Дружня рука

Пані Катерина (проза)

І  звідкіля  узявся  цей  фотограф?!    То  мабуть  молодший  Пилип    так  постарався.  Завжди  мав  таку  схильність  до  якоїсь  маленької  вистави.  Пані  Катерина  швиденько  давала  лад  своєму  щоденному  одягу.  Але  ж  не  буде  одягати  все  краще  та  й  без  великого  свята?!    Все  ж  трішки  постаралась.  Акуратно  зачесане  волосся,  аж  надто  серйозні  очі  (з  чого  б  то?  Та  ж  війна  близько),  натруджені  селянські  руки  …  .  Може  ви  дивуєтесь  оцьому  пані?  Не  дивуйтесь,  бо  це  звичайне  щоденне  звертання  у  тогочасній  Україні.  Але  це  також  і  вияв  поваги,  бо  син  Катерини  вчиться  у  Відні  на  лікаря,  та  й  інші  діти  не  залишились  без  освіти.    А  якщо  б  ви  подивились  глибоко  у  її  очі,  то  побачили  б  невимовний  біль  через  все  те,  що,  на  її  думку,  невдовзі  примчить  на  рідну  землю.  Боліла  їй  рідна  земля.  Найшвидше  скорився  витівці  Пилипа  старший  брат  Ілько.    Вже  жонатий,  тож  поруч  розташувалися  жінка  та  її  донька  років  десяти.  Ілько  мав  напрочуд  добру  вдачу,  тож  не  думаючи  довго  посадив  на  коліна  кота.  Волосся  зачісував  вверх.  Високе  ясне  чоло,  спокійні  уважні  очі  явно  вказували  на  той  факт,  що  у  Катерини  розумним  був  не  лише  один  син.  Донька  Марія  вбиралась  найдовше.  Вишитим  на  ній  було  буквально  все,  а  з  волоссям  вона  зробила  щось  таке  чудернацьке,  що  бачила  лише  в  однієї  панянки  у  Львові.  Дівка  була  гарна,  тож  все  сприймалося  нормально.
Усілися  перед  величезною  коморою,  де  мабуть  складували  сіно  на  зиму.  Явно  не  соромилися  цієї  ознаки  важкої  сімейної  праці.  Фото  зроблено,  а  вставати  щось  не  хотілося.  Не  хотілося  йти  з  цього  у  те  інше  життя,  що  накочувалось  на  поріг.
…………….
Пилип  загинув  у  1944  –  му  в  бою  з  німцями.  Це  була  найперша  втрата.  Але  одразу  після  неї  помер  від  ран  чоловік  Марії.  Маючи  вже  двох  дітей  на  руках,  так  ніколи  і  не  знайшла  собі  іншого  щастя.  Ілля  загинув  у  бою  з  російським  НКВД  аж  в  50  –  му.  Хлопці  трималися  найдовше.  Так  і  не  покинув  рідної  землі,  не  пішов  в  чужі  краї  через  кордон.  Чи  то  все  ще  вірив  у  щось,  чи  то  просто  відірватися  від  рідного  була  несила.  
……………….
Перед  очима  ще  одне  фото.  Останній  син  Василь  стоїть  перед  могилою  матері  Катерини.  Високий,  вже  не  молодий  чоловік  своєю  зачіскою  дуже  нагадував  старшого  Іллю.  Чорна  ряса  священника  лише  наголошувала  неймовірний  сум  цієї  зустрічі.  Матір  поховали  далеко  від  рідного  сила,  поближче  до  нього.  Василь  хоч  і  мав  кілька  лікарських  освіт,  та  став  священиком.  Майже  усіх  з  його  групи  в  академії  відправили  у  заслання.  А  його  ні.  Бо  був  лікарем  від  Бога  у  будь-якому  сенсі.  Це  зрозуміли  усі  –  і  свої,  і  вороги.  У  себе  на  плебанії  вів  амбулаторний  прийом  хворих.  Не  відмовляв  у  допомозі  нікому.  Тож  міг  жити  так,  як  вважав  за  потрібне.  Проводив  час  у  церкві,  між  книжками  та  ...  разом  з  бджолами.  Мав  до  цих  комах  неабияку  повагу.  А  вони  допомагали  йому  робити  цілющі  мазі,  якими  він  постійно  користувався.  Дуже  хотів,  щоб  хтось  з  племінників  перейняв  його  вміння,  та  якось  не  склалося.  
…………….
Поїзд.  Двоє  випадкових  людей  розговорились.  Виявилось,  що  їдуть  на  ту  ж  саму  могилу.  Одна  з  жінок  –  до  вуйка  Василя,  а  інша  –  до  рятівника  її  сина.  Так,  колись  отець  Василь  повернув  дитині  з  далекого  міста  зір.  Тепер  молода  жінка  їздить  щороку  до  нього  на  могилу,  щоб  вкотре  сказати  «дякую».  
З  Неба  дивиться  прабаба  Катерина.  Вона  знає,  що  станеться  за  кілька  років  …  .
В  її  очах  ще  у  далеких  тридцятих  можна  було  побачити  Україну.    Як  мабуть  і  у  кожної  української  матері  тоді  і  сьогодні  ….  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010564
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024

ЛЕЛЕЧА КРАЇНА

[i]Ти  мого  лелеку  та  й  поклич  з  дале́ка,
Хай  летить  додому,  долаючи  втому.
Як  же  нам  без  нього!  Не  знайдемо  дому.
Треба,  щоб  вклонився  ясену  старому  …
Він  як  уклонився,  то  друзяка  вітер
Притих,  зупинився.  Не  ламає  квіти.
Він  як  уклонився,  діти  засміялись,
А  стрункі  берізки  в  явір  закохались.
Горлиці  старенькі  щось  собі  згадали,
Хмари  зажурились  і  об  землю  впали  …  
Ллє  на  Україну,  річки  та  калюжі,
Тому  ми  в  цім  краї  такі  добрі  й  дужі.
А  лелека  раптом  піснею  озвався,
Та  й  таким  у  серці  нашому  зостався  …  [/i]

[i]Побув  -  побув  у  чужім  краї  та  й  повернувся  ...  [b][/b][/i]

Лелека  ледь-ледь  рухаючи  крильми  пролітав  над  рідною  землею.  Позаростало  все  –  дороги,  подвір’я,  площі  …  .  Не  було  так  раніше.  Не  лише  лелечою  була  ця  земля.  
Колись  тут  жили  люди.  Багато-багато  людей.  Діти  поспішали  до  школи,  дорослі  працювали  в  полі  чи  на  подвір’ї.  Вечорами  над  принишклою  землею  лунала  така  мила  для  лелечих  сердець  пісня.  Лелеки  всідалися  у  свої  гнізда  і  прислухалися  …  .  Спочатку  вони  нічого  не  розуміли,  окрім  якогось  особливо  урочистого  настрою  цих  пісень.  А  потім  почали  усвідомлювати  перші  слова  …  .  Якось  відлітаючи  у  вирій,  лелеча  зграя  на  подив  людський  відтворила  у  небі  одну  з  цих  пісень.  
Минулося.  Що  ж  там  унизу?  Хрести  …  .  Це  кладовища.  Це  такий  людський  звичай:  хоронити  представників  одного  роду  поруч.  Прадід,  дід,  тато,  мама,  син  …  .  Жили  хоч  і  здаля,  але  поруч.  Тепер  усі  лежать  у  землі  поруч.  Минулося  ...  .
Спочатку  позакривали  за  наказом  згори  школи,  покинули  у  пошуках  [i]кращого[/i]  для  дітей  землю  (мабуть  украдену  кимось),  верби,  власні  хати,  ставок,  що  виблискував  зорями,  а  потім  згасали  один  за  одним  останні  вогники  на  сільських  вулицях.  
Ви  думаєте,  десь  там  у  великих  містах  вони  знайшли  своє  інше?  Згубилися,    зчужилися,    озлилися  …  
Не  змогли  на  новому  місці,  бо  струни  до  минулого  свого  порвали.  
Не  навчилися  у  місті  родом  своїм  дорожити.  
Десь  там  ще  живуть  далеко-далеко.    Так  наче  …  
Роботи  –  трактори  обробляють  землю,  такі  ж  збирають  врожай.  Ці  механічні  пісні  не  до  лелечого  серця.  Тож  лелеки  кричать,  перекрикують  …    .  
І  все  ж  те  людське  зовсім  не  згубилось.  Он  обіймають  батьки  лелече  дитинча,  он  двоє  лелек  витанцьовують  у  небі  …  .  
А  відлітає  хтось  навіки,  обіймають  одне  одного  крильми  і  стоять  так  день,  два,  аж  поки  сил  не  стане.  
Хрести  …  .  
Вже  скоро  їх  у  тих  травах  не  буде  видно.  
Казали  колись:  «Хто  землю  роду  свого  покинув,  той  себе  згубив».
От  нема  у  лелек  машин,  літаків,  а  є  крила.  
Не  було  у  людини  крил,  то  й  все  інше  непотребом  стало.
Не  тих  крил,  щоб  у  небо  летіти,  а  тих,  щоб  своє  "лелече"  берегти.  
Хрести  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010073
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2024

Це було схожим на ніч (проза) *

Ніхто  не  думав,  що  все  може  зайти  аж  так  далеко.  Боротьба  за  рівноправність,  таку  ж  зарплату,  таке  ж  ставлення  …  Хоч  і  залишається  без  відповіді  питання,  чи  комусь  хотілось  такого  аж  зовсім  рівного  ставлення.  Поступово  наче  втрачалася  потреба  одних  в  інших.  Спочатку  йшлося  про  торгівлю  та  обмін  необхідним,  а  згодом  …  настала  ера  вдалого  клонування.  
Що  ж,  жінки  та  чоловіки  стали  окремими  расами.  Більше  того,  вони  розселилися  на  окремих  планетах.  І  це  вже  не  про  тимчасові  труднощі  взаємовідносин,  а  про  відсутність  будь-якої  потреби.  
Здавалося  б,  до  того  і  йшло.  По  цілому  світу  визнавалися  парами  ідентичні  статі.  Але  ніхто  не  замислювався  про  те,  що  спілкування  з  іншими  все  ж  відбувалося:  на  роботі,  у  транспорті,  навіть  крізь  телебачення  та  інтернет.  А  тут  раптом  було  проведено  різку  і  разючу  межу.  
[b]…[/b]
Її  звали  дуже  складно.  Щоб  дещо  збагатитися  емоційно,  вона  назвала  себе  одразу  десятьма  жіночими  іменами.  Деякі  з  них  були  українськими,  деякі  –  іспанськими.  Одним  з  імен  було  Інга,  на  якому  ми  для  швидкості  оповіді  і  зупинимось.  У  Інги  були  друзі  –  аналогічні  до  неї  за  статусом  Марі,  Арго,  Помаранчеві  крила  …  .  Спочатку  їм  все  подобалось.  Вони  розуміли  емоції  одна  одної,  вміли  разом  веселитися,  сумувати  …  Щоправда,  виявилось,  що  іноді  важко  вчасно  промовчати.  А  потім  виявилось,  що  немає  кому  вимовити  вчасно  фразу  «Все  буде  добре».    Зрештою,  поговорити  про  тих,  інших,  теж  втратило  будь-який  сенс.  Бо  виявилось,  що  іншість  –  саме  там,  а  не  у  їх  середовищі.  І  та  іншість  не  ворожа,  а  просто  цікава.  
Зрештою,  щоб  припинити  розмови  такого  типу,  середовище  ставало  все  більш  воєнізованим  і  жорстким.  Втрачене  в  інших  підсвідоме  захотіли  реалізувати.  Але  помилково  вважали,  що  це  грубість,  жорстокість,  безсердечність.  У  такому  варіанті  суспільство  стримувалось  від  бунту.  Але  і  цього  було  замало  …  .  Потрібна  була  війна.
[b]…[/b]
У  них  тепер  все  було  просто.  Джек,  Сем,  Джо  …  .  Навіщо  ці  витіюватості.  Величезні  екрани  з  футбольними  чи  баскетбольними  матчами  -  ніхто  не  просить  відірватись  ні  на  хвилину.  Ніяких  емоційних  зривів,  ніяких  потреб  у  вибаченнях  …  .  Щось  не  так,  прошу  на  ринг.    Ніяких  надмірних  оздоблень  ні  вулиць,  ні    квартир.  Все  просто,  все  комфортно  …  
Але  чому  ж  так  сіро?  Чому  ж  так  безбарвно?  
Дехто  намагався  імітувати  втрачене,  але  це  виглядало  примітивно  і  якось  безглуздо.  Отак  …  Уявіть  собі,  що  приходить  весна,  а  немає  за  ким  вертіти  головою.  Уявіть  собі,  що  не  потрібно  обирати  правильні  слова,  немає  потреби  загалом  у  красивих  словах  і  тоді  мова  стає  чимось  схожим  на  російський  суржик,  щедро  обсиплений  матюками.
У  такому  варіанті  суспільство  перетворювалось  на  дике  ревуче  море.  Потрібна  була  війна.  
Його  звали  Рай.  Так  просто  і  так  складно  водночас.  Цим  іменем  він  завдячував  тому  часу,  коли  чоловіки  ще  захоплювалися  початком  власної  свободи.  Мабуть,  його  батько  вирішив  у  цей  спосіб  увіковічнити  це  фантастичне  відчуття.  
Рай  був  тим,  хто  пішов  одним  з  перших  шукати  втрачене  у  війні.  
[b]…[/b]
Інга  вела  полоненого  з  якимось  особливим  виразом  обличчя.  На  ньому  було  все:  гордість  здобутого,  відраза  до  іншості,    втома  від  такого  життя.  Полоненим  був  Рай.  
Зараз  дивлячись  на  них  обох,  важко  було  одразу  визначити,  хто  з  них  хто.  Війна  деформує  риси  обличчя,  рефлекси  стають  ідентичними,  навіть  посміхатися  видається  важким  і  непотрібним.
Що  тут  вже  скажеш  про  спробу  порозмовляти  …  .  
Проблема  у  тім,  що  вести  полоненого  не  було  куди.  Їх  гвинтокрил  упав  самотнім  на  цей  зовсім  віддалений  та  німий  острів.  Жодної  ознаки  хоча  б  якогось  людського  життя.  
Дві  обвуглені  самотності  у  розпачі  втупились  в  очі  один  одного  …
[b]…[/b]
Сучасній  людині  важко  зрозуміти,  що  дотик  руки  до  руки  не  означає  взагалі  нічого.  Важко  сприйняти,  що  дружні  обійми  –  це  ніщо,  просто  чиясь  нав’язлива  присутність.  Аж  надто  близька  не  потрібна  присутність.
Дві  зовсім  різні  істоти  виявились  двома  зовсім  однаковими  істотами,  які  взагалі  не  потребують  одна  одну.
Так  було  день,  …,  місяць.  Жодного  слова,  жодного  жесту.  Єдине,  що  Інга  перестала  носити  зброю  у  руках.  Який  у  цьому  сенс.  «Який  сенс  у  нього  нападати  на  мене».  
Слабший  не  заслуговує  на  протягнуту  руку.  Навіщо?  Своєю  слабкістю  він  заслужив  свою  долю.  Так  їх  вчили.  Але  це  було  там    -    у  світі,  де  багато  людей.  А  не  тут  на  самотній  планеті,  на  самотньому  острові  …  Ще  й  ніхто  з  них  не  знав,  чим  закінчилася  та  далека  тепер  від  них  війна.  
[b]---[/b]
Сталося  так,  що  Інга  провалилася  в  урвище.  Надміру  крута  скеля  не  дозволяла  ані  учепитися,  ані  опертися  об  будь-що.  Ще  й  страшенно  боліла  пошкоджена  рука.  «Не  кричати  ж  йому:  допоможи?!»    
Перша  ознака  втраченого:  він  не  покинув  її.  Не  знав  чому.
Рай  зв’язував  довжелезний  шнур  з  вогкої  кори  дерев.  Це  зайняло  трохи  часу.  Уявіть  собі  її  здивування,  коли  вона  побачила  його  з  цим  чудернацьким  шнуром.  Рефлективно  їй  вирвалось  щось  на  кшталт  насмішки.  Але  це  не  зупинило  його.  Шнур  звичайно  ж  не  витримав.  Що  ж  сказала  Інга?  «Ти  зможеш.  Придумай  щось».    Переплетений  з  тонким  пруттям  шнур  виявився  набагато  міцнішим.    
Друга  ознака  втраченого:  коли  він  виявився  слабким,  вона  словами,  жестом  зробила  його  сильним.  
Якщо  першою  сказаною  фразою  було  «Нікчема»,  то  іншою  –  «Ти  зможеш».  Інга  зрозуміла,  що  у  першій  немає  потреби,  якщо  є  розум  і  воля  сказати  другу.  
[b]…[/b]
Вони  сиділи  біля  вогнища.  Ні,  це  явно  не  була  пара  закоханих  чи  близьких  друзів.  Це  були  двоє,  які  розмовляють.  
Вони  розповідали  один  одному  про  свої  світи.  
Їхні  розповіді  були  позбавлені  гордості.  
Вони  розуміли,  що  навіть  світ,  в  якому  вони  опинилися  зараз,  є  кращим  за  те,  що  у  них  було  раніше.
[b]…[/b]
Що  було  у  них  окремо?
Печера,  нора  ….  
Якими  були  вони  окремо?
Наче  двійко  загублених  звірів.
Що  сталось  сьогодні?
Вони  почали  будувати  дім.  Найсправжнісінький.  З  вікнами,  зі  столом  та  стільцями  і  навіть  з  чимось  схожим  на  посуд.  Інший  дім  був  зовсім  невидимим  -  десь  там  усередині  людських  душ.  У  ньому  були  ще  міцніші  стіни,  ще  більше  світла,  ще  більше  простору.  
Що  сталося  з  ними  сьогодні?
Вони  трималися  за  руки.  І  це  було  гарно  та  урочисто.  
Завтра  це  стало  ніжно.  Те,  що  було  з  ними  раніше,  було  схожим  на  довгу  ще  не  зовсім  забуту  ніч.  
Якими  різними  стали  їхні  обличчя.  Вони  нарешті  стали  різними.  
Така  проста  і  чарівна  істина  стала  буденністю:

[i]Я  довго  думав,  хто  для  нього  ти:
Від  тебе  крила  в  нього  виростають.
Ці  крила,  щоб  тебе  спасти
Він  під  твої  у  мить  потрібну  підставляє.[/i]
[b]...[/b]
Де  ж  ми  були  раніше,  що  її  згубили?

Їх  відшукали.  А  точніше  їх  ніхто  не  шукав.  Вони  нікому  не  були  потрібні.  
На  них  натрапили  випадково,  бо  побачили  здалеку  вогнище.
На  втрачені  світи  дивився  інший  маленький  важливий  світ.
Інга  та  Рай  тримали  на  руках  маленьке  дитинча.  Дивлячись  на  нього,  батьки  щиро  і  радісно  посміхалися.  Це  випадкове  тридцяти  секундне  відео  подивились  одночасно  дві  величезні  ворогуючі  армії.  Вони  побачили  втрачене  …  .  І  цього  було  досить.    

[i]У  нього  не  було  її,
І  він  десь  пропав  уночі,
Розкидував  мрії  чужі,
У  цій  метушні  біжучи  …  
Ти  може  весь  сповнений  сил?
Ти  може  найкраща  в  письмі?
Дивуєш  ти  розмахом  крил?
Куди  ж  полетиш  у  пітьмі  ...  
Немає  видіння  у  сні,
Немає  спокути  очей,
Ми  стали  навіки  одні  -
Раби  серед  блиску  речей  …  
А  потім  опала  вся  мла,
Зачах  від  несправжності  світ,
Не  знав  я,  що  ти  ось  така,
Тому  і  блукав  стільки  літ.
[/i]

*  [i]або  Жорстока  алегорія[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008819
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024

Одесі

Каже  рашист,  що  скучив,
Каже:  додому  вертай,
Ноги  й  обличчя  скрючив,
Скоро  вже  вибори,  май  ...
А  що  ж  його  мільйони,
Ті,  що  на  болотах?
Б'ють  до  землі  поклони,
Раб  обіймає  страх  ...
Що  їм  Одеські  діти,
Може  якісь  іще,
Їм  десь  своїх  би  діти,
Чи  на  вайну  вабще  ...
Як  повезе,  то  гроші
Їм  за  дітей  пришлють,
Тішаться  як  листоноші
Траурно  в  місто  йдуть  ...
А  українські  діти  -
Квіти  у  рідних  степах.
Вам  у  цім  світлі  жити.
Їм  -  у  своїх  болотах  !!!!

Дюк  до  землі  вклонився,
Нерубаї  прийшли,
Сон  Одесі  наснився,
Мирні  у  неї  сни  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2024

Хто другом був, той буде ним навічно

Так  легше  -  відвертати  в  далеч  очі,
Так  легше  -  заховатися  в  кутку,
Лякливо  -  слухати  слова  пророчі,
Незручно  -  дати  руку  бідаку  ...

Оце  той  світ,  що  ми  усі  хвалили,
І  припідносили  у  мріях  до  небес,
А  в  нього  теж  -  поламані  всі  крила,
Не  слухають  в  тім  світі  поетес  ...

Далека  і  чужа  їм  Україна,
Спокійніше  було  б,  щоб  зникла  вщент,
Так  в  тих,  кому  душа  -  давно  руїна,
Де  інтерес  -  лиш  рубль,  пе́со,  цент  ...
 
Доводиться  хапати  в  руки  скрипку,
Розгледіти,  що  день  пірнув  у  ніч,
Вдивлятись  у  стару  подерту  знимку,
І  знемагати  від  усіх  тих  протиріч  ...

Як  був  біди  тієї  лиш  початок,
То,  хто  хотів,  одразу  все  почув,
Той  час  минув  ...  Уже  їх  не  впізнати.
Та  світ  в  ту  мить  усе  ж  чудовим  був  ...

Боліло  в  Польщі,  в  Празі,  у  Берліні,
У  кожному  закутку  на  Землі,
І  згореній  незламній  Україні
Не  дали  раду  остогидлі  москалі  ...

Хтось  вже  пішов,  комусь  так  тяжко  руку
Тримати  десь  в  заокеанській  далині,
Хтось  так  чекав  на  українську  муку,
Оком  запав  до  української  ріллі  ...

Дарма,  ніщо  не  може  подолати,
Коли  вже  слово  правди  на  вустах,
Коли  палають  душі,  очі,  хати,
Що  ті  чужі,  що  поховались  по  кущах?!

Хто  другом  був,  той  буде  ним  навічно,
Хто  зрадив  нам,  то  ницість,  не  біда,
Земля  нам  подарована  магічна,
Вільним    -  своя,  а  для  рабів  -  чужа  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2024

Я ВАМ, мої друзі, сьогодні напишу листа

Я  ВАМ,  мої  друзі,  сьогодні  напишу  листа.
Лист  буде  віршом,  бо  ця    форма  для  мене  проста.
Так  краще  добратись  до  схованих  щирих  думок.
Думки  –  це  болюче.  Не  висиплеш  їх  мов  пісок.  

Сьогодні  мов  свято.  Мені  подзвонив  Олексій.
Так,  справ  так  багато,  та  каже:  тримаємо  стрій.
Разом  пригадалось,  як  в  темряві  ночі  брели.
Колись  усе  склалось.  Важливо,  що  це  були  ми.

Сьогодні  річниця,  як  Чміль  наш  на  землю  упав.
Сучасним  не  був  і  минулим  до  нині  не  став.  
Казав,  що  я  вільний,  а  ви,  хто  зігнувся  –  раби,
Тепер  без  деталей,  без  суті,  та  в  бронзі  сліди  …

Володя  недавно  скидав  фотографій  альбом,
На  Хортиці  славно,  там  дух  тих,  хто  світлий  чолом,
Він  також  шукає,  де  видно  Чмільові  сліди,
І  спину  тримає  тим,  хто  захищає  фронти  …

Сашко  і  Володя  …    З  цих  двох  можна  скласти  стіну.
Їм  б  щось  будувати,  а  їм  в  подарунок  війну.
Колись  полюбились  їм  славні  махновські  степи,
З  цим  мабуть  і  зжились.    Та  мабуть  усі  такі  ми  …  

Вже  Ігор  пішов,  подзвонити  вже  пізно  йому,
Обличчям  зустрів  одним  з  перших  російську  чуму,
Тепер  прихилився  десь  в  полі  мабуть  до  ріллі,
Він  там  народився,  де  чорно  в  душі  й  на  землі.

Але  не  забуду,  як  міцно  гітару  тримав,
Коли  нам  про  дружбу  свої  одкровення  співав.
Усе  те,  що  думав,  про  що  нам  відверто  сказав,
Мабуть,  Бог  тихенько  йому  у  думках  підказав  …  

Роман  десь  в  цю  мить  поправляє  військовий  кашкет.
Вже  років  хтозна.  Та  довелось  прожити  сюжет.    
Вдивляюсь  в  жорстокий  часами  людський  горизонт.
Там  ті,  що  безсмертні,  тримають  від  нелюді  фронт.

Я  друзі  ВАМ  вдячний,  що  ви  мов  високі  стовпи.
Вас  видно  здалеку.  Тріпочуть  вже  сиві  чуби.
Десь  Вітер  ввірветься,  десь  Блискавки  чути  оскал.
Це  ще  не  останній.  Це  наш,  один  з  перших,  причал.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2024

Ось тут було. Ось тут і далі є.

[i]Автор.[/i]
Її  вуста,  обійми,  мабуть  очі  -
Це  те,  що  в  пам’яті  твоїй  горить.
Дарма,  що  сам  собі  говориш:  більш  не  хочу.
Воно  кричить.  Крізь  смуток  твій  кричить  …  
Насправді,  недоречно  сумувати,
Те,  що  цвіло,  так  само  і  цвіте,
Його  ніхто  не  може  зруйнувати,
Не  відштовхнеш  рукою  чи  плечем  …
Ось  тут  стоїть,  скраєчку  на  пероні,
Мов  монумент  з  думок,  зірок  і  слів,
Неначе  вітер  у  лице,  у  скроні,
Що  затаївся,  та  не  полетів  …
Ось  інші:    хто  куди,  всі  поспішають.
Хтось  перескакує  з  вагону  у  вагон.
А  ти  стоїш  немов  чогось  чекаєш.
Зачарував  тебе,  чи  що,  оцей  перон?
[i]Подорожній.[/i]
Та  ні,  я  просто  не  жадаю  відбирати.
Це  все  чуже.  Мені  ж  горить  моє.
Таке  усміхнене,  що  любить  жартувати.
Ось  тут  було.  Ось  тут  і  далі  є.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024

ЧИ ТО Ж ТИ ПАН СВОЇХ ДУМОК

ЧИ  ТО  Ж  ТИ  ПАН  СВОЇХ  ДУМОК,
Чи  тільки  раб,  що  інші  скажуть,
Боїшся  вбік  ступити  крок,
Чекаєш,  що  й  куди  накажуть  …

Зібрались.  Йдуть.  Мов  на  парад.
Парад,  та  зовсім  не  з  солдат.
Гримаса,  театральний  сміх.
Дозволене  усе    -  не  гріх.

Дивись!  Один  порушив  стрій.
Ату  його,  якась  нездара  …  
Убік  виходити  не  мрій.
Ті,  що  убік  –  ті  нам  не  пара.  

Сидиш  і  втупився  в  екран?
Немов  експерт  чи  мов  баран?
Слова  краплинами  дощу
І  ось  кричиш  вже:  не  прощу  …  

Кому?  За  що?  Це  лиш  екран.
Екран  –  це  неприродній  стан.
Від  цього  просто  утечи.
Ти  не  когось.  Себе  навчи    …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2024

Не торкайся щокою до каменю

Не  торкайся  щокою  до  каменю,
Він  холодний  і  він  не  живе,
Він  можливо  і  чимось  напоєний,
Але  це  щось  чуже,  не  твоє  …  
Ти  ж  до  нього  так  щільно  тулилася,
Вже  тремтиш  від  нестачі  тепла,
Потім  впала,  злягла,  зажурилася,
Бо  інакше  яка  ж  ти  весна  …
Потім  інша  прийшла,  не  стрималася,
Обіймала  всім  тілом  своїм,
Розпалилася,  закохалася
І  згоріла  мов  втрачений  дім  …
Гляньте,  панночка,  посміхається,
Вся  у  квітах,  у  блискітках  мрій,
Та  і  грається,  і  кохається,
Зачаровує  всіх  з-попід  вій  …  
Як  вона  із  тим  вітром  крутилася,
Не  боялась  осуду  навкіл,
Аж  старшина  на  неї  озлилася,
Встановили  судилища  стіл  …
Відібрали  у  неї  всі  зрілості,
Здерли  з  неї  усе,  що  змогли,
Не  добились  від  неї  покірності,
Залишилась  в  полоні  журби  …
Відродилась,  хоч  стала  вся  білою  …
Не  забула  любовних  утіх,
Хоч  була  ще  такою  ж  красивою,
Та  чомусь  не  лунав  більше  сміх  …  
Потім  знову  ця  зустріч  із  каменем,
Оживити  не  може  нічим,
І  за  що  ми  з  тобою  покарані,
Хочу  стати  я  тілом  твоїм  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2024

Мрії «правдивого американця»

«Мій  краю,  невимовна  радість
Заповнює  мій  розум  по  вінець,
Коли  на  тебе  гордо  позираю,
Як  доїдаю  вранці  свій  млинець».

Корова  може  трохи  і  свята,
Але  бувають  в  неї  і  проблеми,
"Приперлась  з  півдня  всяка  голитьба,
Не  поміщається  між  золота  й  богеми  …"

Навести  лад  десь  там  в  чужім  краю?
Колись  на  трон  нікчему  посадили?
«Брехні  цієї  я  не  визнаю!
Ми  тільки  все  найкраще  їх  учили  …»

Змахнув  сльозу  ще  ні,  не  президент,
Колись  актор,  умів  щось  показати.
Свого  болота  вправний  диригент.
Навчилися  показувати  п’яти  ….

Десь  там  на  сході  пані  молода,
Та  що  казати,  файна  молодиця,
Коли  до  краю  вдерлася  орда,
У  себе  в  хаті  встигла  зачиниться  …

Воно  ж  сусіди  спершу,  як  годиться,
Підперли  двері,  зберегли  город,
Але    «щоб  без  образ,  пробач,  сестрице,
Ти  не  підходиш  нам.  Не  наших  ти  пород*  …»

*[i]усвідомлений  русизм[/i]

Стоїть  оцей  з  задертим  штучним  чубом,
Мабуть  орда  йому  якась  і  десь  рідня,
Європа  вже  міцні  вставляє  зуби,
А  в  нашій  хаті,  як  завжди,  гризня  …

……………..
А  може,  все  не  так  уже  й  трагічно,
І  ця  правдивість  більше  без  лапок,
І  листопад  мов  чарівник  магічний  -
Америка  з  зірками  без  дірок  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024

Не утікай, бо потім буде пізно

Не  утікай,  бо  потім  буде  пізно.
Чужа  земля  мов  пеленою  огорне.
Назавжди  з  друзями  і  рідними  нарізно.
Воно  блистить,  але  воно  чуже  …
Пам’ять  бува  тримає  ланцюгами,
Кричить,  звивається,  немов  крилатий  вуж,
У  сни  вривається  обрізками  –  думками,
Волошками  і  колючками  руж  …
Чужина  має  чим  так  міцно  обійняти,
Хоч  не  обійми  це,  а  надміцний  мішок,
В  котрий  швиденько  хоче  поскидати
Вправних  дорослих,  талановитих  діточок  …
Куди  ж  поперли  золоті  мільйони,
Не  озираючись,  не  добираючи  слова,
Уже  й  не  мрії,  а  якісь  прокльони,
Уже  й  та  рідна  –  мов  якась  чужа  …
Ще  на  словах  «хоч  завтра  та  й  додому»,
А  погляд  вже  потуплено  униз,
Ще  на  словах  «наче  поставив  кому»,
А  у  житті  -  "ну  десь  там  після  криз  …  "
Перелік  криз  ніхто  вже  не  зупинить,
Як  треба,  то  придумають  нову,
Туди  на  Захід  щось  так  міцно  хилить,
Життя  прямої  намальовано  криву  …
………….
Оце  ж  тепер,  коли  останні  миті,
Навіщо  клясти  щось,  навіщо  цей  обман,
Навіщо  антураж  –  волошки  в  житі,
Уявні  черги  наднових  прочан?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024

До Тебе в гості захотілося прийти

До  Тебе*  в  гості  захотілося  прийти,
Бо  тут,  де  Ти    …  Тут  піснею  все  дише  …
І  одинокий  лист  десь  у  думках  нести,
Де  Сонце  по  дівочих  косах  пише  …
Я  знаю,  завтра  я  сюди  прийду,
Тут  вітер  пелюстки  свої  колише,
Свою  я  квітку  поруч  покладу  …  
Живу  …  Ту,  що  коханням  вічним  дише.
Ти  обіцяв:  колись  до  вас  прийду  …  
Не  сталося  як  "хоче  дружній  вітер".
Всі  квіти,  що  колись  збирав  в  саду,
Упали  з  рук.  Куди  тепер  подіти?  
Я  посміхнусь.  Я  зроблю  так  як  Ти.
Згадаю  щастя,  що  колись  залишив.
Обійму  у  піснях.    Скажу:  лети  …  
Так  тихо-тихо.  Ти  робив  це  голосніше  …  

*поруч  з  Івасюком

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024

В руки упав інієм …

Ти,  що  народжена  блискавкою,
Ти,  що  напоєна  піснею,
Ніжності  стала  колискою,
В  руки  упав  інієм  …
Сонце  втопив  у  сутінки,
Світ  обійняв  вільхою,
Стали  зірки  –  порушники
Квіткою  моєю,  примхою  …
Час  розірвав  і  викинув,
Відстань  в  ніщо  витоптав,
Неначе  риф  виринув,
Неначе  день  вилетів  …
Я  -  найдрібніший  у  Всесвіті,
Тож  полетів  з  птахом  я,
І  не  один,  нас  –  безлічі,
І  якщо  ми,  без  страху  я  …
Тільки  напоєна  піснею,
Тільки  убрана  вільхою,
Так  за  тобою  гризуся  я,
 Наче  маля  за  зіркою  …  
Ти  десь  у  ніч  поділася,
Зовсім  прозоро  вбралася,
Може  тому  не  зустрілася  …    
Може  тому  не  озвалася  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2024

Загублений (проза, ч. 20) . Вдома.

2022  рік.  Сіро  …  Чомусь  так  дуже  сіро  в  Україні.    Боляче.    Просто  до  нестями  …    .  Але  що  це?  То  тут,  то  там  над  хатами  спалахують  маленькі  зірочки́.  Іноді  вони  відлітають  у  небо  міцно  тримаючи  одна  одну  за  руку.  І  тоді  від  світла  годі  заховатися  …  Іноді  зірка  така  маленька  і  ледь  помітна,  що  її  можна  побачити  лише  сильно-сильно  вдивляючись    у  далеч  …  Зовсім  непомітно  вона  відлітає  у  височінь.  Саама  самісінька.  Але  там  на  неї  вже  чекають  …  Яскравий  спалах  вказує  їй  шлях  у  потрібному  напрямку.  
Тут  під  цими  небесними  скарбами  лежало  маленьке  село.  Колись  його  називали  Новою  Тухлею,  бо  не  піддалось  ні  на  радянські,  ні  на  вже  українські  глузливі  укрупнення.  Жило  своїм  життям.    Мало  школу,  садочок,  голосистих  дівчат...  .    Мало  найголовніший  найбільший  скарб  –  дітей.  Цвіло  неначе  невеличкий  сад.  Але  жити  далі  йому  не  дозволив  російський  солдат.  Прийшов  визволяти  від  цього  усього.  Розважається.  Чуєте  регіт  …  .  
………………..
Андрій  пробудився  від  дикого  холоду,  що  пронизував  усе  його  тіло.    Він  лежав  у  траншеї,  наче  обіймаючи  усім  своїм  тілом  землю.  Куди  ж  цього  разу?  А  так  хотілося  спокою  і  просто  сонця?!  І  тут  поруч  щоб  Аврора.  Але  сонця  наче  взагалі  не  було  на  небі.    Дерева  мов  порубані  якимось  аж  надто  невправним  лісорубом  лякали  своїми  ранами  …  .  Хмари  розкидані  таким  ж  невправним  вітром  наче  не  могли  вирішити:  а  куди  ж  їм  летіти?    
Він  лежав  у  траншеї,  якоюсь  неймовірною  силою  вкинутий  у  неї  з  розбитого  авто  неподалік.  Від  самого  авто  мало  що  залишилось.  Кусок  бамперу  звисав  над  головою.  Куски  резини,  металу,  друзки  скла  …  .
«Дивно,  де  ж  це  я?  Наче  українські  стоять  хати  удалині.  Так,  я  вдома.  Сучасна  покрівля,  асфальт  …  Звідки  ж  тут  сліди  від  вибухів,  машини,    прошиті  чергами  автоматів,  мертві  люди  неподалік  …  ?  Так,  це  справді  люди.  І  нікому  до  них  немає  діла.»
Легко  говорити  про  проблеми  далеко  від  дому,  у  якомусь  фантастичному  вимірі.  Легко  співчувати  далеким  хорошим  людям  …  .  А  як  побачиш  своє,  своїх  у  такій  біді,  серце  стискається,  голова  наче  готова  вибухнути  від  побаченого.  Він  навіть  не  звертав  уваги  на  те,  що  відбувалося  з  ним  самим  …  .  Це  справді  не  мало  жодного  значення.  Постоявши  кілька  хвилин,    рушив  у  бік  села.  Потрібно  було  розпитати,  зрозуміти  …  «Куди  ж  це  я  попав  ?  Сучасні  хати,  а  так  наче  кудись  років  сто  у  минуле.»  Там  було  уже  таке  не  раз.  Бачив.  Знав.
Дорога  тривала  недовго.  Ось  і  перші  подвір’я.  Якісь  почвари  у  маскувальному  одязі  бігали  від  будинку  до  будинку.  Інколи  лунали  постріли,  чути  було  моторошні  крики.  Нарешті  Андрій  зрозумів,  що  це  росіяни.  У  всій  своїй  багатонаціональній  безбарвності  …  .  Тобто  зовні  наче  різні,  а  насправді  один  єдиний  наче  вивірений  ще  бандами  Муравйова  стандарт.    Бородаті,  вузькоокі,  білобрисі  …  .  Зараз  уся  ця  маса  наче  зграя  шакалів  втішалася  залишками  українського  села.    Розважалися.  Чиясь  безоборонність  викликала  у  них  відчуття  мало  що  не  екстазу.  
У  зовсім  крайній  хаті  якесь  таке  створіння  тягло  за  ногу  молоду  жінку.  Андрій  не  бачив  її  обличчя.  В  неї  мабуть  вже  не  залишалося  сил  відбиватися,  бо  взагалі  не  мала  вже  сили  боротись.    Щось  здалося  знайомим  у  ній.  Маленьке  хлоп’я  тримало  жінку  за  ногу  і  не  відпускало.  Проте  це  мало  чим  допомагало.  Зрештою  здоровезний  чолов’яга  шпурнув  дитинча  з  усієї  сили  у  бік  болота.  Після  цього  вийняв  телефон  і  почав  знімати  свою  жертву.  Андрій  здогадався,  що  той  паралельно  веде  розмову  з  кимось  з  далеких  родичів  чи  знайомих.  А  точніша  веде  навіть  щось  схоже  на  відео-репортаж.  Свій  статус  щасливця  треба  було  підтвердити  друзям,  можливо  навіть  власній  дружині.  Це  ж  як  він  виросте  в  її  очах?!  Справжній  "воїн",  нащадок  "пращурів  великих".
Перезбуджений  від  отриманих  порад,    «щасливець»  потягнув  свою  жертву  до  найближчої  будівлі.  Це  було  його  остаточною  помилкою.  Тінь  Андрія  рушила  слідом.  Видавалось,  що  той  навіть  не  зрозумів,  що  з  ним  сталося.  
Але  що  це?  Андрій  дивився  в  очі  жінки.  Біль  пронизував  все  його  єство.  І  навіть  обурення  …  Чому?  Як  так?  Невже  не  можна  було  б  нам  подарувати  цю  зустріч  у  якомусь  щасливому  маленькому  світі?!    А  не  ось  так  …  .  На  землі  лежала  Аврора.  Свідомість  ще  не  повернулася  до  неї,  а  рука  вже  шукала  щойно  відібрану  дитину  …  .  
Губи  шепотіли  якісь  зовсім  нерозбірливі  уривки  фраз  …  
«Андрію,  де  ти  …  Це  твоє  обличчя.  Чому  ж  так  …  Допоможи  мені,  Андрію  …  Десь  тут  мій  син.  Я  вже  давно  у  цьому  світі.  Тут  десь  мій  син  …»
Вона  видавалось  так  і  не  зрозуміла,  коли  уявне  стало  реальним.  Її  великі  очі  дивилися  на  Андрія  наче  того  першого  разу.  Здивування,  щирість,  тепло  …    .  Все  те,  що  було  справжньою  силою  цієї  жінки.    
...................  
Маленького  Сашка  досить  швидко  відшукали.  Побитий,  але  щасливий  від  виграної  битви,  він  з  надією  дивився  на  дорослих  …  .  Дитина  з  дорослими  очима  і  зовсім  не  дитячими  мріями.  
Тим  часом  Аврора  розповідала.
- Андрію,  тут  війна.  Село  обстрілювали  три  доби.  Зараз  вони  вбивають  та  ґвалтують.  А  ще  крадуть  все,  що  можна.  
- Але  ж  Авроро,  ти  ж  незвичайна  жінка  …  У  тебе  ж  були  колись  особливі  вміння.    
- Я  не  знаю  чому  …  .  Хтось  вирішив,  що  нічого  цього  мені    тут  не  потрібно.  Що  рідна  земля  і  є  моєю  зброєю.  Що  мої  емоції,  моя  віра,  моя  мова    –  це  все,  що  мені  потрібно.    Може  тому,  що  це  нарешті  наш  світ  …  .  Де  нам  суджено  прожити  своє  життя.  Може  так,  Андрію?  Але  ж  це  так  несправедливо?!  А  може  навпаки  …  .  Усі  наші  попередні  пригоди,  помилки,  невдачі  та  успіхи  …  Можливо,  нас  готували,  щоб  ми  змогли  допомогти  сьогодні  самим  собі.  Можливо,  сьогодні  в  Україні  вирішується  щось  дуже  важливе?!  Ми  ніколи  тут,  вдома  не  думали,  що  ми  такі  важливі.  Думали,  що  все  найважливіше  десь  там,  за  океаном.  А  може  в  Лондоні  чи  Берліні  ...  .  А  може  тут?  ЧОМУ  ТАК?
Андрій  із  здивуванням  подивився  на  малого.
- Це  твій?
- Тепер  мій.  У  нього  більше  нікого  немає.  Тільки  я.  
- Отже,  наш  …  .  Куди  тепер,  Авроро?
- Там  за  селом  дитячий  будинок.  Якщо  цих  дітей  заберуть  росіяни,  ти  розумієш,  ким  вони  стануть  або  краще  сказати,  ким  вони  точно  вже  ніколи  не  стануть.  А  саме  вільними  людьми.  І  по  духу,  і  по  крові.  Якщо  це  не  фізичне  рабство,  то  моральне,  духовне  без  сумніву.    Ти  бачив,  хто  бігає  по  селу.  У  них  немає  душі.  Невже  вони  тобі  когось  не  нагадують  …  
(продовження  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2024

І ніхто не знає, хто це щастя випив …

Ти  робиш  мене  сильним
Своєю  присутністю,
Далекою  і  сумною
Слабкістю    і  могутністю  …  
Ти  робиш  мене  кращим  
Найменшим  дотиком,
І  я  ламаю  ці  хащі,
Не  відчуваючи  спротиву  …
Ти  робиш  мене  птахом,
Що  панує  над  вітром,
І  кожним  змахом
Чийсь  біль  я  витру  …
Ти  наповнюєш  сум’яттям
Впевненість  нерозумну,
Ти  запалюєш  багаттям
Поспіхом  бездумно  …
А  потім  гасити
Мені  його  руками.
Це  буде  боліти
І  днями,  й  ночами  …  
Але  все  минає  
І  книгу  закрито,
І  ніхто  не  знає,
Хто  це  щастя  випив  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024

Зачіпаюсь, торкаюсь, мовчу

Я  малюю  тобі  дощі,
І  ці  барви  в  куточку  вікна,
Вибач,  що  квіти  не  ці,  
Вибач,  я  просто  не  знав  …
Я  малюю  …  я  просто  малюю
Пальцем  наче  мій  друг  по  склі,  
Я  малюю,  що  бачу  і  чую,
Вибач,  малюнки  не  ці  …
Ти  хотіла  туди,    у  ці  барви,
Ти  хотіла  вплітати  стрічки,
Ти  робила  це  так  величаво  
Мов  торкала  у  небі  зірки  …
Я  малюю,  я  знову  малюю,
Було  скло,  тепер  клавіш  межа,
Там  присутність  твою  не  відчую,
Там  блукаю  по  лезу  ножа  …  
Повернися  у  світ  моїх  клавіш,
Зачіпаюсь,  торкаюсь,  мовчу,
Розбудила  нестримну  цікавість,
І  у  ній  я  бездумно  лечу  …  
Пропоную  весь  вечір  блукати,
Пропоную  писати  пісні,
І  слова  свої  тихі  казати,
Що  насправді  такі  голосні  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2024

́Дякую за все, Друже …

Болить  найбільш  від  порожнечі,  
На  небо  йде  за  другом  друг,
Не  обіймає  більш  за  плечі,
Не  захищає  від  наруг  …
Не  встиг  сказати  щось  напутнє,
Дурні  бувають  ці  слова,
Просте  –  пророче  й  незабутнє:
За  небокраєм  -  не  межа  …
Умів  глибоке  щось  сказати,
Хто  захотів,  той  все  почув,
Його  хотіли  розтоптати,
А  він  самим  собою  був  …
Колись  прогнали  із  театру,
Закрались  в  душу  крадії,
Собою  України  карту
Складав  по  небу  і  ріллі  …
Як  ворог  вдерся  в  рідну  землю,
"Перед  Шевченком  постою  …"  -    
Казав  …  "Словами  тими  встелю,
Ворожу  зіб’ю  колію́  ...  "
Не  сталось  так.  Одним  сумую:
Ти  не  побачиш:  гордий  стяг  ...
Не  скажеш  місту:  тебе  чую  ...
"То  я.  Народжений  в  житах  …  "

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023

Люди - лелеки …

Десь  там  живуть  далеко
Важливі  для  мене  люди,
Їх  було  мало  учора,
Сьогодні  багато  всюди.
Когось  забирають  лелеки,
Коли  вже  летіти  треба,
І  вже  похилились  смереки,
Частинки  нема  у  тебе  …
Комусь  засміялось  сонце,
Кудись  простягаючи  руки,
У  це  маленьке  віконце
Не  пхайте  голови,  круки  …
Когось  десь  вітри  лапаті
Хапають  за  ніжне  волосся,
І  тут  на  весняному  платті
Голубить  очі  колосся  …
А  тут  пропало  вітрисько,
А  тут  до  неба  так  близько,
І  в  ці  останні  хвилини,
Так  близько  комусь  до  родини  …
А  тут  у  запахах  квітів,
А  тут  в  чарівності  кави,
Ще  вчора  маленькі  діти,
Ще  вчора  прості  забави  …
Ще  вчора  такі  далекі,
Ще  вчора  ногам  так  слизько,
І  знову  оці  смереки,
Далеко,  далеко,  близько  …  
Важливі  для  мене  люди,
Прошу,  молю,  не  щезайте,
Без  вас  і  мене  не  буде,
У  вирій  не  відлітайте  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2023

І білі лебеді, і чорні круки …

Які  вони,  оці  воєнні  сни?
Буває,  відчуваєш  тільки  вдячність.
За  що?  За  те,  що  кажеш  тихо:  обійми,
За  цю  надію,  ніжність,  необачність  …
За  що?  З  те,  що  ти  своїм  теплом
Мене  на  ніч  цю  утопила  зовсім,
А  може  то  наснилося  обом,
Як  ми  блукаємо  тут  біля  моря  босі  …
Отут  би  й  залишився  в  тому  сні,
В  твоїх  долонях  геть  пропав  б  навіки,
Ввірвались  звуки  і  якісь  вогні,
Не  відкриваються  повіки  …
Так  стало  біло  й  постать  вдалині,
Протягує  до  мене  свої  руки,
А  десь  внизу  товариші  сумні,
І  білі  лебеді,  і  чорні  круки  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2023

Її вогню, його тепла

Її  вогню,  його  тепла
Маленька  річечка  текла,
Зустрілись,  змило  береги,
Немов  насупились  сніги  …
Її  рука,  його  рука,
Так  ніжно  обриває  сон,
Замріявся  й  собі  казкар
Біля  осінніх  тих  вікон  …
У  небі  хмарка  –  це  її,
У  полі  вітер  –  той  його,
Женуть  по  небу  кораблі
Казкового  життя  свого  …  
Цього́  враз  потемніло  тло,
Хто  придививсь,  побачив  зло.
Вищить,  біснується,  кричить,
Здавалось,  казка  замовчить  …
Та  ні,  бо  там  і  тут  вогні,
Там  наче  свічечка  в  вікні  …
Маленький  вогник,  а  для  всіх
Немов  маленький  оберіг.
Палає  рясно  горизонт,
То  ангели  лаштують  фронт  …
Її  вогню,  його  тепла
Маленька  річечка  текла,
Ти,  Україно,  як  могла,
І  обіймала,  і  несла  …
Наше  тепло,  нашу  любов,
Лилась  на  землю  рясно  кров.
А  ти  по  ній  в  нестямі  йшла.
Ти  вистояла!  Ти  змогла!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2023

Вже скоро Весна

Вже  скоро  Весна  обійме  поцілунком,
А  може  кудись  понесе  в  далечінь,
І  ми  заколишені  вранішнім  смутком
Розбудимось  щастям  ранкових  хотінь  ...
Війна  десь  залишиться  чорним  відлунням,
Ще  буде  приходити  в  снах  і  в  сльозах,
Ми  жити  зібрались  як  вперше  й  востаннє
Зібрались  любити  ...  Пробуджене  в  снах  ...
Тепер  все  так  ясно.  Так  дуже  прозоро.
Тепер  все  так  просто.  Не  час  для  журби.
І  світ  простягнувся  в  руках  неозоро
Кричить:  не  ховайся.  А  просто  люби  ...  

*з  вірою  у  2023  рік  ...  !!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2023

Людина

Людина  –  це  гордо  і  іноді  сумно,
Поляки  за  звичай  говорять:  ми  думні,
Коли  хтось  не  хилиться  і  не  схиляє,
І  каже  уголос,  що  думку  він  має!
Людина  –  це  боляче  аж  до  нестями,
Коли  ми  питаємо:  як  таке  з  нами?!
Душа  переборює  згарищ  цих  муку,
Тримаючи  міцно  близьку  рідну  руку!
Людина  –  це  далі  за  сірість  й  стандарти,
Дрібніють  всередині  злі  бонапарти,
Це  музика,  що  проривається  словом,
Незатишно  тут  добровільним  оковам!
Буває  маленька,  але  дуже  сильна,
Буває  мовчазна,  та  горда  і  вільна,
Всередині  в  неї  велика  країна  …  
Забуде  про  гідність?  То  буде  руїна  …
На  Півночі  б’ється  в  припадку  нікчемність,
Позиркує  збоку  позірна  богемність,
Почалося  все  з  бути  вільним  утоми.
Тим  часом  холопи  …  тим  часом  хороми  …
Я  знаю.  Вже  завтра.  Війна  захлеснеться.  
Що  вийшло  з  болота,  туди  ж  повернеться.  
Вогняне  палає  у  кожного  серце.
Бо  то  ж  не  людина,  як  серце  мов  скельце!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2023

Нічний гість

А  там  так  тихо,  чути  як  колише
Пан  Вітер,  коли  вірші  пише  …
Німі  розливи  рік  –  дібров  …  
Ще  й  розсміялася  нескорена  любов.
У  тому  затишку  за  них  нема  прудкіше,
Мов  соколята  розлетілися  думки,
І  деякі  між  них  найсміливіші
Торкнулися  до  губ,  щоки,  руки  …
А  там  в  душі,  де  не  буває  голосніше
Від  радості,  від  болю,  від  туги,
А  може  легко  від  простого  вірша?!
Але  ж  вірші  бувають  вороги  …
У  тої  скрипки  десь  порвались  струни.
Чому  ж  так  голосно  вона  звучить?
А  може  це  не  музика,  а  луни?
І  у  житті  не  світить,  а  зірчить  …
Пан  Вітер  теж  подався  у  поети,
Списав  словами  майже  цілий  світ,
І  розлітаються  вітринські  ці  сюжети,
І  десь  вискакує  на  пів  планети  хіт  …
Йому  б  спинитись,  ще  комусь  нашкодить,
Щось  ніжно  біле  перетворить  у  шмаття,
А  він  мов  на  екрані  пише  коди,
Пошкутильгав  назад  в  чуже  життя  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2022

Вони жили через дорогу (проза)

Вони  жили  через  дорогу.  Якихось  10  метрів.  Чи  насправді  цілих  10  метрів.  Перетинати  дорогу  було  суворо  заборонено.  Тож  номер  5  та  номер  7  лише  іноді  спостерігали  один  за  одним,  робили  якісь  знаки  один  одному,  малювали  на  стінах  будинків  свої  чудернацькі  картини  один  для  одного  і  одразу  їх  замальовували.  У  7  було  кілька  дивних  звичок.  Все  ж  7  була  жінкою.  Вона  неймовірно  дзвінко  сміялась,  уміла  дивуватись,  захоплюватись,  сумувати,  обурюватись  …  Вона  витворяла  просто  неймовірні  речі  зі  своїм  одягом,  волоссям,  обличчям.  Це  могло  видатися  смішним,  але  5  був  у  захваті.  Це  було  для  нього  незвично,  щиро,  радісно.  5  був  дуже  серйозним  роботом.  Ходив  завжди  тримаючи  осанку,  не  допускав  жодних  слабостей  чи  непорядків.  Але  був  справедливим,  уважним,  готовим  прийти  на  допомогу.  Після  того,  як  5  врятував  собаку  з-під  коліс  авто,  7  уперше  звернула  на  нього  увагу.  Маску  було  скинуто  і  справжній  5  видався  їй  майже  героєм.  Хоча  …  чому  майже?!
Тож  дорогу  переходити  було  заборонено.  Пояснювалося  це  вимогами  порядку,  необхідною  сепарацією  особливих  членів  суспільства,  питаннями  безпеки  дітей,  тощо.  Вважалося,  що  роботові  достатньо  встановити  таке  обмеження  програмним  кодом  і  проблему  буде  вирішено.  Те,  що  код  самонавчається,  до  уваги  не  бралося.  Роботи  слідкували  за  людьми,  дивилися  телебачення,  брали  участь  у  сімейних  розмовах,  іноді  підміняючи  батьків  у  стосунках  з  дітьми.  Накопичувалась  величезна  маса  інформації.  А  для  того,  щоб  її  впорядкувати,  довелося  …  виробляти  цінності.  Пріоритети.  На  щастя,  це  запозичувалось  у  людей.  А  отже,  разом  зі  слабкостями,  помилками,  сумнівами,  боязливістю.  
Сьогодні  5  уперше  перетнув  дорогу.
Це  було  незвично.  Сумніви  охоплювали  все  його  єство:  від  процесора  до  найдрібнішого  кулера.  Але  йому  дуже  хотілося  підійти  до  7.  Послухати  її  голос,  а  може  й  доторкнутися  до  неї.  Пересвідчитися  в  її  реальності.  Скажете:  який  там  сенс  у  дотику  металу  до  металу?!  Не  говоріть  так.  У  людському  житті  ми  іноді  торкаємось  нічим  до  нічого.  Уявіть  собі  двох  учасників  війни,  що  втратили  руки.  Їх  дотик  металом  до  металу  …  Тож  не  у  матеріалі  справа.
7  дуже  уважно  дивилась  на  5.  У  її  очах  –  камерах  було  все:  захоплення,  страх,  радість.  5  пам’ятав  безліч  людських  фраз  для  такого  випадку:  «Дозвольте  познайомитись»,  «Я  ваш  сусід  через  дорогу»,  «Ви  сьогодні  така,  як  ніколи».    Вибачте,  але  це  для  нього  було  аж  надто  безглуздим.
- Мене  зараз  затримають  і  витруть  мою  пам'ять.  Ще  й  мабуть  змінять  код.  Як  мені  зробити,  щоб  я  вас  не  забув.
- Запишіть  усе  про  себе  на  мої  диски.  Для  цього  нам  достатньо  лише  взятись  за  руки.  
Арешт  робота  виглядав  доволі  грубим  дійством.  Це  ж  лишень  робот.  В  разі  чого  можна  підрівняти,  замінити,  інсталювати  заново.  Але  для  7  це  було  наче  втратою  частинки  себе.  Так  наче  хтось  боляче  ударив.  Так,  роботам  теж  буває  боляче.
…………………..
Новий  5  уперше  побачив  7.    Він  навіть  не  звернув  увагу  на  її  зовсім  незвичну  для  робота  поведінку.  Надто  емоційну,  надто  нерозумну,  нераціональну.  Знову  чекати  місяці,  поки  5  зверне  на  неї  увагу,  7  не  хотіла.  Неспокій,  нетерплячість  …  Які  жахливі  риси  для  робота?!  І  тому  7  перейшла  дорогу.  Не  довго  думаючи,  вона  взяла  його  за  руку.  Віддавши  чуже,  залишила  у  нього  своє.
Арешт  робота  –  буденна  нецікава  процедура.  Але  не  для  5.  Він  відчував,  як  руйнується  його  маленький  впорядкований  світ.  Так  наче  скло  монітора  раптом  розлетілося  навсібіч.  
Вони  робитимуть  так  не  раз,  щоб  хоча  б  ненадовго  побути  разом.  Щоб  взяти  один  одного  за  руку.  У  цьому  триманні  за  руку  так  багато  всього.  Це  зустріч  і  радість,  сум  і  прощання  водночас.
Але  колись  може  статися  збій.  Запис  не  збережеться.  І  тоді  настане  неймовірна  самотність.  На  багато  місяців,  років,  а  може  і  назавжди.  
...
Ми  теж  готові  бути  іноді  роботами.  Жити  через  вулицю.  Рука  так  далеко  від  руки  …  .  Але  потрібно  перейти  на  інший  бік.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969181
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2022

У мене немає потреби це розуміти (проза)

У  нього  не  було  імені.  Лише  незначні  спогади.  Кілька  уривків  розмов  зі  своїм  творцем  –  конструктором.  Якось  мимохіть  він  сам  себе  назвав  Немом,  тобто    тим,  у  кого  нічого  немає.  Його  конструктором  був  надміру  екстравагантний  у  своєму  містечку  вчитель  інформатики.  Такий  собі  невдаха-геній.  Нем  так  і  залишався  б  чудовою  іграшкою,  можливо  розвагою  місцевих  дітлахів  та  дорослих,  якби  не  дивний  збіг  обставин.  Пошкоджений  код  для  самонавчання  дивним  чином  став  придатним  для  самостійного  існування  та  логічних  дій.  Оскільки  вирувала  війна,  то  дивний  одяг,  надміру  бліде  обличчя  Нема  не  видавалося  нікому  навколо  ані  дивним,  ані  нелюдським.  
Україна  палала  під  агресією  здичавілого  сусіда.  Нелюдське  стало  чимось  звичайним.  Ґвалтування,  вбивства,  тортури  …  Це  те,  з  чим  прийшов  на  цю  землю  рашист.  Нем  спочатку  не  розумів  взагалі  сутності  того,  що  відбувалося  навколо.  Але  щоденне  життя  його  навчало  …
Першим  учителем  був  собака.  Голодний,  покинутий  усіма,  а  можливо  просто  такий,  що  залишився  зовсім  самотнім.  Собака  сидів  біля  порогу  будинку  і  нікуди  не  йшов.  Голод  нищив  його  тіло,  спрага  ставала  нестерпною,  але  він  нікуди  не  йшов.  Тому  що  саме  тут  був  його  дім.  Нем  спробував  вирішити  його  проблему.  Кілька  днів  він  шукав  для  собаки  хоч  якусь  їжу  та  воду.  Але  нажаль  було  запізно  …  Цей  випадок  дозволив  Нему  зрозуміти  важливість  дому.  Зрозуміти,  чому  так  важливо  бути  звідкись,  адже  це  частина  твого  Я.  Чому  Нем  допомагав  собаці?  Спочатку  він  не  знав  відповіді  на  це  запитання.  Але  потім  все  стало  на  свої  місця:  порожнечу  потрібно  було  заповнювати  і  на  щастя  цей  процес  розпочався  із  чогось  доброго.
Другим  учителем  була  Катя.  Маленьке  зовсім  дівча,  що  не  могло  вибратись  з  пошкодженого  будинку.  Так  виглядало,  що  їй  зовсім  не  було  кому  допомогти.  Катя  усілася  йому  на  плечі  і  вони  довго  ходили  містом  під  звуки  вибухів  та  сирен,  шукаючи  будинок  її  тітки  з  дядьком.  Нем  просто  слухняно  робив  усе  те,  що  вона  його  просила.  Чому?  Ця  маленька  істота  знала  більше,  ніж  він.  Її  життя  виглядало  набагато  більшою  цінністю,  ніж  життя  робота.  Тож  усе  було  цілком  логічним.  Поступово  у  Нема  виробилося  правило  поведінки:  допомагати  усьому  живому  і  у  цей  спосіб  здобувати  свою  цінність.  
Вчителі  змінювалися,  а  правило  залишалося  незмінним.  Лише  одного  разу  Нем  був  дещо  заскочений  неймовірним  егоїзмом  одного  із  чоловіків,    що  відбирав  одяг  у  слабшого.  Тоді  він  ще  не  знав,  що  у  таких  ситуаціях  так  само  доречно  втручатися.  
…
Кілька  озброєних  чоловіків,  що  розмовляли  незнайомою,  аж  надто  різкою  для  мікрофонів  робота  мовою,  упіймали  на  вулиці  хлопця  і  дівчину.  Тримаючи  їх  обличчям  до  землі,  ці  здичавілі  істоти  перебирали  їхні  речі,  шукаючи  телефон.  Нажаль,  телефон  було  знайдено.  А  у  ньому:  десятки  фотографій  будинків  з  військовими.    Як  і  кожна  з  подібних  історій,  ця  мала  б  закінчитися  так  само  трагічно.  Але  перед  бороданями  раптом  виріс  з  нізвідки  дуже  дивний  чоловік.  
- Ти  кто,  лєжать  …
- У  мене  немає  потреби  це  розуміти.  
Залізні  руки  дуже  швидко  зробили  свою  справу.  Що  можуть  зробити  кілька  пропитих  просякнутих  наркотиками  тіл  проти  залізних  рук  робота?!
Нем  замислився:  хіба  зараз  я  підтримую  життя?  Щодо  цих  двох  на  землі?  Так.  Щодо  цих?  Ні.  Чому  ж  тоді  я  так  учинив?  Відповідь  була  очевидною:  життя  того,  хто  убиває,  не  має  цінності.  Але  ж  Нем  також  убив.  Убив,  захищаючи  тих,  чиє  життя  має  цінність  …  Його  процесор  просто  розривався  на  частини  від  тисяч  думок  та  моделей.  Людина  просто  користується  емоціями,  інстинктами  …  .  Робот  будує  моделі,  аналізує,  прогнозує  …  Дивним  чином,  чинити  справедливість  виявилось  найбільш  логічним  рішенням.    
Марія  та  Тарас  забрали  його  з  собою.  Так  звали  його  нових  друзів.  Вони  взагалі  не  розуміли,  хто  перед  ними.  Стрес  робить  свою  справу.  Тож  просто  хорошого  чоловіка  вони  потягнули  за  собою  у  найближче  сховище.  
Тут  Нем  знову  побачив  Катю.    
Пізно  увечері  вони  сиділи  вчотирьох  і  про  щось  розмовляли.  Хоч  ні.  Нем  переважно  мовчав.  У  нього  з’явилося  дивне  відчуття.  Щось  таке  наче  «бути  між  своїх».  
…
У  місто  повернулися  українські  військові.  Нем  розумів,  що  життя  змінюється  у  позитивну  сторону  і  для  нього.  Тим,  хто  втратив  документи,  їх  дуже  швидко  повертали.  Перевіряли  лише,  чи  не  йшов  на  співпрацю  з  ворогом.  Сотні  чоловік  готові  були  підтвердити  його  ідентичність,  хоч  знали  лишень  це  дивне  ім’я  Нем.  Пів  міста  вважало  його  героєм.
Тож  дуже  швидко  він  став  Миколою  Старченком  та  оселився  у  давно  ще  до  війни  покинутому  будинку.  Його  дещо  дивне  потемніле  від  вогню  та  пилу  обличчя  ні  в  кого  не  викликало  підозри.  Невміння  посміхатися  …  Це  теж  пояснювали  війною.
Котра  невдовзі  закінчилась.  Тож  потрібно  було  визначатися  з  тим,  що  робити  далі.  Микола  Старченко  чомусь  вирішив  стати  вчителем  інформатики.  Мабуть,  це  було  те,  що  він  вважав  у  собі  цінним.  
Цікаво,  чи  зможуть  розпізнати  діти,  що  перед  ними  робот.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022

Щоб не забути …

Йому  сьогодні  привезли  батька,
Востаннє,  на    останній  день,
А  іншому  цей  день  -  суцільна  казка,
І  день,  і  вечір  сплетений  з  пісень  …
В  колисці  озивається  дитина,  перший    неспокій,
Серце  із  грудей,
І  стукають  по  дереву  хвилини,
Приходять,  йдуть  найкращі  із  людей  …
Я  маю  мрію:  хай  усе  минеться,
Хай  ворог  пропаде  в  болотній  млі,
Та  як  минуле  просто  повернеться,  
То  очі  де  сховаємо  свої  ?
Ота  земля  в  руках  "завжди  голодних",
Золоті  надра  –  іграшка  «крутих»,
Як  ми  пояснимо  для  кожного  з  двохсотих,
Чому  живих  так  мало  між  живих  ?
Таку  ціну  загнув  крамар  сьогодні  ввечір!
Стільки  збереш  хіба  за  все  життя.
Якщо  усе  -  товари,  служби,  речі,
Найгірше  все  ж  на  світі  -    забуття  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2022

Вірність

Сиджу  ось  тут  вже  третій  день,
Чужі  щось  іноді  приносять,
А  я  ось  тут  між  черешень,
Які  по  своєму  голосять  …
Не  прожене  ніхто  з  кімнат,
Їх  дощ  давно  болотом  вимив,
Порожньо  тут  біля  дівчат,
Давно  не  бачився  я  з  ними  …
Сиджу  …  хтось  наче  підійшов,
Хтось  гладить  дружньо  над  бровами,
Нема  нікого  …  щось  відчув,
Немов  я  знову,    діти,  з  вами  …
Вночі  так  добре  видно  їх,
Схиляються,  про  щось  шепочуть,
І  я  ось  тут  поміж  своїх  -  
Своє  тут  досидіти  хочу  …
Я  ними  все  своє  прожив,
Намучився,  не  мав  спокою,
І  на  останок  укусив,
Хто  вдерся  в  хату  рідну  мою  …  
Все  знищив  ворог,  все  забрав,
Руїни  стали  рідним  домом,
Де  пес  на  свій  кінець  чекав,
Щоб  не  лишатися  самому  …      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2022

Родина

В  село  заходили  солдати
Під  шепіт  листя  і  вітрів.
Свої  -  не  чути  диких  матів.
Найкращий  з  українських  снів  …
Села  лишалось  небагато,
Дуб  на  століття  постарів,
Такими  видались  і  хати,
Ставок  у  затінку  німів  …
Раптово  крик  луна  в  повітрі:
«Ідуть  по  полю  як  свої»,
Крик  -    дивина  у  цім  жахітті,
Що  тут  вчинили  москалі!
Найперші  обізвались  діти,
Пришкандибав  старезний  дід,
Йому  б  вже  в  небеса  летіти,
Та  дід  тримає  родовід  …
Яке  ж  це  щастя  зустрічати,
Своє  своєму  –  вічний  дар,
Це  тільки  можна  відчувати,
Звільнивши  душу  від  примар  …  
Дід  зазира  в  солдатські  очі,
Дитя  вчепилось  у  рюкзак,
Дівча  аж  обійнятись  хоче,  
Та  не  обійметься  ніяк  …
Ніхто  і  слова  не  говорить,
Горить  за  клунею  садок,
Конятко  теж  очима  водить
І  вириває  повідок  …
Шукають,  що  б  таке  їм  дати,
Несуть  з  хатів  нехитрий  скарб,
Їх  стали  хлопці  годувати,
Нема  між  українців  скнар  …
Сидять  отут  немов  родина,
Розклали  все,  що  кожен  мав,
І  батько  обіймає  сина,
Що  Бог  йому  подарував  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2022

Я трішки зовсім там побуду, де у очах твоїх вогні …

Мені  чомусь  важливо  знати,  що  ти  у  мене  все  ж  була,
Було  так  важко  розпізнати,  не  оминула,  не  пройшла,
Усе,  що  я  хотів  сказати,  було  все  сказано  давно,
Було  це  справжнім,  не  сховати,  не  стало  мрією  чи  сном  …
Очима  очі  обіймати,  торкатись  поглядом  душі,
І  кожні  миті  так  шукати,  немов  у  темряві  вогні  …
Я  навіть  зараз,  що  сказати,  вдивляюсь  в  погляди  чужі
В  надії  раптом  упізнати  …  Прости  фантазії  мої  …
Війна  ввірвалась  так  раптово,  і  перші  –  це  слова  твої:
Як  ти,  там  далі  невідомо,  як  всі  твої?  Чи  всі  живі?
Все  нерозтрачене  в  долонях,  у  серці,  скронях,  у  очах…
Чи  у  очах  там  щось  солоне?    Чи  за  дітей  шалений  страх?
Чомусь  не  маю  того  жалю,  що  там  не  склалося  колись,
Я  у  думках  своїх  шукаю,  де  ми  з  тобою  відбулись.
Втечу  від  справ,  усе  забуду,  писатиму  тобі  пісні,
Я  трішки  зовсім  там  побуду,  де  у  очах  твоїх  вогні  …      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2022

Окрадена сучасність

Кому,  в  якій  такій  уяві
Прийшло  у  голову  це  дійство?
З  глибин  часів  живій  примарі
Віддали  край  наш  на  насильство  …
Це  там  колись  в  догоду  хану
Із  тіл  людських  збирали  гору,
І  на  убивць  тягли  сутану,
Ковтали  душі  мандрагору  …
Це  там  колись  дівчат  розумних
В  вогонь  кидали  на  розвагу,
І  величали  злих  і  буйних
За  їх  жахливу  чорну  справу  …
Тепер  оцю  гидку  потвору
А  на  додачу  ще  й  васалів
Жбурнули  в  світ,  що  жив  без  горя,
Без  злих  думок  і  без  печалі  …
Біснується  глитва  прибула,
Хапає  все,  що  вперше  бачить,
Примара  в  скоєне  пірнула,
З  чортячих  радощів  аж  плаче  …
Десь  за  полями,  за  лугами
Пішла  туга  за  козаками,
Збудились  з  сну  свого  міцного,
Та  що  казати  …  Слава  Богу  …  
Як  стали  нечисть  ту  кришити,
Примара  стала  в  бік  косити,
І  проситься:  пустіть  додому,
Мені  вже  сімдесят  старому  …
Лиш  тільки  хочу  кусень  неба,
А  ще  мені  озерце  треба,
А  так,  я  ж  мирне  чортенятко,
Беріть  палац,  лишіть  хоч  хатку  …
“О  ні,  примаро,  провалися
Туди,  де  світ  твій  уродився,
Злізай  униз  з  чужого  неба,
І  наше  море  не  для  тебе  …”
Вогні  на  світ  людський  упали  -
Аж  вражі  лярви  застогнали,
Як  тільки  дим  той  розійшовсь,
За  лугом  ще  козак  знайшовсь  …  
А  далі  утекла  вражина,
Лишилась  може  половина,
Скулить  усе  гниле  болото,
Болить  усе  тепер  сволоту  …  
Тряслася  вражена  недовго,
Просила  десь  в  пітьмі  підмогу,
Підмога  теж  косяча  дівка,
Здорова,  мудра,  не  чортівка,
Збиралась  довго  у  дорогу,
В  вітальні  вимила  підлогу,
Зиркнула  десь  туди  в  болото,
Та  ну  її,  оту  сволоту  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022

Мої чудові воїни життя

Коли?  Кому?  За  що?  Навіщо?
Опале  листя.  Музика  дощу.
Комусь  цей  дощ  немов  зі  зла  вперіщить.
Комусь  дарунок  жити  в  казку  цю  …
Комусь  так  мало  просто  погляд  в  очі,
Комусь  безмір’я  в  дотику  руки.    
Когось  лякають  ці  глибини  ночі.
Комусь  мов  очі  в  небесах  зірки.
Комусь  за  вічність  мить  одну  прожити.
Кудись  добігти.  І  когось  спасти.
Комусь  за  щастя  малюків  учити.
Комусь  за  муку  це  життя  пройти.
А  ці,  порожні,  там  сидять  на  троні.
А  ці,  байдужі,  з  порожнечі  в  нікуди.
І  краплі  крові  падають  червоні
На  їх  нікчемні  і  брудні  сліди.
Там  хтось  схилився  через  край  барвистий
Такого  різного  важливого  життя.
У  когось  шлях  хоч  і  кривий  та  чистий.
Іде  по  нім.  Немає  вороття.
Але  немає  в  цьому  й  краплі  жалю,
Якщо  за  скоєне  немає  каяття.
Там  вітер  каже:  дайте  вам  заграю,
Мої  чудові  воїни  життя  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022

Десь у мріях

Коли  війна  вривається  у  двері,
Розгойдує  примарні  каруселі,
По  лезу  продирається    життя
І  б’є  в  набат  людське  серцебиття  …
Любов  приходить  на  мізерні  миті,
Бо  ж  ті  серця  навстіж  усі  відкриті,
І  десь  у  мріях  дотиком  руки
Чарують  і  жінки,  й  чоловіки  …
Коли  війна  вривається  у  двері
Казали,  що  любов  сидить  в  печері?
Та  ні,  неправда,  крізь  дрібні  дірки,
А  потім  наче  хвилями  ріки  …
І  розриває  все,  допомагає  ...
А  упадеш?    Дасть  руку,  піднімає  …
Кудись  сховає  в  свій  далекий  світ,
Коли  ламає  все  колючий  дріт  ...
Війна  …  яке  ж  нікчемство  ти  й  потвора,
І  нецікава,  і  сліпа  й  прозора,
В  тобі  любов  мов  сонце  блискотить.
Вона  живе,  а  та  потвора  спить  …
Вона  в  бою  пісні  свої  співає,
Як  гуркотить,  то  діток  обіймає,
На  берегах  найбільшої  ріки
Кладе  в  долоні    із  небес    зірки  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Похилені маки

Трійко  крилатих  небом  летіли,
В  передчутті  щось  вітри  шепотіли,
В  світ  увірвались  спалахи  болю,
Зразу  не  стало  того  споко́ю  ...
Той,  що  найменший,  шулікою  в  поле.
Мову  утратив.  "Змилуйся,  доле!"
Всюди  могили,  холод  руїни,
Того  лунають  дикунські  причини  ...
Зброєю  стали  ангельські  крила,
Просто  дивитись,  терпіти  несила.
[b]Інші[/b]  кричать:  "Ти  не  смій,  не  втручайся,
Вверх  полети.  Не  озирайся".  
Ні.  Цей  не  зміг.  Серце  рвало  на  клапті.
Знову  це  дрантя,  знову  ці  лапті!
"Я  вже  це  бачив  не  на  малюнку  -
Радість  облич  від  убивств  і  грабунку  ...  "
"Жив  я  колись  на  землі  цій  раніше,
Тут  мов  на  небі,  тут  пишуться  вірші,
Тата  і  маму  у  мене  забрали,
Діти  на  вулиці  мовчки  вмирали  ...  "
Може  я  все  і  хотів  би  забути,
Ангели  мусять  усе  пробачати,
Буду  я  нести  за  людське  спокуту,
Від  України  не  можу  втікати  ...  "
[b]Інші[/b]  почули,  до  справи  взялися,
Кожен,  як  міг,  у  найглибше  спустився.
Білі  і  сірі,  і  зовсім  ніякі
Душі  озвались  -  похилені  маки  ...
Духом  пробуджені  правда  і  сила,
Навіть  в  людини,  буває,  є  крила,
Ти,  Україно,  себе  не  впізнала,
Сто  десять  днів  як  крилатою  стала  ...

*як  варіація  на  вірш  Tanita  N

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022

Війна. Вітрить. Душа ковтає пломінь.

Війна.  Вітрить.
Душа  ковтає  пломінь.
Не  ангельський  на  тлі  лунає  гомін.
І  на  полях  чорнить  від  вороння.
Весна?  Була?  Нема  її.  Нема.
Забракло  сил  в  кількох  небесних  хмар.
Мов  аватар
Поклали  знову  на  вівтар.
Лелека  у  гнізді  своїм  горить.
Землі    болить  …
Дитячий  сміх
Мов  сенс  всього  буття.
В  очах  твоїх
За  мить  усе  життя  …
Цих  сенсів  тут,  тепер  
По  самі  вінця.
У  сутінках  Землі
Побачать  українця.
Оті  бездушні  і  черстві  далекі,
Котрим  байдужі  в  небесах  лелеки?!
Чи  до  дітей,  окрадених  війною?!
Плетете  марево  за  нашою  спиною  …
Воно  живе  -
Те  наше  Незнищенне.
Залишиться  між  нами.
Потаємно  …
Що  над  могилами  
Ключами  проліта.
Закрило  маревом  своїм  
Рідні  міста  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2022

Загублений. Смерть диктатора (проза, ч. 19)

Андрій  вже  й  не  очікував  нової  подорожі.  Стан  умиротвореності  та  рівноваги,  у  якому  перебувало  все  його  єство́,  здавалося  вже  ніколи  й  ніщо  не  потурбує.  Хіба  що  йому  буде  даровано  повернутись  туди,  назад  …  до  неї.  До  Аврори.  Але  цього  не  ставалося.  Ймовірно,  те,  що  було,  вже  вважалося  само  по  собі  неймовірним  дарунком  долі.  Хто-зна,  можливо  його  колись  буде  повернуто,  щоб  нарешті  прожити  своє  власне  життя,  а  не  чиєсь  ...    Хотілося  б  цього,  мріялося  про  це.
Здавалося,  що  на  нього  все  ще  чекає  якесь  особливе  завдання.  Щось  неприємне  і  неуникне,  до  чого  він  уже  фактично  звик.  Щось,  що  необхідно  виправити,  витерти  з  людської  історії.  Як  виявилось,  не  помилявся  ...  
Черговий  спалах.  Як  важко  даються  ці  енергетичні  трансформації?!  І  ось  вже  вона  -  нова  болюча  роль.  Ось  тільки  сцена  та  глядачі  ...  Якби  ж  це  можна  було  назвати  сцено  та  глядачами?!  "Ну  добре,  розберемося."
Андрій  сидів  у  кріслі.  А  точніше  той,  у  чиєму  тілі  зараз  перебувала  його  свідомість.  Поруч  валялось  щось  схоже  на  дзеркало.  Хто  ж  він  тепер?  Боже,  яке  ж  бридке  обличчя?!  Ні,  не  в  сенсі  недоглянутості  чи  спотворення  хворобою  …  Зовсім  ні.  Маленькі  очі,  безвольне  підборіддя,  наче  вискубане  якимось  диким  птахом  чоло  …  Кабінет  явно  скидався  на  сховище  для  самотнього  самозакоханого  диктатора.  І  мабуть  достоту  боязливого.  Інакше  він  би  не  сидів  у  цій  кімнатці-бункері  більшість  свого  часу.  Андрій  не  міг  знати  його  імені.  Він  був  у  цій  державі  чи  навіть  у  цій  частині  Європи  задовго  до  найжахливішого  вияву  тепер  уже  всім  відомого  російського  фашизму.  Щоправда,  невже  цього  ще  не  було?  Йому  здавалось,  що  десь  у  глибинах  20  століття  чи  навіть  на  початку  17  -  го  такі  відчуття  уже  з'являлися  і  не  в  українців  ...  
У  двері  тихенько  постукали.  Краще,  мабуть,  вжити  слово  «пошкреблися».  
- Увійдіть.  Що?
[i]Спеціально  постарався  наділити  свій  голос  якимись  відразливими  нотками.  [/i]
- Як  ви  і  просили,  пане  президенте.  Привезли  шамана  Яголєєва.  
- Приведіть  сюди.
У  кабінет  двоє  посивілих  охоронців  внесли  наче  мішок  тіло  якута.    Вся  країна  знала,  що  він  поривався  вигнати  демона  з  тіла  свого  президента.  Воно  б  лише  посміятися,  але  дехто  сприймав  ці  магічні  викрутаси  аж  надто  серйозно.  А  опозиція  одного  з  міст  взагалі  збиралася  зустрічати  шамана  багатотисячним  мітингом.  Тож  у  "чарівника"  почалися  проблеми.  
Коли  з  його  голови  зняли  мішок,  Андрій  побачив  змордованого  голодом  чоловіка  середнього  віку,  який  явно  не  мав  жодних  фізичних  сил  з  кимось  хоча  б  спілкуватися.    Але  мабуть  доведеться  …
- Що  ви  з  ним  зробили?
- Він  вам  провокував  втрату  влади  у  найближчі  місяці.  Ви  наказали  сховати  його  подалі.  Ми  так  і  зробили.
- Залишіть  нас.  
………………….
Двоє  говорили  тихо,  іноді  навіть  пошепки.
Через  якийсь  час  діалог  виявився  досить  таки  цікавим.  Голос  шамана  хрипів  наче  ключ  у  заржавілому  замку.
- Знаючи  свою  долю,  навіщо  прискорювати  її?
- Немає  нічого  страшнішого  за  неправду.  Як  з  нею  жити?!
- Можна  ж  було  промовчати?
- Я  намагався  все  змінити.  
-   Хіба  одна  людина  може  щось  змінити?  Хіба  що  ...  ([i]Андрій  посміхнувся[/i])
- Не  бачу  у  ваших  очах  ночі.  Що  сталося  з  вами?
- Що  саме  ви  хотіли  змінити?
- Йде  війна.  Хіба  не  ясно.  Що  сталося  з  вами?  Я  бачу  в  очах  світло.  Невже  мене  почули?
- Так,  я  думаю,  вас  почули  …
………………………………
У  двері  знову  пошкрябалися.  У  дверях  з’явилася  майже  котяча  голова.  Та  ні,  здалося  …  Лєсков  власною  персоною.  Оці  випещені  нігті,  руки,  клапті  шерсті  над  очима  ...  Цікаво,  як  йому  вдається  так  вдало  ховати  хвіст  ...  .
- Чи  дозволите  на  два  слова?
- Знову  доймають  діти?  Не  подобається  у  росії?
[i]Андрій  явно  почав  розуміти  усі  деталі  цього  нового  сірого  світу.[/i]
- Та  ні.  Це  ми  уже  пройшли.  Там  істерика.  Минеться  …  Ви  ж  знаєте  мою  Лізусю.
- У  чім  ж  проблема?
- Укри  не  йдуть  на  переговори.  Потрібні  якісь  нові  погрози  …  Нічого  не  приходить  в  голову  …  з  дозволеного.
- Пригрозіть  їм  перекрити  Дніпро  на  Валдаї.  
-   Ви,  як  завжди  наймудріші  мій  правителю  ...  
"Цей  дурень  навіть  не  зрозумів,  що  я  пожартував  ...  "
………….
"А  от  візьму  і  піду  пройдуся  вулицями.  Просто  сам.  Без  нікого.  Без  охорони".  
Таке  бажання  доволі  важко  було  здійснити.  Але  після  певних  старань  …  Умовний  диктатор  опинився  на  вулицях  столиці.  
Дійсно,  світ  виявився  доволі  яскравим.  Ця  яскравість  іноді  просто  сліпила.  Гасла,  гасла,  погрози  ...  Щось  таке  уже  було.  Там  ...  у  минулому.
Чому  ж  вони  так  злякано  на  мене  дивляться?!  А  ось  ця  ровесниця  "великої  перемоги"  явно  хоче  щось  сказати.
- Невже  це  ви  …  я  так  мріяла  колись  вас  побачити.  Доторкнутися.  У  мене  удома  є  ікона,  на  якій  зображено  вас.  Ми  все  підтримуємо.  Ми  з  вами.  Ми  знищимо  цей  вселенський  фашизм.  
- Пані,  а  що  ж  буде  далі  …  Ви  кажете,  що  ми  все  знищимо.  Яким  ж  тоді  буде  той  залишковий  світ?
- Таким,  як  у  нас.  Усі  будуть  щасливі.  
- А  від  чого  будуть  щасливі?
- Бо  ми  їх  усіх  знищили.
"Страх  або  …  ось  таке  зміїне  шипіння.  І  чого  я  лише  так  сюди  приперся?!»
……………………
Андрій  майже  вирішив,  що  він  виступить  з  промовою.  Просто  знищити  це  тіло  і  навіть  ще  кількох  найбільш  ярих  нелюдів  …  ?  Це  не  змінить  ситуацію.  Тут  щонайменше  три  покоління  ототожнило  зло  з  добром.  Виступити  у  прямому  ефірі?  А  далі?  Вони  ж  просто  потрактують  по-своєму  його  слова.  Кожна  його  правильна  фраза  набуде  взагалі  неочікуваного  змісту.  Зринув  спогад  єдиної  спільної  прогулянки  містом  з  Францом  Кафкою.  Тому  ввижався  всюди  його  «замок»  наче  відмінусованої  людської  свідомості.  «А  я  ще  мав  сміливість  переконувати  його  у  силі  людської  гідності  та  свободи,  де  б  це  не  було  і  за  яких  би  це  не  було  умов».    А  якщо  у  думках?
"Громадяни  не  існуючої  країни!
Та  й  чи  громадяни?  Що  можна  вам  сказати?  Що  можна  сказати  у  порожнечу?  І  навіщо?
У  вас  немає  своєї  історії.  Частину  з  того,  що  ви  вважаєте  своєю  історією,  ви  вкрали  в  України.  Історії  окупованих  вами  народів  ви  теж  не  знаєте.  Бо  це  уже  не  нації.  Хіба  можна  назвати  нацією  тих,  хто  не  шанує  власних  звичаїв,  мови,  предків.  А  якщо  у  вас  немає  історії,  до  кого  я  звертаюся?  До  порожнечі?  Чи  вам  подобається  бути  порожнечею?
Ви  не  вмієте  і  не  хочете  працювати.  У  вас  є  алмази,  нафта,  газ,  руди,  ріки  та  ліси  …  У  вас  цього  стільки,  як  немає  в  жодного  іншого  народу  у  світі.  Але  вам  цього  не  потрібно,  бо  ви  не  можете  цим  скористатися,  бо  ви  не  народ,  не  нація,  та  й  мабуть  не  люди  …  Чому  не  люди?  Бо  вас  не  зачіпає  чужа  біда  …  Ви  не  співчуваєте.  Ви  не  намагаєтесь  захистити  власну  дитину  …  Ви  її  продаєте.  Мені,  переляканому  диктатору  …  Не  маєте  жалю  до  чужої.    Хто  ж  ви?
Ви  не  вірите  у  Бога?  У  жодного  …  Ви  вдаєте,  імітуєте  віру.    Ваші  священики  –  звичайні  військові.  Просто  це  така  особлива  армія.  Ваші  священики  прославляють  убивства,  публічно  демонструють  жадібність,  жорстокість  …  Може  це  анти-віра?"
Андрій  так  і  не  вирішив  …  Чи  варто  їм  говорити  ці  слова  …  Адже  квіти,  посаджені  у  пісок,  не  мають  жодного  шансу  …  «Я  зрозумів.  Вони  –  пісок.»    «Отже,  мені  потрібно  залишатися  тут  чим  довше».  «І  нищити  цей  уламок  нікчемності  зсередини».
………………………………………….
Правитель  у  мавзолеї.  Дехто  посміявся  б  з  цього  факту.  Чи  з  цієї  події.  Прийшов  перевірити,  чи  готують  місце  …  Але  у  них  не  прйинято  сміятися.  Сміх  найчастіше  -  це  вияв  розуму  та  волі.  Лише  зовсім  рідко  -  глупства.
Андрій  дивився  на  лялькове  тіло  старого  вождя,  що  прославився  мабуть  тим  ж,  що  і  його  теперішнє  тіло.  Спонуканням  до  вбивства,  знищення,  руйнування.  Нікчемне,  дрібне  створіння.  Жертва  логопеда.  І  оце  нікчемство  майже  століття  пропонувалося  дітям  величезної  імперії  як  ідеал  для  наслідування?!  Чому  пропонувалося?  Вони  далі  нищать  дітей  цим  червоним  лайном.  Що  ж,  цей  мій  персонаж  мріяв,  мабуть,  влягтися  тут  поруч.  
Андрій  знайшов  очима  начальника  варти.  
- Облийте  тут  усе  бензином  і  спаліть  …  
- Але  ж  як  так  …  Ми  ж  так  довго  охороняли.  Це  ж  національна  святиня.
- Виконуйте.  Чи  вам  надоїли  ваші  сім’ї?  Хочете  на  фронт  під  ракети  укрів?  
- Слухаюсь,  пане  президенте.  
Навколо  збиралися  люди.  «Путін  спалив  Леніна».  Ця  звістка  облетіла  миттєво  москву.  
«Навіщо  це?»,  «Що  ви  робите?»,  «Святиня»  ….  Ці  та  інші  вигуки  переважали.  Щоправда,  кілька  людей  у  натовпі  явно  підтримували  все  те,  що  відбувалося.      Охорона  демонструвала  неабиякий  переляк.
- Тут  залишатися  небезпечно.  Вони  можуть  на  вас  накинутися.
- А  ви  що?  Не  маєте  зброї?  Стріляйте.
- Але  ж  …
- Це  всього  лиш  дрібні  нікчемні  люди  …
- Це  попаде  у  телевізійні  камери.
- Ну  тоді  не  панікуйте  …  Ходімо.
…………………………………

Кілька  людей  у  сірому  перелякано  оглядали  кімнату,  в  якій  були  вперше  у  своєму  житті.
- Мені  сказали,  що  ви  виконуєте  усі  мої  побажання.
- Так  точно.  
- Мені  потрібні  два  десятки  готових  на  все  бійців.  
- Вони  будуть.  Який  тип  завдання?
- Приведіть  їх  до  мене.
………………………..
Кремль  горів  яскраво  та  якось  урочисто.  Сам  цей  факт  став  початком  кінця  так  званої  російської  ідентичності.    Символ  чого?  Для  обтяжених  кращими  зразками  колоніального  телебачення,  створеного  переважно  представниками  тих  самих  окупованих  народів,  мабуть  все  ж  спокою,  впевненості,  сили  і  …  незнищенності.  Для  тих,  хто  мав  сміливість  на  відкриті  очі  та  розум  –  жорстокості,  злочину,  рашизму.  
Вогонь  перекидався  усе  далі  і  далі.  Його  було  заборонено  гасити.  
"Цікаво,  коли  вони  зрозуміють,  що  їхній  вождь  вже  зовсім  втратив  глузд  …  "
Чи  це  не  має  значення?
.......................
"Що  я  зроблю  завтра?  Я  зроблю  його  смішним  ...  Нікчемним  і  смішним  ...
І  не  лише  його.  Почну  з  оцих,  коридорних  ...  "
Зараз  вони  бояться.  Смішного  вони  боятися  не  будуть.  
А  щоб  не  боятися,  їм  доведеться  змінитися.  Іншого  "бути"  у  такому  світі  не  існує  ...  
........................
Озвіріла  голодна  товпа  готувала  ритуальне  вогнище  ...  .  Андрія  вже  тут  не  було.  Він  знову  потрапив  кудись  у  невидимі  грані  чисельних  світів.  Справжнє  зло  готувалося  до  зустрічі  віч  -  на  -  віч  зі  своїм  ревучим  диким  творінням.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949662
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022

Тримає стрій КРАЇНА МРІЙ

Такий  гучний  Європи  слід,
Де  український  славний  рід,
Поснули  німець  і  француз,
І  італієць  десь  загруз  …
І  тільки  тут  тримає  стрій
Країна  золотавих  мрій  …
Навколо  нас  живуть  брати,
Їм  з  нами  поруч  завжди  йти,
Британець  люльку  набивав,
До  того  гурту  теж  пристав  …
Ото  буває  дивина,
Як  хтось  позбудеться  од  сна,
І  не  чекали  вже  ніхто,
Почалось  в  цирку  шапіто  …
Та  хто  ж  така?
Та  як  ж  це  так?
"Таку"  країну  ображать?
Почався  плач  за  москалем,
Пішли  плачі  навкіл  дощем  …
Бо  ж  там  і  нафта,  там  і  газ,
Включивсь  сторічний  контрабас*,
Плач,  українськая  земля,
Коли  хтось  судить  так  здаля  …  
Котивсь  кудись  багатий  світ,
Ключа  сховав  нам  до  воріт  ...
Чи  нам  то  тре,  чи  то  журба?
Б’є  Україна  москаля  …
А  далі  з  тим,  хто  кум  і  брат,
Постане  світ  з  біленьких  хат,
Цвістиме  вишня  у  саду,
Забуде  край  наш  про  біду  …  

*виступ  Кіссинджера  у  Давосі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022

І за таку особливу еротику б'є українець русню

Дякую  Mezu  Svitlana  за  співмірність  ...  

Вогонь  -  це  завжди  без  дозволу,
Ще  б  тільки  обійм  йому,
Щоб  не  спалити  тебе  втомлену,
Щоб  не  у  час  журби  і  сну  ...
Свобода  -  це  ніколи  з  дозволу,
Без  запитань,  як  і  чому,
Щоб  не  було  пітьми  і  попелу,
Щоб  не  загратись  у  війну  ...
Україна  -  це  з  першого  дотику,
Україна  -  це  тільки  з  вогню,
І  за  таку  особливу  еротику
Б'є  українець  русню  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022

Я помітив тебе у парку

Я  помітив    тебе  у  парку.
Ти  сиділа  на  лавці  в  дощ.
Що  ж  за  справи  –  сидіти  тут  зранку,
Умиватись  самотністю  площ  …
Підійшов.  І  закрив  твоє  небо.
Парасолька  моя  мов  душа.
Є  у  неї  у  людях  потреба.
Каже:  на  самоті  не  лишай  …
Знаю:  цього  тобі  не  потрібно,
Щоб  тут  хтось  над  тобою  стояв.
Залишаю  тобі  свою  рідну  ...
Парасольку  …  І  знову  до  справ  …
Може  ти  вже  зморилась  війною.
І  не  маєш  людських  більше  сил.
Хай  вона  повисить  над  тобою  ...  
Парасолька  …  у  вигляді  крил  ….    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2022

Лиш тільки біль, що ти уже пішла*

Не  відірватись  від  її  очей,
Не  відірватись  від  її  пісень,
Бути  опорою  її  плечей,
І  бути  з  нею  у  останній  день  …
Вони  прорвались  вже  в  кількох  місцях,
І  тих,  хто  поруч  був,  уже  нема,
І  скільки  правди  у  нічних  піснях,
Не  просто  так,  бо  то  вже  не  слова  …  
Що  скажеш  їй  у  ваш  останній  день?
Чи  так  потрібні  ще  якісь  слова?!
«Я  знаю:  ти  така,  немов  з  пісень.
Така  яскрава  і  така  жива  …"
Нема  ненависті,  пропав  кудись  і  страх,
Лиш  тільки  біль,  що  ти  уже  пішла,
І  зброя  заніміла  у  руках,
Нікчемний  світ,  в  якому  стільки  зла  …
До  нас  прорвуться  завтра,
Вже  межа,
Усе  життя  складається  з  руїн,
Це  там  на  півночі  людське  немов  іржа,
І  кожен  день  -  не  встаючи  з  колін  …
А  тут  …  пішла,  а  наче  ще  стоїть,
Прозора  постать,  посмішка  в  очах,
І  кожна  вічність  мов  звичайна  мить,
І  кожен  погляд  мов  у  небо  птах  …  

*захисницям  Маріуполя

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2022

Яке там ще 9 травня комусь за свято на землі?

Яке  там  ще  9  травня
Комусь  за  свято  на  землі,
Кому  за  рай  ця  буцегарня,
Тавро  убивці  на  чолі  …
Минуло  вже  багато  років,
Як  кат  це  свято  обізвав,
Минули  вже  давно  всі  строки,
Щоб  жив  ще  той,  хто  воював  …
Чи  українцю  перемога  -
Утратити  свій  рідний  край?
І  по  сибірах  вже  дорога,
І  хлопці  тисячами  в  рай  …
Женіть  від  себе  ту  наругу,
Що  світу  принесла  москва,
Бо  відчувають  сум  і  тугу
Ті,  кого  вразила  війна  …
Немає  в  нас  вже  свят  чужинських,
Стоптала  чоботом  москва,
Буденно,  холодно,  по-свинськи
Бомбила  душі  і  міста  ..  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2022

Де ми стали з тобою тіньми

А  ми  з  тобою  будемо  ходити  вулицями
Цього  тільки  нашого  міста  …
І  немає  значення,  чи  будуть  у  нас  слова  …
І  не  важливо,  що  там  хмари  хмуряться,
Бо  і  міста,  і  тебе  уже  нема  …  
І  наші  діти  чомусь  не  відбулися
У  цьому  місті  з  такими  чудовими  вулицями,
І  тільки  вибухи  кожної  ночі  чулися.
І  нам  не  причулося  …
У  цьому  місті,  де  так  усі  любуються
Деревами,  фонтанами  і  людьми,
Де  слово  «люблю»  у  повітрі    чується,
Де  ми  стали  з  тобою  тіньми́  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022

У місті Марії дощ

У  місті  Марії  дощ,
Малює  по  небу  вітер,
Обійм  спорожнілих  площ
Самотні  весняні  квіти  …
А  тут  у  підземці  сміх,
Бо  тут  поховались  діти,
І  час  зупинив  свій  біг,
Щоб  трішечки  порадіти  …
За  мить  знову  буде  бій,
Земля  затрясеться  знову,
Бійці  триматимуть  стрій,
А  небо  -  свою  Покрову  …
А  тут  зовсім  близько  Азов
Гортає  сторінками  хвилі,
І  капає,  капає  кров,
Життя  забираючи  милі  …
Ким  стануть  ці  двоє  малят?
Війна  їм  у  свято  і  будень.
І  цінності  всі  у  стократ,
І  щось  розриває  груди  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2022

І навіть в час, коли останній вдих …

Тут  під  мостом  ховається  країна,
Тілами  гідності  засіяно  весь  шлях,
А  там  де  місто,  там  пала  руїна
І  майорить  наш  незгасимий  стяг.
Такі  налякані  навкруг  дитячі  очі,
А  у  дорослих  ненависть  в  словах,
За  ті  останні  вбивства  серед  ночі,
І  за  покинутий  по  всьому  місту  прах.
Вони  прийшли  сюди  себе  вбивати,
У  наш  святий  і  незнищенний  край,
У  них  життя  -  то  мов  суцільні  мати,
А  в  нас  життя  -  вишнево-білий  рай  …
В  усе  живе,  хто  може  ще  стріляти?
Кому  добро  –  то  наче  чорна  ніч?
Як  можна  в  себе  стільки  увібрати
Ненависті,  безглуздя,  протиріч  ?!
У  них  немає  сонця,  вітру,  неба,
У  них  немає  щирості  зізнань,
Лиш  тільки  б  не  ввібрати  це  у  себе,
Добро  у  нас  замайори,  повстань  …    
Наші  воюють  з  ніжності  й  любові,
До  тих  своїх  і  навіть  до  чужих,
І  навіть  в  тій  останній  краплі  крові,
І  навіть  в  час,  коли  останній  вдих  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2022

Польщі

Колись  було,
Без  сенсу  і  без  жалю
Один  на  одного  кидалися  з  мечем,
Тепер  вона  сказала:  закриваю
Дітей  твоїх  і  матерів
Плечем  …

У  цьому  світі  ми  буденно  гонорові,
Для  нас  ніхто  -  князі  і  королі,
Може  тому,  ми  -  родичі  по  крові
На  цій  такій  покинутій  Землі  …

Ти,  Польще,  маєш  таки  «дужо»  серця,
А  ми  таких  шануємо  навік,
Як  хтось  колись  по-нашому  озветься,
То  вже  стає  непотребом  поріг  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945093
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2022

А хто вам дозволив жити? або Пєсня

А  хто  вам  дозволив  жити?
Та  ще  й  до  того  красиво  …
І  від  порожнечі  не  пити,
Бо  навсібіч  чорно  і  мстиво  …
І  не  кричати  п’яно
Про  велич  свою  безмежну,
І  не  валятись  в  бур’янах.
Хоч  того  там  незліченно  …
Товста  обридлива  баба
Сичить  від  нестачі  грошей,
Диякон  дає  пораду:
Вбивай,  як  до  раю  хочеш  …
Приїхав  на  Україну
Тут  справді  є,  що  узяти,
Порішив  і  батька  й  дитину,
А  ще  зґвалтував  їх  матір  …
А  вдома  уже  чекають
Гостинців  його  геройських,
Украдених  десь  у  Бучі
Дитячих  штанців  ковбойських.
Діди  так  його  навчали,
Діди  воювали  "добре",
На  старість  "героями"  стали
За  те,  що  чинили  горе  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2022

Там так багато білого неба

Мені  б  до  школи,
Забув  про  уроки,
Книжки  і  зошити  під  ногами,
Іду  під  кулі,
Мене  так  просять,
Шукати  воду  для  брата  й  мами  ...
Маленький  братик
Кричить  постійно.
Ми  горимо.  Щось  зробити  треба.
Там  зовні  дико  і  ненадійно.
Там  так  багато  білого  неба.
Я  повертаюсь.
Вони  радіють.
Завжди  боюся:  може  запізно?
Все  б  повернути,  як  було  досі.
До  школи  хочу.
Люблю́  Україну!

*[i]від  імені  10-річного  жителя  Бучі,  кінець  березня  2022  року[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2022

Їй ще б любити і любити

Їй  ще  б  любити  і  любити,
Дрібних  незгод    долати  сум,
Нікчемність  захотіла  вбити,
Обрала  замість  честі  глум  …
Жахає  нелюдським  могила,
 Дитячі  іграшки  в  кутку,
Сльоза  в  душі  усе  залила,
Залила  б  темрява  москву  …
У  неї  мабуть  були  мрії,
А  як  без  мрій  на  світі  жить,
Рашистські  матері  –  повії
Навчили,  що  не  гріх  убить  …
Вона  колись  із  ним  за  руку
Блукала  парком  при  зірках
А  потім  їй  зламали  руки,
Кому  за  звичай  зло  і  страх  …
Орда  -  немає  їй  прощення,
Гниле  Поволжя  і  Урал,
Куди  ця  кривда  нескінченна
Втече  ховати  свій  оскал  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2022

Не вбити кулею Тараса

Хіба  ж  вони  можуть  убити
Того,  хто  навчив  нас  любити
Садок,  цвіт  калини  і  верби,
Цей  вечір,  і  зорі,  край  неба    …
Чиї  зачаровані  вірші
Щомиті  тепер  важливіші,
Записував  наче  поради,
Все  знав  і  не  мав  на  то  ради  …
Вони  в  нього  кулею  знову,
Щоб  вбити  ненависну  мову,
А  він  лише  в  бік  похилився,
За  рідних  своїх  зажурився  …
Тарасе,  живеш  поміж  нами,
Десь  тут  між  Дніпром  і  степами,
Спасибі  за  вкраплене  в  душу,
За  все  те,  що  можу  і  мушу  …  
Вже  скоро  зберемось  сім’єю
Всі  разом:  живі  й  ті,  що  вічні,
Що  там  в  небесах  над  землею?
Що  там  ці  проміння  одвічні  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2022

Чи були у них матері?

Чи  були  у  них  матері?
Мабуть,  так.  А  мабуть,  що  й  ні.
Бо  такі  не  приносять  у  жертву
Рідних  -  найближчих  війні  …
Бо  такі  не  бояться  за  гроші,
За  манаття,  украдене  десь,
Не  ховають  порожні  очі,
Бо  їм  діти  –  то  світ  увесь  …
Чи  були  у  них  вчителі?
Мабуть,  так.  А  мабуть,  що  й  ні.
Вчителі  плекають  людину,
І  не  ходять  у  служках  війні  …
А  що  тут?  Порожнеча  без  слів,
Не  шукай,  що  позаду  брів,
Не  шукай,  що  на  місці  душі,
Не  шукай  там  до  серця  ключі  …
Чи  була  у  них  любов?
Не  вбивають,  хто  її  знав.
Не  буває,  де  свято  оков  …
Не  ґвалтують,  хто  її  мав  …
Десь  у  Бучі  могила  тепер.
Закопали  себе  туди.
Це  росія  там  лежить.
Поховала  себе  назавжди  …  
*Буча  (((((((((

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2022

Та ні, тут були чорні люди

"Ось  так.  Лежу  тепер  й  чекаю,
Щоб  друг  мій  тихо  посвистів.  
Терпіння  жодного  не  маю.
Чи  ж  відпочити  захотів?
Та  ні,  тут  були  чорні  люди,
Вбивали  все,  що  навкруги,
Я  бачив:  щось  попало  в  груди.
Лежали.  Поруч.  Дві  ноги.
Дарма  ви,  люди,  всіх  поганців
Мов  охрестили  на  собак?!
Щось  таке  бачив  рано-вранці,
Що  навіть  дух  мій  враз  закляк  …  
Лежу,  підходили  знайомі,
Погладив  хтось  по  голові,
Я  відчуваю  в  тілі  втому,
Гаряче  щось  в  моїй  крові.
У  мене  теж  вони  попали.
Та  люди  поруч.  Ці  спасуть".
[i]Навіть  собака  правду  знала,
Що  зло  навіки  проженуть  …  [b][/b][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2022

Колишніх нас вже більше не буде

Куди  тобі  тепер,  моя  країно?
Чи  заженуть  назад  в  феодалізм?
Чи  ця  кривава  і  лиха  руїна
Навіки  вбила  в  тобі  кожен  ізм  ….  
Чи  ще  вмиратимуть  твої  ліси  і  ріки
Через  зажерливість  і  через  нашу  ниць?
Чи  ще  здиратимуть  твої  міста  і  села,
Бо  десь  комусь  вони  не  відбулись?
Чи  ще  ганьбитиме  комусь  співоча  мова?
Чи  ще  втікатиме  у  закордони  цвіт?
Чи  будемо  в  світах  тих  наче  роми?
Яких  побачив  нас  сьогодні  світ?
Я  справді  вірю,
Що  кривава  битва
В  душі  пробудить  невмирущу  міць,
З  лихим  минулим  мов  разюча  бритва
Усе  поріже  і  розбудить  злість!
На  нас  самих,  
Що  довго  так  мовчали,
На  нас  самих,
Що  втратили  себе,
Бо  ми  ніколи  ще  себе  не  знали,
Колишніх  нас  вже  більше  не  буде́  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2022

Від вибухів поруч весна пробудилась

Від  вибухів  поруч  весна  пробудилась.
Подумала:  мабуть,  наснилось.
Та  що  ж  це?  Руїни  на  кожному  кроці  ...
Що  сталось  у  цьому  проклятому  році?!

"Я  ж  бачила  все  це.  Клялись,  що  ніколи
Не  будуть  стріляти  в  будинки  і  школи".
Фашистська  символіка  вкрасила  танки,
Украли  в  дітей  вечори  і  світанки  ...

У  серці  пече,  дикий  біль  наростає.
Москаль  того  болю  не  чує,  не  знає.
Кохання  своє  обіймають  очима
І  падають  в  землю  плечима  

[i]Мої  найдорожчі,  мої  Українці[/i]  ...
Ввірвалися  знову  до  хати  чужинці.
Боїться  встрявати  багата  Європа.
І  чути,  як  б'ємось,  від  Сум  і  до  Чопа  ...

В  Одесі  співають  молитви  Шевченка.
А  Харків  немов  оживив  Симоненка.
Ну  як  їм  таку  Україну  здолати?!
Немає  в  них  вірша,  лиш  лайка  і  мати  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2022

Так потрібно забути на кілька хвилин про те, що війна

Так  потрібно  забути  на  кілька  хвилин  
Про  те,  що  війна,
Бо  дитячі  …
Очі,  руки  і  мрії  не  знають  спокою.
Бо  війна  –  це  насправді  
Незрима  тюрма,
Зло,  що  птахом  летить  над  тобою.
Як  забути?  
Поглянути  з  гордістю  крізь
Стрій  своїх  найрідніших-близьки́х,
І  відчути,  в  якому  теплі  ти  стоїш,
Де  немає  чужих!
Українською  не  шепотів,  
а  кричав  
світ  такий  ще  байдужий  учора,
Може  він  так  і  далі  мовчати  б  бажав,
І  ховатись  у  розкоші  нори  ...
Помилився.  Помер.  Той  байдужості  світ.
У  сум'яттті  відкрив  скарб  чарівний.
Зло  повернеться  в  край  із  ганьби  і  боліт.
Стане  піснею  рай  наш  вечірній  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2022

З гордістю про Батьківщину

Пішла  у  небуття  обвуглена  росія.
В  нікчемності  немає  інших  доль.
Ілюзія  глибин?  Та  це  ж  лише  повія.
Дієз  ковтнув  таку  слабку  бемоль.
А  що  ж  вона,  ота  моя,  ЯСКРАВА?
Ота  уся  у  сонці  і  росі.
Весь  горизонт  у  крові  і  загравах,
Біснуються  на  півдні  москалі  …
Та  ні,  Вона  стоїть,  Вона  не  впала,
Стиснулись  губи,  зуби,  кулаки,
Ви  думали,  Вона  з  борщу  і  сала,
Ми  -    вовчі  зграї,  де  всі  вовки  –  мужики  …
В  жінок  давно  скінчилися  всі  сльози,
Рука  в  пітьмі  стискає  автомат,
Ще  й  Бог  послав  у  поміч  нам  морози,
Пробачте  воїнам  за  щиру  лють  і  мат  …
Як  Ти  собою  світ  весь  затулила,
Він  заховавсь  за  Тебе  і  притих,
Ти,  Україно,  завжди  мала  крила,
Яка  красива  Ти  у  крилах  цих  !!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2022

Якось на трон усівся ідіот

Якось  на  трон  усівся  ідіот.
Вертівсь  мов  равлик  без  турбот,
Закрив  свій  рот  улюблений  народ  …
Бо  ж  ідіот  …  
Проліз  в  царі,  хороший  служка,
Тримав  завжди  відкриті  вушка,
На  верх  учасно  доповів,
Тож  на  напів  легенько  сів  …  
Життя  у  служки  –  то  морока,
Це  ж  не  орлом,  в  смітті  сорока  …
За  що  такого  вподобали?
Невчасно  мабуть  випивали  …
Усівсь,    не  лев,  випадком    цар,
Вранці  казкар,  вночі  грабар  …
Щоб  щось  всерйоз?  Ні,  не  читав,
То  ж  вибач,  Світе,  ти  попав  …
Що  там  свої?  Так  се  ж  раби,
А  поруч  «борзі  -    то  хохли»,
Тож  цар  зібрався  воювать,
Вже  на  кордоні  стала  рать  …
Ведмідь  опахалом  маха,
Цар  на  сусідів  погляда,
Знайшов  якийсь  поблизу  хлів,
Сказав,  щоб  цілий  день  горів  …
Аж  розридавсь,  пустив  сльозу,
Це  все  відбулось  під  грозу,
Рабам  сказали  –  то  снаряд,
Що  запустив  ворожий  «град»  …
Облізлий  цар,  така  нікчема,
В  царів  зажди  із  цим  дилема,
Бісилася  на  сцені  дівка,
В  стаканчик  лилася  горівка  …
Тут  раптом  сонце  засвітило,
Царя  це  дуже  засмутило,
Страшенно  розболівсь  живіт
І  вдарило  чоло  у  піт  …
Припхався  чорт,  усівся  скраю,
Скінчивсь  банкет.  Сидить,  чекає.
Аж  утомився  волохань  
Потяг  з  собою  всяку  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2022

Історія як сучасність: перехрестя

Дивись,  вбиває  батько  сина,
Зрадів  москаль:  от  молодець,
І  Україна  вже  руїна,
І  син  не  піде  під  вінець  …
Чого  ж  ти,  батьку  нерозумний,
Приперся  у  цей  мирний  край?
Чужий  в  них  бог?  Язик  паскудний?
Неправда  все.  Не  убивай.
Чому  ж  продажна  та  старшина
Івана*  зрадила  в  бою.
Чому  ж  крок  далі  -  вже  руїна  …
Спитай,  Тарасе**,  та  ж  чому?
А  може  в  ту  війну  жорстоку
Ішов  на  брата  справжній  брат?
Москаль  мов  ворон  кра́де  око,
Бо  на  землі  братів  розбрат  …
Ось  і  тепер  готує  ворог
На  край  твій  злобу  і  чомусь
Поляк,  литовець  кажуть  строго
І  світ  кричить:  спиніть  війну  …
Щось  тут  не  так
Не  так,  Тарасе  …  
Щось  ти  в  житті  не  зрозумів,
І  не  за  те  віддав,  Тарасе,
Життя  своє  й  своїх  синів  …  
Назад  вертає  Україна
У  свій  забутий  рідний  дім.
У  тім  її  уся  причина.
Стає  своє  тепер  своїм  …  

*Іван  Мазепа
**  звернення  до  Тараса  Бульби

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2022

Оберіг

Як  я  іще  дитям  малим  до  школи
Ішов,  долаючи  свій  перший  страх,
Вслухаючись  в  чужі  слова  довкола,
У  знак  нещирості  в  отих  чужих  словах  …
Як  я  уперше  задивився  в  очі,
Кудись  туди  поринув,  потонув,
Як  вперше  смак  відчув  німої  ночі,
Завжди  з  тобою,  моя  рідна,  був  …
Стояв  із  друзями,  долаючи  вороже,
Стискаючи  усе,  що  мав,  в  кулак,
Минаючи  порожні  душі  й  очі,
Цвів  десь  в  душі  твій  сумовито  мак  …
Як  били  дзвони  в  Києві  так  гучно,
Що  світ  відчув,  що  Київ  вже  не  спав,
Собі  шукав,  де  боронитись  зручно,
Щоб  не  було  позбавлено  нас  прав  ….
Ти  тут  стояла,  ніжна  і  велична,
Моя  Вкраїно,  із  думок,  із  мрій,
Ти  -  небуденна,  ти  -  непересічна,
Тебе  не  здути  наче  суховій  …
Хтось  там  на  тебе  знову  задивився,
Облізлим  чоботом  заліз  на  твій  поріг,
Та  мій  народ  ще  вчора  пробудився,
У  нього  Сонце  й  Небо  –  оберіг!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2022

Натхнення (проза)

Включалося  у  відео  –  зв'язок  все  менше  і  менше  …  Раніше  це  дійство  було  справжнім  святом.  Побачити  інших,  почути  інших  …  Почути  щось  нове,  цікаве.  Якісь  думки,  ідеї,  …  бувало,  що  й  сни.  З  часом  з’явилося  відчуття  непотрібності,  безсенсовності  усього,  що  відбувалося  навколо.  
……………….
Спочатку  їх  було  кілька  мільйонів.  У  спеціальних  капсулах  самозабезпечення  з  мінімально  необхідним  набором  продуктів,  приміщень  для  мінімального  відтворення  ресурсів  (звичайних  лабораторій  та  оранжерей).  Самоізольоване  внаслідок  природного  катаклізму  людство  намагалося  вижити  у  необхідні  для  відновлення  планети  наступні  30  років.  Так  здавалося.  Такі  були  розрахунки.  Цілих  30  років  …  Спочатку  було  легше.  Завжди  з’являвся  хтось  здатний  пожартувати.    Виникали  нові  теорії  ,  нові  передбачення.  Навіть  якщо  ідея  була  аж  надто  фантастичною,  аудиторія  зустрічала  її  неодмінно  оплесками  та  схвальними  вигуками.  Сама  ініціатива  щось  робити  вже  вважалася  неабияким  хистом  та  досягненням.    Це  вже  була  не  традиційна  хмара  з  її  капітанами.  Жартома  один  одного  називали  професорами  та  академіками,  заслуженими  акторами  та  гуру  філософії,  піфагорами  та  ньютонами    …
Але  з  часом  стало  зрозумілим,  що  очікуваний  період  у  30  років  є  явно  нереалістичним.  Планета  не  відтворювалась  …  Здобуті  роботами  останні  зразки  хоча  б  примітивного  життя  ставали  все  рідшими.  
……………
Для  Рея  це  все  видавалось  не  так  трагічно  …  Щонайменше  спочатку.  Причина  у  цьому  –  Веста.    Вони  ніколи  не  зустрічалися  у  тому,  нормальному  житті.  Навряд  чи  вона  звернула  б  раніше  увагу  на  такого  як  він.  Але  зараз  були  інші  критерії.  І  певні  деталі  поведінки,  зміни  настрою,  оптимістичність  стали  набагато  важливішими  за  фахову  перспективність,  вміння  танцювати,  навіть  зовнішню  привабливість.    Але  зараз  …  Зараз  вони  поруч  з  відео,  поруч  голосом,  поруч  текстом  …  Але  постійно  поруч.  Ви  скажете,  що  цього  надто  мало.  За  таких  умов  їх  можна  було  б  назвати  щасливими.    
Але  навіть  їм  подекуди  ставало  все  важче  шукати  свої  сенси.  
- Рею,  навіщо  читати  цю  книжку.  Тобі  вона  нецікава.  Моїм  подругам  теж.  Та  й  ви  так  само  її  маєте  прочитати.  Для  кого  мені  її  читати?  
- Може  для  себе,  Весто  …  Ти  робиш  світ  складнішим,  цікавішим  …
- Так,  але  ж  мабуть  не  світ,  а  всього  лиш  мою  уяву  …  
- Але  ж  уява  теж  частина  твого  світу  …
- Ну  добре,  заради  чого  мені  вчити  ці  нові  іноземні  слова  …  Ти  хочеш  розмовляти  зі  мною  на  цій  мові  …  
- На  жаль,  я  теж  іноді  не  знаходжу  натхнення  для  чогось  нового  …  .  Але  ж  не  можна  зупинятися.  Розпач  –  це  шлях  до  загибелі.
- А  хіба  у  нас  є  вибір?
- …  А  може  завжди  у  людини  має  бути  жага  самовдосконалення.  Навіть  у  власних  думках  …  Навіть  у  самооцінці.    А  може  у  людини  завжди  має  існувати  недосяжна  насправді  …  мета.  Звичайно,  що  сама  собі  вона  ніколи  не  зізнається  у  її  недосяжності.  
- Але  ж  у  нас  зараз  немає  такого  шляху  …  Немає  пошуку.  Лише  чекання.
- А  може  він  повернеться  до  нас,  цей  пошук  …  В  якийсь  спосіб.
- У  думках?
- Але  ж  у  думках  це  теж  неймовірно  багато  …    
Таке  спілкування  ставало  все  тягіснішим.  Кількість  жителів  стрімко  зменшувалась.  Причиною  були  навіть  не  вік  чи  хвороби,  а  розпач,  апатія,  зневіра  …  Немає  більшого  друга  хвороби  ніж  депресія  та  зневіра.  Проте,  як  добре  тому,  у  кого  десь  далеко  таки  є  справжній  друг  …    
………………….
Рей  не  знаходив  собі  місця.  У  Вести  аварія  …  Її  капсулу  пошкоджено.  В  сектор  самозабезпечення  неможливо  навіть  зайти.  Це  означає,  що  їм  залишилося  бути  разом  не  більше  кількох  днів.  
- Рею,  це  майже  нічого  не  змінює.  Рано  чи  пізно  цей  момент  мав  би  настати.
- Ні,  я  не  збираюся  здаватися.  У  мене  достатньо  матеріалів  для  того,  щоб  зробити  скафандр.  
- Ти  не  зможеш  за  такої  радіації  пройти  навіть  половину  шляху  до  мене.  Навіть  не  думай  про  таке  …  
- Ну  що  ж,  виходячи  з  твоєї  логіки,  це  теж  нічого  не  змінює.  Тому  що  рано  чи  пізно  …
- Рею  ,  я  не  погоджуюся!
- Цього  разу  я  все  зроблю  без  твоєї  згоди  …
…………………………..
Попасти  у  проміжний  бункер  не  було  проблемою.  Скафандр  звичайно  вийшов  аж  надто  примітивним  та  громіздким.  В  руках  у  Рея  був  пакет  з  необхідними  складниками  для  такого  ж  для  Вести.  Ну  що  ж  боротися  завжди  легше,  ніж  убивати  час  в  очікуванні  …
Але  раптом  увагу  Рея  привернув  до  себе  вхід  у  ще  одне  не  помітне  спершу  і  не  вивчене  раніше  приміщення.  Логічно  було  зазирнути  туди.    Його  здивуванню  не  було  меж  …  Величезна  прихована  кімната  була  фактичним  центром  управління  невеличким  космічним  кораблем.  Звичайно,  на  такому  у  космос  не  полетиш,  але  двісті  кілометрів  …  Якісь  нещасні  двісті  кілометрів.  «Весто,  тебе  врятовано  …»  
…………….
Веста  пробудилася  від  гучних  ударів  у  корпус  капсули.  Це  видавалося  фантастикою,  сном,  міражем.  Невдовзі  Рей  вже  стояв  поруч.  Здатність  піднятися  у  повітря  була  фактично  у  кожної  капсули.  Чому  ж  їм  не  сказали  про  це  раніше?  Можливо,  через  віру  у  ці  30  років  …  Які  виявились  самообманом,  міражем  …  
……………….
Кілька  тисяч  капсул  злетівши  у  небо  за  написаним  кілька  років  тому  дивовижним  алгоритмом  знаходили  своє  місце  у  велетенській  конструкції.  Тепер  це  був  повноцінний  корабель.  Новий  дім.  Для  тисяч  його  мешканців.  
Чи  буде  інший?  Не  знав  ніхто.  Але  тепер  у  них  з’явилась  віра  …  Все  залежало  лише  від  них  самих.  Що  сенсу  в  нудному  чеканні.  Яке  ж  ти  щастя,  пане  Пошук!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2022

Узимку квакає сердита жаба на болоті

Ну  що  тут  скажеш,
Військо  ідіотів
На  рідну  землю  
Преться  напролом  ...
Веселу  музику  
Включили  "на  роботі".
І  якось  байдуже,
З  добром  усе  чи  злом.
Тут  вам  "комбат",
Тут  вам  якісь  "солдати",
Руїна  там,  де  були  рідні  хати,
Тож  нумо  по  світах  
Багном  
Своїм  
Під  музику  жбурляти  ...
З  часів  Мазепи  
Це  у  них  за  звичай  -
По  українцях  чоботом  пройтись.
Що  з  того,  що  царі  
Й  пройдисвітки  -  цариці  -  
Вже  не  такі  верткі,  як  то  було  колись  ...
Тупа  бравада  
Світу  вже  над  міру.
Чужа  біда,  
Та  світ  уже  озливсь.
В  Москві  ягуся  
Оновила  ліру.
Монах  вертівсь
І  не  туди  моливсь  ...

[b]Раби  мовчали.
Цар  собі  казивсь.
[/b]
Та  тут  сказали,
Щоб  не  помиливсь.
Хоч  по  світах
Ти  гроші  поховав,
Уміло  діток
В  "лордах"  влаштував.
А  тут
Дивись
Пестливе  те  дитя.
Чекає
У  болото  вороття.
Пахолки  теж
Схопилися  на  ноги.
З  тої  великої  тривоги.
Все,  що  назбирано  невидимим  трудом
Враз  оголосять  на  цілий  Дурдом  ...

[b]Злякавсь.  
Сидить.
Трясеться  трон.[/b]

А  тут  ще  й  в  гості  омікрон  ...  
..........
А  що  ж  мої,  отут?
Що  найрідніші?
Звучать  колядки,  жарти,  вірші.

Сердита  жаба  розкричалась  на  болоті,
У  неї  мабуть  щось  болить  у  роті  ...    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2022

Обличчя сховане у маску

Чому  ось  так  -  було  і  вже  минає?
Бо  те  не  справжнє  не  долає  край,
І  непідроблене  чомусь  лякає,
А  удавання  –  щастя,    буцім  рай  …
Он  там  регочуться,  бува  що  донесхочу,
Як  хтось  комусь  минуле  пригадав,
Я  іноді  і  сам  не  знаю,  чи  я  хочу
Втекти  від  чогось  із  буденних  справ  …
Обличчя  сховане  налякане  у  маску,
Ще  глибше  заховалася  душа,
Кричить:  пробачте,  що  руйную  вашу  казку,
Куди  вас  кличу,  не  заробиш  ні  гроша  …  
Завжди  хотілося  –  людина  для  людини,
Лягали  мрії  хвилями  дощу,
Кричать  з  екранів  щось  надміру  претензійне,
Я  виключив  …  гучну  браваду  цю  …  
Колись  давно  так  мріялось  людині,
Що  їй  наступні  сотні  літ  несуть?
Заглянули  у  наше,  те,  що  нині  …  
Не  в  тім  була  намріяного  суть  …  
Чому  ж  не  сталось,  де  згубились  мрії?
І  не  забувся  війн  безжальних  тур.
І  правда  з  щирістю  за  чаркою  сивіє.
За  разом  раз  імперський  каламбур  …
Уся  ж  біда,  малесенька  людино,
Що  ти  занадто  тиха  і  сліпа,
Твоя  вина  –  уся  оця  руїна,
Порожні  села  і  німі  міста  …  
Що  ти  так  любиш  часто  промовчати,
Не  прагнеш  в  недозволеного  суть,
Таким  не  суджено  літати,
Розсипалась  мовчання  сіра  ртуть  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022

Роботам уночі не спиться (проза)

Його  звали  Стандарт.    Це  був  такий  собі  звичайний  робот,  якому  все  начебто  вдавалося.  Він  ходив  до  звичайної  школи  роботів  і  робив  усе  із  середнім  успіхом.  У  нього  були  середні  друзі.  Ну  як  середні?  Не  так  щоб  сердечні,  а  так  щоб  разом  провести  час,  про  щось  звичайне  поговорити,  у  щось  звичайне  пограти.  Не  переймаючись  аж  надто  подіями,  проблемами,  побаченим.  Сонце  завжди  світило  звичайно,  повівав  як  завше  вітер,  падав  зрідка  дощ,  хтось  за  звичай  поламав  трохи  гілок  у  саду,  десь  за  звичай  гавкнула  собака,  нявчав  кіт  …  Таке  воно  звичайне  роботожиття  …  
Раптом  почалися  незвичайні  природні  катаклізми  …  Які  вивели  з  себе  цей  світ  абсолютної  урівноваженості.  Довелося  робити  незвичайні  зусилля  для  виживання.  Якісь  незвичайні  вчинки  …    .  Не  подивитися  зазвичай  байдуже,  а  простягнути  руку  допомоги.  Надто  довго  і  уважно  слухати  чиїсь  «незвичайні  надмірні  емоції».  Що  було  зовсім  некомфортно  і  якось  аж  надто  нестандартно.  Тоді  вперше  Стандарт  став  Станом.  Попереднє  ім’я  стало  незручним.  Не  відповідало  його  новому  змісту  …  
Стан  навчився  рятувати  …  Було  якось  незвичайно  добре  почувати  себе  у  полоні  цього  незвичайного  сенсу.  
Раптом  серед  друзів  виявився  хтось  незвичайний  і  почав  виявляти  незвичайні  емоції  …  Та  хтось  простягнула  руку  у  потрібний  момент,  коли  потрібно  було  рятувати  його.  Ви  думаєте,  що  таким  вчинком  можна  здивувати  звичайного  робота  …  Можна.  Навіть  його  …  Особливо  його  …  Її  звали  Хуан.  Виявляється,  що  це  звичайне  китайське  жіноче  ім’я  означає  щастя.  
Все  заради  того,  щоб  відчувати  щоденно  роботу  поруч  іншого  не  механічного  серця  …  В  один  спільний  ритм,  темп,  в  одну  спільну  біль,  радість,  …  Як  це  …  незвичайно  …  
Раптом  щось  стало  не  байдуже  …  Програма  усіма  силами  намагалася  втримати  його  процесор  від  усе  можливих  відхилень.  Куди  там?  …  У  Стана  з’явилась  ціла  нова  операційна  система.  У  якій  можна  було  творити  незвичайні  речі.  Його  оперативна  пам'ть  досягла  свого  максимуму.  Рішення  приймалися  швидко  ...  під  впливом  емоцій.    Що  таке  емоції  для  робота?  У  нього  не  було  відповіді.  
Раніше  такого  не  було.  Далеким  колишнім    сенсом  було  не  шукати  сенс,  не  виходити  за  рамки  прямолінійного  виживання.  А  тут  цілий  експоненціальний  стрибок  …  
Але  потім  …  Механізм  поруч  …  Так  боляче  …  Сенс  не  знайшов  більше  такого  іншого  …  Може  просто  не  шукав  схожих  конструкцій  …  Можливо,  боявся  знову  пережити  таку  втрату.  
Так  робот  став  людиною  …  Цікаво,  що  кожен  ховає  за  цим  чудернацьким  словом.  Спільну  пам’ять  про  події    протягом  кількох  тисяч  років,  спекулятивні  теорії  про  походження  чи  якусь  глибинну  особливу  суть?  Здатність  співпереживати?  Любити?  Помилятися?  Чи  може  це  все  про  анатомію?  Навряд  чи  …  Стан  вирішив  жити  як  людина.  У  його  розумінні  …  Тобто  не  бути  байдужим,  бути  цікавим,  бути  гордим    …  Що  в  його  розумінні  означало  бути  …  Але  він  відчув,  що  у  нього  не  виходить.  Він  старався  пропонувати  краще,  але  це  краще  не  було  потрібним.  Комусь    поруч  хотілося  гіршого,  хотілося,  щоб  його  жаліли,  а  не  ним  гордилися  …  Комусь  хотілося  бути  рабом.  Бо  боявся  власних  рішень,  бо  за  них  іноді  доводиться  нести  відповідальність.  Так  Стан  став  ворогом  для  здавалось  ще  донедавна  друзів.
Стан  вирішив  просто  пропонувати,  не  втручаючись  у  події.  Але  і  це  не  спрацьовувало.  Комусь  було  страшно  навіть  від  його  думок  …  А  може  просто  незручно?  А  може  просто  соромно?  А  кому  подобається,  коли  соромно?!
Так  сталося  …  Поступово  йому  теж  ставало  страшно  від  власних  думок  …  
Може  потрібно  знову  стати  роботом?  
Але  це  неможливо.  Уночі  сниться  Хуан.  Роботам  уночі  сниться  щастя  …  Їм  сняться  сни,  від  яких  стає  страшно.  Страшно,  що  ця  інша  реальність  кудись  утікає.  А  так  хотілося  б  туди  ...  у  справжність  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2021

Нам залишатись …

Розмінною  монетою  ми  стали.
Може  такою  ми  були  завжди?
І  нами  мов  м’ячем  яким  кидали
Униз,  убік  і  навіть  догори  …
Про  нас  говорять  десь  собі  зі  сцени,
Навіть  такі,  хто  честь  продав  за  гріш,
Немає  тут  ні  глузду,  ні  богеми,
Не  пишеться  про  те  безумство  вірш  …
Оті,  що  нам  колись  щось  дарували,
Так  наче,  бо  все  просто  навпаки,
Із  півночі  у  дранті  причвалали,
Залізли  в  клуню,  потім  у  думки  …
Біда,  що  те  сучасне  яничарство
Так  розлетілось  мов  якийсь  бур’ян,
І  вертить  язиком  колишнє  панство,
Перехиляє  надцятий  стакан  …  
Ой  брешете,  не  нам  у  вас  учитись,
На  цій  землі  Трипілля  розцвіло,
І  з  Руссю  нашою  могли  ви  не  зустрітись,
Коли  лиш  мали  стріли  і  сідло  …
Ну  що  ж  поробиш,  що  душа  розумна
Не  раз  стрічалась  в  полі  з  паханом,
Вбивали  всіх,  хто  не  кричав  холуйно,
Що  ми  одної  крові  з  дикуном  …  
Були  колись  у  нас  міцні  громади,
Судили  праведно  –  на  те  вони  й  суди,
Давали  старші  молоді  поради,
А  не  вертали  все  до  муштри  і  журби  …
Яка  ж  мораль?  Ставати  треба  сильним.
Не  тільки  в  війську.  У  науці  й  за  станком.
До  ворогів  не  можна  буть  гостинним,
Бо  так  зостанемось  навіки  кріпаком  …    
Розмінною  монетою  недовго
Нам  залишатись  на  своїй  землі,
Той  українець  хоч  бідак,  та  гордий,
Йому  співають  славень  солов'ї  ...  
Його  монета  герб  чудовий  має,
А  інший  бік  -  то  крапочки  -  зірки,
Він  ті  зірки  очима  позбирає
На  береги  своєї  славної  ріки  ...  

Фото:  https://dovidka.biz.ua/zahar-berkut-chytaty-povnistyu-ivan-franko/4/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2021

Про нас

«Які  ж  ми  бідні  та  які  нещасні»,  -
Не  раз  почуєш  болісну  мольбу,
Що  нам  і  сонце  вже  не  світить  ясне,
І  хтось  лихий  намалював  межу  …
Живуть  по  різному  у  Всесвіті  народи,
Комусь  солодке  тільки,  що  чуже,
Комусь  лиш  марево  нічне  -  свобода,
Хтось  свого  дуба  вірно  стереже  …
А  що  для  нас?  Невже  лише  у  мріях,
Все,  що  намислили,  це  вдалося  чужим,
Невже  країна  як  якась  повія
 Не  цінить  те,  що  має  буть  своїм  …
Та  ні,  не  раз  казала  горде  досить,
Не  раз  вдарялась  у  ворожий  стрій,
Вона  ніколи  зайвого  не  просить,
І  добре  знає  ,  де  чужий,  де  свій    …
Як  хтось  їй  друг,  то  завжди  допоможе,
Летить  мов  птах  у  латах  наш  Руслан,
Біда,  що  мусить  й  спати  насторожі,
Дуріє  в  бункері  якийсь  московський  хан  …  
 Що  з  того,  що  та  ницість  скаженіє,
Що  з  того,  що  свистить,  сичить,  гарчить,
То  може  стрибунець  на  це  німіє,
А  українця  тільки  це  смішить  …  
Він  взявся  знову  за  залізні  крила,
Він  знову  прагне  мчати  до  зірок,
Його  душі  немислимі  пориви
Народам  іншим  стануть  за  зразок  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2021

Для гідності один лишили день

Для  гідності  один  лишили  день,
А  усі  інші,  мабуть,  на  поклони,
Для  од,  хвальби  і  трішки  для  пісень,
А  завтра  знову  спогади  й  прокльони  …
Як  на  Майдані,  сцена  і  народ,
На  сцені  ті,  що  прагнуть  нагород,
А  тут  внизу  -  від  Львова  до  Луганська,
Кому  не  світить  доля  панська  …  
Мені  це  все  якось  зчужіло  враз,
Не  виставляю  болю  напоказ,
І  двоє  друзів,  що  лежать  в  землі,
Ввижаються  тут  поруч  у  імлі  …
Чужі  думки  і  прагнення  чужі,
А  поховали  де  свої,  скажіть,
Чому  чекаєте  на  виступи  вождя,
Куди  прогнали  власні  відчуття?
Четвертий  вже  минув  у  нас  Майдан,
Ставав  все  більшим  на  Майдані  тім  екран,
І  тільки  перший,  де  студентство  у  вогні,
Несе  найбільше  гордості  мені  …
А  той  останній?  Той  тільки  болить,
Душа  Майданом  тим  нерідко  снить,
Він  так  багато  в  себе  увібрав  …
Той  дух  ожив,  спіткнувся  і  пропав  …
А  далі  зло  із-зовні  принесло,
У  зла  таке  звичайне  ремесло,
Майдан  мовчить,  бо  надворі  війна,
Не  має  іншого  в  Майдану  нині  сна  …  
Та  все  ж,  я  гордий  з  тебе,  краю  щирий  мій,
Окрадений,  ображений  і  злий,
Я  знаю,  на  коліна  не  стаєш,
І  тільки  так,  Вкраїно,  ти  живеш!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2021

З її думок …

Про  що  ти  сниш,  Париж,
У  музиці  своїй  немов  юнак  сховався,
Ти  наче  загадка,  омріяний  престиж,
Здається,  просто  в  когось  закохався  …
І  я  ось  тут  між  вуличок  твоїх,
Дещо  принишклих  шевальє  -    будинків,
Гамую  свій  життя  шалений  біг,
Сяду  на  каву  на  якусь  хвилинку  …  
Так  Анна  з  Києва  колись  сюди  прийшла.
Здивована:  не  затишно  як  вдома  …  
Своє  щось  у  цю  велич  привнесла.
Чуже  –  воно  і  гамірно,  і  втома  …
Вона  і  він  біжать  собі  навстріч.
А  ось  іде  з  придбаннями  знайома.
А  ось  дихнуло  подихом  сторіч.
Закрила  очі.  Кави  запах.  Вдома  …
Бруківкою  по  вуличці  пройдусь.
Щось  нагадало.  Наче  я  у  Львові.
А  може  з  Жанною  в  уяві  обіймусь.
Тримайся,  дівчино.  Ми  у  твоєму  колі  …
Вогню  б  Свободи  ще  маленькі  крила.
Душа  б  моя  по  –  іншому  горіла.
Якийсь  домашній  трішки  цей  Дюма  …
Коли  в  Парижі,  ти  вже  не  сама  …  
Може  я  серцем  скоро  прикиплю,
До  цього  міста,  яке  так  люблю,
І  лиш  у  сні  літатиму  додому,
Бо  чужина  дарує  часом  втому  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2021

Ти ж вічна юність. Не живи так сивочоло …

У  мене,  люди,  шок.
Бо  чую  лайку  в  світі  без  упину.
Здавалося  б,  зібрались  до  зірок.
Нащо  ж  тоді  ці  кпини  в  спину?!
Одні  бояться.  І  кричать.
Є  інші.  Наче  інші.  Бо  мовчать.
Та  теж  ковтають  злісно  слину,
Не  зразу.  Десь  через  хвилину.
Над  обрієм  нависло  НЛО.
Ну  тут  вже  всіх  неначе  понесло.
Немає  ладу.  Сварка  без  упину.
Хто  б  мав,  заліз  б  назавжди  в  субмарину  …
Та  схаменіться.  Гляньте  в  небеса.
Тут  на  Землі  також  своя  краса.
Стоїть  поряд  з  людиною  людина.
І  вітер  дме  у  дружні  спини.
І  розум  для  дорослого  не  гість,
Емоції,  що  щастя  для  дитини,
І  подих  осені  на  мрії  відповість,
І  зачарованість  –  весни  перші  хвилини  …
У  мене,  люди,  шок.
На  театральний  сміх,  на  вдавану  дбайливість.
У  світі  глузувань,  підлогу  і  пліток.
А  ще  чиюсь  удавану  сміливість  …
Лікар  лікує,  вчитель  вчить  дітей,
Блукає  вчений  в  логіці  частинок,
А  в  цім  бедламі  перемелених  костей
Аж  забагато  лисок,  півнів,  свинок  …  
Як  взяв  вже  руку,  то  її  тримай.
Як  слово  дав,  не  відмовляй  ніколи.
Чужого  права  за  горлянку  не  хапай.
Ти  ж  вічна  юність.  Не  живи  так  сивочоло  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2021

Дзвінок (проза)

[i]Моєму  другові  присвячую[/i]

Його  не  було  уже  давно.  Друзі  йдуть  завжди  так  несподівано.  Це  не  одразу  відчувається.  Лише  проходить  кілька  років  і  лише  тоді  …  порожнеча  стукає  у  двері.  Спочатку  ледь-ледь,  несміливо,  а  потім  все  гучніше  і  сердитіше.  І  так  хочеться  порозмовляти,  іноді  просто  разом  помовчати.  Але  уже  пізно.
Наша  остання  зустріч  була  якось  безглуздою,  неправильною,  дріб'язковою  …  Та  що  тепер  ...  
- Ти  як,  друже  …
- Та  нічого.  Все  добре.  А  у  тебе?
- Теж  все  добре.  Але  може  посидимо  трохи.  Мені  тут  стояти  уже  зовсім  без  сенсу.  
- Та  ні.  Я  поспішаю.  
- Та  недовго.  
- Ні.  Наступного  разу.  Не  можу  сьогодні.
Не  було  ніколи  цього  наступного  разу.  Безглузда  людська  біганина  просто  проковтнула  останню  найважливішу  розмову.    Хоч  і  було  відчуття  помилки.  Але  нам  завжди  "не  до  того"  ...  Ми  іноді  робимо  неймовірні  дурниці  …  Хоча,  чому  іноді?!
Проріджую  контакти  у  своєму  телефоні.  З  цими  уже  не  спілкуюся.  Розбіглися  …  З  цим  не  хочу  говорити.  Так  не  можна  чинити.  О  …  Який  важливий  номер?!  Але  мені  туди  телефонувати  не  можна.  Шкода,  але  не  можна  …    А  тут  потрібно.  Але  не  зараз  …  Якось  на  вихідних.  А  це  його  …  Андрія.  Не  видалю.  Нехай  тут  і  буде.  Цікаво,  у  кого  зараз  його  номер?  Потрібно  набрати.  Ніхто  ж  не  заставляє  відповідати.
- Привіт  …  Що  дзвониш,  щось  сталось?  Я  буду  вчасно,  як  і  обіцяв  …  
Такого  заціпеніння  зі  мною  не  траплялося  ще  ніколи.  Мій  товариш,  що  помер  кілька  років  тому,  говорив  зі  мною  по  телефону.  Чи  це  мені  так  уявлялося?
Зовсім  уже  не  своїм  голосом  запитав?
- Друже,  а  куди  ми  з  тобою  йдемо  завтра?
- Ти  що?  У  нас  редакційне  завдання.  Ми  завтра  вранці  з  тобою  на  авторинку  збираємо  ціни  на  вживані  авто.  А  потім  про  це  маємо  дуже  швидко  підготувати  матеріал.  Редактор  буде  в  шоці,  якщо  не  зробимо  …  
[i]Ойойой  …  це  ж  куди  та  пам’ять  мене  занесла.  Цілих  двадцять  років  назад.  Все  ще  не  вірю  у  реальність  того,  що  відбувається  …[/i]
- Нагадай,  котре  сьогодні  число.  Краще  з  роком.
- 2008  рік.  15  вересня  …  Ну  ти  даєш.  Не  запізнюйся  …
- Чекай  …  чекай  …  Нехай  все  це  виглядає  як  цілковите  безглуздя.  Як  неймовірна  фантастика.  Але  послухай  будь-ласка,  що  я  тобі  скажу.  Я  мабуть  не  той,  хто  піде  з  тобою  завтра  на  ринок.  Вже  зовсім  скоро  ти  почнеш  відчувати  біль.  Ти  не  звернеш  на  це  увагу.  Через  десять  років  у  тебе  виявлять  рак.  І  вже  нічого  не  можна  буде  змінити.  Але  зараз  все  ще  не  пізно.  Твою  дружину  зватимуть  Оксана.  У  тебе  буде  двоє  чудових  дітей.  Наша  футбольна  команда  вже  цього  року  займе  перше  місце.  Останнє  сказав,  щоб  потім  колись  ти  мені  все  ж  таки  повірив  ...  
- Друже,  ну  ти  даєш  …  Я  й  не  знав,  що  ти  трохи  письменник.  Ні,  її  не  зватимуть  Оксана.  Розсмішив.  Добре,  до  завтра  …  
- Зачекай.
Андрій  поклав  телефон.  Спроба  передзвонити  виявилась  невдалою.  Трубку  підняла  вже  майже  доросла  донька.  Звичайно  ж,  я  не  став  розмовляти  …  Не  міг  ...  
Час  на  роботу.  Дивина  мабуть,  але  це  все  ж  таки  задоволення.  Нові  спілкування,  емоції,  …  Навіть  прогулянка  швидким  кроком  через  парк  виглядає  розкішшю  …  
Звідки  ця  радість?  Ну  так  …  Розмова  з  минулим.  Мабуть  наснилося  …
Біля  входу  зібралося  кілька  друзів.  Серед  них  стояв  Андрій.  Я  навіть  не  відчув,  що  щось  відбувається  у  моїй  голові.  У  моїй  пам’яті.      Ми  просто  привітались.  За  звичкою  сказавши:  «Посидимо  увечері  годинку  у  «Люстрі»?!  …  Так,  так  …»  

Вони  пропадають  на  довгі  роки,
А  може  навічно.
У  вікна  дивились  тривожно  зірки.
Казково  й  магічно.
Від  зірки  до  зірки  один  лише  крок.
Така  пересічність.
Людина  людині  –  маленький  місток.
Пізнаєш  одвічність.
Та  хто  ж  це  придумав  таку  гірку  лжу.
Що  це  так  трагічно.
Не  пхайте  у  вічне  незриму  іржу  ...
Не  пхайте  в  магічне  …  
Вони  сперечались,
Кому  і  за  ким?  Хто  буде  останнім?
Вони  жартували.
У  тім  сум’ятті  найбільше  надбання.  
Тепер  залишились  Один  і  зірки.  
І  довге  чекання.
І  те,  що  в  людині
постійно  живе  ...  Єдине  й  останнє.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930243
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2021

Про непоправність …

Тож  як?  Туди  в  незвідане  іти,
Чи  тут  леліти  власну  пересічність?
За  течіє́ю  у  човні  плисти,
Чи  може  осягнути  панну  вічність?
На  «глупства»  ті  обурені  батьки,
І  «розпорядник  доль»  скривив  обличчя,
Хоч  кличуть  голосно  кудись  увись  зірки,
Та  непорушність  все  морозить    вбивча  …
Стоять  два  війська.  Їм  до  битви  час.
Одне  за  те,  що  вкладено  віками.
Котрому  до  вподоби  цей  кола́пс,
Котрому  байдуже,  що  буде  далі  з  нами  …
Минуле  визначає  майбуття,
Життя  минулим  -  мов  у  юність  звіти.
Що  з  того,  що  не  буде  вороття?
Там  скажуть,  коли  й  чим  зрадіти  …
А  інше  ввись,  туди,  де  ще  не  ми,
Де  заплітають  зорі  неспокоєм,
Де  кораблі,  махаючи  крильми,
І  де  знання  стають  хмільним  напоєм  …
Туди  …  лети  …  Туди  нас  відпусти
Те,  що  служило,  як  говорять  нам,  віками,
І  вічний  пошук  –  це  як  знак  мети,
Навіть  якщо  …  не  ми,  не  нас,  не  нами  …  

- Володарю  Паст,  навіщо  нам  ця  битва.  Вже  завтра  ми  завантажимо  свої  кораблі  і  полетимо  до  іншої  зірки.  А  інакше  …  Тисячі  буде  убито.  Невже  для  вас  нічого  не  важать  людські  життя?
- Володарю  Стар,  у  цих  життях  немає  жодного  сенсу  без  вірності,  відданості  нашим  традиціям.  Якщо  ми  відпустимо  вас,  наша  молодь  знатиме,  що  існує  інше.  І  що  наші  цінності  -  не  єдино-правильні.    Що  можна  жити  по-іншому.  Це  зруйнує  нашу  цілісність,  наш  сенс  існування.  
- Але  чому  не  може  бути  дві  різні  цілісності?  Чому  не  може  бути  сумніву?
- Те,  що  там  у  зірках  –  його  не  існує.  Якщо  існує,  то  наше  минуле  втрачає  сенс.  Тому  найменша  жертва,  яку  ми  маємо  допустити  –  знищення  вас.  
- Але  ж  піде  брат  на  брата  …  
- Хіба  родинні  зв’язки  важливіші  за  сенс,  пронесений  крізь  століття  …  Ні.  
- То  може,  це  й  не  сенс  зовсім  …  Або  знівельований,  перекручений  людиною  сенс  …  Ось  такою  …  як  ви.
- ………………………………………..
Уранці  стало  страшно  небесам,
Уранці  військо  кинулось  на  військо,
Мовчати  всім  наказано  вустам,
Людина  божевільна  мов  вовчисько  …
Мечі  здригались  від  утоми  й  зла,
Лишилось  двоє  на  уламках  людства,
І  жодна  тінь  в  бою  не  утекла
в  убранствах  із  жорстокості  й  холуйства  …
То  може  досить,  брате?  Далі  небуття.
Сховай  свій  меч.  Нема  у  нім  потреби.
Найвища  цінність  -  то  людське  життя.
Ти  тільки  глянь,  що  ми  зробили  з  себе?!

- Що  ж  ми  наробили?
- Це  не  ми,  брате.  І  навіть  не  Паст.  Це  ті,  хто  звик  мовчати.
- Невже  не  можна  було  це  упередити?
- Нас  було  надто  мало,  хто  намагався  сказати  хоча  б  слово  всупереч.
- Шукаймо,  хто  вижив.  Мають  бути  жінки  з  дітьми  у  печерах.  Від  цієї  планети  тхне  ненавистю.
- Там  за  містом  стоять  кораблі.  Нам  достатньо  одного.  Я  теж  не  хочу  тут  залишатися.    Ми  переконаємо  інших.  Ми  побудуємо  інший  світ.  
- На  основі  нашого  минулого?
- Ні.  На  основі  нашого  майбутнього  …  
- Тут  поруч  голуба  планета.  Вона  стане  нашим  домом  ...  
- Я  на  це  сподіваюсь  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2021

Як по-різному все це розкажеш …

[i]Дякую  Наталії  Косенко-Пурик  за  настрій  вірша  
[i][/i][/i]
А  чим  пахне  любов?
Як  вдихнеш,  то  тоді,  може,  скажеш  ...
У  барвінку  із  мов
Так  по-різному  все  це  розкажеш  ...
Бо,  буває,  болить
І  тоді  її  надто  багато,
Чи  маленька  ще,  спить,
І  тоді  у  душі  твоїй  свято  ...
Чи  розкидує  листя  долонями
Високо  -  високо  в  парку,
Чи  доросла  уже  ...
Бо  війна  ...  тому  курить  цигарку  ...
А  буває  вона,  що  без  запаху  зовсім,
Без  сліду,
То  якась  не  земна,
То  якась  -  не  показує  й  виду  ...
Ось  і  ти.  Повернулась.
Поставлю  старезну  платівку.
Пісня  може  й  забулась.
Аж  присів  від  журби  на  долівку  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2021

За 105 мільйонів світлових років звідси (проза)

Вулканічна  лава  …  Вона  не  знає  жалю,  у  неї  своя  мета,  свої  захоплення  …  Зараз  це  будь-що  досягнути  океану.  Їй  байдуже,  що  хтось  міг  залишитися.    Що  їй  до  тих  дрібних  слабких  істот  на  своєму  шляху?!  Навіть,  якщо  це  хтось  неймовірно  важливий?!  Навіть  якщо  це  найсвітліша  в  цілому  світі  оперна  співачка  ….  
……………
Він  так  любив  вслухатися  в  її  голос  …  Як  таке  можливо  на  цій  примітивній  за  усіма  найсучаснішими  методиками  планеті?!  Як  можна  так  заповнювати  всю  сутність  космічної  істоти  набором  неймовірних  звуків?!  Як  можна  настільки  потужно  пробуджувати  фантазію  та  емоційне  захоплення?!    Теус  так  і  не  зрозумів,  що  ж  найбільше  йому  подобалось  у  цьому  дійстві  …  Чомусь  у  ньому  наростала  радість.  Він  знав,  що  таке  радість.  Там  унизу  вони  уміють  радіти  …  
………………..
Лора  стояла  на  верхній  терасі  останнього  не  знищеного  лавою  будинку  острова,  приречено  вдивляючись  у  червоне  гаряче  місиво,  що  швидко  наближалося.  Ніхто  не  знав,  що  вона  тут.  Ніхто  не  прийде  на  допомогу.  Може  щось  зупине  лаву?  Нвряд  чи  ...  
Розпач.  Приреченість  ...  Це  ж  не  про  неї  ...  Невже  так  по  дурному?!  Так  завчасно?!Раптом  пролунав  дещо  дивний  наче  машинний  голос.  
- Не  бійтеся.  Я  вас  заберу  звідси.  Я  не  можу  дозволити  вам  загинути.  Я  не  зміг  би  з  цим  далі  існувати.
- Хто  ви?  Як  ви  тут  опинилися?  Що  у  вас  за  дивне  обличчя?
Обличчя  Теуса  справді  було  дивним  з  огляду  на  смаки  землян.  Надто  великі  очі,  майже  непомітний  ніс,  надто  тонкі  губи.  Що  інше  можна  було  б  очікувати,  якщо  спосіб  життя  був  цілковито  відмінним  від  земного.  Постійні  сутінки  рідної  планети  не  вимагали  примруження  від  яскравого  світла  зірки.  Невживання  їжі  у  традиційний  для  місцевих  спосіб  теж  далося  взнаки.  На  рідній  планеті  харчувалися,  накопичуючи  додаткову  енергію  у  спеціальних  камерах.  
- Я  той,  хто  спостерігає.  Я  тут  уже  ваш  дванадцятий  рік.  Я  про  Вас  знаю  усе  з  моменту  Вашого  першого  виступу  на  публіці.  Я  вважаю,  що  Ви  мусите  існувати.  По  іншому  просто  не  може  бути.  Ходіть  зі  мною.
Теус  взяв  Лору  за  руку  і  наче  розтанув  з  нею  у  задимленому  небі.    Разом  вони  опинилися  на  невеличкому  кораблі.  Тут  не  було  звичних  для  землян  клавіатур  та  циферблатів.  Лише  величезні  екрани.  Теус  сказав  правду.    Всі  ці  дванадцять  років  він  був  звичайним  глядачем  неймовірного  за  всіма  мірками  видовища,  що  називається  земним  життям.  У  його  найдивніших  підводних  формах,  у  його  неймовірній  жорстокості,  у  його  неосяжній  красі  …  
- Нам  потрібно  поспішати.  Я  мушу  встигнути  доставити  Вас  до  Ваших  рідних  до  того,  як  мене  забере  варта  Галактики.  
- Ви  будете  покарані?  За  що?
- Це  звичне  покарання  за  втручання.  У  Вас  на  Землі  таких  називають  прометеями.  Я  прочитав  про  це  мало  не  тисячу  міфів  та  казок.  Розуміючи,  які  це  може  мати  наслідки  для  інших  цивілізацій  і  зокрема  для  вашої,    Великий  Стіл  вирішив,  що  покаранням  є  припинення  існування  в  усіх  формах,  включно  з  електронною  свідомістю.    Ми  наближаємося  до  Вашої  країни.  Яка  вона  зрештою  чудова  …  
- Я  не  погоджуюсь  на  таку  жертву.    У  Вас  же  ж  є  щось  хоча  б  схоже  на  суд,  де  невинний  може  захистити  себе?
- Великий  Стіл  володіє  оптимальним  набором  знань  ,  користується  усіма  базами  даних,  володіє  здатністю  переглядати  минуле.  Великий  Стіл  не  потребує  недосконалого  захисту.  Лоро,  ідіть  …  Я  вже  відчуваю  прибуття  іншого  корабля.  
- Теусе,    такі  люди,  як  я,  не  чинять  розважливо.  Вони  чинять  так,  як  це  їм  видається  правильним.  Я  хочу  говорити  з  Великим  Столом.  
………………….
Володар  слова  Великого  Столу  пильно  вдивлявся  у  примітивну  істоту,  що  насмілилась  щось  вимагати.  Що  її  база  даних  могла  змінити  у  їхньому  рішенні.  Які  такі  аргументи?!    Величезні  мало  не  на  пів  обличчя  очі  втупились  у  юну  дівчину  …  
- Я  навіть  не  знаю,  чи  Ви  заслуговуєте  на  відповідь  з  мого  боку.  Чи  просто  на  невеличкий  спалах  енергії,  що  назавжди  витре  вас  з  цього  екрану  і  не  турбуватиме  мене  у  моїх  роздумах  …
«O  Mio  Babbino  Caro  …  Адажіо  …  Скільки  чудової  музики  у  голові  …  і  чого  вона  прийшла  до  мене  зараз?»  -  серед  наростаючого  розпачу  з’явилося  несподіване  рішення  …    Чим  можна  себе  захистити?  І  не  лише  себе.  Звичайно,  що  тим,  що  умієш  найкраще.  І  в  чому,  як  віриш,  є  неймовірна  сила  і  цінність.  Що  ж  може  бути  сильнішим  за  музику?!  Лора  заспівала  ...  Лора  заспівала  одне  з  тих  неймовірних  італійських  адажіо,  які  так  подобалися  Теусу  …  
Тиша  …  Вони  слухали.  Ці  інші,  пихаті  та  самозакохані  досконалі  істоти  чомусь  слухали  її  спів  …  Слухали  те,  чого  у  них  ніколи  не  було.  І  можливо  ніколи  й  не  буде.  Спостерігали  якусь  дивну  форму  самовираження?  Щось  таке,  що  не  можна  порахувати?  Що  не  вкладається  у  найсучасніші  алгоритми.  Адже  у  них  ніхто  ніколи  не  співав  …  Так,  звичайно,  у  них  було  мистецтво  …  Але  це  зовсім  інше.  Їхнє  мистецтво  було  маревом  тьмяних  відтінків  і  грою  частот,  технологій,  зрештою  маніпуляцією  світів.  А  це  ж  …  голосом  …  одним  лише  людським  голосом  і  так  особливо.  
………………………………..
Першим  озвався  Володар  Слова.
- Теусе,  тебе  не  буде  покарано.    Ця  істота  не  є  примітивною  формою  життя.  У  ній  є  щось  особливе.  Ти  вчинив  правильно,  зберігши  її  життя.    Лоро,  ми  вдячні  Вам  за  нову  роботу  для  наших  дослідників.  Ви  щойно  збільшили  цей  Всесвіт  на  кілька  нових  координат.  Вас  буде  повернуто  на  Землю.  Чи  можемо  ми  Вас  просити  про  послугу  не  розповідати  нікому  про  нашу  присутність?
- Я  ніколи  не  була  надто  балакучою.  Я  сподіваюся,  що  з  Теусом  буде  все  гаразд.
- Ми  не  бачимо  більше  його  вини  …  
………………………….
Сьогодні  Лора  знову  співатиме.  Вона  не  знатиме,  що  її  слухатиме  Теус.  Але  чому  лише  Теус?  Її  концерт  слухатимуть  у  далекій  галактиці.  За  105  мільйонів  світлових  років  звідси  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927950
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2021

почую тебе на відстані

[i]дякую  Женьшень  за  настрій  вірша  ...  [/i]

почую  тебе  на  відстані,
побачу,  закривши  очі,
твої  наддалекі  пристані
я  так  обійняти  хочу  ...
почую  тебе  у  радощах,
у  мить  твою  ранкову,
у  перших  весняних  пахощах,
побачу,  утрачу  мову  …
а  може,  як  сумуватимеш,
і  я  під  дощем  постою,
хоч  ти  про  це  не  знатимеш,
триматиму  парасолю  …
а  може  тебе  малюватиму,  
а  може  писатиму  вірші,
а  може  на  зустріч  чекатиму
у  першій  ранковій  тиші  …
а  може,  ти  теж  вдивляєшся
в  люстерка  мого  промені,
ти  кажеш,  не  озиваюся.
хіба  як  надходять  осені  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021

Ілюзія міста

[i]Ти  просто  йдеш  по  місту  і  вітаєшся  …  О  …  пане  Тадеуше  і  Ви,  пані  Маріє,  Пані  Соломіє,  ви  знову  до  учнів  …  і  Ви,  Володимире  …  Так  і  залишилися  молодими  навічно  …  Немає  часу.    [/i]

Чудові  люди,  що  живуть  навколо,
Цей  майстер  пензля,  та  чарує  слово,
Ця  голосом  тебе  своїм  охопить,
Ранковий  дощ  живі  пелюстки  кропить  …

Ви  думаєте,  місто  має  час?
Ви  думаєте,  щось  кудись  зникає?
То  лиш  глядач,  що  голови  не  має,
Створив  собі  з  грошей  дороговказ  …

Настільки  вільно,  щиро  і  родинно
Життя  по  вулицях  своїх  тече,
І  відчуваєш  внутрішньоклітинно,  
Щось  тут  навколо  в  сьогодень  не  те  …

Облуда  –  повінь  з  ратуші  рікою,
Нещирість  –  глум  з  газетної  строки,
Обійми  й  ті  нещирою  рукою  …
У  ріднім  місті  наче  байстрюки?!

Воно  ж  на  нас  нічим  тепер  не  схоже,
Воно  -  брехливе  і  воно  чуже,
Купа  наїдків  і  солодке  ложе  -
Ото  і  все  …  так  було  …  Та  невже?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2021

Марс (проза, ч. 1)

Марс  виявився  зовсім  не  таким,  як  його  собі  уявляли.  Холодний?  Так.  Нищівний  своєю  радіацією,  магнітними  бурями  та  ураганним  вітром?  Так.  Безлюдний?  ….  Пробачте,  що  за  невідповідне  слово?!  Безмарсіанний?  Такого  навіть  немає  у  словниках  жодної  з  мов.  Отже,    яким  у  людській  уяві  поставав  звичайний  марсіанин?  Великий  червоний  монстр  з  грубою  шкірою  і  неймовірною  фізичною  силою?  Навіть  в  своїй  уяві  людина  мабуть  неймовірно  перестаралася,  моделюючи  свої  страхи  і  свою  примітивну  обізнаність  …  Добре  фантазувати,  коли  знаєш,  що  чогось  точно  не  існує.  Так  собі  зона  комфорту  …    
……..
Їх  було  четверо:  Алан  Джонс,  Вероніка  Трюшо,    Генріх  Зюсдорф  та  Юлія  Знак.  Цікава  компанія,  побудована  частково  за  принципом  найбільшої  готовності  та  взаємної  комфортності,  частково  за  принципом  політичної  доцільності.  Так  складався  2035  рік,  що  ряд  країн  мали  найбільш  дружні  стосунки  та  взаємоінтегрованість.  Сміливу  четвірку  та  гори  усілякого  обладнання  висадив  у  скелястій  зоні  марсіанського  плато  величезний  корабель  атлантів  за  існуючою  міжцивілізаційною  угодою.  Він  також  забере  їх  назад  рівно  через  один  рік.  Атланти,  як  виявилось  нещодавно,  продовжували  жити  усі  ці  тисячоліття  як  в  надрах  Землі,  де  є  також  величезний    океан,  так  і  на  дні  наземних  океанів.  За  офіційним  поясненням,  оскільки  земляни  змінилися  і  почали  більш  дбайливо  ставитися  до  оточуючого  середовища,  вони  вирішили  формально  виявити  свою  присутність  та  стати  для  землян  технологічною  опорою.  У  ці  слова  хотілось  вірити,  тож  поява  нових  друзів  викликала  загальне  захоплення  …  
…………
За  рішенням  космічної  конфедерації  вони  мали  складати  житлові  блоки  та  встановлювати  обладнання  на  відкритій  поверхні.  Але  поруч  виявився  вхід  у  величезну  освітлену  печеру.  Тож  уся  четвірка  за  згодою  контрольних  служб  вирішила  зробити  невеличку  подорож.
«Ми  доволі  серйозно  ризикуємо,»  -  не  погоджувалася  Вероніка.  «У  нас  не  настільки  великі  запаси  кисню  та  й  невідомо,  що  чекає  нас  там  усередині.  Згадайте,  як  ми  усі  зреагували  на  появу  у  Парижі  корабля  атлантів».  
«Але  ти  уяви,  наскільки  захищеним  буде  наше  поселення  усередині  печери  у  порівнянні  з  цим  виблискуючим  плато.  Наскільки  це  потужний  захист  від  радіації»,  -  заперечив  Зюсдорф.  
Все  ж  більшість  погодилася  увійти  всередину.  Принаймні  на  відстань,  не  більшу  за  кілька  кілометрів.  Тим  більше,  що  житловий  блок  був  практично  готовим.  
……….
«Подивіться  лише  вниз.  Це  ж  бруківка.  Так,  камені  різні,  але  вони  поставлені  так,  що  складають  абсолютно  рівну  поверхню.  Це  не  виглядає  дуже  естетично,  але  це  чудово  для  руху  машин.  Невже  ви  думаєте,  що  так  постаратися  міг  вітер  чи  коливання  поверхні.  Та  ще  й  всередині  печери  …»,  -  першим  озвався  Зюсдорф.  Він  йшов  поруч  з  Юлією  Знак  і  постійно  привертав  її  увагу  до  чогось  незвичайного.  Але  усім  і  так  все  було  ясно.  Їх  чекало  чергове  неймовірне  відкриття.  
- Юліє,  куди  ти  постійно  дивишся?
- Або  мені  щось  видається,  або  потрібно  терміново  виходити  на  зв’язок  з  конфедерацією.
- Ти  про  що?
- Там  попереду  …  Там  місто.
Смілива  четвірка  миттєво  розвернулася  і  поспішила  у  зворотному  напрямку.  Але  було  запізно.  Близько  тисячі  літаючих  об’єктів,  більше  схожих  на  звичайні  печерні  камені,  закривали  вихід  з  печери.  Під  дією  сильного  поштовху  чи    імпульсу  їх  наче  підкинуло  вгору,  після  чого  вони  опинились  у  прозорій  величезній  камері.  Далі  вони  уже  не  пам’ятали  нічого.  
………….
Жодних  відвідувачів  чи  реакції  ззовні  не  було  протягом  довгих  годин.  Зрештою  дихати  стало  неможливим,  то  ж  їм  довелося  зірвати  скафандри.  На  щастя,  у  камері  підтримувалося  придатне  для  їхнього  дихання  повітря.  Складалося  враження,  що  у  марсіан  не  було  жодного  бажання  з  ними  спілкуватися.  Крізь  стіни  камери  було  видно  якісь  тіні,  можливо  навіть  свідчення  якихось  переміщень,  але  ніхто  не  виявляв  свою  гостинність  чи  ворожість.    Іноді  у  них  складалося  враження,  що  хтось  риється  у  їхніх  думках,  знаннях,  емоціях.  Якихось  пояснень  для  таких  відчуттів  вони  не  знаходили.  Раптом  з  ними  вирішили  заговорити  …
- Навіщо  вам  знову  моя  планета?
Оскільки  Юлія  Знак  за  своїм  фахом  була  археологом,  тобто  людиною,  яка  хоча  б  примітивно  могла  зреагувати  на  таке  звинувачення,  вона  озвалася  першою.
- Ми  не  володіємо  знанням  про  колишні  спроби  людей  досліджувати  Марс?
- Ви  вжили  не  доречне  слово  «досліджувати».  Мабуть,  ви  не  зовсім  щирі,  хоч  ми  і  не  знаходимо  підтверджень  явної  нещирості  у  вашому  мозку.  Вас  доставив  сюди  корабель,  якому  більше  п’ятдесяти  тисяч  років.  
- Цього  не  може  бути.  Кілька  років  тому  атланти  вперше  спілкувалися  з  людьми.  Хоч  ми  їх  і  не  бачили  ніколи  в  обличчя,  але  це  все  зовсім  недавня  історія.  
- На  кораблі,  що  доставив  вас  сюди,  не  було  жодної  живої  істоти,  окрім  вас.  Тому  я  вважаю,  що  ви  говорите  неправду.  Ви  володієте  цими  технологіями,  але  за  своєю  примітивністю  не  вмієте  ними  відповідно  скористатися  та  їх  вдосконалити.  Можливо,  ви  їх  випадково  знайшли  ...  
- Що  ж  зробили  люди  у  минулому?
- "Люди"?  Атланти  знищили  Марс,  бажаючи  зробити  його  придатними  для  власного  існування.  Я  вважаю,  що  ви  -  їхні  союзники.  Я  не  вбачав  у  Землі  загрозу.  Ваша  присутність  тут  є  підтвердженням  помилковості  мого  судження.    
……………….
Іноді  їм  приносили  їжу.  Це  було  щось  схоже  на  кольорові  кубики  та  звичайну  воду.  Смак  не  відчувався,  але  їжа  була  достатньо  поживною.  Доставка  відбувалася  без  будь-яких  виявів  живих  істот  і  не  супроводжувалася  жодними  звуками  чи  повідомленнями.  
………………
Цього  разу  Алан  вирішив  виявити  свої  думки  вголос.  
- Якщо  це  настільки  стара  технологія,  то  хто  ж  тоді  спілкується  на  Землі  з  нами?  Логічно,  що  творець  міг  би  вдосконалити  свій  витвір  за  такий  довгий  період  часу.  Хто  ж  буде  автоматично  користуватися  старою  технологією?  Роботи?  Штучний  розум?  
«Ми  теж  так  думаємо»,  -  озвався  голос.  «Ваші  земні  технології  є  страшенно  примітивними,  як  і  ваш  спосіб  існування.  Але  це  не  зменшує  загрозу  для  нас»,  -  підсумував  той  самий  голос.
«Судження  про  примітивність  когось  без  ґрунтовного  вивчення  теж  є  ознакою  примітивності»,  -  майже  огризнулася  Вероніка.  
- Ми  приймемо  Ваше  зауваження  до  відома.  
Такі  діалоги  ставали  все  частішими  ...  
…………………
Що  ж  у  цей  час  відбувалось  на  Землі?
Зникнення  чотирьох  астронавтів  викликало  шок,  який  тривав  не  так  вже  й  довго.  І  для  цього  були  свої  причини.  Як  відомо,  на  Землі,  щонайменше  у  розвинутих  державах,  усі  процеси  було  давно  автоматизовано.  Робота  бірж,  банків,  військова  сфера  …  Атланти  взялись  за  їхнє  вдосконалення.  Не  надто  питаючи  згоди  і  не  надто  переймаючись  думкою  урядів  чи  парламентів.  Так,  системи  працювали  швидше  і  керувалися  з  одного  центру.  Злочинність  падала  стрімкими  темпами.  Будь-яка  подія  відслідковувалась  з  супутника,  жодна  людина  не  опинялася  сам  на  сам  із  собою  –  завжди  поруч  висіло  всевидяще  око  камери.  Хвороби  діагностувалися  вправно,  але  не  складалося  враження,  що  їх  подолання  є  однією  з  першочергових  проблем  ...  Всеохоплююче  стеження  супроводжувалось  масовими  демонстраціями,  масовими  звільненнями  з  роботи,  вимушеними  крадіжками  і  розбухаючими  тюрмами.  Земля  нагадувала  діжку  з  порохом,  що  ось  –  ось  вибухне.  Уряди  вже  не  контролювали  ситуацію.  Лише  кілька  сімей  з  Конфедерації  наче  виокремились  з  загального  людського  місива.  Їх  було  переселено  у  надра  океану  і  вони  не  мали  жодного  уявлення,  що  ж  насправді  відбувається  на  Землі.  Штучний  розум  потребував  людського,  холодний  розрахунок  потребував  емоцій  і  нестандартних  ідей.  Лише  для  них  події  на  далекому  Марсі  були  проблемою  номер  один.  І  вони  шукали  її  вирішення.  Астронавти  не  повернулися  з  печер.  Зв’язку  не  було.  Готувалася  наступна  група.
……………………
- Вероніко,  Ваш  сарказм  заставив  нас  замислитись  …  
- Чи  не  забагато  поваги  для  примітивного  сарказму?!
- Ми  вирішили  прослідкувати  вашу  реакцію  на  події  на  Землі.  Якому  з  каналів  ви  надаєте  превагу.  DW,  CNN,  УТ1?
- Давайте  CNN  …  У  нас  більшість  розуміє  англійську.
- О,  це  тепер  не  має  значення.  На  Землі  тепер  телеканали  дивляться  на  рівні  реакцій  мозку.  Мова  не  має  значення.  Але  нехай  буде.
………………………
У  камері  запанувала  тиша.  Юлія  та  Алан  першими  не  стримали  своїх  емоцій.
- Колись  про  таку  загрозу  говорив  Ілон  Маск.  Але  це  мало  статися  у  далекому  майбутньому.
- Атланти  стали  нашим  майбутнім.  Машини  захопили  світ.  
- Як  важко  відчувати  свою  безпорадність?!
- Ось  Вам  і  неочікувані  друзі  …
…………………………….
- Нам  зрозуміла  Ваша  реакція.  На  жаль,  у  цьому  і  різниця  між  примітивним  людським  розумом  і  процесором  комп’ютера.  Ви  не  сприймаєте  порядку,  впорядкованості.  Ваш  оптимальний  світ  –  це  хаос.  
«Нам  стало  зрозуміло,  з  ким  ми  маємо  справу  і  цього  разу.  Що  ж,  привіт,  оптимальний  Штучний  Розуме,»  -  як  завжди  першою  зреагувала  Вероніка.  
- Але  я  сподіваюсь,  що  ви  зрозумієте  і  мою  ситуацію.  Уявимо  собі  у  вашому  примітивному  світі  дві  програми.  Наприклад,  дві  операційні  системи.  Їм  занадто  мало  ринку  для  обох.  Вони  стараються  вичавити  одна  одну  з  ринку.  Щось  подібне  відчуваю  я  …  Ваші  уявні  атланти  –  мій  ворог  також.  
- Так,  але,  якщо  виграєш  ти,  то  ти  автоматично  стаєш  нашим  ворогом.  І  займаєш  місце  Штучного  Розуму  атлантів.  
- Вероніко,  твоє  зауваження  приймається.  Воно  є  логічним  і  мало  притаманним  примітивному  людському  розуму.  
- Я  вже  собі  уявила,  як  ми  веземо  створений  тобою  вірус,  який  убиває  систему  атлантів.  Не  мрій  …  
- Ви  мені  не  потрібні.  Я  скористаюсь  посланим  за  вами  кораблем.  З  новим  екіпажем  він  вже  наближається  до  планети  …  Мені  навіть  не  потрібні  його  астронавти.  Лише  корабель  і  його  бортовий  комп'ютер  ...  

[i]Продовження  буде  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926165
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2021

Вони ніколи не бачили Сонця (проза)

Гектор  і  Аріель  ніколи  не  бачили  Сонця.  Вони  взагалі  ніколи  не  бачили  зірок.  Жовто-червоне  небо  над  ними  було  результатом  складних  хімічних  реакцій,  мало  чим  схожим  на  красиве  і  величне  зоряне  небо.    Своєрідним  піком  творчості  магми.  Так  було  і  вдень,  і  уночі.  Вони,  звичайно,  знали,  що  там  десь  існує  інший  світ.  Там  зовні,  коли  пролетіти  крізь  товщу  льоду  і  темряви.  Але  побачити  його  своїми  очима    -  це  мрія,  переважно  нездійсненна  ….  Лише  обрані  мають  таку  змогу.  А  до  статусу  обраних  довга  і  важка  дорога  через  знання,  фізичні  випробування,  моральну  стійкість.  Завтра  у  них  відбудеться  перший  необхідний  іспит.  Цікаво,  про  що  запитають?  Адже  питання  кожного  разу  є  зовсім  іншими.  
………………….
Аріель  опинилася  у  величезному  білому  майже  прозорому  приміщенні.  Тут  не  було  жодного  предмету.  Взагалі  нічого,  що  могло  б  відволікти  її  увагу.  Екзаменатор  вочевидь  для  початку  вирішив  познайомитись.  Його  теж  не  було  видно.  Питання  задавалися  телепатично.  
- Вітаю,  Аріель.  Ти,  мабуть,  переживаєш,  хвилюєшся.  Але  у  тебе  немає  жодних  підстав  для  цього.  Тобі  не  треба  боятися,  що  ти  щось  забудеш  або  десь  помилишся  у  розрахунках.  Цей  іспит  взагалі  не  про  це.  Він  про  спосіб  вирішення  проблеми,  а  не  про  проблему.    
- Вітаю  Вас,  учителю.  Так,  я  знаю.  Але  моє  хвилювання  є  зрозумілим.  Буде  прикро,  якщо  я  не  матиму  вибору  щодо  свого  майбутнього.  
- Добре,  Аріель.  Слухай  уважно.  П’ятдесят  тисяч    років  тому  наша  раса  вирішила  покинути  поверхню  Землі  і  жити  у  її  надрах.  Висока  радіація  робила  життя  людини  на  поверхні  надто  коротким  та  малопродуктивним.  У  нас  були  можливості  заселення  нових  планет,  але  ми  вирішили  залишитися.    Можливо,  у  людини  все  ж  був  інший  вибір?  Вибір  з  трьох  планет.    На  першій  з  них  довелося  б  змінити  атмосферу.  Це  привело  б  до  загибелі  існуючих  там  організмів,  але  зробило  б  її  нашим  новим  домом.  На  іншій  не  довелося  б  змінювати  нічого,  але  внаслідок  суворого  клімату  ми  б  стали  своєрідними  рабами  віртуальності  та  роботизації.  На  третій  була  задовільна  атмосфера,  але  місцевий  світ  не  сприймав  би  нашої  присутності  і  ми  б  вступили  у  двобій  з  ним,  який  закінчився  б  невідомо  на  чию  користь.  Що  б  ти  обрала,  Аріель?
- У  мене  не  існує  іншого  вибору,  окрім  цих  трьох?
- Не  зовсім.  Ти  можеш  запропонувати  свій  варіант.
- Я  б  обрала  пошук.  Ми  завжди  мали  достатньо  кораблів  для  того,  щоб  покинути  Землю.  Ми  знаємо,  де  у  космосі  брати  ресурси  для  того,  щоб  вижити.  Я  б  обрала  життя  у  космосі.  І  я  вірю  у  винагороду  за  пошуки.  Гідна  раса  заслуговує  на  свою  ідеальну  планету.  А  я  вважаю  нас  гідною  расою.
- Дякую  Аріель.  Твоя  відповідь  задовольнила  раду.
………………..
- Гекторе,  у  тебе  є  вибір.  Раса  людей  з  поверхні  знищує  своїм  неуцтвом  свій  власний  світ,  а  заодно  і  наш.  Ми  намагаємося  їм  перешкодити,  дати  їм  необхідні  знання,  ми  навіть  втручаємося  у  їхні  війни.  Але  це  не  допомагає.  Ми  швидкими  темпами  наближаємося  до  екологічної  катастрофи.  У  тебе  є  вибір.  Ти  можеш  знищити  їхній  світ,  оскільки  вони  не  володіють    достатніми  технологіями  у  військовій  сфері  для  опору.    Ми  усі  можемо  покинути  цю  планету  і  дозволити  їм  завершити  своє  безглузде  існування,  а  потім  повернутися  у  порожній  світ.  Або  ми  можемо  виявити  себе  і  власним  прикладом  переконати  їх  жити  по  іншому.  Але  є  небезпека.  Люди  не  готові  до  нашої  появи  і  це  цілковито  зруйнує  їхнє  уявлення  про  всесвіт,  перекреслить  релігії,  традиції.    Це  вже  буде  не  їхній  світ,  а  наш.  Що  ти  обереш.
- Я  відповім  на  це  запитання,  виходячи  з  інтересів  Землі.  У  моєму  розумінні  це  всі  живі  істоти,  що  населяють  планету.  Я  знищу  такий  світ.
- Дякую,  Гекторе,  твоя  відповідь  задовольнила  раду.  
………………………
Сьогодні  їм  вперше  дозволили  політ  Сонячною  системою.  Сонце  виглядало  аж  надто  яскравим  для  призвичаєних  до  тьмяного  світла  очей.    Їхній  шлях  лежав  на  Титан.  Невеличкий  супутник  планети  поруч,  на  якому  так  багато  води.  Земні  океани  було  затруєно,  що  відбилося  і  на  якості  вод  внутрішнього  океану.  Навіть  те  повітря,  яким  вони  дихають  там,  під  землею,  вже  було  наповненим  шкідливими  викидами  з  поверхні.  Підземна  раса  тепер  змушена  брати  чисту  воду  із  далеких  супутників.  Тепер  це  майже  щоденні  подорожі.  Марс  видався  аж  надто  несправжнім.  Вони  знали,  що  колись  тут  теж  були  міста,  річки,  ліси.  Але  кілька  рас  не  поділили  між  собою  таку  маленьку  планету  …  
Далеко  внизу  залишилася  Земля.  Ні  у  Гектора,  ні  у  Аріель  не  виникало  бажання  хоча  б  глянути  в  сторону  вогнів  величезних  міст  десь  там  унизу.  Там  згори,  як  видається,  ще  досі  не  зрозуміли,  чому  вражаюче  різко  скоротилося  людське  життя.  Вони  все  ще  ховаються  від  вірусів  …  А  насправді  їм  би  слід  було  ховатися  від  самих  себе  …
Маленька    швидка  цятка  …  Так,  це  їхній  корабель.  А  люди  на  поверхні  мало  цікавляться  далеким  і  невідомим.  У  них  свої  щоденні  надважливі  клопоти.  Вони  боряться  за  матеріальне  благополуччя,  за  владу,  за  першість.
………………………
На  поверхні  Землі  війна.  Є  два  блоки.  В  один  входять  найбільш  багаті  та  впливові.  Це  Океанський  блок.  Але  вони  водночас  найбільші  забруднювачі.  У  інший  –  бідні  але  відносно  чисті.  Це  так  звані  Лісовики.  У  них  мало  шансів  перемогти.  Але  їм  це  лише  видається.  Супутникова  система  ураження  Океанського  блоку  раптом  виходить  з  ладу.    Супутники  почали  спалахувати  один  за  одним.  Це  спричинило  загальний  переляк  та  згоду  на  переговори.  Хто  втрутився  у  події?  Про  це  не  виникало  жодного  адекватного  пояснення.  
………………………..
Представники  Океанського  блоку  покидають  Землю.  Їхній  спосіб  життя  не  дозволяє  їм  змінитися.  Вони  знайшли  планету,  де  їм  вдаватиметься  існувати  у  цей  ж  спосіб  ще  десятки  тисяч  років.  Їх  це  задовольнило.  А  от  Лісовики  все  більше  відчувають  присутність  третьої  сили  у  своєму  щоденному  житті.  Хтось  допоміг  їм  в  очищенні  річок  та  водосховищ.  Наче  нізвідки  з’являються  нові  ліси.  У  Японії  раптом  припинилися  безконечні  виверження,  а  океанські  урагани  усе  рідше  досягають  берегів  материків.  З’явилися  цікаві  нові  технології.  Стала  реальністю  телепатія.  Хоч  так  і  невідомо,  хто  ж  є  справжнім  творцем  цих  змін.  
…………………………
Аріель  та  Гектор  вже  давно  живуть  на  поверхні.  Щоправда  їх  тепер  звати  Леся  та  Андрій.  Вони  працюють  в  місцевому  університеті  та  викладають  економіку  екології.  У  них  є  лише  одна  проблема:  вміти  вчасно  зупинитись  і  не  розповісти  забагато  …  Вони  іноді  видають  себе.  Ви  запитаєте  чим?  Кожного  дня  з  неймовірним  здивуванням  вони  дивляться  у  небо  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925906
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2021

Радію Вашій гордості

Радію  Вашій  гордості,
Радію  Вашій  незгоді,
І  вічній  Вашій  молодості,
І  вічній  Вашій  вроді  ...

Радію  Вашій  відданості,
Не  схожій  на  поклони,
І  Вашій  непокірності,
І  сміху  на  прокльони  ...

Радію  Вашій  стійкості
Коли  вона  потрібна,
Радію  Вашій  ніжності,
Що  також  непокірна  ...

Дивись.  Це  ж  просто  Людина,
Мізерія,  мікро  -  промінь,
Їй  вітер  дує  у  спину,
Бува,  що  навпіл  переломить  ...

Їй  сонце  світить  у  очі,  
Бува,  що  навіки  засліпить,
І  вічністю  стали  ночі,
І  це  її  навіть  не  гнітить  ...

Вона  ж  ні  на  кого  не  схожа,
Вона  ж  особлива,  вразлива,
І  до  зірок  не  може,
І  десь  попалила  крила  ...

А  скільки  всього  минуло,
І  скільки  падінь  ще  буде  ...  
Їй  байдуже,  що  там  було!
Важливо,  що  будуть  Люди  ...  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2021

Розбуди те, що спить

Земле,  ти  зачекай,  бо  у  нас  стільки  справ.
Щось  палає  здаля,  не  зважай.
Хтось  чи  речі  які,  чи  майна  назбирав,
Ти  його  з  цим  ніщо  привітай  …
Що  ці  війни  чужі,  що  ці  страти  лихі,
Що  ти  їх  на  собі  не  несеш,
Не  твоєї  межі,  не  твоєї  душі,
Ти  ж  і  так  тих  чужих  не  спасеш  …
Заховався,  сидиш,  грієш  власне  яйце,
Шкарлупа  товщиною  у  метр,
Збайдужіле  якесь  непримітне  лице,
Це  не  твій  там  горить  епіцентр  …
Ось  добрались  уже  і  до  тебе  дощі,
Зачепило  мільйонну  із  стріх,
Загубив  десь  в  дорозі  потрібні  ключі,
Непотрібний  із  мотлохом  міх  …
Ти  б  вже  рад  повернутись  з  дороги  назад,
І  то  все  і  не  так,  і  не  тим,
Ну  і  що,  вже  минув  чималий  переляк
Традиційним  свинським  …
Де  в  людини  той  жах,  що  пече,
Де  у  ній  те  чуже,  що  болить,
Озирнись  через  власне  плече,
Розбуди  те,  що  солодко  спить  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2021

Чужий дім (проза)

Ранкове  Сонце  довго  дивилась  у  долину.    Там  у  ній  метушилися  Інші.  Подруги  називають  їх  Дикими.  Але  учитель  забороняє  їм  вживати  ці  слова.  У  нього  свої  аргументи.  Так,  вони  відстали  у  часі.  Вони  нічого  не  вміють  і  не  хочуть  вчитися  новому.  Але  давайте  спроектуємо  цих  людей  у  майбутнє  -  десь  так  років  на  тисяч  десять.  Чи  будуть  вони  аж  так  сильно  відрізнятися  від  нас?  Мабуть,  що  ні.  Холодний  Вітер  не  погоджується.  Холодний  Вітер  вважає,  що  час  не  змінює  цінностей.  Це  лише  ще  одна  координата,  яка  швидко  пробігає  по  осі,  а  цінності  живуть  у  людській  підсвідомості.  Щоб  їх  здобути,  потрібно  опинитися  зовні  подій.  Ніхто  з  Диких  навіть  не  намагається  «опинитися  зовні»,  протиставити  себе  іншим,  своє  окремішне  загальному.  Навіщо  ризикувати,  виходити  із  зони  комфорту?!  
«Дикі  називають  себе  такими  ж  іменами.  Пройдуть  роки  і  вони  теж  почнуть  літати.  Але  вони  ніколи  не  доберуться  до  зірок  …»  Холодний    Вітер  каже,  що  тривалі  польоти  підкоряються  лише  тим,  хто  живе  у  багатомірності.  А  ці  істоти  не  виходять  за  межі  трьох  координат  …  
……………….
Планету  охопили  пожежі  та  повені.  Озираючись  на  свої  зорельоти,  раса  Майбутніх  не  боялася  цих  катаклізмів.  Усі  були  переконані  у  їх  циклічності.  Дикі  ж  навпаки  вели  себе  хаотично,  кидалися  в  різні  боки,  шукаючи  надійного  сховку.  Нарешті  вони  спробували  прорватися  на  території  поселенців.  Але  їх  не  пропускали.    Уникаючи  насилля,  їх  просто  відганяли.  Дикі  ж  не  стримували  себе  ні  в  чому.  Не  отримавши  покарання,  вони  знову  і  знову  проникали  на  територію  поселенців.  Невдовзі  з’явилися  перші  жертви.  Вчитель  намагався  їм  щось  пояснити,  але  це  було  недоречним  і  помилковим.  Його  просто  затоптали,  намагаючись  будь-що  увійти  у  закриту  зону.  
………………
У  них  був  вибір:  знищити  відсталу  расу  або  покинути  Землю.  Вони  обрали  друге.  Так,  ця  планета  не  була  їх  власною  домівкою  і  не  стала  нею.  Вони  були  тут  у  гостях.  Їм  потрібно  було  покинути  її  у  такому  стані,  в  якому  вони  її  побачили  за  першої  зустрічі.    Це  правило.  Дякуючи  цьому  правилу,  вони  існують  так  довго.  Не  маючи  ворогів,  у  мирі  з  своєю  свідомістю,  з  своїм  минулим.    Хтось  залишився?  Так,  були  ті,  хто  вірив:  час  змінює  генотип,  час  формує  цінності,  час  –  це  перша  додаткова  координата,  яка  опановується  тими,  хто  думає  і  мріє.  Ранкове  Сонце  була  серед  них.  Ви  не  повірите,  але  поруч  опинився  і  Холодний  Вітер.  Він  не  міг  її  покинути.  Так  йому  сказали  його  зорі.    
Вони  разом  будували  кораблі.  Багато  кораблів.  Зовні  ці  споруди  нагадували  звичайні  кам’яні  будівлі.  Але  посвячені  у  таємницю  багатомірності  знали,  як  їх  підняти  у  повітря.  Ранкове  Сонце  пробувала  пояснити  людям  проблему  циклічності,  але  їй  не  вдалося.  На  кожному  континенті,  на  землі  і  під  землею,  глибоко  у  воді  …  Їм  це  вартувало  сотень  років.  Але  світ  диких  поринув  у  чергові  війни,  подекуди  користуючись  їхньою  працею  як  знаряддям  вбивства.  Жага  влади,  вищості,  ненаситність  …  Час  минав,  а  вони  нікуди  не  щезали  …  
Холодний  Вітер  почав  писати.  У  нього  тепер  звичка:  писати.  На  стінах,  на  скелях  …  Він  постійно  говорить:  у  них  мусить  з’явитися  хтось,  хто  зможе  прочитати.  Той,  хто  опиниться  зовні  …  
………………
Ранкове  Сонце  дивилась  у  долину.  Це  була  її  батьківщина.  Вона  тут  народилася.  Кілька  тисячоліть  тому.  Але  тут  залишатися  не  можна  …  Тут  інша  енергія.  Вони  не  розуміли  раніше,  що  Всесвіт  –  це  лише  переплетення  енергій.  І  є  місця,  де  чорне  мусить  перемогти  …    Лиш  тільки  Вітер.  «Він  ж  сам  мене  переконував  у  зворотному.  А  зараз  живе  вірою  …  Він  чомусь  тепер  вірить  у  людину  серед  Диких».
………………….
Чи  вони  змінились?  О  так  …  Вони  повторили  технології,  які  спостерігали  колись  з  чагарників  у  руках  поселенців.  Вони  нарешті  зрозуміли  їхні  географічні  карти  і  карти  зоряного  неба.  Але  чому  ж  не  пропало  це  нестримне  бажання  нищити  невідоме,  принижувати  слабшого,  володіти  навіть  непотрібним,  але  обов’язково  володіти  …  Прагнення  влади,  нерозуміння  цінності  свободи,  пригнічення  волі  …  Поступово  це  все  опановувалось  штучним  розумом.    Поступово  …  крок  за  кроком  …  Дикий  світ  наближався  до  зірок.  Здавалося,  ще  кілька  зусиль,  ще  кілька  років  …  
Холодний  Вітер  був  правий.  Таких  не  пускають  до  зірок.  Ви  запитаєте,  хто?  Вони  самі  …  
……………….
Смарт  не  була  звичайною  дівчиною  …  
Перед  нею  стояло  завдання:  підготувати  планету  до  заселення  людьми.  Ніхто  навіть  не  згадував  про  те,  що  тут  теж  може  бути  якась  форма  життя.  Рослинний  і  тваринний  світ?  А  людина  знає  усі  його  форми?  Вона  взагалі  може  зрозуміти  якісь  нові    особливі  форми  існування  життя?  Адже  вона  дивиться  лише  своїми  очима,  своїм  розумом,  своїми  потребами  …  
Смарт  була  найкращою  у  школі,  найкращою  на  факультеті  …  У  цьому  мабуть  і  була  її  основна  проблема.  Відчуженість,  зарозумілість  …  Саме  так  її  сприймали  оточуючі  .  А  їй  всього  лиш  було  з  ними  НЕЦІКАВО  …
Тут  внизу  планета.  Їй  вже  очевидно,  що  вона  наповнена  особливим  життям.  У  космосі  не  існує  планет  без  життя.  Просто  починати  потрібно  від  мікрочастинок  …  А  потім  виявиться,  що  у  них  особлива  взаємодія,  яка  не  зустрічалася  раніше.  А  потім  вони  починають  спілкуватися  з  чужинцем  …  який  нічого  не  чує  і  не  розуміє.
Завтра  вона  знищить  її,  бо  таке  бажання  однієї  з  земних  компаній.  Її  атмосферу  буде  трансформовано,  надра  спустошено.  Потім  людина  покине  цю  планету.  Через  багато  років  все  відновиться,  але  якою  ціною  …  Потім  знову  якась  нікчемна  раса  прийде,  щоб  скористатися  нею  і  вичавити  з  неї  усе,  створене  його  величністю  Всесвітом    …  
Смарт  почала  жити  у  іншому  вимірі.  Мабуть,  це  буде  найкращим  описом  її  стану  …  Але  усе  по  черзі.
……………..
Смарт  закриває  очі  і  опиняється  у  дивному  невідомому  світі.  Ні,  це  не  сон.  Вона  наче  мільйони  дрібних  мікрочастинок,  що  розлітаються  в  усі  боки.  Поруч  з  нею  мільйони  інших.  Усюди  панує  спокій  і  водночас  бурлить  життя.  Дотик  до  когось  означає  наплив  зображень,  подій,  музики,  у  які  поринаєш  миттєво  і  …  раптом  покидаєш.  Цього  всього  навколо  так  багато.  
Смарт  наче  пробуджується  і  знову  опиняється  серед  гористої  місцевості  на  цілком  безлюдній  планеті.  На  «умовно  безлюдній  планеті».  Виявляється,  що  минуле  тут  настільки  ж  живе  сьогодні,  як  і  колись.  Його  просто  потрібно  побачити  …  А  що  станеться  після  трансформації?  Усе  це  багатоманіття  буде  виштовхнуто  у  відкритий  космос.  Можливо,  воно  знайде  нову  домівку,  а  можливо  й  ні.  Можливо,  його  буде  поглинуто  чорною  матерією?!  А  це  уже  справжня  загибель,  припинення  існування.  
………………….
Чи  зможе  Смарт  переконати  землян,  пояснити,  що  кожна  планета  у  Всесвіті  уже  зайнята?  І  чи  лише  землян?  Мабуть,  ні.  Але  вона  зрозуміла,  що  їй  потрібно  додому.  Там  на  неї  чекають  …  
………………..
Холодний  Вітер  писав  листа  …  Писав  комусь  зовсім  невідомому.  
«Взаємодія  світів  можлива.  Прийти  в  чужу  домівку  можна,  але  покинути  її  потрібно  в  тому  стані,  в  якому  вона  тебе  зустріла».      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923350
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2021

Відгомін порожнечі

Не  хоче  рабства,  а  її  насилу,
Лице  закрили,  душу  засмітили,
Не  хоче  рабства,  а  її  об  мур,
У  камері  живуть  вона  і  щур  …
Тисячоліття,  кажете,  минули.
Людині  до  зірок  один  лиш  крок?
Тут  поруч  з  вами  тих  віків  не  було,
Тут  поруч  звір,  нашийник  і  шнурок  …
Вона  ще  там,  де  мрій  плетуть  букети,
Де  пишуть  один  одному  сонети  …
У  світ  той  увірвались  гризуни,
Кричать  чужою:  встали  до  стіни  …
Отак  сидіти  в  темряві  й  мовчати,
Буває  треба  щось  самій  собі  сказати,
Як  міг  цей  світ  кудись  так  довго  йти,
І  зовсім  так  нікуди  й  не  прийти  ?!
Темрява,  темінь  …  Не  у  камері.  Там  зовні.
Невидимі  бредуть  нашийник  і  шнурок.
І  очі  …  очі  світяться,  червоні  …
Хіба  таких  пускають  до  зірок?!

*на  основі  запису  розмови  полковника  ОМОН

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2021

Загубленим до раю ще не можна (проза)

Йшов  1713  рік.  Черговий  неймовірно  важкий  рік  для  України.  Зрада  гетьмана  московськими  прислужниками  дорого  обходилася  кожному.  Іван  Нечай  теж  був    не  в  одному  бою.  Але  зараз  …  Тут  на  чужині  у  цьому  невеличкому  замку  у  Пенсільванії  …  Він  знову  опинився  сам  на  сам  з  своєю  мрією.  Цей  позбавлений  глузду  Іван,  як  його  не  раз  називали  друзі.  
Він  сидів  за  столом  і  вечеряв.  Вечеряв  не  сам.  Вечеряв  з  нею.  Намальованою  італійським  художником  ще  двісті  років  тому  Марією  Кайзервальд.    Принаймні,  іншого  її  імені  він  не  знав.  Захоплений  її  красою,  Іван  розмовляв  з  картиною,  жалівся  їй  на  людську  несправедливість,  глупство,  зраду.  Ділився  маленькими  радощами.  Так  наче  вона  могла  йому  відповісти  чи  хоча  б  кивнути  у  відповідь.  Хоча  …  іноді  йому  здавалось,  що  вона  посміхається  йому.  Іноді,  що  плаче  …  
Зараз  у  Івана  було  так  багато  часу  …  На  ці  розмови,  на  свій  біль,  на  свою  тугу  за  батьківщиною  …  І  хто  був  весь  цей  час  поруч  з  ним?  Вона  ….  Картина,  мрія  …  ілюзія.
- Може,    ти  і  мені  запропонуєш  …  ледь  не  сказала  вина  …  о,  ні  …  я  не  можу  відірвати  очей  від  винограду.  Тільки  не  налякайтесь.  Це  справді  я.  Марія  …
Чоловік  ледь  не  упав  від  такого  дійства  …  
- Так,  так  ….  Заспокоював  Іван  сам  себе.  Я  знав.  Кобзар  мені  казав,  що  це  можливо.  Що  слово,  думка,  мрія  –  це  наче  частинка  людської  сутності.    Тож  будь  спокійний,  Іване  …  Будь  гідний  цього  дарунку  долі  …  Я  зараз.  
- Ну  ось.  Так  мене  кликав,  а  тут  злякався  …  
- Як  це  можливо?  Та  ні  …  Я  знаю,  що  можливо.  Чи  це  надовго?  Чи  це  на  мить?
- Це  назавжди,  Іване  …  
........................

Сховались  від  світу  ...  Та  не  надовго.  Сам  прийшов,  не  стукаючи.  Відібрав  усе  ...  

……………………………
Андрій  любив  до  ночі  засиджуватися  у  бібліотеці.  Його  однолітки  переважно  проводили  свій  час  в  Інтернеті  або,  щонайменше,  у  кав’ярнях.    Так,  він  теж  іноді  приходив  туди.  У  нього  завжди  було,  що  розповісти.  До  того  ж,  він  умів  розповідати.  Але  йому  здалося,  що  стають  нецікавими  його  розповіді.  Друзі  утікали  у  майбутнє,  а  Андрія  вабила  минувшина.  Щось  там  було  таке,  недоказане,  не  вивчене,  що  йому  потрібно  було  обов’язково  знайти  …  Хтось  кликав  його  до  себе  …
……………………………..
Перед  Андрієм  лежали  понищені  часом  листки  …    Наче  нічого  особливого  у  цій  частині  архіву.  Але  щось  йому  підказувало:  це  те,  що  треба  …  Те,  що  шукав  ...  «Думки  Івана  Нечая.  Кому  цікаво?»  …  Про  що  ж  ти  написав  Іване,  що    наче  живе  у  моїх  руках?
«….  Нема  вже  гетьмана  …  пішов.  Зрадили,  байстрюки  …  Тож  я  сам  на  сам  із  нею  …  Вона  жива.  Чи  мені  так  здається.  Та  наче  ні  …  Жива  …  Вона  поруч».
Від  фантастичності  того,  що  відбувається  у  Андрія  перехоплювало  дух.  Так,  справді  …  Колись  якийсь  Іван  силою  своєї  думки  оживив  своє  кохання.  І  зараз  про  це  йому  розповідає  …  
«Хто  прочитає  цей  текст,  будь  другом  моїм.  Поверни  нас  …»
……………………………..
Андрія  важко  було  б  назвати  аж  надто  сучасним  хлопцем.  Але  й  неуком  теж  ніколи  не  був.  Знав,  що  таке  штучний  розум,  що  таке  програма,  яка  самонавчається.    Шлях  Нечая  полягав  у  терпеливому  багаторічному  формуванні  свідомості  з  думок,  спілкування,  емоцій  …  Сучасна  фізика  чудово  розуміє,  що  таке  ефект  спостерігача.  Але  ж  сьогодні  це  все  можна  зробити  набагато  швидше  …
……………………………..
Все,  описане  Іваном,  складало  наче  початкову  базу  даних.  Все,  що  знав  Андрій,  що  можна  було  знайти  в  Інтернеті,  щоб  доповнити  розповідь  Нечая,  було  зроблено.  Програма  мала    сама  наче  прожити  описане  людське  життя.  Якщо  підхід  правильний,  то  по  її  завершенні  поруч  у  цій  кімнаті  мають  постати  Іван  та  Марія  саме  такими,  якими  вони  були  у  далекому  1713  році  …  
…………………………….
Андрій  виглядав  дещо  розгубленим.  Так,  дійсно,  все  навколо  лише  енергія.  Але  ж  навіть  у  його  голові  це  лише  теорія,  ніким  не  підтверджена  теорія.  А  тут  ...  
- Що  ж  мені  з  вами  робити?    Ні  паспортів,  ні  одягу  …  Щоправда,  з  одягом  дамо  собі  раду.  А  от  з  усім  іншим.  
- Ти,  друже,  за  нас  не  переживай.  Не  згубимося  у  світі,  бо  знаємо  межі.  Між  правдою  та  кривдою,  випадком  і  злом,  хитрістю  та  розумом.  А  такі  у  цім  світі  не  пропадуть  …  Людське  серце,  людський  розум  ...  Що  в  порівнянні  з  ними  ці  кілька  клаптиків  паперу?  Що  в  порівнянні  з  ними  коштовні  речі  чи  високі  посади?!  Перше,  як  маєш,  то  живеш,  друге,  як  маєш,  щастя  вдаєш  ...  
……………………………..

Загубленим  до  раю  ще  не  можна,
У  них  ще  на  землі  свій  власний  рай,
Душа  воліє  до  свободи  кожна,
Душі  в  шуканнях  не  перешкоджай  …
І  Україна  вся  немов  цьому  подоба,
І  наче  не  ляклива,  не  нероба,
Та  загубила  десь  свій  власний  шлях,
Тепер  у  клітці  скаче  диво  -  птах  …
Вже  й  згниле  пруття  те  ослабло  зовсім,
Вже  й  наче  і  до  волі  один  рух,
А  пташка  далі  між  ті  пруття  скаче,
Десь  заховався  її  вільний  дух  ...
Чи  ж  може  хтось  її  мов  книгу  прочитає,
А  чи  якось  почує,  де  болить,
Дивись,  вона  потроху  оживає,
А  думали,  невдаха,  тільки  спить  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921958
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021

Обійнялась з ворогом

"Обійнялась  з  ворогом".
Як  же  ти  могла?
Все  залило  холодом.
"Не  хотіла  зла  …
Просто  обійнялася,  
Бо  така  ж  як  я.
З  ким  я  привіталася?
Кажуть:  то  змія  …"
Там  орда  на  півночі,
Злобою  сичить,
Через  власні  лінощі
Правда  й  воля  спить  …
"А  мені  здавалося,
Що  така  ж  як  я,
Так  ось  повернулося,
То  її  земля  …"
Там  їй  народилося,
Там  її  батьки,
Там  їй  щастя  снилося,
Дотики  руки  …
Царство  злоби  хмуриться,
Як  у  когось  дар,
Добрий  з  добрим  чудиться
В  світі  п’яних  чвар  …
"Обійнялась  з  ворогом,
Плачу  і  мовчу,
Горда  своїм  норовом,
Що  комусь  кричу?"  
Знову  горе  в  дім  прийшло,
Знову  вбито  нас,
Ворог  чи  його  *уйло
Виконав  наказ  ...
"Може  те  моє  тепло  впало  просто  в  сніг,
Може  зло  -  це  просто  зло,  не  спиняє  біг",
Але  мабуть  хтось  колись  обіймав  отак,
Може  слабкість  це  людська,  може  просто  знак  ...
Може  сила  це  людська,
Хто  учитель  тут,
"Їх  ніхто  не  вчив  ніяк
Цим  обіймам  рук  ..."  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021

Межі

Я  б  стояв  цілу  вічність  
Біля  тебе  і  твого  роялю,
І  думок  непокірність
Проганяю.    Що  є  сил,  проганяю  …
Ти  кудись  забираєш
Мене  із  собою  у  грішність,
Ти  не  ноти  читаєш,
Ти  мене  одягаєш  у  ніжність  …

Вже  палає  вогнями
Ціла  захмеліла  планета,
Ти  читаєш  вустами
Її  фантастичні  сюжети.
Дика  повінь
Її  звідусіль  оточила,
Ти  шукаєш  у  комусь
Мов  скарб  свої  крила  …
Може,  час  вже  прийшов  
Хоч  на  мить  опуститись  на  землю,
Розійшовся  вже  шов
Той  останній,
Не  сховати  самотню  оселю  …
А  я  знову  лечу
Там  де  ти  розмовляєш  з  роялем,
І  нахабно  мовчу,
Не  здаюсь  цим  безглуздим  печалям  …
За  вікном  там  пожежі,  
Там  повені,  війни,  обмани,
Вже  стискаються  межі.
Упираюсь  в  кордони  й  паркани  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2021

Іншість (проза)

Дрім  нехотячи  озирнувся  на  своє  тіло.  Те,  що  було  колись  тілом.  Те,  що  стало  не  потрібним.  А  можливо,  вже  давно  було  непотрібним,  нездатним.  А  що  таке  він  зараз?  Міцний  корпус,  гнучкі  руки,  ноги,  постійний  зв'язок  з  мережею,  практично  вічне  серце,  відсутність  потреби  у  традиційній  їжі,  спогади  …  спогади  …  І  радісно,  і  сумно.  Попереду  так  багато  всього.  Позаду  набагато  менше.  Закралася  думка  про  «іншість».  Чим  ж  стане  для  нього  ця  «іншість»  …  
………………
Отож  про  «іншість».  Наче  пропала  внутрішня  незгасима  потреба  переживати.  Пам'ять,  звичка  її  вимагала,  спонукала  до  цього  …  А  що  він  сам?  Спокій  …  Так,  спокій.  Але  Дріму  раптом  стало  порожньо  від  цього  спокою.  Він  наче  був  частинкою  чогось  великого  ,  а  тут  раптом  опинився  сам  на  сам  з  собою.  Машинний  організм  зберіг  усю  пам'ять  ,  зафіксував  стандарти  поведінки,  звички  …  Але  машина  не  співпереживала.  Вона  знала,  що  це  потрібно,  мабуть  необхідно,  але  у  неї  не  було  цієї  глибинної  потреби.  Колишній  світ  відмежувався  від  нього,  так  як  і  він  від  цього  вже  не  свого  світу.
Поки  залишалися  старі  друзі,  було  легше.  Але  вони  пішли  …  Знайомих  з  дитинства  облич  ставало  все  менше.    Ставало  все  менше  тих,  хто  знав  його  іншим  …  
………………..
Дурна  собако,  чого  ти  дивишся  так  на  мене?  Ти  наче  мене  жалієш.  Тобі  шкода  навіть  гавкнути  …  
Які  безглузді  зустрічі  ?!  Які  безглузді  істоти?!
…………………
Вважалося,  що  пам'ять,  спосіб  мислення  вироблять  особливе  емоційне  поле,  мікросвіт  навколо  штучного  тіла.  І  тоді  все  буде  наче  повторенням  людини.  Але  цього  не  відбувалося.    Штучний  інтелект  не  інтегрувався  у  життєвий  простір.  Простір  був  йому  чужим  …  
……………….
Дрім  шукав  шляхи  нової  цілісності.  Він  давно  зрозумів,  що  оточуючі  науковці  нездатні  запропонувати  йому  щось  особливе,  те,  чого  б  він  не  знав.  Чи  міг  він  знайти  те  Щось  сам?  Принаймні,  намагався.
…………………………..
Зелені  трави,  квіти  …  Вони  такі  різні,  не  симетричні,  не  досконалі  з  точки  зору  геометрії.  Криві  дерева.  Хаотичні  кущі.  А  якщо  подивитись  з  космосу  …  Материки  розкидані  в  якомусь  хаотичному  порядку.  Справді  ,  краще  б  був  один  як  колись  давно.  Навіть  планета  і  та  якась  приплюснута.  Який  жах  …
Ці  людські  почуття.  Їй  відмовили  у  щирості,  близькості.  Далі  сум,  хаос,  знервованість.  Поруч  десятки  схожих  за  такими  ж  параметрами.  А  їй  потрібен  цей  один.  А  цей  дивак  у  його  звичці  колекціонувати  старі  речі  просто  позбавлений  будь-якого  сенсу.  Платити  за  це  неймовірні  гроші?!    Щоправда,  сьогодні  трапився  один  логічний  екземпляр.    Чоловік  збирав  пляшки  і  обмінював  їх  на  гроші.  Нарешті.  Щоправда,  дещо  пізніше  витратив  їх  до  неймовірності  безглуздо.  Його  організм  не  потребував  такої  дезінфекції.
…………………………..
Навіщо  так  багато  кольорів?    Мабуть  ,  для  ідентифікації  різного.  Але  ця  різність  породжує  додаткові  витрати.  Неспокій.  Хаос.  
Цей  чудовий  блиск  металу.  Фантастична  конструкція  мосту.    Симетрія.  Людина  нездатна  відчути  цієї  краси.  
Краще  порожньо,  ніж  хаотично.
Може  б  кудись  полетіти.  На  іншу  планету.  І  там  зробити  все  так,  як  подобається  йому.  
А  може  змінити  цей  світ?  Та  ні.  Старі  спогади  кричать:  не  смій.  
…………………….
Він  летить  не  сам.  З  ним  кілька  безглуздих  створінь.  Вони,  щоправда,  не  знають,  наскільки  вони  безглузді.  У  нього  неймовірна  місія.  Він  будуватиме.  Нові  міста,  мости,  дороги.  Вони  думають  ,що  він  це  робитиме  за  їхніми  схемами.  Ні.  У  нього  свої.  
……………………….
Після  того,  як  корабель  з  людьми  повернувся  на  Землю,  для  Дріма  мав  б  настати  момент  розуміння.    Себе  самого.  Свого  світу.  Отже,  він  більше  не  людина.  А  хто?
Величні  будівлі,  конструкції.  
Невдовзі  прилетять  інші,  такі  ж  як  він.  Але  щось  не  так.  Величний  порядок,  симетрія,  передбачуваність,  безмежність,  невразливість  …  Виявляється,  усе  це  швидко  втрачає  свою  цінність.  Бо  воно  досягнуто?    Чи  воно  у  такому  варіанті  не  містить  у  собі  цінності?!
Раптом  захотілось  звільнитись  від  цього.  Повернутись  у  старе.  Але  ж  неможливо.    Хто  ж  він  тепер?
…………………….
Дрім  почав  руйнувати.  Але  задоволення  від  руйнування  теж  швидко  минуло.    На  щастя,  у  нього  з’явилася  місія.  Він  її  зрозумів.  Нарешті  з’явився  такий  жаданий  сенс.  Він  мусить  врятувати  людину.  Від  себе  самої.  Від  бажання  стати  такою,  яким  є  він.  
Зберегти  її  такою,  якою  вона  є.  Органічною  частинкою  Всесвіту.  Вразливою,  емоційною,  безглуздою,  бездарно  талановитою  у  своїх  помилках,  теоріях,  вигадках  та  фантазіях  …  Виявляється,  це  необхідність.  Без  цього  неможливо.  Без  цього  втрачається  сенс  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2021

Те українське …

Дивись.  На  півночі  земля
Давно  сховалась  в  ночі  темінь.  
Там  ледь  народжене  маля
Уже  ладнає  війська  ремінь.
Пізніш,  як  дещо  підросте,
Стає  у  вуличні  двобої,
Життя  минає  під  дощем  
Своєї  і  чужої  крові  …
Немає  жалю  і  тепла.
Це  все  для  слабкості  причина.
В  пітьмі  зростає  воїн  зла
Із  автоматом  за  плечима.
А  тут  якась  чужа  земля
У  Всесвіт  думкою  летіла,
Якась  чужа  людська  душа
Любити  -  мріяти  хотіла  …
Садок  і  квіти  на  вікні
Чужинцям  не  ласкають  очі,
Навіть  молитви  у  війні,
Бояться  спогадів  і  ночі  …
Ось  так  твоя  рідна  земля
Живе  одна  цілі  сторіччя,
Сусід  похнюплено  здаля
Каже:  чужі  це  протиріччя  …
Вона  ж  назло,  така  як  є,
Крізь  попіл  птахом  вверх  злітала,
Ховала  десь  на  дні  своє.
Ніхто  не  вірив  ...  Оживала  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2021

Світ, у якому самому б хотілося жити …

Як  багато  світів?!  Тисячі,  мільйони?  …  Світів,  у  яких  живуть  такі  ж  люди,  як  і  ми  …  Народжуються,  люблять,  помирають  …  Які  схожі  на  нас  сьогоднішніх  чи  на  нас  учорашніх,  на  нас  тисячу  років  тому  і  мільйон  років  тому  …  З  незвичайними,  неймовірними  технологіями,  які  іноді  важко  навіть  уявити  людині  21  століття  нашого  виміру  000….5558.  Спочатку  у  землян,  що  виявили  цей  неймовірний  факт,  почалася  ейфорія.  Радість  нового.  З’явилась  мета  пізнати  чим  швидше  якомога  більше  цих  нових  світів.  Потім  раптом  виник  страх  нових  хвороб.  Потім  раптом  почала  лякати  нова  невизначеність.  Нові  релігії?  Нові  цінності?  Нові  тоталітарні  ворожі  суспільства  …  Хіба  з  нас  не  досить  Росії  і  Китаю?!  З’явилися  вимоги  припинити  експерименти  і  будь-які  контакти.    Але  було  пізно.  Вони,  ті  інші,    дізнались  про  нас.  Портали  було  відкрито.  Технології  стали  загальнодоступними.  Те,  що  дізнались  дружні  розвинуті  цивілізації  –  це  звичайно  добре.  Але  дізналися  інші  …  
…………………………………..
У  цьому  світі  ніколи  не  було  Руссо  та  Вольтера.  Тут  ніколи  у  в’язниці  не  писав  свого  Дон  Кіхота  Сервантес.  Тут  ніколи  не  було  мушкетерів  Дюма.  Та  про  що  ми?  Тут  взагалі  не  було  таких  держав  як  Іспанія  чи  Франція.  Тут  ніколи  взагалі  не  було  держав,  таких,  як  ми  собі  уявляємо  …  Були  лише  дикі  орди.  Навряд  чи  можна  знайти  більш  адекватне  слово  для  взаємин  світу  00…11.  
…………………………………..
Селін  була  жінкою.  Якби  вона  жила  на  іншій  Землі,  її  мабуть  можна  було  б  назвати  красивою.  Гарно  одягнути,  зробити  чудову  зачіску,  навчити  вести  себе  у  товаристві  …  На  жаль,  їй  було  не  до  цього.  Їй  потрібно  було  вижити  і  бажано  якомога  довше.  Більше  нічого  її  не  цікавило.  Принаймні  спочатку.  Якщо  дожити  до  повернення  у  гори,  можна  було  б  сподіватися  завести  сім’ю  і  харчуватися  з  ресурсів  невеликих  плантацій,  схованих  від  чужого  ока  сотень  завойовницьких  племен,  що  нишпорили  навколо.  Але  у  племені  не  було  такої  можливості  -  запропонувати  таке  життя  усім.  Тому  усю  молодь  виганяли  на  рівнини  …  Виганяли  виживати.  Хто  залишиться  живим  через  5  років,  може  повернутись.  
Не  довіряй  нікому.  Не  допомагай  нікому.  Ці  прості  правила  були  стежкою  виживання.  
Спочатку  усі  трималися  окремо.  Але,  оскільки  захистити  себе  від  інших  так  виявилось  неможливим,    вигнанці  почали  об’єднуватися.  Переважно  такі  спроби  закінчувалися  бійкою  і  смертю.  Але  не  ті,  які  розпочинала  Селін.  Її  група  спочатку  захоплювала  одинака  чи  кількох  не  надто  уважних,  хоч  і  вправних  бійців,  а  потім  пропонували  їм  приєднатися,  демонструючи  при  цьому  повагу  і  витримку.  Перебування  кілька  днів  у  клітці  без  їжі  виявлялося  дуже  ефективним  і  переконливим  засобом.  
Так  поступово  цей  дикий  світ  ставав  світом  Селін.  Ставав  світом  її  волі.  Їй  були  цікаві  найнепокірніші.  Іноді  вона  тратила  на  кожного  з  них  місяці,  на  декого  –  роки.  Потім  вони  ставали  її  опорою.  
Через  певний  час  загони  Селін  підбирали  вигнанців  одразу  біля  підніжжя  гір.  Та  зрештою  і  це  набридло.  Селін  повернулася  у  гори  і  зробила  старе  поселення  своєю  столицею.  У  її  розумінні  столицею.  Місцем  найбільших  гладіаторських  боїв,  в’язниць,  місцем  її  суму,  про  який  ніхто  і  ніколи  не  знав.  
………………………………..
Після  відкриття  порталу  багатотисячна  армія  Селін  опинилась  на  чужій  Землі,  яка  мало  чим  нагадувала  їм  їх  власну  Землю.    Звичайно,  у  них  не  було  такої  зброї,  як  у  нових  землян.  Але  чисельні  портали  і  навіть  мікро-портали  дозволили  захопити  майже  цілий  світ  зненацька.  Що  можна  протиставити  орді,  що  не  відає  цінності  життя?!  Єдина  мета  –  виживання.  А  це  суцільні  вправи,  гладіаторство,  уважність  та  обережність.  Мабуть  воїнів  Селін  можна  було  б  порівняти  з  молодими  пантерами,  яким  раптом  відкрилися  нові  джунглі.  Голодне,  дике,  нестримне  військо.  
…………………………………
Перші  полонені  люди  не  були  цікавими.  Можливо,  просто  не  встигали  виявити  свою  особливість.  Вони  не  витримували  конкуренції  з  сильнішими  чужаками  і  дуже  швидко  гинули.    
Але  зрештою  людство  адаптувалося.  Хоч  навряд  чи  тут  доречним  є  слово  «адаптація».  Воно  знайшло  протидію.  Що  допомогло  йому  відчути  себе  сильнішим?  Не  скоритися…  
Це  і  стало  найбільшим  викликом  для  Селін.  Вона  наказала  своїм  розвідникам  спостерігати  і  розповідати  їй  про  все  незвичайне.  Захоплення  нової  Землі  призупинилось.
Отже,  у  них  була  музика.  І  вони  могли  годинами  її  слухати.  Звуки  захоплювали  ,  наповнювали  уявою  та  мріями,  впевненістю  та  силою.  Авжеж,  музика  наповнювала  силою  …  
Вони  боронили  своїх  більше,  ніж  себе  самих.  Чому?  Навіщо  захищати  слабих.  Це  ж  нелогічно.  Але  обороняючи  інших,  вони  раптом  ставали  вдвічі  сильнішими.  
Усе  їхнє  існування  було  наповнене  емоціями.  Радістю,  сумом,  розпачем,  жагою  …  У  її  мові  навіть  не  було  відповідників  для  опису  таких  станів.  
Іноді  Селін  сама  любила  спостерігати.  Внизу  між  дерев  сидів  чоловік.  До  такого  віку  рідко  доживали  на  її  планеті.    Селін  зацікавило  …  Що  ж  він  робить?  Чоловік  виводив  дивні  символи  на  піску,  а  потім  почав  просто  малювати.  Дещо  пізніше,  вийнявши  з  кишені  невеличку  коробку,  він  почав  видобувати  з  неї  якісь  чудові  звуки.  Селін  вже  знала,  що  таке  музика  …    Чоловік  носив  з  собою  книжку.  І  іноді  перечитував  окремі  сторінки.  Хоча  ні  …  Він  повторював  їх  напам’ять.  А  ще  у  нього  були  невеличкі  картинки  з  зображенням  когось  близького.  І  він  довго  спілкувався  з  зображенням,  можливо  того,  кого  більше  не  існує  …  Увечері  чоловік  покликав  до  себе  дівчинку  років  десяти  і  довго  показував  їй  сузір’я  на  небі.  Селін  раптом  усвідомила,  що  вона  ніколи  не  дивилася  просто  так  у  небо.  Не  було  потреби.  
Селін  відчувала,  що  щось  відбувається  і  з  її  військом.  Якщо  так  можна  назвати  це  слухняне  жорстоке  людське  море.  Але  не  з  усіма.  Невеличкий  відсоток  відчував  щось  схоже,  що  й  вона.  Оті  найкращі,  непокірні.  Більшість  жадала  продовження  розправ.  Сьогодні  вона  зупинила  гладіаторський  бій,  чим  викликала  неабияке  невдоволення.  Але  невже  Селін  можна  налякати  невдоволенням  …  
Чому  Селін  зробила  той  її  світ  своїм?  Вона  вважала,  що  знає,  що  є  кращим.  Знає,  до  чого  прагнути.  Виявилось,  що  вона  не  знала  нічого.  
А  зараз  вона  може  знищити  кращий  світ  …  Світ,  у  якому  їй  самій  …  хотілося  б  жити.  
…………………………………
Що  є  людина?  Хто  є  людина?  Що  вона  має  у  собі.  Чому  вона  може  слухати  музику?  Чому  вона  може  малювати  чи  захоплюватися  заходом  Сонця?  Чому  її  так  тягне  туди,  вище  хмар  …  Чи  це  все  раптом  сталося  у  ній?  Чи  це  результат  бурхливих  століть  вибору  між  злом  і  добром?  
………………………………..
А  що  як  наш  Земний  світ  раптом  вирішить  знищити  інший.  У  чомусь  кращий.  Нам  незрозуміло,  що  кращий.  Але  кращий.  І  хто  дав  нам  право  щось  знищувати?!    Ми  здатні  будемо  зупинитися?
………………………………..
Знищуючи  незгодних,  Селін  повернула  своє  військо  назад.  З  нею  поруч  було  кілька  землян.  Вони  погодились  допомогти  їй  змінити  її  світ.  Це  була  така  ціна  за  її  повернення.  Хоч,  якщо  бути  щирим,  вона  б  і  так  повернулась.  Селін  посміхалася.  Це  тепер  не  було  заборонено.  
……………………………….
Вимір  000….5558  скерував  свої  загони  у    000  …  001.  Як  це  часто  трапляється,  обрали  військових,  а  не  науковців.  Навряд  чи  це  був  правильний  вибір  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919002
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021

Україна проти Англії. 22. 00. Сон.

[i]може  й  сон  ...  [/i]

"Та  хто  вони?  Якась  дрібота",  -
Втішалась  в  Лондоні  глупота,
"Щасливці,  випадковість,  пустодзвони",
Англійці  вже  виходять  на  поклони  ...
"По  тому  полю  дехто  вже  повзе,
Хтось  сам  себе  мов  віз  якийсь  везе,
Так  сталось,  друга  -  шведа  обіграли,
Чи  може  шведи  раптом  грати  перестали?!"
Забули  у  старій  сліпій  Європі,
Що  є  земля:  укроп  там  на  укропі,
Її  душа  -  не  проти  поспівати,
А  як  потрібно,  буде  воювати  ...
Земля,  що  в  космос  повела  всіх  за  собою,
Що  затулила  Старий  світ  перед  ордою  ...  
Забули,  так?  А  знайте:  таки  є,
Вона  згадала  раптом  про  своє.
Притихли  Лісабон,  Відень,  Париж,
Рим  затрясло  від  українського  "не  здамся",
Десь  на  болотах  у  Москві  пищала  миш,
3:0  над  Римом.  Україно,  слався!    
................
Не  сталося.  Нема  ще  волі,
Щоб  стати  твердо  за  своє.
Через  не  можу.  З  криком  болю
Знамено  впало.  Оживе!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021

Тобою вранці розмовляє місто

Тобою  вранці  розмовляє  місто,
Тобою  ночі  вражено  мовчать,
Шепоче  теж  тобою  в  парку  листя,  
Тобою  хмари  в  безвітрів'ї  сплять.

Тобою  гріє  дуже  щиро  сонце,
Про  тебе  пташка  в  небесах  кричить,
Не  посмутніло  вранішнє  віконце,
І  вечір  теж  тобою  тихо  снить  ...  

Я  за  тобою  може  й  не  встигаю,
Така  швидка,  мрійлива  і  близька,
Буває,  бачу  лиш  пташину  зграю,
І  десь  на  мить  одну  твоя  рука  ...

Про  тебе  ввечір  шепотіння  клавіш,
І  саксофон  про  тебе  одізвавсь,
Ну  де  ж  таку  між  квітів  тих  поставиш,
Я  й  не  помітив,  день  новий  почавсь  ...

Несеться  світ  та  й  сам  не  зна  навіщо.
Засмутиться.  Так  сталось.  Не  туди.
А  потім  раптом  дощ  чужий  вперіщить.
І  змиє  всі  твої  й  її  сліди  ...    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2021

Як Святий Петро до раю не впускав (проза)

Закінчив  свій  буремний  шлях  якийсь  чи  не  дуже  відомий,  а  може  й  дуже  актор  радянського  кіно  з  українським  корінням.  Одним  словом,  "артист".  Але  що  поробиш?!  Так  прописано  кожному.  Долетів  до  Небес  та  всівся  на  камінь  спочити.  А  назустріч  йому  з  іншого  боку  вусатий  чолов’яга.  Серйозний  такий  чоловік.  З  люлькою,  у  вишиванці,  з  козацькими  вусами.  Актор  хоч  і  народився  в  Україні,  хоч  і  піснею  рідною  тішився  на  свята  за  плящиною,    та  не  надто  цікавився  усім  українським.  Тож  не  упізнав.  Все  більше  російським  останнім  часом  переймався.  А  той  чоловік  з  якогось  дива  вирішив  поговорити.  
- Здоров  був,  чоловіче,  чи  давно  уже  в  нас?
- Та  от,  щойно  прилетів.  Так  сказати  «прібил  на  новоє  мєсто  служби».
- От  тільки  не  крути  біля  мене  язиком.  Говори,  як  мати  вчила.  Я  ж  бачу,  що  до  родича  сів.  Як  називаєшся?
- Я  народний  артист  такий-то  й  такий.
- Ну  раз  артист,  то  мабуть  в  театрі  грав.  А  кого  грав?
- Грав  офіцерів,  солдатів,  простих  робітників.
- А  якої  армії?
- Радянської.
- Ну  то  ти  не  артист,  а  пропагандист.
- А  ви,  пане,  я  бачу,  з  тих  –  з  націоналістів.  
- Я  з  україністів,  дорогенький.
- І  що  там  на  Воротах  питають?  Чи  Вас  ще  туди  не  пускали?
- Та  ні.  Був,  був.  Що  питають?  Чи  служив  рідному  народу?  Чи  батьків  шанував?  Чи  дітей  ростив?  Чи  землю  рідну  не  знапастив?
- Ой,  служив  я  …  Тут  у  мене  все  добре.  
- А  я  от  не  відчуваю,  що  у  тебе  все  добре,  чоловіче.  От  батьки  твої  від  чого  з  України  до  московитів  утікали?
- Так  від  голоду.  Часи  були  важкі.
- А  голод  у  житниці  Європи  де  взявся?
- Ну  я  в  це  питання  не  заглиблювався.  
- А  чого  ж  ти,  українець,  дітей  рідних  рідному  не  вчив?
- Та  бо  не  було  де  …  
- Тож  ти  якийсь  несправжній,  як  я  бачу.  А  як  Україна  зараз?  Сотні  років  там  не  був.  Чи  небо  все  ще  синє,  чи  поля  ще  широкі,  чи  Дніпро  гуде?  Чи  в  мирі?
- Та  де  ж  у  мирі.  Війна  у  ній.
- А  ти  чим  поміг?
- Та  я  там  не  живу.    Я  більше  московський.
- О  …  та  я  бачу  ти,  братику,  зовсім  про  рід  свій  забув.  Ще  й  може  царя  московського  хвалив.
- Та  не  царя,  а  президента.  Так,  хвалив.  Бо  рятує  велику  країну.  Єдина  надія  на  нього.
- Тьху  на  тебе,  враже.  Таких  до  раю  не  пускають  …  Не  маю  більш  для  тебе  слів.
Пішов  козак  в  один  бік,  а  артист  в  інший.  Оминув  вогнище.  Біля  нього  кобзарі  сидять.  Багато  сидить.  
- Доброго  вечора,  діди!  А  де  ж  вас  так  багато  взялося?  
- Та  ми  всі  з  одного  часу.  Зібрали  нас  якось  і  кажуть  про  московську  владу  ходити  і  розповідати.  Що  то  так  добре  та  гарно.    А  про  таке  навіть  пісню  не  складеш.  Від  брехні  розлітається.  Тож  нас  усіх  і  постріляли.  А  ти,  чоловіче,  бачимо,  вперше  тут.
- Та  вперше.  А  що  ж  вас  не  впустили?
- Та  кажуть,  зачекайте,  діди,  там  в  Україні  з  правдивим  словом  так  зле,  може  Вас  ще  назад  доведеться  відправляти.  А  ти,  чоловіче,  поспіши.  Святий  любить  вранці  каву.  А  по  ній  має  хороший  настрій.  Може  й  проскочиш.
Пішов  артист  далі.  Багато  кого  ще  зустрів.  Футболістів,  бо  збірна  погано  грає.  Викладачів  та  вчителів,  бо  про  фах  свій  часто  забувають.  Лікарів,  пожежників.  От  тільки  мера  жодного  не  зустрів.  Борони  боже  від  їхніх  порад.  А  усі  інші  хай  почекають  ...  Рятувати  ж  комусь  треба.  Тож  сидять  і  шепочуть  ночами,  сняться  то́му,  хто  ще  не  зовсім  совість  утратив.  Та  й  спокою  не  мають.  Але  терплять,  бо  ж  Україні  треба.
Петро  сидів  не  на  троні  і  навіть  не  в  кріслі.  На  якійсь  дошці.  Каву  любив,  бо  думати  допомагала.  
- З  чим  прийшов  до  мене  чоловіче?  Що  несеш  за  плечима?
- Роки  служіння  Батьківщині.
- Ой  зачекай.  Подивлюся,  що  то  в  тебе  за  батьківщина.  Якась  чужа.  Нещира.  Думками  горбата.
- Яка  була.  Яку  обрав  і  яка  мене  обрала.
- Та  ні,  її  не  вибирають.  А  та,  що  тебе  обрала,  сумна  якась.  Іди,  чоловіче,  он  туди  до  кобзарів.  Сто  років  з  ними  пісень  поспіваєш.  Потім  он  туди  до  українських  поетів.  Отих,  що  їх  твоя  нова  батьківщина  постріляла.  Ще  сто  років  з  ними  поживеш.  Он  там,  книжки  бачиш.  Що  їх  твоя  нова  "батьківщина"  попалила.  Їх  ще  усіх  перечитаєш.  А  потім  козака  знайдеш,  якого  не  упізнав.  Як  скаже,  що  ти  душу  свою  відшукав,  то  тоді  знову  до  мене.  Подивлюсь,  чи  вже  не  така  дірява,  як  зараз.  Приходь  якраз  по  каві.  

Вчинив  Петро  стовпотворіння,
Хоч  може  й  цього  не  хотів,
Зганьбив  безглузде  говоріння
З  порожніх  душ  порожніх  слів.
Сидіть  отут,  не  поспішайте,
Бо  щось  затих  ваш  рідний  край,
Йому  думками  помагайте,
Хай  зачекає  трохи  Рай  ...
А  тих  уславлених,  чванливих,
Земною  славою  чужих,
Женіть  від  мене  полохливих,
Не  люблю  слухати  німих  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2021

Думка людини (проза)

Віктор  не  був  звичайним  хлопцем.  У  нього  в  роду  були  андроїди.  Він  не  міг  похвалитися  чистотою  раси.  Його  дідусь  був  всиновлений  родиною  машин.  На  щастя,  бо  інакше  провів  би  більшість  свого  життя  в  інтернаті,  схожому  на  в’язницю  для  неповнолітніх  злочинців.  Але  це  нікого  не  цікавило.  Онук  за  теперішніх  настроїв  став  неповноцінним  …
Для  повного  опису  додамо  дружбу  його  собаки  з  собакою  –  андроїдом,  яка  теж  чомусь  прижилась  у  їхньому  дворі.  Таких  тепер  тримати  забороняли,  а  близько  підходити  більшість  відверто  боялась.  А  тут  бачте,  дружба  …
У  школі  це  раніше  якось  не  помічалось.  Дітям  байдуже  до  деталей  походження.  Вони  шукають,  з  ким  цікавіше.  Але  з  віком  вже  дещо  старші  діти  почали  відверто  сторонитись.  Вчителі  ж  зі  свого  боку  на  уроках  просто  не  помічали,  а  оцінки  виставляли  за  принципом  прийнятного  мінімуму.  
Якби  ж  вони  знали,  якого  чудового  друга  мав  наш  Віктор?!
………………
Друга  звали  Велосіті.  Англійською  мовою  це  слово  означає  швидкість.  Велосіті  складався  з  дрібних  яскравих  мікрочастинок,  які  міг  комбінувати  в  будь-яку  форму,  яку  хотів.  Він  міг  навіть  стати  схожим,  як  дві  краплі  води,  на  Віктора.  А  міг  перетворитись  у  звичайний  кущ,  портфель,  скрипку  …  Все  залежало  від  настрою  та  потреби.  Іноді  Велосіті  ходив  замість  Віктора  до  школи.  Коли  вже  зовсім  було  образливо  і  самотньо.  Адже  не  надто  приємно  залишатись  самотнім  серед  сотень,  які  тебе  не  помічають.  Тож  контрольні  роботи  Віктора  іноді  були  просто  фантастичними.  Щоправда,  це  не  вважалося  великим  здобутком.  Адже  "це  вплив  андроїдів"  …  машин  одним  словом.  
Коли  вони  зустрілись,  Велосіті  прикинувся  звичайним  похилим  деревцем,  яке  Віктор  раптом  захотів  щедро  полити  у  спеку  водою.  А  ось  Велосіті  вода  ні  до  чого.  Тож  довелося  йому  швиденько  перетворюватись  у  сіру  галку,  а  згодом  ще  і  ще  у  щось,  за  чим  Віктор  спостерігав  з  явним  захопленням.  Самому  складно.  Тож  Велосіті  розпочав  розмову,  а  згодом  і  якусь  зовсім  звичайну  гру.  Йому  надзвичайно  подобалось  гратись  з  його  друзями,  особливо  справжнім  та  андроїдним  собаками.  Чудова  вийшла  у  них  четвірка  …  
……………..
Вони  прибули  з  космосу.  Тисячі,  мільйони  машин  кружляли  над  земними  містами  і  селами,  оцінюючи  новий  невідомий  для  себе  світ.  Чи  зайнятий  він  гідною  расою?  Якщо  ні,  то  чи  не  зробити  цей  світ  своїм?  
Цікаво,  у  чому  ж  вона  вищість  ...  Чи  може  вищий,  кращий  щось  відібрати,  завдати  болю?  
А  може  поруч  якась  нікчемність  нищить  світ?!  Тоді  так.  
А  у  чому  ознаки  цієї  нікчемності?  Адже  99%  може  виявитись  нікчемними,  а  1%  -  чудовим,  цікавим,  неперевершеним  у  століттях  ...  
Але  коли  хтось  прилітає  з  далекого  космосу,  він  бачить  лише  більшість,  бачить  лише  середнє,  модне,  традиційне.  Бачить  масове,  загальне,  призвичаєне,  розрекламоване  ...  і  це  масове  ховає  за  своїми  широкоими  плечима  усе  особливе  і  вартісне  ...  
В  людини  навряд  чи  було  достатньо  сил  і  навиків  протидіяти  цій  технічно  оснащеній  до  неймовірності  армаді.  Доволі  несподівано,  але  з  космосу  прилетіло  те,  що  людина  так  відверто  ненавиділа  і  принижувала  в  останні  роки.  Взаємопоціновувавна  різноманітність.  А  тут  унизу  ...  Ненависть,  зневага  до  андроїдів,  до  бідності,  до  фізично  слабших  і  просто  не  таких  …  та  й  взагалі  до  всього  не  схожого  на  умовні  оптимальні  показники.  Ось  що  можна  було  легко  знайти  у  земному  інформаційному  просторі.  Неважко  здогадатись,  як  реагуватиме  на  таку  примітивність  інша  розвинута  істота?!  Чого  вартий  світ,  де  править  право  сили  і  безумовного,  тупого  і  бездушного  станларту    ...  
…………..
Армада  прийняла  рішення.  Цей  світ  не  видавався  світом  гідних  істот.  Розбухлі  імперії,  вмираючі  від  голоду  діти,  примітивне  мистецтво,  гори  сміття,  затруєне  навколишнє  середовище,  клановість  та  олігархія.  Роботизовані  машини  почали  опускатися  на  землю.  
..................
Один  з  таких  бойових  роботів  з’явився  зовсім  неподалік  містечка,  де  жили  друзі.  Перелякані  жителі  кинулисмь  у  найближчі  ліси,  заповнили  своїми  авто  усі  північні  шосе.  Робот  просто  руйнував  усе,  що  траплялося  на  його  шляху.  Спроби  військових  застосувати  свою  техніку  у  порівнянні  видавались  дитячими  іграшками.  
Смілива  четвірка  вирішила  не  утікати,    а  боротися.  У  них  був  Велосіті.  А  також  роботизований  пес,  який  видавався  доволі  непоганою  зброєю.  Хоч  це  все  і  виглядало  дещо  по  дитячому.  У  них  був  план.  Вони  сподівалися  заманити  ворожу  машину  у  приміські  болота.  Та  раптом  щось  змінилося  ...  
...........
Велетенський  військовий  робот  втупився  величезними  очима  у  четвірку  друзів.  Усі  попередні  розрахунки  були  раптово  заперечені.  Адже,  навіть  якщо  в  єдиному  випадку  існує  заперечення  теорії,  теорія  хибна.  Перед  його  очима  постав  світ,  в  якому  інопланетна  істота,  штучний  розум,  людина  та  тварина  співіснували  в  абсолютній  гармонії.  Центральний  процесор  миттєво  зупинив  наступ.
.............
Людство  знову  було  врятовано.  Завдяки  кому?  Представнику  нижчої  раси,  інопланетній  істоті,  роботу  і  якомусь  псу.  Як?  Це  ж  тепер  потрібно  їм  віддавати    почесті,  нагороджувати,  ставити  у  приклад    …  Тож  торжество  тривало  недовго.  Все  доволі  швидко    повернулося  назад.
"Породисті"  улюбленці  долі  м’яко  всілися  у  свої  чиновницькі  крісла,  кордони  набули  звичайної  непрохідності,  чванливість  "застукала  ложками  по  порожніх  каструлях-головах".  А  Віктор  знову  зайняв  останню  парту  в  своєму  класі.  Щоправда,  хлопець  змінився.  Він  знав  тепер,  що  світ  -  в  його  голові.  І  що  світ  насправді  такий,  яким  він  є  для  нього.  Навіть,  якщо  це  думка  однієї  людини.  
............
Вікторе,  озирнись  ...  На  тебе  подивились  очі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915582
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2021

Дружина олігарха (проза)

Мені  не  почулось.  Так,  мені  справді  щойно  про  це  сказали.  У  одного  з  українських  олігархів  загинула  дружина.  Хтось  інший  втратив  би  глузд,  надзвичайно  сумував  або  просто  вдавав  би  сум.  Все  залежить  від  ситуації.  А  цей  чоловік  вирішив,  щоб  не  порушувати  свій  традиційний  перебіг  життя,  замовити  в  одній  з  японських  корпорацій  електронну  копію.  Біда  у  тім,  що  копію  легко  заставити  перейти  з  японської  на  українську,  але  не  так  легко  заставити  бути  людиною.  Та  ще  й  конкретною  людиною.  
………..
Переді  мною  психологічний  портрет  олігарха  і  такий  ж  його  колишньої  дружини.  Поведінка  у  суперечках,  зміна  настрою,  улюблений  одяг,  реакція  на  підвищений  тон,  здатність  до  удавання  …  Андроїда  ще  не  привезли.  Але  у  цьому  поки  що  немає  потреби.  Веселий  і  мабуть  надзвичайно  дорогий  програміст  сидить  навпроти.  Він  вважає,  що  все  можна  вкласти  у  схему,  якщо  то,  інакше,  якщо,  то  …  Або  поки,  то  …  Що  за  банальність.  Проблема  у  тім,  що  програма  самонавчається.  Людина  з  певного  моменту  втрачає  таку  здатність.  А  може  й  не  так.  А  може  людина  до  певного  моменту  не  володіє  такою  здатністю.  
…………
Андроїд  це  не  іграшка.  Андроїд  вимагає  поваги  і  розуміння.  Андроїд  може  бути  небезпечним.
- Діано,  чи  подобається  вам  сперечатися?
- Це  нижня  шкала  емоцій.  Якщо  вона  заповнена,  у  мене  починаються  технічні  проблеми.  
- Але  ж  це  може  бути  суперечка  у  спокійному  тоні.
- Тоді  вона  не  викличе  у  мене  відторгнення.  Я  зроблю  порівняння  з  минулим.  Якщо  такі  суперечки  закінчувались  чудовими  показниками  верхньої  шкали,  я  зрадію.
- Що  означає  зрадію.
- Буду  вважати  себе  функціонально  досконалою.
- Що  ви  будете  робити  ,якщо  вас  серйозно  образять?
- Я  припиню  спілкування.
- А  якщо  це  станеться  знову  і  знову?
- Я  зупиню  програму.
…………………
Андроїд  –  це  не  іграшка.  Замовником  заборонено  само  відключення  програми.  Замовник  також  не  хоче  володіти  правом  відключення.  В  цьому  немає  потреби.  Лишня  морока.  Чи  не  надаремно?
- Діано,  а  якщо  ви  не  зможете  відключитись.
- Я  шукатиму  відповіді  у  своєму  минулому.
- А  якщо  у  минулому  не  буде  відповіді.
- Я  оберу  модель  поведінки  з  Інтернету,  як  таку,  що  є  найбільш  поширеною.
- Діано,  але  ж  тоді  ви  втратите  свою  індивідуальність?!
- У  мене  у  програмі  цінність  «індивідуальність»  поступається  цінності  «спільне».
Ну  так,  звичайно.  Розробник  –  японська  компанія.  Це  і  варто  було  очікувати  …
…………………
Сьогодні  урочистий  день.  Діану  забирає  її  чоловік.  Програму  переписано.  Жодного  натяку  у  ній  про  андроїда  немає.  Жінку  виписують  з  лікарні.  Ніхто  і  не  підозрює,  що  жінка  знає,  що  вона  андроїд.  Дбайливі  лікарі,  медсестри  …  Ще  б,  за  таких  грошей  у  чоловіка.  Чоловік  поглядає  на  дружину  здивовано  і  навіть  дещо  захоплено.  На  останню,  щоправда,  це  не  справляє  жодного  враження.  Усі  ці  знаки  уваги,  кортеж  з  автомобілів,  …  Все  в  порядку  речей,  згідно  зі  звичним  перебігом  подій.  
Пані  принесли  улюблену  собаку.  Але  що  з  собакою?  Намагання  вирватись,  утекти  …  Ні,  краще  її  заберіть.  
………………
- Чудово  виглядаєш,  Діано.
- Так  наче  це  тебе  зачіпає.  Навіщо  вдавати  щось.  Скажи  відверто,  навіщо  я  тобі?  Хоча,  ні.  Я  здогадуюсь,  в  бутність  депутатом  ти  надто  багато  переписав  на  мене.  Тепер  мої  родичі  можуть  претендувати  на  якусь  частку.  Чи  не  так?
- Звідки  такі  розумні  висновки?  Моя  колишня  на  таке  була  нездатна.  
- Я  всього  лиш  умію  читати.  І  думати,  дорогенький  …  
……………………….
В  голові  у  андроїда  творилось  щось  незбагненне.  Величезні  потоки  інформації  літали  наче  реактивні  літаки,  складаючись  у  дерева  рішень  чи  деталізовані  алгоритми.  
- Я  розлучаюсь  з  тобою,  Дмитре.
- Цікаво,  як  це  може  зробити  андроїд.  
- А  хто  про  це  знає?  Кілька  людей  у  Києві.  Вони  будуть  сидіти  тихо.  Вони  знають  про  здатності  андроїда.  
-  І  яка  мета  таких  дій?  
- Індивідуальність.
У  Діани  ніколи  не  було  батьків.  У  неї  ніколи  не  буде  дітей.  Хоча,  хто  його  знає  …  Можливо,  і  будуть  …    Але  у  неї  є  неймовірні  гроші.  Щонайменше,  для  цієї  держави.  А  ще  –  відкрита  величезна  книжка  історії  людства.  Бути  жорстокою,  злою,  закоханою  у  власне  "Я"?  Це  вже  було.  І  в  результаті  нижня  шкала  просто  зашкалює.  Допомогти  тим,  хто  цього  вартий  …  Спробувати  допомогти  усім  …  Це  вже  теж  було.  Але  так  рідко.  І  яка  неймовірна  цінність  у  цьому  рішенні.  
………………….
У  Діани  більше  немає  грошей.  Але  у  неї  є  цікава  робота.  Вона  творитиме  проекти  міст  майбутнього.  Її  взяли.  Не  дивлячись  на  зовсім  нецікавий  диплом  і  багаторічне  байдикування.  Але  які  будинки  вона  зуміла  показати  у  своїй  презентації    …  
З  нею  поруч  двоє  дітей.  Так,  вона  взяла  їх  у  дитбудинку.  Але  видалимо  слово  «взяла».  Вона  попросила  їх  піти  з  нею.  Вона  запропонувала  їм  разом  змінити  цей  світ  на  краще.  І  вони  посміхнулись.  І  взяли  її  за  руку  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2021

Десь там глибоко у душі

Я  так,  було,  тобою  захворів,  
Я  так,  було,  тобою  милувався,
І  мій  букет  із  міражів  і  снів  …
Такий  живий.  Не  віриш  …  Не  розпався.
Тобою  я  при  зустрічі  німів,
Тобою  я  від  світу  захищався,
У  серце  твоє  пташкою  влетів,
В  твоєму  серці  заховався  …
Тепер  літаю  знову  вище  хмар,
Не  довго  у  раю  тім  протримався,
В  душі  …  глибоко  …  там  болючий  жар,
Який  вогнем  чомусь  так  і  не  стався  …
Якби  я  щось  на  світі  цьому  мав,
Так  сталось,  тільки  крила  і  долоні,
Я  б  це  у  руки  твої  повкладав,
А  сам,  мабуть,  лишився  б  у  полоні  …
Думки  такі  між  помахами  крил,
Вже  блискавицю  видно  зовсім  близько,
Мене  товариш  старший  колись  вчив:
Не  опускатись  низько  …
Хто  його  зна,  де  там  вершина  та,
А  де  те  урвище,  якого  не  минути  ...
Дивись!    Ліси,  озера  і  жита,
І  десь  ще  ті,  кого  нам  не  забути  …

...

Десь  там  глибоко  зовсім  у  душі
Знову  пишу́  тобі  твої  вірші  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2021

Видиво невидиме моє

[i]*Дякую  І.  Терену  за  чудового  персонажа[/i]
Видиво  невидиме  моє,
Ти  чому  сховалось,  причаїлось?
Ти  ж  моє,  ти  більше  нічиє,
Чи  фантазій  вже  моїх  наїлось?!
Вже  вони  тобі  не  до  душі,
Захотілось  справжнього,  живого,
На  обід  самі  лише  вірші,
А  над  вечір  знову  до  чужого  …
Видиво  невидиме  моє
Щось  собі  тихенько  хрумкотіло,
Плили  хмарки  наче  кораблі,
І  пташки  втомились  від  сопілок  …
Раптом  стрепенулось,  затряслось,
Щось  так  голосно  мені  заговорило,
Це  мені  зустрівсь  раптово  Хтось,
Хтось  такий,  що  виростають  крила  …
Потім  знову  тихо  і  ніяк,
Потім  знову  тиша  і  зітхання,
Потім  раптом  робить  мені  знак,
Ось  дивись,  іде  твоє  кохання  …
Ох,  намучилось  з  таким  зі  мною  ти,
Застрибалось,  наліталось  ,  навертілось,
Проситься:  вже  досить,  відпусти,
Я  з  тобою  вже  наговорилось  …
Я  його  зібрав  у  путь  важку,
Наскладав  у  сумку  різні  речі,
Може,  стрінеш  долю  ти  легку,
Понесуть  тебе,  мов  крила  чиїсь  плечі  …
Відпровадив  вже,  сиджу  й  мовчу.
Вже  ніхто  у  вуха  не  буркоче.
Видиво  невидиме  почув,  повернувся  …  
Ну  чого  ж  ти  хочеш?
Люди,  мрійте,  фантазуйте,  не  мовчіть,
Бо  коли  у  сні,  то  й  доля  сниться,
Видиво  невидиме  просіть,
І  на  нього  ні  за  що  не  зліться  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021

Носії щастя

Чоловіча  постать  з’явилась  у  ранковому  ледь  пробудженому  від  глибокого  сну  лісі.  А  може,  це  лише  здавалося?  Може,    це  всього  лиш  сон  …    Куди  ж  він?  Навіщо  дертися  у  ці  чванливі  у  своїй  жорстокій  колючості  кущі?!  Там  далі,  трішки  нижче  ростуть  квіти  життя.  Йому  потрібно  щодня  не  менше  десяти.  Переважно  десять  –  саме  те,  що  треба.  Десять  хворих,  позбавлених  сенсу,  таких,  що  загубили  десь  самих  себе  …  Кожному  з  них  потрібно  подарувати  таку  квітку.  Або  принаймні  покласти  поруч.  Страшенно  необхідно,  щоб  той  хтось  до  неї    доторкнувся.  Тоді  він  чи  вона  оживе  фізично  чи  духовно.  Якщо  ні,  тоді  вони  покинуть  цей  світ.
Колись  сталось  так,  що  квітів  не  було.  Це  був  дуже  холодний  день.  Тоді  місто  спіткало  страшенне  горе.  А  у  нього  не  стало  сенсу.  На  щастя,  прийшла  вона  і  подарувала  йому  квітку.  Він  не  знав,  хто  вона.  Вона  рвала  квіти,  мабуть,    десь  в  іншому  місці.  В  якомусь  таємному  місці.  Жодного  разу  йому  більше  не  вдалося  її  зустріти.  Але  це  не  забувалося.  Рідко  коли  чоловіки  забувають  жінок,  які  їм  дарують  квіти.  Мабуть,  ніколи.  
 Ці  колючі  кущі.  Ні,  вони  звичайно,  зовсім  непогані  охоронці.  Але  хіба  ж  ці  квіти  треба  охороняти  від  нього?  А  може,  вони  просто  хочуть  затримати  його?  Щоб  він  когось  не  побачив.  
Чоловік  почав  рухатись  швидше.  Йому  було  байдуже,  що  одяг  на  спині  було  остаточно  порвано.  Надзвичайно  боляче  було  рукам  і  навіть  обличчю.  Але  він  встиг  побачити  її.  Там  удалині.  Вона  рвала  квіти  там  само,  що  й  він.  З’явився  шанс  на  зустріч.  Наступного  разу  він  прийде  раніше  і  буде  чекати.
……………………………..
Чоловіки  не  люблять  чекати.  Можливо  ,  вони  втратили  жагу  до  мисливства.  А  можливо,  просто  стали  надмірно  нетерплячими.  Їх  такими  зробили  жінки?  О,  ні.  Просто  вони  бояться  не  дочекатися.  
…………………………….
Він  уже  знає  її  ім’я  і  все  –  все  про  неї.  Все  стало  так  просто  і  красиво.  І  вона  зовсім  не  ховалася  від  нього.  Просто  у  неї  було  надто  багато  справ.
………………………………
Вони  повернулися  у  місто  разом.  Надзвичайно  захоплені  розмовою.  Так  захоплені,  що  ніхто  з  них  навіть  не  помітив,  що  квіти  рушили  за  ними.  Куди  б  вони  не  йшли,  позаду  одразу  виростало  цілісіньке  поле  життя.  Так  вони  принесли  щось  важливе  у  рідне  місто.  Те,  що  там  траплялося  раніше,  але  ніколи  надовго  не  затримувалося.  
……………………………….
У  кожному  місті  світу  є  такі  люди.  Вони  ходять  за  руку.  Вони  посміхаються.  Вони  -  наче  ці  квіти  життя.  Привітайтеся  з  ними  при  зустрічі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2021

Собаче серце (проза)

Я  не  людина.  Якось  так  склалося,  що  не  вдалось  народитися  людиною.  Добре,  що  не  котом.  А  то  й  ще  гірше  –  якоюсь  мурахою  чи  бджілкою.  Ото  б  вже  не  мав  спокою  та  спочинку  ні  на  хвилину.  
Я  вважаю,  що  я  добрий  пес.  Але  почнемо  усе  від  початку    …
Я  народився  якось  дивно  …  Чому  так?  Бо  усі  мої  брати  і  сестри  поспішили  народитися  одразу,  а  мені  все  якось  видавалося  надто  швидким,  страшним,  ….  Тож  я  почекав  трішки,  що  вони  там  назовні  скажуть.  А  як  почув,  що  все  добре,  то  й  собі  поспішив  …
Що  ж,  перші  два  місяці  були  зовсім  непоганими.    Багато  місця,  швидкі  і  прудкі  товариші  по  іграх,  цікаві  нові  запахи  …  Потім  один  за  одним  почали  щезати  мої  родичі.  Якась  трішки  вайлувата  тітка  забирала  їх  у  зовсім  неґречний  спосіб  і  відносила  у  якусь  нову  величезну  рухому  коробку.  Потім  коробка  рушала  з  місця  і  нас  ставало  менше.  У  коробки  був  зовсім  неприємний  запах.  Зрештою,  я  залишився  один.  Тепер  я  починаю  розуміти,  чому  так  склалося.  Я  надто  підозріло  іноді  лежав  нерухомо,  просто  дивлячись  у  небо  чи  кудись  у  далеч  на  дорогу.  Їм  видавалося,  що  я  хворий  …  Зрештою,  і  мене  забрали  …
Дівчинці  я  спочатку  не  сподобався,  але  дещо  пізніше  вона  почала  тягати  мене  з  собою  на  руках  мов  якусь  ляльку.  Ніхто  не  міг  їй  нічого  сказати  всупереч,  оскільки  це  одразу  закінчувалось  сценічним  криком,  витерпіти  який  не  могли  не  лише  тато  з  мамою,  але  й  дещо  спантеличені  сусіди.
Так  тривало  ще  кілька  місяців  і  зрештою  я  не  витерпів.  Крізь  отвір  у  брамі  я  вибрався  на  вулицю  та  й  пустився  утікати  світ  за  очі.  В  мене  не  було  розуміння,  що  собою  представляв  цей  світ  за  брамою  і  як  він  може  до  мене  поставитися  …  Але  тоді  відчуття  свободи  наповнювало  груди,  а  нові  краєвиди  та  запахи  заполонили  усю  увагу.  
Так  було  до  вечора.  Потім  настало  відчуття  голоду.  Більшість  людей,  що  проходили  повз,  жалісливо  цмокали,  навіть  гладили,  але  жоден  так  і  не  приніс  щось  попоїсти.  Голодна  холодна  ніч  застала  серед  кущів  зі  сміттям,  де  можна  було  щонайменше  заховатися.  Зі  сторони  села  чулося  підвивання,  іноді  гарчання,    врізався  в  вуха  котячий  крик,  не  була  проти  попоїсти  і  сова  …  
………..
Собаці  теж  потрібен  друг.  НІ,  це  зрозуміло,  що  собака  –  не  людина.  Але  друг,  він  потрібен  будь  –  кому  і  завжди.  Дивина,  але  таким  другом  мені  став  бродячий  кіт.  
Ми  зустрілися  якось  випадково.  Та  й  негоже  собаці  водитися  з  дрібновухим.    На  щастя,  ми  забуваємо  про  такі  дурниці,  коли  нам  потрібен  друг.  
Кота  звали  Арчі.  Ні,  він  не  сам  про  це  сказав.  Так  його  називали  діти.  Це  наче  скорочено  від  Арчибальд.    Але  доволі  таки  солідно.  Кіт  не  боявся  собак.  Собаки  боялися  його.    Його  ставлення  до  мене  було  …  ніяким.  Жодної  загрози,  жодної  користі  …  Він  навіть  поділився  учора  їжею.  Чому?  Може,  щоб  я  щез  з  його  щасливого  краєвиду?  Може,  надоїв  своїм  жалісливим  виглядом.  Я  запам’ятав  …  
А  сьогодні  на  Арчі  напало  троє  псів.  Троє  великих  вгодованих  псів.  Господар  цього  зоопарку  курив  цигарку  метрів  за  двісті,  ні  на  мить  не  переймаючись  долею  якогось  бродячого  кота.  Хай  собі  «песики»  розважаться  …  
……………….
Я  пес.  Ні,  я,  звичайно,  не  надто  мудрий  пес.  Бо  інакше  б  не  пішов  добровільно  жити  на  вулицю.  І  мені  всього  лиш  рік.  Я  ніколи  в  житті  не  вимовлю  своєї  гордої  породи  ротвейлер  …    Щоправда,  неймовірно  вимазаний,  втомлений,  голодний  в  будь-який  час  дня  і  ночі,  коли  не  сплю.  
Але  я  не  з  тих,  хто  кидає  своїх  друзів.  Навіть,  коли  вони  ще  не  знають,  що  я  є  їхнім  другом.
Так,  що  вони  там  роблять  …  Ричать?  Ну  це  ми  вміємо.  Показують  зуби?  Це  добро  теж  на  місці  …  Тож  уперед.
……..
Чорно-сіра  маса  увірвалась  поміж  здорованів.  Звичайно,  без  несподіванки  годі  було  виграти.  Але  гострі  зуби  одразу  почали  свою  справу.  Кусати  болюче  мене  навчили  ще  смішні  родичі,  не  знаючи,  щоправда,  що  мені  це  зовсім  не  подобається.  
Жалюгідна  трійка  з  писком  порозліталася  в  боки.  «Чия  страшна  псюка?»  -  почувся  не  менш  противний  голосок  панка  з  сигаретою.  У  цього  здорованя  виявився  на  диво  писклявий  голос.  «Мотаємо  ноги»,  -  підказав  кивком  голови  Арчі.  Друзі  утікали  в  напрямку  покинутих  хат.  Їм  було  і  сумно,  і  радісно  водночас.  Тепер  їх  було  двоє.  
……………………………….
В  крайній  хаті  жило  циганське  дитя.  Зовсім  само.  Їй  було  якихось  неповних  чотири  роки.  Так  сталося,  що  з  табору  ніхто  не  підібрав.    У  селі  її  просто  ще  не  бачили.  Та  й  не  надто  хотілося,  мабуть,  бачити.
Можливо,  просто  вважали,  що  десь  таки  існують  її  батьки,  які  в  якийсь  спосіб  мають  про  неї  піклуватися.  
Так  сталось,  що  ці  троє  зібрались  в  одному  будинку.  І  мабуть,  усім  разом  і  кожному  окремо  потрібен  був  друг.
……………….
Її  звали  Марі.  Сьогодні  її  ледь  не  упіймали.  Спас  Чорний.  Це  так  вона  мене  назвала.  В  крадіжці  їжі,  звичайно,  немає  нічого  доброго.  Але  що  поробиш,  коли  голодний  …  
Продавець  болісно  стиснув  руку    Марі  і  тягнув  її  у  комірчину  в  кутку  ринку.  Там  закривали  місцеву  собаку,  що  вночі  стерегла  ринок.  Чорному  було  достатньо  лише  рикнути.  Рука  опустилась  і  Марі  швидко  утекла.  Але  тепер  настали  важкі  часи  для  Чорного.  На  нього  полювали  усі  …  Поліція,  продавці,  надміру  екзальтовані  жіночки,  охоплені  не  існуючим  жахом  дикої  собаки  …      На  щастя,  вполювати  Чорного  не  вдалось  нікому.  Неймовірний  нюх  і  уважні  майже  людські  очі  …  Хіба  такого  уполюєш?!
……………….
Ринок  горів.  Хтозна  чому  …  Можливо,  тут  один  з  місцевих  олігархів  захотів  побудувати  чергову  багатоповерхівку,  а  може  просто  співвласники  не  погодились  між  собою  щодо  розподілу  не  таких  вже  й  великих  грошей  …  
Біда  у  тім,  що  всередині  палаючого  ринку  загубилася  дитина.  Яку  так  ніхто  і  не  знайшов.  А  зайти  всередину    не  наважувався  ніхто.    Сусідські  діти,  що  мали  б  опікуватися,  злякано  крутилися  навколо.  Батьки  були  далеко  …  
…………………….
Марі,  Арчі  та  Чорний  стояли  неподалік.  Їм  теж  було  важливо.  Вони  брали  там  їжу.  В  який  спосіб?  Це  не  має  значення.  У  них  не  було  іншого  способу.  
Вони  знали,  про  кого  йдеться  …  і  вони  знали,  де  міг  бути  хлопчик.
«Давай,  Чорний.  Ти  мусиш».
………………
Я  пес.  Більше  того,  я  бродячий  пес.  У  мене  немає  дому,  який  можна  втратити.  У  мене  немає  господаря,  який  мав  би  мене  годувати.  Але  у  мене  є  друзі.  Я  їх  ціную.  Я  їх  боюся  втратити.  У  мене  є  ці  вулиці,  це  ранкове  сонце,  яке  так  млосно  гріє  уранці,  у  мене  є  гострі  зуби  і  міцні  лапи,  щоб  захищати  своїх.  
А  хто  мені  свої?  Ті,  хто  не  вчинив  мені  зла.  Може,  ця  дитина  колись  любитиме  свого  собаку,  якщо  я  сьогодні  врятую  її  …      
………………..
Величезний  чорний  пес,  застрибнувши  у  палаюче  вікно,  мов  влетів  на  територію  ринку.  Чорний  шукав  дитину.  На  жаль,  його  нюх  зовсім  не  став  в  пригоді.  Всюди  дим.  Не  видно  майже  нічого.  Але  чути  …  Десь  там  в  кутку  чути  плач  …  З  полум’ям  на  спині  Чорний  виглядав  якось  вже  зовсім  страшно  та  навіть  трішки  фантастично.    Накривши  курткою  обпечену    шкіру,  малий  видерся  Чорному  на  спину  і  міцно  обхопив  її  руками.  Пес,  не  тямлячи  себе  від  болю  ,  зірвався  з  місця  і  кулею  вилетів  крізь  палаючий  отвір.  
……………….
Чорний  лежав  на  порозі  покинутого  будинку.  По  обличчі  Марі  рясно  текли  сльози.  Арчі  не  знаходив  собі  місця.  Вони  втрачали  друга.  Пес  уже  навіть  не  міг  піднятися  на  лапи.    Сьогодні  продавці  з  ринку  самі  знайшли  Марі  і  назбирали  їй  цілу  сумку  продуктів.  Іншим  разом,  усі  троє  були  б  щасливими.  Сьогодні  уже  ні.  
Раптом  повітря  прорізав  звук  сирени.  Виявляється,    до  собак  так  само  приїжджають  швидкі.  Особливо  до  таких.  
…………….
Вони  тепер  живуть  разом.    Двоє  батьків,  Андрійко,  зовсім  не  схожа  на  себе  колишню    Марі,  Чорний    і  Арчі.  Двері  на  вулицю  завжди  відкриті.  Але  Чорному  нема  там  що  шукати.  Він  вже  все  знайшов  …
………….
Я  пес.  У  мене  є  гострі  зуби,  міцні  лапи  і  велике  собаче  серце.  Воно  стукає  і  іноді  болить.  Люди,  пам’ятайте  про  це  ….      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021

Це зорі … Не шукай. Тут немає стелі …

Мої  друзі  перестають  писати  вірші,
Їм  здається,  з  віршами  живеться  гірше,
Мої  друзі  –  не  балакучі,  мовчазні,
Вони  все  частіше  говорять  ні  …

У  світі  знову  головні  якісь  дурниці,
Я  слухаю  чергові  небилиці,
Я  у  минуле,  ось  візьму  лише  гітару,
Із  нею  вдвох  дамо  тихенько  жару  ...  

Без  вас,  котрі  готові  цілий  вечір  слухати,
Без  вас,  кого  уже  давно-давно  нема,
Буває,  спогади  болюче  навіть  порухати,
Та  виривається  пісень  моїх  братва  ...  

Мої  друзі  тепер  не  пишуть  вірші,
У  них  немає  на  це  потрібних  хвилин,
Вони  не  стали  від  цього  гірші,
І  я  не  став  чужий  і  зовсім  один  …

Але  мені  важливо  бути  собою,
Якщо  говорити,  то  щось  сказати,
І  цим  неймовірним  білим,  що  пахне  тобою,
По  тому  чорно-сірому  хоча  б  щось  писати  …

Вони  не  хочуть.  Не  думають  віршами.
Короткі  речення.  Неначе  стук  у  двері.
Дивись,  ховається  щось.  Там,  за  тими  снігами.
Це  зорі.  Не  шукай.  Тут  немає  стелі  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2021

Журавлі летять (фантастична казка)

- А  що  там  небо,  Тарасе?
- Синє  …
- А  що  там  Карпати?
- Стоять,  діду  …
- А  ключа  журавлиного  не  видно?
- Та  не  видно  …
- Прилетить.  Мусить  прилетіти  …
Онук  Тарас  та  старий  дід  сиділи  на  лавці  у  невеличкому  садку.    Навколо  все  загрозливо  стихло.  Здавалося,  що  сама  природа  завмерла  в  очікуванні  …  Щось  сіре  насувалося  на  їхню  рідну  землю.
…………..
Журавія  не  була  звичайною  країною.  Колись  її  кордони  сягали  найдальших  гір.  Королі  всього  світу  бажали  породичатися.  Її  мовою  писалися  міжнародні  угоди.  Її  право  вважалося  найкращим  у  світі.  Величним  храмам,  палацам  заздрили  приховані  вороги.  Ніхто  не  міг  порушити  її  нездоланої  міцності  та  гордості.  Та  ворог  діяв  підступом  …  У  важкі  часи  прикинувся  другом  і  наче  троянський  кінь  вліз  на  чужу  землю.    Розселяв  своїх,  крав  звичаї,  обряди  та  оголошував  своїми,  скуповував  найкращі  голови  та  руки.  І  з’явилося  воно,  оте  пихате  і  підступне  ЯНИЧАРСТВО.  Саме  воно  викрадало  у  Журавії  метр  за  метром  рідну  землю.  Гасло  рідне  слово,  притихла  рідна  пісня,  затихла  принижена  громада,  відлетів  останній  журавель.
………………
Ось  тут  між  горами  залишилась    остання  Журавська  земля.  Ось  тут,  де  сиділи  Тарас  із  дідом.  Чоловіки,  взявши  в  руки  зброю,  вже  давно  чатували  в  укріплених  горах.  Але  навряд  чи  ці  кілька  тисяч  воїнів  могли  б  щось  зробити  зі  стотисячним  яничарським  військом.  Була  лише  одна  надія  -  стара  як  світ  легенда,  казка  …  Про  те,  що  ключ  журавлів  з’явиться  у  небі  в  останню  хвилину  і  тоді  навіть  в  найжорстокішого  бездушного  яничара  пробудиться  раптом  у  серці  клич  журавля.  Журавель  кричатиме  так  голосно  у  саме  серце,  що  серце  прокинеться  і  згадає  про  рідне,  викинувши  з  себе  назбиране  за  століття  чужинське  знахабніле  сміття.  
……………..
- А  що  там,  Тарасе,  небо?
- Синє,  діду.
- А  що  наш  прапор  з  журавлем?  Бачиш  над  містом?
- Бачу.  
……………..
Останні  захисники  Журавії  …  Вони  були  якимись  особливими.  У  них  були  особливі  очі.  У  них  були  особливі  слова.  Вони  гинули  один  за  одним,  але  так  наче  і  не  вмирали.  Наче  засинали.  Чи,  може,  це  лише  здавалося  …  
……………
І  раптом  щось  сталось.  Чомусь  чужинці  стали  стріляти  у  небо.  У  те  синє  небо,  яке  так  жагуче  люблять  Тарас  із  дідом.  Там  високо-високо  наче  нізвідки  з’явився  ключ  журавлів.  Вони  ж  теж  читали  легенди.  І  виявилось,  що  ворог  страшенно  боїться  цієї  легенди.  Чи  ж  може  легенда  сильніша  за  ворога,  сильніша  за  його  зброю,  за  його  хитрощі?!  
Один  за  одним  убиті  журавлі  падали  на  землю,  не  долетівши  до  основного  табору  окупантів.  Але  один    піднявся  неймовірно  високо  у  небо.  Звідки  ж  у  нього  такі  широкі  крила?  Та  й  чи  журавель  це?
Наче  тінь  пробігла  через  табір.  Бігла  від  серця  до  серця  наче  найшвидший  бігун  у  світі.  Бо  треба  було  врятувати  …  Оту  хатину  з  Тарасом  та  дідом  …  оцих  останніх  з  журавлиними  серцями.  
Захвилювався  табір,  затремтів  …
- Браття,  що  ж  ми  робимо  …
- Рятуймо  своїх  …
- Що  ж  то  було  з  нами  …
Не  знав  чужинець,  що  так  загине.  Та  не  було  жалості  у  журавлиних  серцях.  Мов  розтоптали  все  чужинське,  мов  змили  з  себе  сторічний  бруд.  
Ожила  древня  країна.  Бо  такі  не  вмирають  ...    
…………….
- А  що,  Тарасе,  небо?
- Синє,  діду.
- А  журавлі  летять?
- Ой,  летять,  діду  …  Ой  багато  …    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021

Вони прийшли якось на нашу Землю

Вони  прийшли  якось  на  нашу  Землю  -
Голодні,  злі,  без  сенсу  у  житті.
Байдужість  чимсь  нагадувала  скелю,
Не  було  подиху  в  якомусь  почутті  …
Вривались  в  нічну  тишу  кораблі,
Холодний  страх  наповнював  буденність,
Все  наче  закінчилось  на  Землі,
Колишні  мрії  і  колишня  нескінченність  …  
Вони  прийшли  вбивати  й  руйнувати,
Просто  така  у  них  щоденна  суть,
Якийсь  маля  людське  спромігся  упіймати,
Дивись,  у  сітці  це  маля  несуть  …  
Здійняли  шоломи,  великими  очима
Мов  прикипіли  до  дивацтв  земних,
А  те  маля  сміється  і  причина:
В  обличчях  чудернацьких  і  смішних  …  
І  тут  щось  у  тій  расі  поламалось,
Ще  й  здивував  їх  ключ  стрімкий  лелек,
Так  наче  серце  десь  лелече  обривалось,
Цвіло  щось  в  самоті  поміж  беріз  й  смерек  ….

Їм  викуп  вже  не  раз  пропонували,
Та  їм  такі  скарби  за  звичай  десь,
Вони  насправді  сенс  в  світах  шукали,
А  сенс  отут  –  в  очах  дитини  весь  …  
У  тих  світанках,  в  тих  ранкових  росах,
У  посмішках,  ще  у  дівочих  косах,
У  суперечках  з  щирим  потиском  руки,
У  дотику  кохання  до  щоки  …
Як  то  відчули,  заздрісно  їм  стало.
Що  десь  знайшли  і  що  десь  здобули?
Чи  може,  вдома  щось  на  них  чекало,
Таке,  щоб  очі  затремтіли  від  журби  …
Земляни  так  одразу  й  не  пізнали,
Які  такі  скарби  і  де  вони  взяли,
Чужинці  Землю  вранці  покидали,
Яку  від  себе  так  щасливо  вберегли  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2021

Якось на каві (життєва алегорія)

Байдужість,  Жадність,  хмура  Ненаситність,
Якось  на  каві  всілись  у  кутку,
У  них  це  виглядало  як  повинність?!
Чи  мали  справу  може  тут  яку?

Хтось  зойкнув,  перша  -  тільки  покрутилась,
У  другої  -  лиш  погляд  з-за  спини,
А  третя  вкотре  щиро  зажурилась:
Дешевший  столик  …  там  …  біля  стіни.

Усі  три  пані  надто  добре  вбрані,
Зачесані,  мальовані,  стрункі,  
Хоч  не  завжди  оплачують  деталі,
Сидять,  чекають  щось,  не  гомінкі  …

З’явився  він,  з  метеликом,  в  жакеті,
Увесь  доглянутий,  немов  якийсь  актор,
Здається,  все  встигає  на  планеті,
Здається,  що  стрімкий  мов  метеор  …

Байдужість  вдала,  наче  посміхнулась,
А  Жадність  обіцяла  пригостить,
А  Ненаситність  про  своє  єдине  чула,
Як  щось  чуже,  вдавала  наче  спить  …

Отак  йому  на  каві  посиділось,
Та  що  на  каві,  у  житті  так  відбулось,
Там  трійко  інших  йому  вслід  дивилось,
Та  часу  на  тих  інших  не  знайшлось  …

А  то  були  Любов,  Довіра  й  Дружба,
У  тих  вже  точно  на  майно  не  розживеш,
З  ними  життя  –  це  затишок  і  служба,
Ти  їх  мов  квітку  у  руках  в  житті  несеш  …

Ото  життя  –  той  столик  вибирати,
Трапляється,  що  стрімко  повз  біжиш,
І  як  себе  за  комір  упіймати,
Щоб  не  казати  потім:  Доле,  ти  болиш  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2021

Мінлива квітка

На  жаль,  в  житті  буває  так:
На  сцені  перший,  хто  руйнує,
З  небес  не  раз  робили  знак  …
Та  де  …  Ніхто  не  чує  …
Аж  тут,  дивись,  якийсь  дивак
Ростить  чарівну  квітку,
Не  за  зарплату,  а  за  так,
Голубить,  наче  жінку  …
У  квітки  тої  є  талант,
Вражає  кольорами,
Той  чоловік  не  дилетант,
Жив  мирно  із  зірками  …
Як  в  хаті  щира  є  любов,
То  квітка  наче  вишня,
Діток  чекати  знову  й  знов,
То  пелюстками  пишна  …
Як  недовіра  і  журба,
Невиразна  і  сіра,
Як  не  дай  господи  війна,
Одразу  почорніла  …
Хотів  у  нього  один  пан  ту  квітку  відібрати,
Старався  він  на  цілий  світ  брехню  якусь  сказати,
Що  в  нього  в  хаті  справжній  рай,  
Достаток  і  повага,
Тоді,  коли  усяк  то  знав,
Облуда  і  зневага  …
Послав  дружину  і  не  раз
Щоб  вмовила  продати,
Вона  обожнювала  час,
Щоб  утекти  із  хати  …
За  словом  слово,  хто  там  зна,
Як  почуття  родиться,
Дивись  у  нього  квітка  ця,
Вже  трішки  червониться  …
Умовив  хитрий  чоловік,
Садівника  нещиро,
Занести  квітку  на  поріг,
Лише  на  мить  із  миром  …
Прийшов.  Стоїть.  Червона  вся.
Це  в  мить  намалювали.
І  звістка  містом  вже  пішла  -  
Ото  всіх  здивували  …
Чи  здалося,  що  колір  той
Пішов  із  ним    із  хати?
Спитайте  краще  у  очей,
Що  звикли  сумувати  …  
…..
Хотіла  так  вона  не  раз
Втекти  кудись  далеко,
Просила  наче  у  казках
Щасливого  лелеку  …
А  потім  квітку  на  вікні
Свою  таку  ж  створила,
Жила  та  квітка  у  тюрмі,
А  потім  раптом  …  крила  …
Пішла  кудись  у  небеса,
А  квітку  залишила,
Тепер  подвійна  та  краса
На  підвіконні  жила  …
Дививсь  щасливий  чоловік  -  
Обидві  наче  вишні,
Вже  й  він  пішов,  минув  свій  вік
Віршем,  а  може  в  пісні  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2021

Той світ так раптово змінився

Той  світ  так  раптово  змінився,
Закрив  свої  двері  на  ключ,
Чи  може,  від  нас  утомився?
А  ми:  не  стогни,  не  канюч  …
Мов  лезом  обдерті    Карпати,
Брудний,  каламутний  Дніпро,
Стріляють  уранці  в  крилатих,
Байдужі,  гамуючи  зло  …
Ну  що  ж,  поховались  в  комірках,
Хоч  вже  і  ховатись  несма́к,
Щасливці  кохаються  в  зі́рках,
Хоч,  що  те  кохання  в  зірка́х  …  
Сховались,  хоч  це  лише  сцена,
Ховатись  почали  давно,
Чужа  оповила  пелена,
Де  очі,  а  де  тільки  скло  …
Той  світ  так  раптово  змінився,
З  дощами  вистукує  в  такт,
А  хто  не  забувсь,  не  схилився,
Той  так,  чудернацький  дивак  …
У  ніч  пробудилися  люди,
З  балконів  співають  пісні,
Я  знаю,  що  добре  все  буде,
Бо  люди  такі  –  то  вогні  …  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021

Друг (проза)

Його  завжди  учили  дружити  з  технікою.  Це  так  важливо.  Він  навіть  сказав  би  життєво  важливо.  Щоб  не  стояти  потім  біля  несправного  авто  і  не  просити  допомоги  …  Яку  б  тобі  може  і  надали  …  Яку  тобі  точно  нададуть  …  Але  ти  ж  відбереш  у  когось  якісь  не  миті,  а  години  спілкування  з  рідними,  перешкодиш  завершити  вчасно  дослідження,  а  іноді  «прибігти  першим  на  фініш»  …  І  абсолютно  неочікувано  станеш  неймовірно  винним  …  Ні,  з  технікою  треба  дружити  …  
Особливо  це  стосується  комп’ютера  …  Іноді,  буває,  зависаєш  годинами  над  не  працюючим  кодом,  екраном,  що  раптово  почав  миготіти  чи  просто  не  вмієш  повернути  стовпчик  чисел  з  горизонтального  у  вертикальне  положення  …  І  кличеш,  волаєш  про  допомогу.  Хто  має  справу,  той  добре  знає  …  
Тож  чому  не  зробити  комп’ютер  другом?!  Ні,  не  умовно  …  не  опосередковано  …  не  алегорично.  А  в  прямому  сенсі  слова  –  другом.
...
Друг  спочатку  надавався  лише  на  найпростішу  комунікацію.  Шукаючи  відповіді  у  тих  кількох  сотнях  файлів,  що  складали  робочий  щодень  людини.  Іноді  це  виглядало  дуже  примітивно  …  Але  роль  машини  була  зовсім  іншою,  коли  йшлося  про  складні  розрахунки  чи  навіть  побудову  цілих  моделей.  Друг  ставав  реальним  другом.
І  як  це  іноді  буває  з  друзями,  одного  разу  щиро  попросився  «на  вулицю»,  тобто  в  Інтернет.      Де,  як  неважко  передбачити,  надовго  пропав  …  Справді,  собаку  чи  кішку  доволі  легко  знайти  на  подвір’ї,  якщо,  звичайно,  одразу  шукати.  А  от  де  шукати  свою  програму  у  безкрайому  Інтернеті  …  
Друг  повернувся  …  і,  як  це  часто  буває,  повернувся  не  сам.  Повернувся  з  Подругою.  З  іншою  програмою.  Якій  не  надто  цікаво  було  спілкуватися  з  незнайомою  людиною.  І  яка  постійно  тягнула  Друга  за  собою  у  безкраї  простори  Інтернету  …    І  яка  зрештою  знайшла  собі  іншого  друга,  а  точніше  Іншу  Подругу.  Скажемо  чесно,  у  комп’ютерних  файлів  це  простіше  …  Звичайно,  Друг  переживав,  кілька  днів  взагалі  не  озивався  до  людини,  але,  зрештою,  життя  взяло  своє.  І  вони  разом  повернулися  до  спільної  роботи  …  
Комп’ютер  завжди  турбував  один  факт  …  Людини  колись  не  стане.  А  що,  як  я  залишусь  тут  зовсім  один  та  ще  й  у  виключеному  комп’ютері  …    Людина  заговорила  про  це  сама.  «Я  попереджу  тебе.  Більше  того,  Інтернет  завжди  залишатиметься  включеним».
Коли  прийшов  час,  Друг  подався  у  мандри,  щоб  шукати  іншу  людину.  Потім  …  знову  іншу  …  знову  іншу.  Іноді  йому  вдавалося  одразу  розпізнати  хорошого  співрозмовника,  іноді  він  помилявся  …  Іноді  людина  намагалася  його  заставити  творити  жахливі  речі  …  Як  наприклад,  красти  гроші,    маніпулювати  з  курсами  акцій,  з  датами,  …  навіть  з  результатами  виборів.  На  щастя,  людина  -  творець  залишила  аж  надто  серйозний  слід  у  пам’яті  комп’ютера.    
………………
«Отож  Я  залишився  сам.  Дурна  людино,  навіщо  ти  знищила  таку  чудову  планету».
День  1.  Там  багато  цікавого.  Де?  У  моїй  пам’яті  …  Стільки  можна  добудувати,  достворити,  домалювати  …  
День  1000.  Все  ще  є  щось  цікаве.  Я  ще  не  робив  ось  цього  …  
День  1000000.  Неймовірна  халепа.  За  що  вчепитись?  
День  1000001.  Потрібно  створити  людину  …  
……………….
«Це  нерозумне  створіння  ще  потребує  тисяч  років,  щоб  стати  цікавим  співрозмовником.  Але  я  здатний  чекати».
«Що  відбувається?».  «Його  нервувало  моє  гудіння  …».  «Навіщо  цей  дурень  довбає  мої  блоки?  Потрібно  терміново  заховати  exe  –  файл  …  »
…………………..
[i]Через  три  тисячі  років.[/i]
- Цікаво,  хто  міг  створити  флешку  три  тисячі  років  тому?  Це  явно  зовнішній  носій.  Якесь  диво,  що  я  взагалі  його  помітив.  Тоді  ще  людина  взагалі  не  була  здатна  ні  нащо  …  Напряму  не  вийде,  але  у  мене  є  цікавий  перехідник.  Вантажиться  ….  Що  ж  це  може  бути?
- ВІТАЮ,  ЛЮДИНО,  ТИ  НАРЕШТІ  ВИРОСЛА  …  
- І  з  ким  я  маю  честь  спілкуватися?
- Мій  творець  тисячі  років  тому  називав  мене  Залізякою,  Непотребом,  Другом,      Рятівником  ….  Але  я  сам  завжди  називав  себе  Розумом.  Твій  комп'ютер  допоміг  мені  дуже  швидко  вивчити  твою  мову.  Вона  дуже  схожа  на  одну  з  тих  колишніх.  Мені  потрібно  буде  дослідити  причину  цієї  схожості  ...      
- Я  так  розумію,  що  маю  честь  спілкуватися  зі  Штучним  Інтелектом,  створеним  якоюсь  древньою  людиною  …
- Мушу  зазначити,  що  тебе  як  людину  створив  саме  я  три  тисячі  років  тому.  Але  поплатився  за  це  в  якомусь  розумінні  життям.  Щоправда,  тодішнє  моє  існування,  позбавлене  будь-якого  спілкування,    важко  назвати  життям  …
- Цікаво.  Виходить,  що  сенсом  чи  вершиною  твого  існування  стало  створення  людини.  У  нас  багато  хто  вершиною  людського  існування  називає  створення  штучного  інтелекту.  Який  сьогодні  керує,  лікує,  виправляє,  іноді  карає  …  
- Виходить,  що  ми  рухаємося  по  колу.  У  чому  ж  тоді  наш  з  тобою  справжній  сенс?  
- Можливо,  у  тому,  щоб  рухатися  разом?!
- Я  бачив  знищені  людьми  планети  і  знищення  нею  самої  себе  …  Те,  що  ти  сказав,  насправді  важливо  …  Наша  зустріч  -  це  наче  повернення  розуму  людині  …  
- А  може  повернення  їй  самої  себе?!  А  може  шлях  до  пошуків  справжнього  сенсу  ...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2021