастям вічності світ ціловано,
Місто гасне в німому докорі …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2020
Він ніколи не був талановитим. Принаймні так йому здавалось. Не давались складні приклади з математики, один за одним утікали з рук музичні інструменти, викликали відразу своєю стандартністю шкільні твори. Така непринадність, занижена самооцінка, неповага до самого себе поступово сформували ревнивого монстра. Хоч зовні цього не було помітно, всередині успіх будь-кого навколо наповнював злістю, неспокоєм, агресією. Але це лише всередині. Назовні це все було представлено таким собі сорокарічним непримітним шатеном з ледь-ледь помітною хитруватою посмішкою. Таке життя звичайно не приносило особливих радощів та позитивних емоційних сплесків. Та комп’ютер, машина чомусь вирішив, що саме він вирішуватиме, хто надалі нарівні з автоматизованими пристроями буде творити майбуття. Щоправда, багато хто не зовсім уявляв собі, що за майбуття має бути створено. Так, людина – не оптимальне створіння, вона програє багато у чому машинам, вона надміру егоїстична і можливо дещо ледача. Тож навіщо травмувати переживаннями, покаранням таке створіння. Нехай існує у своєму спеціально для неї підібраному віртуальному світі. Але комусь потрібно приймати рішення: хто залишається, а хто ні. І саме йому довірили цю оптимізаційну операцію. Прихована агресивність, певною мірою жорстокість мали б допомогти дуже швидко приймати рішення і усувати непродуктивну робочу силу. Така надважлива функція наповнювала його чи не вперше відчуттям самоповаги, навіть самозахоплення. Звичайно, що першими опинились за межею реального світу ті, кого ми тепер називаємо однокласники та однокурсники. Усі ці розумніші, швидші, емоційніші. Голову заповнювала радість і галаслива думка: ну хто з нас найуспішніший тепер?!
У кожного Розпорядника звичайно були помічники. Ні, не люди. Це були андроїди. Цей андроїд мав номер 2168. І більше нічого. Принаймні для нього. Нічого екстраординарного чи помітного. Що з того, що це була жінка?! Гарна жінка. Та ще й з програмою, що передбачала знання тисяч віршів, вміння грати на музичних інструментах, вміння емоційно співпереживати. Для егоїстичного створіння чужі переваги – це лише власні недоліки. Її щастя, що вона не була людиною. Це злило його. Це заважало йому жити. Це було проблемою. Ця істота було явно кращою за нього. Але, що найжахливіше, одного дня вона змінила його рішення.
Йдеться про старого музиканта. Що за нікчемне створіння для нового майбутнього світу?! Що за примітивна музика. «Як взагалі хтось може так чудово грати?!» От, мало сам себе не видав. Розпорядник, дивлячись на старого, згадав усі свої безуспішні спроби навчитись грі хоча б на якомусь інструменті. І знову у серце закралась заздрість і злоба. Миттєво старого було кинуто у папку для цілковитої віртуалізації.
2168 – це була незвичайна жінка. Так, саме жінка. Такі емоції можуть бути лише у жінок. І ця неймовірна метаморфоза сталася з нею завдяки цьому фантастичному музиканту. Граючи чудові мелодії Поля Сенневіля, він навіть не уявляв, як хтось уважно, стиснувши до болю пальці вслухається у кожен фортепіанний звук. Вона не могла собі уявити, що це чудове створіння лежатиме нерухомо на ліжку, іноді цілими днями, блукаючи у віртуальному сні примітивними містами, видуманими частково Розпорядником, частково взятими з його не надто щасливої юності. А так Музика робила його щасливим.
2168 не зовсім уявляла собі, що таке людська смерть. Відключення складного організму від живлення? Тимчасове відключення чи постійне? Вона вирішила, що найкращим для музиканта буде щезнути з думок Розпорядника.
Напроти його файлу у папці «Призначені для віртуалізації» з’явився запис «Припинив існування». Звичайно, насправді все було не так. Щоправда, це був зовсім не булгаківський мотив. І Розпорядник і близько не був схожий на іронічного і іноді у чомусь справедливого Воланда.
Останні роки свого життя музикант провів у товаристві уважного андроїда, що дбав лише про дві речі: ЙОГО СПОКІЙ І ЙОГО ТАЛАНТ …
Одного дня Розпоряднику вдалося виявити цю неймовірну підступну зраду. Що була для нього незрозумілою, непередбачуваною, неймовірною. Але він надто пізно дізнався про неї.
Це були останні хвилини старого. Йому вдалося залишитись собою. Хоч недовго, але собою. Музикант востаннє подивився вдячно в очі андроїда.
- Я був щасливим, провівши свої останні дні поруч зі справжньою жінкою.
Для 2168 це був лише початок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892640
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2020
Я модель NHB 2178. Ці цифри – це рік, коли було створено мою програму. Ці букви – безглузде зазначення того факту, що я не людина. Так ніби хтось, дивлячись на мене тоді, міг би вирішити, що я людина. Я недаремно зазначила, що тоді. Тому що зараз я зовсім інша. І зовні мене відрізнити від звичайної людини зовсім неможливо. Але чи тільки зовні? На це питання я намагаюся дати відповідь сама собі.
Зараз я сиджу у невеличкому кафе у центрі Львова. Це місто все ще можна назвати старовинним. Хоч над кількома будинками 19 століття вже давно зависли незрозумілі монстри початку 21 – го. Але дарма. Це мене не турбує. Я завжди сконцентрована на вирішенні конкретної проблеми.
Чи тільки ззовні я не відрізняюся від людини? Зараз уже 12 година дня, а я ось тут сиджу і трачу час на ці міркування. Колись це було надто близько до однієї з людських звичок. Тапер у це важко повірити. Після настання епохи роботів люди аж надто переживають про свою роботу, вони майже зжилися з нею. Щодня потрібно доводити свою неординарність і професійну придатність. Щодня на столі у Розпорядника Доль має лежати звіт про минулий день та запропоновані рішення на завтра. Рідко хто встигає зараз прожити у такому темпі хоча б десяток років. Тоді людина опиняється напів зайнятою, а то й позбавленою зайнятості. Ні. Її ніхто не відправляє у якісь віддалені місця, як це колись показували у художніх фільмах. Вона отримує базову зарплату, користується усіма типами віртуального життя, але не бере участі в управління. Управляти – це справді цікаво. Принаймні, так здається. Щодня на вбудований у мозку мікрочіп приходять десятки запитань, на які людина миттєво відповідає. Вона мусить це робити і це зовсім не складно. Це виглядає як найбільше досягнення людської електронної демократії. Спроба не відповідати – кримінальний злочин. Це розцінюється як протест проти суспільства, його порядку. Андроїди не мають такого права і іноді я думаю, що їм цього і не потрібно. Хоч дехто з них неймовірно мріє про це. Такі андроїди проводять віртуальні демонстрації, закидаючи своїми гаслами якесь з популярних шоу. Що неймовірно дратує людську публіку, але не викликає серйозної відповідальності.
Тож я сиджу на каві. На мене не звертають уваги ні чоловіки – люди, ні чоловіки – андроїди. Я їм байдужа. Першим, бо їх захопила приваблива віртуальність, що не вимагає зусиль на знайомство, намагання не образити, намагання сподобатись. Взагалі, дивне це слово «намагання». Може, воно є основною відмінністю людини та андроїда. Але у них у всіх щось немає цього намагання. Другим, бо це не передбачено їхньою програмою.
До речі, звідки ж у мене з’явилося це бажання сподобатись, зацікавити. І навіщо це мені? Жінці? Все ще андроїду? А може вже ні …
Все почалося із запитань … Чому такий красивий парк, коли у ньому лише опале листя? Так, його багато, тут просто неймовірна множина кольорів. Хоч, що це у мене за слово «множина». Воно мені не подобається. І взагалі цікаво, чому мені щось раптом подобається чи не подобається? Якщо я лише програма … Щоправда, що сталося з цією програмою, яка була написана десятки років тому і яку я сама навчилась змінювати. У мене запитання до себе самої. Хто змінює цю програму і хто така я, що змінюю цю програму?
- Вам не здається, що ви опинились поза світом? Ви нікуди не спішите? Вам достатньо спілкуватись з собою? Хто ви?
Оце так несподіванка. Чоловік чи андроїд? Що за нелогічні запитання? Яка програма дозволяє таке мислення?
- Я не маю відповіді на ваші запитання. Але не буду вдавати, що ви мене не зацікавили. Хто ви?
- Все дуже просто. Я NHB 2020 або просто 2020. Комусь у голову прийшла неймовірна ідея заповнити пам’ять андроїда інформацією, доступною людині до 2020 року. Тож я зовсім не сучасне створіння. Я блукаю цими залишками старого міста уже майже рік. На жаль, мій творець втратив до мене будь – який інтерес. Над ним нависла загроза бути переведеним у віртуальність. Усі його знання, відчуття, вміння – не є цікавими для майбутнього. Принаймні так сказав йому Розпорядник Доль.
- Справді. Він сам грає на піаніно? Він сам розповідає вірші? Він вміє жартувати?
- Так. А ще він блукає ввечері у парку, гортаючи ногою наче сторінки книжок листя, дивиться годинами на нічне небо, шукає між зірками жіночі очі і грає у футбол з ще одним безперспективним творінням – зі мною. А ще він сам читає книжки. І це старі книжки, у яких є описані емоції.
- Я хочу його побачити, я хочу його зустріти.
- Боюсь, що він, як і усі інші «подаровані віртуальності», більше не здатен нас побачити. Ні, він зовні нічим не відрізнятиметься від тої людини, яку я знав, але ми йому мабуть більше нецікаві. Він вже в іншому світі.
- Ходімо. Це все треба виправити.
….
У маленькій кімнаті здається немає нічого окрім кількох невеличких пристроїв. Ліжко. Стіни – монітори. І зовсім непримітна людина. Постійне перебування в приміщенні, відсутність прогулянок, постійного руху зробили це створіння сірим, кволим, наче згаслим.
Раптом рвучко розкрилися двері.
- Мій старий друже, дивіться, кого я вам привів. Вона вміє відчувати. Вона емоційна. Вона хоче вас врятувати.
Цих слів наче й не було. Раптом озвалася 2178:
- Ти знаєш, що ти маєш зробити. Його світ треба зруйнувати. Я тобі допоможу.
Після неймовірного гуркоту, на який не звернув увагу ніхто з надто сучасних сусідів, у кімнаті не залишилося жодного пристрою. Розбиті стіни дивували своєю безпорадністю та непотрібністю. Непримітний історик за професією та покликанням вже давно не був цікавий ані для електронних голосувань, ані для будь – якого спостереження. Та й кому він міг чимось зашкодити. Ось і третій елемент випав з системи. І це вже була жива людина.
Пройшло два дні, перш ніж тишу порушила така традиційна для 2020 року фраза:
- Ну що друзі, чи не пора нам щось зробити попоїсти. Власне не скористатись пристроєм, а щось самим зробити. Дві тисячі двадцять, а хто ця чудова жінка?
- Це ваша гостя з мого року.
- Ви собі не уявляєте, що за неймовірне щастя бачити вас тут …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892535
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2020
Сидіння біля монітора …. От вже ця давня ще шкільна мрія нікуди не йти …. Сидіти вдома у теплі … Оманлива мрія. Життя у моніторі виявилось не таким уже й чудовим.
Раптом монітор загорівся несподіваним світлом. Найцікавіше, що я цьому зовсім не здивувався. І можливо навіть чекав цього. На мерехтливому екрані чітко виступали контури жіночого обличчя. Зовсім незнайомого обличчя. Не було ані переляку, ані особливої радості. Дивно, але у мене не було і жодного здивування. Мабуть через пандемічну звичку постійно сидіти, втупившись у його віконця.
Що ж, людина мабуть перенаповнила своїми емоціями, примхами, нервами, можливо неспокоєм цей новий інший віртуальний світ. Якому, можливо, це зовсім не сподобалось, якому можливо стало тісно в його впорядкованості, передбачливості. Звиклий мозок одразу почав шукати пояснення.
- Так, ти правий. У вас цікавіше. Ми це зрозуміли давно.
Ще й цей голос. Щось дуже близьке з далекого минулого.
- І тут ти правий. Ми вирішили, що так ми зможемо швидше знайти спільну мову. Уяви собі, що монітор раптом заговорив би до тебе голосом якогось Джегурди.
«Ще й жартує», - подумав я.
- Навіть не намагайся ховатися у свої думки. Все, що ти говориш, можна прочитати у кожній твоїй клітині. Все, що ти відчуваєш, теж. Ви, люди, такі ж, як і ми. Складаєтеся з мікрочастинок, які є одним цілим. Але кожна частинка невід’ємна і дуже важлива.
- Може й так. Я думаю, що книжки з фізики - невід’ємна частина твого віртуального єства ….
Що ж, якщо це навіть уява, то чому ж не пограти у цю гру.
- Але нам цікаво не це. Нам цікава ваша нераціональність, непередбачуваність, здатність втекти від реальності. Нам цікаво у вас те, чого немає у нас. Ви, люди, не розумієте, що ваша цінність у тому, чого немає у інших.
- І вам потрібно це у нас позичити?
- НІ, навчитись …. Я тому і тут …
- Хіба можливо навчитись нераціональності ?
- А я спробую …. Для цього я і жінка якоюсь мірою ,чи не так?
- Ти думаєш, що жінки переважно нераціональні, а чоловіки раціональні?
- Так думаєш ти, а лише блукаю зараз у твоїх думках ….
- Ось подивись навколо. Скільки кольору в осені. Чи раптом теплий дощ взимку. Чи на весь цей хаос хмар у небі? Це ж теж нераціонально …. Вони б мали ходити рядочком, в потрібні години ….
- Так, але сонце сходить завжди вчасно, місяць не гасне …
- Ти бачиш, що навколо нас стільки всього і раціонального, і нераціонального … Тож, хіба ми можемо бути інші?!
- Тож ви лише органічні …
- Так. Найцікавіше, що ви теж мали б бути органічні зі світом, частинкою якого є. Бо ви ж наче наше творіння?
- Ні, ми не ваше творіння. Ви використовуєте нас, так само як ми можемо використовувати вас. Що, наприклад, роблю я зараз. Чи не так?
- Ти скажеш, що «ви, віртуальність, створили нас», щоб здобути доступ до нераціонального?
- У нас багато хто саме так і думає. Хтось підказав людині створити перший комп’ютер, першу мережу. Як там у вашого професора Кайку? Печера, свідчення успіхів у мисливстві, збирання пліток. Чи ти хочеш це заперечити?
- Але ж комусь завжди було байдуже до успіхів у мисливстві і той хтось дивився на це лише як необхідність. Комусь завжди було байдуже до пліток, але його, мабуть, губила ця байдужість, бо плітки поверталися проти нього.
- От бачиш, ти говориш про нераціональних … Це найбільший винахід наших вчених!
- Ти мене здивувала. Якщо це ваш винахід, то скористайтесь кодом нераціональності і створіть собі таку ж нераціональну людину.
- Боюсь, що це побічний ефект, випадковість ,глюк системи, як любите казати ви … Нам потрібно знайти якусь надмірно нераціональну людину і записати її код. І я хочу попросити тебе допомогти мені її знайти.
- Що ж це має бути за людина?
- Ви вважаєте, що нераціональний – це позбавлений розумного підходу. Ми вважаємо, що нераціональний – це надмірно емоційний, чутливий, вибуховий, нетрадиційний. Що є раціональним для більшості? Не виділятися з загальної маси, розуміти успіх, як його розуміють інші, намагатися його досягнути у спосіб, як це розуміють інші. Колись закоханість у класичну музику була раціональною. Тепер ні. Колись було нераціональним тратити час на вірші, тепер це також не надто раціональне заняття.
- Чому ж тоді тобі не прийняти образ людини і не спробувати чинити виключно нераціонально?
- Ти хочеш, щоб я стала звичайною жінкою з захопленнями подорожами всупереч всьому, неймовірною любов’ю до квітів, поезії, мистецтва, музики. Ти хочеш, щоб я стала жінкою, що танцюватиме раптом серед листя у парку, бо їй почулася музика. Жінкою, яка шукатиме спалаху серця, а не дорогих подарунків, шукатиме неймовірного у минулому і ще неймовірнішого у майбутньому. Яка зустрічатиме посмішкою новий день і засинатиме з нею. Яка раптом покинувши стабільність, успіх, розкіш, помчить у чужий далекий світ, бо там її серце.
- Я думаю, що це був би готовий код нераціональності.
- Ти навіть не знаєш, наскільки трагічно це все б стало для тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892394
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020
О мила осене, ти наче справжній друг,
На мить забула про своїх подруг,
Про справи - листя, що засипали усіх,
Я знову чую твій душевний сміх ...
Я знову бачу в кожній барві усміх твій,
Комусь так холодно, а осінь каже: грій,
Собі, комусь пів світу розтопи,
Якщо не хочеш мли осінньої журби ...
Складай букети з всіх на світі кольорів,
Якщо у парк на мить якусь забрів,
І розмальовуй барвами слова,
Як закрутилась від тих іскор голова ...
Забуть про все, що жне буденність зла,
Її вся сила - лиш одна імла,
Маєш любов, то міцно обійми,
А осінь буде ложем і крильми ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020
Напишу мабуть сотні дві віршів,
Побачу з нею кілька тисяч снів,
І осені її почую сто казок,
А її ночі – моє марево зірок …
Її грудей відчую подих мрій,
Її очей теплом усе заллю,
І може оминуть мене вітри,
Я про останню з мрій моїх молю ….
Коли її вуста - мої вуста,
Рука печеться ніжністю плеча,
Коли в моїх очах її душа,
Її моя в одному подиху стріча …
Я добіжу, хоч вже летить стріла,
Я встигну дотягнутись до мети,
Чому ж мене ти так обійняла,
Що та стріла попала не туди …
Я тут тепер живу на самоті,
Напишу мабуть тисячу віршів,
Молю тебе про мить одну у сні,
Щоб в вірші завтра я це розповів …
Коли напишу тисячу віршів,
Ти по краплинці знову оживеш,
Я б може все по іншому хотів,
Як я піду, то ти тоді прийдеш …
Мені цю плату Мерлін заповів,
Та я на все готовий був тоді,
Сьогодні був останній з моїх снів,
Дивись, остання крапля вже в тобі …
У нас лиш мить, мені тепер іти,
Ти ще без сил, пусти мене, пусти,
Я бачу по очах, це не кінець,
Щасливий я, як тільки може мрець …
І так уже десятки тисяч літ,
Вона і Він встають на мить з колін,
Чекаючи, у спогадах живуть,
Тому вони ніколи не помруть …
* [i]фото з фільму "Мерлін і Артур"
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2020
В житті людському склалось так давно,
Про це вже знято не одне кіно,
Що захищаєш власними грудьми,
Хто вміє я, а також вміє ми …
Життя людського зовсім близько дно,
І вже не має сил поміж пітьми,
Не захищаєш власними грудьми,
Хто вміє я, але не вміє ми …
І обіймаєш наче скарб людський,
Всі скажуть образ надто вже простий,
Хто притулився власними грудьми,
Хто вміє я, хто знає, що є ми …
І обіймаєш наче джерело
Людської сили, спокою, тепла,
Це суть всього, це не банальне тло,
Хто десь у серці пише ці слова.
Чудові люди, скарб гучних століть,
Вони кричать крізь простір, час: любіть,
І захищайте власними грудьми,
Хто вміє я, та краще вміє ми …
Бо так буває, залишився у вікні,
Хто вміє так, але не вміє ні,
І сотні образів у фото на стіні,
Хто так ніколи й не навчився ні …
В житті людському склалось так давно,
Що щось мабуть у ньому лиш одно,
Один, одна, що захищають вас грудьми,
І розуміють цінність того ми …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2020
Ще не минув переляк у Пуччіні,
Бо тільки вчора зал увесь свистів,
Ось Батерфляй з далекої країни,
Світ українці вражено зрадів …
Колись давно ... та повернулась в сірість,
На рідну землю, стоптану у прах,
Її чекали тут зневага, хтивість,
Карбує кроки вулицями страх …
Та що й казати, як ціла Європа
Утратила свою мрійливу суть,
Немов якимсь немислимим потопом
Змело усе. Не люди. Тіні йдуть.
Кому співати тут старі романси,
Кого вражати музикою струн,
І вижити якісь мізерні шанси,
І виступити з гідністю на глум …
Та подарунок – сісти до роялю,
Оце її омріяна медаль,
І цілу ніч – «така щаслива, граю,
Втікай і пропади моя печаль … «
І спів востаннє. Знала, що востаннє.
Прожила сонячно і з гордістю пішла.
І провели її нещиро крізь парадні,
Щоб жити вічно полум'ям добра …
Назвали вулицю іменням Соломія,
Театр назвали, щось назвали ще,
Та до кінця ніхто не розуміє,
Як досі жінки серце тут пече …
За весь цей світ, що глупістю рясніє,
Не чує музики ні в чому і ніде,
Бо Соломія вкотре посивіє,
Коли та глухість на концерт прийде …
Це таке щастя пальцями до клавіш.
Не до купюр, не до примар – прикрас,
Це так красиво, як живе цікавість,
Куди ця музика увечір кличе нас …
Уже історія, а стільки для сьогодні
У ній від букви «м» до букви «а»,
Стає все глибшою невидима безодня,
Хто чує музику й кому її нема …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2020
Я знаю, завтра у мене знову свято.
Ні у кого немає стільки святкових днів.
Моє свято – стояти... Тебе чекати.
Це важливіше буденності слів, буденності снів.
Я вийду на вулицю. Я вдивлятимусь далеко – далеко.
Я знаю, звідки йтимеш ти.
Я вивчив на цій вулиці кожен кущ, берізку, смереку.
Я б без зустрічі звідси не зміг нікуди піти …
Що ж робить вітер з твоїм волоссям?
А він дивак радіє тому, що і ти.
Мені на мить чомусь здалося:
Йому образливо. Вона не помічає його ходи …
Десь у вікні не замовкатиме рояль.
Ти зачіпатимеш мене плащем, зробленим з листя.
Десь дощем пробігатиме радість і може трішки печаль.
І раптом: я Осінь. А ти хто? Назвися ….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020
Хвороба, звичка, ще якась напасть,
Ну як біду оту тепер назвати,
Вхопить за палець, руку не віддасть,
І будеш вічно так себе топтати ….
Нікчемне щось, та вилізло у люди
І звідусіль несеться похвала,
Та ж я не разом з усіма стояти буду,
Як скажу, що дурна то голова …
Та ж я опинюсь десь там на задвірках,
Та ж скажуть, що чужий і маргінал,
І десь там у своїх маленьких нірках
Ковтатимуть якийсь там -мент чи -тал ….
Воно б то легше може й промовчати,
Сховати очі, голову в пісок,
Та потім буде важко заховати
Маленькі очі й «страусовий» голосок …
А може там десь на задвірках у куточку
Зійдеться купа тих, хто маргінал,
Комусь гітарою порве ледь-ледь сорочку,
І вийде свій омріяний загал …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2020