Prosto Vilna

Човен

Іноді,  коли  я  згадую  сонце,
Воно  досі  плутається  в  твоєму  волоссі,
Чорному,  як  нафта,  волоссі,
Темному,  як  пекло,  волоссі,
Вугільному,  як  твоя  душа,  волоссі,
…І  плететься  колоссям.

Це  видиво,  попри  всі  часи,
Ще  створює  мед  у  моїй  душі,
Втомленій,  як  мандрівник,  душі,
Втоптаній,  як  подорожній  пил,  душі,
Безхатній,  як  вітер,  душі
…і  лягає  в  кущі.

Це  видиво  ,попри  всі  думки,
Наповнює  серце  рікою  з  бузків,
Ніжних,  як  твої  руки,  бузків,
Глибоких,  як  твої  очі,  бузків,
Крислатих,  як  твої  шляхи,  бузків,
…і  стіка  до  провулків  вузьких.

Ця  бузкова  ріка,  що  на  весну  здійснює  замахи,
Я  не  чую  її,  я  не  чую  її  запаху,
Потрібного,  як  вода,  запаху,
Жаданого,  як  повітря,  запаху,
Необхідного,  як  спрага  до  життя,  запаху
…і  позбуваюся  запалу.

Але  мені  буває  таки  сутужно…
Після  стількох  років  перебування  
у  цій  бузковій  ріці  без  запаху  
мені  досі  здається,
що  я  от-от  побачу  твій  човен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2024

Немає

Твої  одвічні  проблеми  з  ритмом,
Твої  маневри,  твоя  хода,
Твої  розмови,  доторки,  вірші,
Твої  слова  -  моя  біда.

Моя  білизна,  мої  промови,
Мої  руді  уперті  коти.
Вони  хочуть  їсти.
Я!  Хочу  їсти.
А  в  голові  -  кити...

Кити,  на  яких  тримається  місто
І  схили,  такі  ж  як  у  Дніпра,
твоїх  плечей  і  моє  намисто,
І  ти  такий  мій,
Твоя  така  я.

Тембр  голосу  твій,  манера  усмішки  -
Все  ходить  за  мною,  як  наче  не  зна,
Що  тіло  твоє  давно  вже  не  поруч.
Його  тут  немає.
Й  тебе  тут  нема...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2023

7

- Бовдур!  –  кричав  мені  у  двері  Хедір,  жбурнувши  додолу  свого  засмальцьованого  каптура.  –  Дорослий  чоловік,  а  поводишся  як  бахур!  Знав,  що  дівка  твоя  абрикосова,  але  ж  Стефанія  Авдієвська!  Засватана  дівчина,  про  чиє  весілля  знає  увесь  Львів!
Я  сидів  посеред  кімнати  з  незавершеними  дерев’яними  виробами  на  замовлення,  обхопивши  голову  руками,  і  слухав,  як  у  вуйка  щось  випадає  з  рук  щоразу  як  Хедір  називає  ім’я  Стефки.
- Та  невже  ж  тобі  розуму  не  стало  осмикнутися?  Невже  ти  не  посоромився  втручатися  у  чийсь  вже  всіма  обсмоктаний  майбутній  шлюб?
- Хедір…  -  я  почув,  як  вуйко  наближається  до  Хедора  і  намагається  випровадити  його  з  дверей  моєї  майстерні.
- Шо  Хедір?  Шо  Хедір,  я  питаю?!  –  впирався  він.  -  Це  ж  добре,  що  я,  а  не  хтось  інший  кіньми  віз  пана  Зарецького  та  бачив  той  гріх  на  власні  очі.  Шо  Хедір?  А  чи  знали  Ви,  які  небувалиці  мені  довелося  брехати  пану  Зарецькому,  щоб  він  не  дивився  на  всі  боки  та  не  бачив  їхніх  цілувань?
У  моїй  голові  лунали  слова  Стефки:  «…я  прийду.  Почитаю…»,  а  Хедір  продовжував  розповідати,  який  я  дурень.
- Вона  ж  геть  ще  дівчина,  життя  не  знає,  а  ти  вже  її  шлюб  руйнуєш!  –  вигукнув  він  і  це,  чомусь,  змусило  мене  гучно  засміятися.  Враз  Хедір  замовк  і  разом  з  вуйком  Любомиром  вони  втупилися  на  мене,  наче  телята  на  нові  ворота.
- Невже  ж  ти,  Хедоре,  життя  знаєш?  –  Запитав  його  я.  –  Знаєш  тільки  як  батьковим  майном  розпоряджатися  та  нехитрою  роботою  заробляти  на  життя.  Пощастило  тобі  стріть  вільну  жінку,  що,  як  і  ти,  за  собою  мала  живих  батьків,  що  наклали  тобі  з  нею  приданого,  то  й  живеш  собі.  А  за  Стефку  чи  за  мене  дозволяєш  рота  роздзявляти.  Чи  ти  шпак,  а  чи  ти  соловей,  що  дзьоба  відкриваєш  у  моїй  майстерні  та  життю  мене  вчиш?
Враз  я  став  такий  злий,  як  ніколи  до  того  не  був.  Я  чув  як  тремтять  мої  руки  і  горить  червоним  пекельним  полум’ям  моє  лице,  а  потому  взяв  до  рук  недостругану  ніжку  для  майбутнього  стільця  пані  Монецької  і  жбурнув  щосили  в  одвірок,  у  якому  стояв  Хедір:
- Вшивайсь  з  моєї  майстерні!  –  закричав  я  так  голосно,  що  не  почув  сам  себе.
Хедір  лише  підібрав  свого  каптура  та  мовчки  пішов  з  крамниці.  Вуйко  видихнув,  обережно  зачинив  двері  майстерні  та  почав  поволі  підіймати  те,  що  у  сусідній  кімнаті  йому  встигло  повипадати  з  рук,  а  я  знову  обхопив  голову  руками  і  сидів  так  до  самого  наступного  ранку,  все  слухаючи  у  власній  голові  її  ніжне  «прийду…  почитаю…».  
Наступні  дні  не  відрізнялися  від  попередніх.  Я  сидів  у  майстерні,  все  ще  не  випускаючи  голову  з  рук,  та  думав  про  те,  чому  ж  таки  Стефка  не  могла  відмовити  Роману  у  шлюбі.    Мабуть,  причиною  таки  були  гроші…  Ну  звісно!  Авдієвський  за  останній  рік  вже  кілька  разів  ледь  не  зачинив  свою  цукорню  через  матеріальні  нестатки,  що  раз  по  раз  здибували  його  фамілію.  Шлюб  Стефки  з  багатим  чоловіком  дав  би  Авдієвському  можливість  не  тільки  не  зачиняти  цукорню,  а,  можливо,  навіть  відкрити  ще  кілька  нових.  До  того  ж,  а  чи  не  престижно  одружити  свою  дочку  на  багатію?  Ось  так  батьки  власноруч  міняють  кохання  своїх  дітей  на  гроші.
Від  цих  думок  лють  сповнювала  мене  все  більше  і  моя  огида  до  роду  Авдієвських  зростала  так  само  швидко,  як  зазвичай  сходило  тісто  на  пляцки  у  печі  пані  Ганни.  Я  тоді  не  міг  їсти,  не  міг  спати,  не  міг  навіть  дихати.  Мої  груди  починали  мимоволі  боліти,  а  тіло  геть  переставало  слухатися.  Усе,  що  я  хотів  зробити  у  такі  моменти  –  це  лише  знову  побачити  очі  Стефки  і  таки  її  запитати:  «Невже  ж  Ви  таки  підете  за  нього  через  гроші?  Невже  таки  скоритеся  волі  батька?».  Стефка  була  не  з  таківських,  щоб  мовчки  слухати  та  коритися.  Якби  вона  не  хотіла  йти  заміж  за  Романа,  то  таки  не  пішла  б.  Гроші!  Що  я  міг  би  їй  дати?  Маленьку  майстерню,  розмови  про  літературу  та  і  все?  А  Роман  таки  дасть  їй  гроші,  визнання  та  Варшаву.  Звісно,  вона  обрала  Романа  через  гроші!  Аби  тільки  я  міг  мати  більше  статків!  Аби  тільки  мені  пощастило  народитися  у  багатій  сім’ї!  Тоді  б  Стефка  була  моя…
Ось  так  мої  думки  перебігали  одна  в  одну:  ненависть  до  пана  Авдієвського  повільно  перетікала  у  ненависть  до  Стефки,  яка  продалася  за  гроші  і  зрештою  це  все  призводило  мене  до  усвідомлення  свого  власного  нікчемного  існування,  яке  насправедливо  було  дароване  мені  Богом,  у  той  час  як  іншим  Він  дав  безтурботне  багате  життя.  Кожен  раз,  коли  це  коло  завершувалося,  я  ненадовго  прибирав  руки  від  своєї  голови,  а  потім  все  починалося  знову.
Такий  мій  стан  аж  ніяк  не  дозволяв  мені  працювати.  Я  весь  час  сидів  у  майстерні  серед  незавершених  стільців,  столів  та  поличок  і  слухав,  як  пахне  дерево,  а  вуйко  запевняв  замовників,  що  вже  не  по  разу  навідувалися  до  нього,  що  я  сильно  хворий  і  не  можу  зараз  завершити  роботу.
Як  виявилося,  я  проґавив  весілля  Стефки,  що  святкувалося  три  дні  поспіль.  Зрозумів  це  лише  за  тиждень  по  її  від’їзду  до  Варшави.
- Весілля  було  файне?  –  Запитав  я  Яська  Ватулю,  купуючи  у  нього  окріп  на  прохання  Вуйка,  що  довго  намагався  мене  виштовхати  на  свіже  повітря.
- Весілля?  –  перепитав  мене  Ясько,  наче  знущаючись,  а  потім,  видавши  короткий  смішок,  додав:  -  Усім  весіллям  весілля!  Грала  файна  музика,  та  так  грала,  що  і  я  оце  собі  коло  своєї  городини,  отут  на  цьому  самому  місці,  витанцьовував.  Це  ж  як  треба  було  грать!  А  хіба  ж  ти  не  чув?  Кажуть  люди,  що  столи  ломилися  від  усякої  всячини  і  я  навіть  чував,  що  в  одного  чоловіка  репнув  живіт  од  тої  всячини.  Але  ж  то  казала  стара  Марійя,  а  ми  всі  знаємо,  що  їй  віри  йняти  не  можна.  А  ти  чого  ж  такий  блідий,  Міхайле?  Кажуть,  ти  якоїсь  холєри  дістав,  що  тебе  вже  й  ніде  не  видко  тижні  зо  два.
- Дістав.  –  сказав  я.  –  Та  такої  холєри,  що,  мабуть,  вже  ніколи  мені  її  не  збутися.
Ясько  поспіхом  відступив  від  мене  на  кілька  кроків.
- Не  бійтеся.  Ні-ні.  То  не  така  холєра,  що  до  людей  чіпляється.  –  сказав  я  поспіхом.  –  Ця  холєра  Вас  точно  не  зачепить.  
- А  все  ж,  Міхайле,  звернися  до  лікаря  чи  до  якої  баби,  щоб  тебе  повикочувала,  бо  такий  ти  блідий  став  та  худий,  що  й  на  себе  геть  не  схожий.
- Скажіть,  якою  на  весіллі  була  Стефка?  –  Я  зробив  вигляд,  що  не  чув  Яськових  попередніх  слів,  а  він  тим  часом  розгублено  поглянув  на  мене.
- Молода.  –  Додав  я  і  на  обличчі  Яська  відразу  засяяла  посмішка  порозуміння:
- Та  якою  ж  їй  бути?  Гарна  була,  як  і  всі  молоді.  –  став  Ясько  перекладати  яблука  з  місця  на  місце.  -    Тільки  казали  люди,  що  весь  час  дивилася  собі  під  ноги  і  не  піднімала  очей.  Мабуть,  жаль  було  з  батьками  прощатися  та  з  дівочим  безтурботним  життям,  от  і  сумувала  собі  так,  щоб  ніхто  очей  її  не  видів.  Дівка  –  що  з  неї  візьмеш?
Ватуля  махнув  рукою  і  яблуко  йому  викотилося  аж  на  протилежний  бік  вулиці,  а  старенька  пані  Авреля,  що  підтюпцем  рухалася  саме  повз  нас,  додала:
- А  все  ж  наречений  таки  був  молодець.  Втішав  наречену,  ні  на  мить  одною  її  не  лишав  і  все  турбувався,  щоб  вона,  дивлячись  собі  під  ноги,  не  наскочила  на  якого  чоловіка  чи  то,  Господи  прости,  не  почала  носом  чухати  землю.  І  як  можна  такою  смутною  бути,  як  маєш  такого  мужа?  От  я  як  ставала  під  вінок…
Далі  я  не  слухав,  бо  відчував,  що  як  лишуся  хоч  на  мить  слухати  речі  пані  Аврелі,  тут  же  втрачу  свідомість  і  вже  більше  ніколи  не  розплющу  очей.  Я  вибачився  і  швидко  рушив  знову  до  вуйкової  крамниці.  Ясько  лише  встиг  гукнути  мені  услід:
- А  до  лікаря  таки  сходи,  Міхайле!  Чув?  Сходи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967370
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022

6

Минали  дні,  а  наші  зустрічі  зі  Стефкою  все  частішали.  Щовечора  ми  сиділи  під  абрикосою,  яка  вже  геть  не  мала  плодів  і  говорили  про  літературу,  людей  та  ось  ті  самі  абрикоси,  що  вже  не  падають  додолу.  Щораз  вона  ставала  все  стриманішою,  усе  жіночнішою  та  дорослішою  у  моїх  очах.  Щораз  я  відчував,  що  мені  все  важче  з  нею  прощатися,  хоч  я  і  був  певен,  що  не  встигну  добігти  до  цієї  самої  лави,  як  вона  вже  сидітиме  тут,  а  її  очі  будуть  вишукувати  мене  поміж  людей  та  дерев.  Я  був  ладен  забути  про  сон,  аби  лишень  просидіти  з  нею  під  цією  самою  абрикосою  усю  ніч,  розмовляючи  про  будь-що,  що  було  б  їй  цікавим.
- Ви  стали  для  мене  такий  важливий,  -  сказала  вона  того  вечора.  –  Якби  Ви  тільки  знали,  як  палко  я  потребувала  однодумця,  з  яким  можна  було  би  говорити  не  тільки  про  мармуляду  чи  цукорки,  як  я  то  роблю  з  батьками,  а  говорити  про  щось  глибоке  та  важливе.  Я  так  мріяла  говорити  з  кимось  серйозно  про  серйозну  літературу.  І  ось  Ви  тут,  з’явилися  переді  мною  під  цією  абрикосою  наче  якесь  непрохане  диво,  що  згодом  виявилося  скарбом,  який  я  шукала  так  довго.  
Вона  опустила  очі  додолу  і  продовжувала  розповідати  про  те,  як  важливо  мати  у  житті  однодумця,  а  я  млів  і  не  мав  сили  дати  собі  ради,  щоб  не  посміхатися  від  тих  усіх  приємних  її  речей  про  мене.
- Ви  навіть  не  уявляєте,  яким  нудним  було  моє  життя  до  знайомства  з  вами.  Суцільна  самотність  серед  книжок  та  надія  на  цікавіше  життя  у  Варшаві.  Не  посоромлюся  ствердити,  що  Ви  стали  мені  справжнім  порадником  і  я  несу  у  собі  дуже  велику  вдячність  і  щире  щастя,  чого  не  мала  раніше.
Раптом  Стефка  посмутніла  і  вже  тихше  сказала:
- Маю  надію,  що  по  моєму  від’їзді  до  Варшави,  ми  зможемо  листуватися.  
Це  змусило  мене  повернутися  до  реальності  і  я  враз  усвідомив,  що  моє  помірне  щасливе  життя,  яким  воно  було  біля  Стефки,  завершиться  сьогодні.  Авжеж,  вона  прощалася.
- Невже  Ваше  весілля  мусить  бути  так  скоро?  –  Запитав  я,  намагаючись  не  видати  свого  хвилювання.
- За  тиждень  я  вже  стану  до  шлюбу  і  муситиму  від’їжджати.  Дозвольте  мені  попросити  Вас  про  дещо?  
- Просіть.  –  Сказав  я  і  відчув  як  дрижить  мій  голос.
Стефка  підняла  свій  погляд  і  тепер  небо  її  очей  дивилося  прямо  у  мої  власні  очі.
- Сьогодні,  коли  я  востаннє  лишу  цю  абрикосу  однакувати  з  Вами,  зберіть  свої  історії  та  думки  у  оберемочки,  обережно,  щоб  не  порозсипалися  по  слову  і  лишіть  їх  на  цій  дерев’яній  лаві.  У  ніч  перед  моїм  весіллям,  я  прийду.  Почитаю.
Надворі  смеркалося.  Сьогодні  ми  засиділися  довше,  ніж  зазвичай.  Людей  поблизу  не  було,  лише  здалеку  чувся  стукіт  одинокого  коня.  Очі  Стефки  блищали  проти  моїх  і  я  не  втрився.  Я  таки  її  поцілував.
- Не  їдьте  до  Варшави,  пані  Стефаніє.  –  Випалив  я,  як  тільки  її  оксамитові  уста  відірвалися  од  моїх  власних.
Вона  лише  мовчала  і  розгублено  переводила  погляд  між  двох  моїх  очей,  а  все  її  тіло  тремтіло.
- Не  можу…  -  прошепотіла  вона.
- Невже  Ви  таки  оберете  гроші?  –  Запитав  я  її  і  одразу  ж  пожалкував.
- Ви  думаєте,  я  виходжу  заміж  виключно  через  гроші?  –  запитала  вона  мене  так  само  розгублено,  як  до  того  на  мене  дивилася.  –  Ви  думаєте,  що  я  сама  обирала  собі  партію  на  все  життя?
Вона  скочила  з  лави.  Усе  її  тіло  продовжувало  тремтіти.
- Якщо  Ви  не  хочете  йти  за  Романа,  то  відмовтеся  від  весілля.
- Не  можу…  -  знову  прошепотіла  вона.
- Чому  не  можете?  Ви  боїтеся  розгнівати  батьків?  Ви  боїтеся  осуду  суспільства?
Я  підвівся  з  лави  і  пішов  їй  назустріч,  але  її  рум’яні  щічки  враз  почали  стікати  сльозами,  а  сили  щось  мовити  покинули  її.
- Стефцю,  -  сказав  я,  беручи  її  за  руку,  -  давайте  втечемо.
Я  сам  не  тямив,  що  кажу,  але  мені  було  важливо  втримати  Стефку  біля  себе.  Вона  лише  сильніше  залилася  сльозами  і,  висмикнувши  свою  руку,  прошепотіла:  «не  можу…».  
Дивно,  але  я  геть  не  пам’ятав  як  того  вечора  лишився  стояти  самотнім  біля  нашої  абрикоси.  Пам’ятав  лише  її  сльози,  що  вже  висихали  на  моїх  пальцях  і  пусту  дерев’яну  лаву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967369
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2022

Слухай сюди, хлопці…

-  Слухай  сюди,  хлопці,
Завтра  йдемо  в  дорогу.
 -  Молімося  Богу?
 -  Молімося  Богу.
 -  В  облогу?
 -  За  волю  в  облогу.
 -  Та  де  ж  нам  та  воля?  -  
Сміявся  собі  солдат.
 -  Свят-свят!
 -  Свят-свят!
 -  Тримай  автомат.
 -  Казав  пан-отець,
Це  той,  що  святить  пороги,
Що  волі  нема  на  дорозі,
Немає  волі  в  облозі.
 -  І  де  ж  її  шукать?
Не  на  сході?
 -  Готуй  автомат.
 -  І  не  у  поході?
 -  І  не  у  поході.
 -  Та  що  ж  ти  такий  за  солдат?
 -  Казав  пан-отець,
Це  той,  що  веде  у  дорогу,
Що  не  випросиш  волі  у  Бога.
Вона,  як  ота  насторога,
Що  вночі  тупотить  до  порога,
Сидить  в  головах.
 -  І  не  у  полях?
 -  І  не  у  полях.
 -  Ти  ж  майстер  в  таких  ділах!
Скажи  як  її  побачить?
 -  Ну  скажи,  ну  скажи,  братчик.
 -  Казав  пан-отець,
А  той,  що  містами  ходить,
Що  воля  без  одягу  бродить.
 -  Як  той  гультяй?
 -  Ай-ай!
 -  Ай-ай...
 -  І  місто  підводить.
 -  Так  де  ж  нам  її  шукать?
 -  Казав  пан-отець,
Так  той,  що  святині  хрестить,
Що  воля  думкою  пестить,
Сідає  на  друк  та  на  слово,
Оновивши  людську  полову
І  пам'ятникам  святково  лестить.
 -  А  він  все  їх  хрестить?
 -  А  він  все  їх  хрестить.
 -  Себто  в  кожного  воля  своя?
 І  його,  і  її?
 -  І  твоя,  і  моя.
 -  А  пам'ятники  йому  казали?
 -  А  кожному  думка  своя.
А  далі  приходило  завтра
І  втомлювалась  нічна  варта
 -  Яка  ж  нам  тепер  мантра?
 -  Що  буде  тепер  післязавтра?
 -  Розпалена  ватра?
 -  Розпалена  ватра.
 -  Та  ми  ж  ідемо  в  облогу.
 -  За  волю  в  дорогу?
 -  За  нашу  дорогу
Для  волі  у  допомогу.
І  сходив  світанок,
І  був  тоді  ранок,
Казав  пан-отець,
Це  той,  що  освячував  брами,
Що  воля  прийшла  на  сніданок.

07.03.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2022

Сьома ранку

Близько  сьомої  ранку,
Коли  твої  сни  розсіювалися  на  рожевих  хмарах
Я  зрозуміла,
Що  кохаю  тебе,
А  по  віконних  рамах
текла  нічна  телефонна  розмова.

Я  куталась  в  ковдру  -
Без  тебе  холодні  руки,
Перекидалася  з  ліва  на  право  
у  ліжку  від  тої  муки  
кохання
І  знала,  що  дам  тобі  серце
Десь  о  сьомій  годині
Зрання  

Той  день  був  холодний,
Дощ  навмання  заплітав-розплітав  комусь  коси
Хтось  йшов  на  роботу,  когось  везли  на  навчання
Годині  в  десятій  я  ближче  до  вечора,
Сказала  тобі,  що  виношую  в  серці  кохання.

Дощ  дріботів  по  шибках  холодним  льодом
Чай  у  склянці  просив  його  підігріти
І  люди-човни  кудись  поплили  згодом,
Не  зчепивши  моєї  свідомості,  як  могли  вміти.

Я  припускала,  що  серце  розколиться  надвоє,
Буде  люта  зима  і  не  зможу  зігрітися  газом,
Але  вранці,  годині  о  сьомій,  я  посміхалася-
Нам  було  тепло.  Відтоді  ми  були  разом.

04.10.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022

Молитва/Лови

Лови,
Лови  мене,
Сонце  власної  душі.
Світи  моєму  духу  попри  ночі
Дивись  в  мої,  що  ждали  тебе,  очі
Щоб  я  могла  те  світло  бачить  скрізь.
Крізь  темряву,  зневіру  і  розлуку,
Крізь  холод,  голод,  битви  й  каяття,
В  зневірі  чи  зневазі  до  буття
Світи,  світи,  не  думавши  згасати.
Щоб  я  могла  прощати  й  забувати.
Щоб  я  могла  прийнять  і  збудувать
І  власну  долю  власними  руками,
Дарма  що  важко,  вміла  здобувать.
Світи  і  попри  місяць  перед  серця,
Мій  дух  убогий  світлом  оживи,
І  якщо  раптом  темрява  озветься,
Не  дай  упасти  -  променем  злови.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022

У передвір'ї сну

У  передвір'ї  сну
Серед  сніжних  доріг  і  вітрів
Серед  запаху  тютюну
І  чиїхось  солодких  мрій
Є  мапи,  маршрути  й  коти,
І  антракти,  і  яви  буденні
І  стираються  гострі  кути
І  будуються  сквери
Між  людьми  люди  зводять  мости
Між  людьми  люди  палять  фортеці
Один  одному  пишуть  листи
І  гублять  їх  десь  у  Греції.
Між  людьми  люди  роблять  сльози
Від  журби  чи  від  щастя  -  як  буде
Між  людьми  люди  садять  мімози
І  зривають  їх  людям  люди
В  тихім  гаморі  людства  й  любови,
Не  прошу  ні  фортець,  ні  погрудь,-
Ось  тут,  на  краєчку  моря,
Поруч  з  серцем  побудь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022

Абрикоси

Вибираю  абрикоси  своєї  душі  
з  твого  волосся-трави
і  думаю:  "Боже,  лишень  вбережи,
лишень  заступи  і  закрий  від  негод
його  мовчазний  рот.
Поцілуй  його  руки,  
подзьобані  тим,
що  робили  й  томились  крізь  ночі  і  дим.
Лишень  захисти  й  течією  ріки
віддай  всі  печалі  мені".
Ти  заплющуєш  очі,  а  цвіт  абрикос,
що  з  волосся-трави  вибираю,
куйовдить  мій  голос,    і  з  неба  хтось
говорить:  "Таки  заступаю".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022

Українська ніч

Світить,  світить  місяченько,
І  зорі  палають  –  
Все,  що  видно  за  віконцем,
Тим,  що  очі  мають.

Світить,  світить  місяченько
В  хаті  ж  –  ані  свічки
Заливає  місяць  небо,
І  поля,  і  річку.

Світить,  світить  місяченько,
Та  гримлять  гармати,
Всіх  дітей  збира  до  купи
Налякана  мати

Світить,  світить  місяченько
Тихо  опівночі,
Бабця  молить  за  онуків
І  втирає  очі

Світить,  світить  місяченько
Там,  коло  порога
Наостанок  всілись  батько  –  
Завтра  вже  дорога.

Світить,  світить  місяченько  
І  немає  краю,
Тільки  зорі  і  гармати
Розбрелись  по  гаю.

Світить,  світить  місяченько
Залива  долину
Сестри  тихо,  а  співають
Пісню  про  калину.

Світить,  світить  місяченько
Покрива  стодолю
А  брати  вбираються
Виборювать  волю.

Світить,  світить  місяченько,
Соловей  німує
А  кохана  у  дорогу
Любчика  цілує.

Світить,  світить  місяченько
Не  чути  і  вітру
Тільки  місяць  і  гармати  
Забили  макітру

Світить,  світить  місяченько
І  не  замовкає
Своїм  сяйвом  Україну  
Міцно  обіймає

Світить,  світить  місяченько
Що  йому  ті  кулі
Він  дітей  вкладає  спати:
«Налетіли  гулі…»

Світить,  світить  місяченько
Що  йому  гармати
Він  злостиву  темряву
Шарпає  на  шмати.

Світить,  світить  місяченько
Вперто  серед  степу
Замість  шаблі  йому  світло
А  за  шолом  –  небо

Світить,  світить  місяченько
Колиха  родину
Забавля  через  віконце
Злякану  дитину.

Світить,  світить  місяченько
Прямо  перед  хати  –  
Дозволя  коханого
З  бою  виглядати.

Світить,  світить  місяченько
Кожного  вартує
Навіть  того  соловейка
Що  всю  ніч  німує.

Світить,  світить  місяченько
Хоч  ревуть  гармати,
А  за  правду  навіть  місяць
Буде  воювати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2022

Війна

У  країні  війна…
Чоловіки  залишають  домівки  і  беруть  зброю…
Стріляють,  боронять,  вмирають…
А  він  іще  тут…
Він  ще  лежить  у  неї  під  вухом
«Тук-тук,  тук-тук»,  -  шепоче  їй  його  серце  і  вона  напивається  цього  тукання  усим  своїм  єством,  доки  ще  може.
У  країні  війна…
Люди,  тікаючи  від  смерті,  натрапляють  на  смерть  іншу:
Не  у  своєму  будинку,  не  у  власному  дворі  –  
В  евакуаційних  автобусах,  машинах,  на  вулицях,  названих  чиїмись,  не  їхніми,  іменами.
А  він  іще  тут…
Він  зараз  голосно  дихає  у  передвір’ї  сну  і  його  груди  високо  здіймаються,  підіймаючи  і  її  волосся,  і  вона,  притулена  до  нього  клубочком,  насичується  тим  диханням,  вивчає  найменші  порухи  його  грудей,  поки  ще  може…
У  країні  війна…
Дітей  і  людей,  старих,  молодих,  немічних  ховають,  палять,  тримають  у  підвалах,  в  задухах,  у  муках,  без  їжі  і  повітря…
А  він  іще  тут…
Він  тримає  її  кришталево-вразливе  плече  своєю  міцною  великою,  на  противагу  їй,  рукою,  уві  сні  притискаючи  її  ближче,  і  тоді  повітря  стає  теплим,  наче  влітку.
Вона  кутається  у  нього,  наче  в  ковдру,  і  вбирає  у  себе  все  тепло  його  шкіри,  проймається  ним  до  кісток,  вибирає  його  тепло  із  повітря  і  тулить,  наче  власну  дитину,  до  їх  обох,  доки  ще  може…
У  країні  війна…
А  він  тут,
Він  спить,
Місяць  сповзає  йому  по  обличчю,  де  вона  не  бачить  нічого,  крім  миру  та  спокою.
Зорі  стережуть  його  сон  і  голосно  дзвенять  на  кожного,  хто  набереться  зухвалості  розвіяти  тишу  його  власної  безтурботності,  навіть  на  неї,  коли  вона  хоче  відігнати  світло  місяця  з  його  обличчя,  щоби  той  його  не  збудив.
Вранці  у  новинах  скажуть:
«У  країні  війна…»
Повідомлять:  «Зруйновано…,  вбито…,  збито…»
Але  зараз  він  тут  і  ,доки  він  спить,  заколисаний  спокоєм,  вона  все  питається  його  серця,  що  «тукає»  їй  під  вухом:
«А  скажи  мені,  мій  єдиний  Господечку,  чи  будемо  в  парі?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945953
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022

5

По  неділі  зранку,  у  день  Святителя  Михайла,  Ясько  Ватуля  приніс  у  Львів  звістку:  Агафія  народила  двох  дівчат  –  Михайлину  та  Магдалену  –  ще  одну  пару  Ватулевих  близнюків.  Коли  Ясько  кричав  це  зі  свого  воза,  можу  поклястися  на  Святому  Євангелику,  що  своїми  вухами  чув,  як  один  із  заводських  мужиків  гучно  вилаявся.
- От  маєш,  -  вдарив  вуйко  руками  об  коліна,  -  Ану  біжи  по  Хедора!
Хедор  –  то  був  мій  добрий  товариш.  Уже  мав  жінку  Орисю  та  манюню-доцю  Ївгу.  Мабуть,  з  усього  Львову  тільки  я  один  у  такому  віці  ще  незаміжнім  ходжу.  Конкуренцію  мені  може  мати  хіба  дід  Орхип,  що  вже  86  літ  сидить  в  парубках.  Чи  то  він  життя  однакує  через  те,  що  дуже  впертий  (як  на  базарі  просиш  його  здешевити  на  яку  копійчину  –  дзуськи)  чи  то  через  те,  що  каже  людям  все,  як  думає  (от  на  Різдво  в  крамниці  пана  Авдієвського  сказав  маленькій  Ганці,  що  вона  піде  заміж  за  лисого,  бо  мати  не  відігнала  її  від  макогону,  а  та  –  у  сльози  та  за  двері.  І  треба  ж  таке  у  Різдвяний  вечір!).  Але  Хедор  мав  не  тільки  жінку  та  дочку.  У  нього  був  ще  й  великий  просторий  віз  та  міцний  дужий  віл,  що  могли  би  довезти  наше  ліжко  до  будинку  Ватуль.    
Як  приїхав  возом  Хедор,  то  тільки  почухав  потилицю:  «Треба  міцного  мотузка,  щоб  такий…,  -  дещо  зам’явся  і  подивився  на  мене,  -…таке…  отакенне!  до  місця  дотягти»
Тоді  вуйко  Любомир  приніс  мотузка,  який  я  бачив  у  житті  всього  два  рази:  перший  -  ще  у  16-му  році,  коли  ним  обв’язували  та  спускали  з  другого  поверху  чорний  фортеп’ян  у  центральному  музею  (сходи  було  розірвано  снарядом),  а  другий  –  коли  два  роки  тому  під  Стрийом  корова  втрапила  у  прірву  і  не  могла  звідти  вилізти  сама.  Я,  Хедор  та  вуйко  поскладали  на  воза  деталі  ліжка  і  міцно  обв’язали  все  мотузком.  Я  з  Хедором  сіли  наперед,  до  вола,  а  вуйко  –  на  деталі.  Рушили.
Їхали  довго.  Минули  високі  будинки  з  ліпнинами,  минули  й  менші,  минули  й  зовсім  малі  і  лишилися  яри.  Хедор  підганяв  вола,  Вуйко,  як  дитина,  сидячи  на  деталях,  сліпив  очі  від  сонця  і,  посміхаючись,  пив  його,  жадно  ковтаючи  повітря,  наче  напинав  вітрила  власних  легень.  Я  тоді  собі  подумав,  чого  б  це  вуйко  був  таким  жадібним  на  повітря,  а  потому  зрозумів  –  пахло  абрикосами.  За  горбом  росло  крислате  дерево,  а  з  нього  аж  наче  стікало  сонце  –  такі  були  яскравосолодкі  плоди  і  мені  враз  згадалася  Стефка.  Учора  під  нашою  абрикосою  голосно  сміялася  з  мого  лівого  плеча,  осоромленого  горобцем,  і  казала,  що  я  тепер  буду  багатий.  А  що  ж  сьогодні?  Мабуть,  читає  збірку,  що  дав,  і  слухає,  як  пахне  мамина  мармуляда.  А,  може,  готується  до  весілля…  
Раптом  щось  мені  у  грудях  запекло  і  невідомо  яка  сила  потягла  мене  назад,  у  Львів,  до  нашої  абрикоси.  Мені  хотілося  чимшвидше  розвернути  вола  назад  і  мчати,  мчати  його  до  Стефки.  А  потім  розповідати  їй  щось,  на  чому  вона  не  знається,  щоб  їй  у  голові  був  тільки  я.  Я  мав  знати,  що  Стефка  аж  ніяк  не  думає  про  Романа  так  само,  як  оце  зараз  мав  дихати.  Але  вола  розвертати  не  довелося  –  відразу  за  абрикосою  вростала  у  землю  прибита  роками  хатина  Ватуль.  Мабуть,  вже  не  один  Ватуля  виріс  у  цій  хаті  –  хоч  і  була  вона  побілена  і  чепурненько  доглянута,  а  все  ж  протертий  поріг,  що  опускався  в  землю  свідчив  про  те,  що  його  таки  топтали  довго.  Хата  вкривалася  соломою,  якої  було,  вочевидь,  більше,  ніж  самого  помешкання,  а  з  дрібненьких  віконець  чулося  дитяче  «увааа-аа-аа»,  та  ще  й  у  два  голоси.
- Ого-о-о.  –  Протягнув  Хедор.  –  Та  щоб  в  отаке,  -  показав  головою  на  хату,  -  помістилося  отаке,  -  махнув  нею  ж  на  деталі,  -  треба  дідькові  душу  продать.
- Побійся  Бога!  –  Вигукнув  стривожений  вуйко,  що  не  любив  усього,  що  торкалося  лайки  чи  чортів,  і  ріденька  сива  борода  затряслася  йому  на  підборідді.
- А  хіба  Бога  бояться  тре?  У  нього  ж  люди  наче  вірують.  –  Повернувся  до  вуйка  Хедір  і  додав:  -  А  я  що  ж  не  такий,  як  люди?  Замість  того,  щоб  любити  Бога,  мусю  його  ся  бояти?
- Та  такий  ти,  Хедоре,  такий,  а  от  тільки  на  виріб  не  нарікай!  Бо  я  вже  й  сам  боюся…,  -  кинув  вуйко  і  скочив  з  возу,  наче  парубок.  
Довго  гралися  з  ліжком.  Спочатку  довелося  виносити  одне  зі  старих  ліжок  Ватуль,  а  його  ж  і  не  так  легко  потягнути  через  такі  маленсенькі  двері,  потім  заносили  деталі  –  важкі  та  громіздкі,  адже  ж  під  ліжком  вуйко  наробив  поличок,  щоб  господиня  могла  складати  речі  туди  і  мати  більше  простору  в  кімнаті.  Зараз  ця  ідея  видавалася  мені  не  тільки  доречною,  а  й  необхідною,  адже  хата  Яська  була  такою  дрібною,  що  я  геть  не  уявляв,  як  стільки  людей  взагалі  може  перебувати  у  ній  одночасно.  Потім  вуйко  почав  збирати  деталі,  а  діти  тільки  по  черзі  забігали  та  вибігали  з  кімнати,  все  плескаючи  у  долоні,  ахаючи  та  сміючись.  Лише  старший  з  усіх  близнюків  стояв,  із  соломиною  у  роті,  та  спокійно  споглядав  кожний  рух  вуйка  та  час  від  часу  нагадував  домашнім  про  роботу:
- Орино,  сорочка  пана  Богуцького  не  прана!  Микито,  гурки  ще  зранку  не  зібрані  лежать!
І  кожен  з  дітей,  чиє  ім’я  було  назване  найстаршим  після  Яська  розпорядником,  швиденько  вибігав  з  кімнати  і  брався  до  роботи:  Олеся  носила  воду  Орині,  Мирон  разом  з  Микитою  бралися  збирати  врожай.
- А  чого  це  ти  тільки  стоїш  та  дивишся?  –  звернувся  до  брата  його  ж  близнюк  Кирило.
- Бо  я  вже  худобу  без  вас  попорав  і  батька  сьогодні  до  Львова  возив,  а  тепер  ще  й  керувать  мушу,  жеби  ви  починали  щось  робить,  а  не  тільки  очима  кліпали,  то  на  малечу,  то  на  оце  –  тицьнув  Корній  на  ще  не  зібране  ліжко.
- Не  кожен  день  сестри  народжуються  і  не  кожен  день  вдома  отаке,  –  і  Кирило  тицьнув  на  ліжко,  -  у  хаті  робиться.
- А  твій  живіт  кожен  день  їсти  просить?  –  Корній  подивився  прямо  у  братові  очі  і  міцно  стис  соломину  між  зубів.
Кирило  лише  гучно  вижбурнув  повітря  із  широких  ніздрів  і  сам  собі  пішов  до  сапки  і  на  город.
Усі  близнюки  в  хаті  працювали  по  парі,  лише  Кирило  та  Корній  були  хоч  на  вигляд  і  однакові,  а  душі  мали  протилежні.
Встановили  ліжко,  пані  Гапка  застелила  його  білими  простирадлами  та  подушками  з  вишивкою,  напнутими  пір’ям.  Стояло  це  ліжко  посеред  маленької  кімнати,  займаючи  майже  увесь  простір  і  здавалося  мені  тим,  що  зовсім  сюди  не  пасує.  Адже  ж  ліжко  було  великим,  новим  і  пахло  деревом,  виблискувало,  наче  вабило  підійти  та  доторкнутися  до  себе.  А  кімнатка  була  маленькою,  з  невисокою  стелею,  дрібними  вікнами,  старою  скриньою  під  стіною,  яка  геть  не  пахла,  та  колискою.  Деякі  речі  пані  вже  поклала  до  шафок  ліжка,  а  тому  старі  шухляди  вдалося  винести  з  кімнати.  Було  затісно,  але  охайно  і  навіть  якось  святково.
 Занесли  дітей.  Агафія  сиділа  перед  них  на  ліжку,  а  маленька  Михайлина  крутила  губки  трубочкою,  доки  її  сестричка  Магдалена  спала.  Позабігали  й  старші.  Орина  хотіла  сплеснути  у  свої  натруджені  долоньки,  але  її  зупинив  Корній,  приставивши  пальця  до  губ  і  кинувши  на  новонароджених.  Усі  діти,  крім  найстарших  братів  тихенько  позалізали  на  ліжко.  Кирило  лишився  в  порозі.  
Я  дивився  на  маленьку  Михайлину  і  мені  було  страшно,  що  хтось  із  дітей  ненароком  зачепить  її  маленьких  червоних  рученяток  і  геть  їх  переламає,  як  ту  тонку  плівочку  попелу,  що  бува  вилітає  з  печі.  Її  очі  дивилися  в  нікуди  і  в  той  же  час  повсюди:  здавалося,  вона  ще  погано  видить.  
- Янголята  в  очах  літають  –  сміявся  мій  вуйко.
Михайлина  агукала,  пнулася,  крутила  губки,  а  Магдалена,  як  той  ангелик,  спала  так  тихенько,  що  більше  скидалася  на  ляльку,  ніж  на  живу  дитину.  Агафія,  схилена  над  ними,  наче  світилася  –  видно  було  кожному,  що  цю  жінку  послано  Богом,  щоб  вона  народила  багато  дітей.  Вона  була  створена,  щоб  родити.  Скільки  дітей  вже  носила  –  а  виглядає  досі  як  молодиця:  волосся  густе  чорне,  заплетене  у  міцну  довгу  косу  (під  очіпок  ховала,  тільки  як  йде  «на  люди»),  м’яка  шкіра,  що  золотомедово  вилискує  проти  сонця,  чорні  густі  брови,  довгі  жагучі  вії,  натруджені,  але  ніжні,  наче  пелюстка  квітки,  руки  і  діти,  що  пахнуть  молоком,  коло  неї.  Усе  жіноцтво  світу,  мабуть,  було  зібране  в  Агафії.  Та  чи  того  вона  чоловіка  собі  обрала,  щоб  народжувать  дітей?  Може  б,  якби  Ясько  взяв  собі  таку,  що  може  тільки  двійко  чи  трійко  виносить,  то  і  жив  би  заможніше?  Може  б,  не  мусив  тягти  город  і  ту  стару  шкапу,  шо  вже  гнеться  у  ту  сторону,  куди  й  вітер?  Може  б,  якби  Гапка  пішла  за  якого  багатого,  то  родила  б  більше  і  не  мучилася  так  днями  коло  того  прання  та  городу,  щоб  прогодувать  своїх  дітей?  А  може  й  правда  справа  не  в  коханні?  Ясько  як-таки  любив  Гапку,  а  жив  бідно  і  мусив  щорік  з  себе  шкуру  рвать,  щоб  діти  їли  й  спали  в  теплому.  А  другі  беруть  собі  багатих  та  й  живуть  щасливо.  Може,  розумніше  йти  за  гроші?  За  гроші  можна  купити  шмат  хліба.  А  за  любов?
- Я  оце,  Ясько,  як  вчував,  що  ти  дочку  Магдаленою  назвав,  то  ледь  пирогом  не  поперхнувся.  Тре’  ж  ймення  таке  дитині  вгатить,  що  поки  скажеш  –  то  посивієш  од  старості.  
- Чия  б  корова  мукала,  -  буркнув  господар,  що  за  сьогодні  ще  ніразу  не  всміхнувся.  –  Ймення  як  ймення.  
- Все’дно  люди  Дуською  охрестять.  –  Сміявся,  вівши  своєї,  Хедор.  –  А  ти,  Міхайле,  коли  своїх  дочок  називать  надумав?
Я  почув,  як  Хедір,  штурхнув  мене  у  лікоть.
- Ще  не  надумав,  -  буркнув  собі  і  я.
- Як  то  –  не  надумав?  Я  ж  вижу,  дівка  є.  
Я  питально  поглянув  на  Хедора,  а  той  лише  кепкувато  сміявся:
- Як  їхали  ми  попри  абрикосу,  то  ти  очей  од  того  деревця  не  одривав  і  аж  буряковий  зробився.  Я  знаю  як  то:  здибав  був  свою  Орисю  під  старою  яблунькою  на  Великодень.  Як  мені  тоді  один  раз  дух  од  неї  перехопило,  так  оце  тепер  як  уздрію  яку  стару  яблуню,  так  і  видиться  мені  під  нею  моя  Орися.  Стоїть  з  кошиком,  а  там  писанки-крашанки,  й  не  можу  я  тоді  очей  од  того  дерева  одірвать.  І  не  говориться  мені,  і  не  робиться  мені,  а  все  про  Ориську  думається.  І  правду  таки  чоловіки  кажуть,  що  жінка  –  то  щось  не  від  Бога.  Знають  вони  щось  таке,  що  чоловіків  чарують,  а  ті  з  кохання  як  не  пузаті  робляться,  то  висихають.  А  ти,  мать,  дівицю  маш  абрикосову?  Пх-о-ой!...
То  мій  вуйко  Любомир  штурхнув  Хедора  під  лікоть,  доки  я  виходив  з  кімнати.  Хоч  і  був  Хедор  мудрий  по-своєму,  по-простяцькому,  та  й  разом  з  тим  міг  видіти  більше,  ніж  інші  видять,  а  от  рота  вчасно  закривать  так  мати  й  не  навчила.  А  що  Хедору?  Хедор  –  простяк.  Од  батьків  хату  має,  землю  держе,  ще  батькові  воли  в  хліву  землю  топчуть,  жінка  їсти  варить,  мала  Ївга  коники  з  глини  дрібними  пальцями  крутить.  Що  ж  Хедору?  Ото  тільки  бери  та  й  з  людей  кепкуй.  А  я  своє  знаю  –  бери  дерево  та  й  роби  з  нього.  
Доки  стояв  перед  Ватулевого  городу,  вийшов  до  мене  Ясько:
- Мишко,  візьміть  трохи…  -  та  простіг  мені  кошик  з  хлібом  і  городиною,  -  таку  ви  справу  велику  зробили,  а  то  ж  за  кожну  роботу  мають  бути  й  гроші.  Вже  які  гроші  маю,  тими  й  віддаю.
- Дякую,  пане  Яську.  –  Я  йому  ґречно  вклонився  й  узяв  кошик,  а  потому  помітив,  що  Ватуля  все  перетирає  одну  руку  в  іншій  та  очей  не  відводить  від  грядок.
- Чого  ж  ви,  пане,  журитесь?  –  Запитав  я  від  серця.  –  Маєте  чудових  дітей.  Може,  ще  Бог  пошле?
- Бачу  я,  що  Бог  мою  Агафію  любить,  -  повів  Ясько  вже  вдруге  окидати  городину  поглядом,  -  а  от  тільки  разом  з  дітьми  землі  більше  не  стає  і  шкапа  моя  не  молодіє.  Годувать  ту  любов  треба,  а  як  же,  як  немає  чим.  Може  б  вже  пора  Богу  менше  мою  Гапку  любить…  Може,  зглянеться  Бог  та  пошле  мені  хоч  би  якого  ще  клаптя  на  буряки,  а  діти…,  дітей  вже  не  треба.  Діти  –  воно  добре,  тільки  коли  їм  до  рота  є  що  покласти.
Враз  згадав  я  маленьку  Михайлину  і  подумав  собі  якби  то  воно  було,  якби  Гапці-мамі  було  нікого  сьогодні  на  ліжко  класти.
- Що  ви  таке  кажете?  –  Здригнувся  я,  ледь  не  випустивши  кошика  з  обох  рук.  –  Діти  –  то  ж  Боже  диво.  Гріх  Вам  великий  таке  на  свою  жінку  з  дітьми  казать.  Я  вас  поважаю,  пане  Яську,  а  тому  бажаю  Вам  і  пані  Агафії  з  дітьми  Божої  любови.
Може  й  не  сказав  Ясько  тоді  нічого  щоб  дуже  страшного,  а  стало  мені  од  тих  його  слів  моторошно  і  я  чимскоріш  пішов  до  хати  кликати  вуйка  та  Хедора  додому,  бо  вечоріло;  а  він  все  стояв  перед  городом  і  лише  перетирав  покльовані  роботою  чорні  худі  пальці.  Якби  ж  то  Ватуля  тоді  знав,  як  то  Бог  може  нас  чути  і  робити  так,  як  ми  просимо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945952
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022

4

Минали  дні,  а  абрикоси  наливалися  усе  більше  і  все  смачніше  пахнув  Львів.  Ми  зі  Стефкою  тепер  бачилися  ледь  не  щодень  під  тою  крислатою  абрикосою,  де  здибалися  вперше.  Вже  тепер,  коли  я  щораз  приносив  їй  яку  книгу,  вона  не  була  до  мене  така  прискіплива  та  сердита,  як  спершу.  Натомість,  вона  багато  сміялася,  дивилася  на  небо  та,  як  наче  ті  абрикоси  над  нашими  головами,  що  раз  по  раз  падали  на  землю  і  розхлюпувалися  по  ній  своєю  солодкавістю,  наливалася  сонцем.  Іноді  мені  здавалося,  що  Стефка  пахне  більш  абрикосово,  ніж  самі  ці  маленькі  сонця,  що  світилися  під  небом,  хоч  не  так  яскраво,  як  її  власні  плечі.  Її  шкіра  на  сонці  здавалася  оксамитовою  і  я  навіть  іноді  бачив  як  теплий  літній  вітерець  оминав  її,  не  бувши  вартим  того,  щоб  навіть  не  торкнутися  –  ледь  зачепити  її.
Я  помітив,  що  Стефці  більше  до  вподоби  поезія,  ніж  проза,  а  тому  носив  їй  усі  вуйкові  книжки  з  віршами,  які  тільки  міг  знайти.  Вона  читала  збірку,  без  різниці  од  її  розміру,  ледь  не  за  вечір  і  я  все  боявся,  що  потрібні  мені  книжки  скоро  скінчаться.  Ба  більше,  я  навіть  почав  наперед  підшукувати  збірки  у  книжкових  магазинах.  Думка  про  завершення  нашого  спілкування  викликала  у  мене  почуття  паніки,  але  я  розумів,  що  це  беззастережно  застане  мене  одного  дня  тут,  посеред  Львову.  Можливо,  навіть  під  цьою  крислатою  абрикосою,  де  вона  зараз  сміється  до  мене,  а  я  напиваюся  її  внутрішнім  світлом  і  затишком,  який  вона  створює  в  мені.  Вона  тоді  буде  у  весільній  сукні  і  йтиме  вона  не  за  мене.  Здавалося  б,  чого  мене  це  мало  переймати?  А  втім  таки  переймало,  бо  щось  невидиме  змушувало  мене  шукати  для  неї  нові  збірки  і  вчити  напам’ять  вірші,  щоб  вона  потім  мені  посміхалася.
За  днями  бігли  мої  роздуми,  а  Стефка  дивувала  мене  далі.  Якось  я  знайшов  її  у  глибокій  задумі.  Вона  сиділа  на  нашій  лаві  під  абрикосою  і  дивилася  високо  у  небо,  звівши  брівки.
- Вітаю  пані  та  її  задуму,  що  робить  її  до  неймовірности  загадковою  у  абрикосовому  промінні  сонця.  –  Привітався  я  і  сів  поруч.
- Маю  сміливість  припустити,  що  так  поетично  Ви  вітаєте  усіх  панянок.  –  Відрізала  вона,  навіть  не  глянувши  у  мій  бік.
- Лише  тих,  яким  небо  нашіптує  мене  шпетити.  –  Запевнив  я  Стефцю.
Вона  посміхнулася,  але  на  мене  не  поглянула,  щоб  я  не  знав,  що  не  сердиться.
- То  чи  повідомить  мені  пані,  про  що  їй  мріється,  коли  я  дам  їй  нову  збірку  на  прочитання?
Стефка  подивилася  на  мене  з-за  лівого  плеча  і  небо  її  очей,  здавалося,  розлилося  тими  небесами,  що  над  нами,  прямісінько  мені  у  душу.
- Бачте,  яке  небо  чисте  та  безмежне?  –  Запитала  вона  мене.
- Бачу.  –  Відповів  я  без  тіні  сумніву.
- От  би  так  з  людськими  душами…
Іншого  разу,  повертаючи  мені  книгу,  вона  говорила  про  чоловіків  та  жінок:
- Чоловік-побут.  Чоловік-обіцянка.  Чоловік-ліжко.  Чоловік-мовчання.  Чоловік-свято.  Чоловік-кохання.  Чоловік-зрада.  Чоловік-гроші.  Жінка-затишок.  Жінка-безлад.  Жінка-розум.  Жінка-чутки.  Жінка-сльози.  Жінка-сміх.  Жінка-побут.  Жінка-зрада.  Жінка-свято.  Жінка-хвороба.  Чоловік-чоловік.  Жінка-жінка.  Чоловік-жінка.  Жінка-чоловік.  І,  чогось,  люди  не  припускають,  що,  скажімо,  жінка-побут  може  виявитися  жінкою-святом,  коли  має  відповідний  на  те  настрій;  а  чоловік-кохання  може  виявитися  чоловіком-зрадою,  до  прикладу.  А  чи,  скажімо,  Чоловік-мовчання,  може  насправді  бути  Чоловік-гроші,  кохання,  обіцянка,  зрада  і  те  ж  мовчання  водночас.  Жінка-затишок  може  бути  Жінкою-святом,  безладом,  коханням,  розумом,  зрадою  і  тим  же  затишком  водночас.  А  коли  люди  таке  і  припускають,  то  все  одно  продовжують  називати  якого  чоловіка  Чоловіком-упевненістю  чи  яку  жінку  Жінкою-сонцем,  бо  вони  здатні  надавати  перевагу  лише  одній  якості,  над  усіма,  що  бачили.  І  тоді  з  того  випливає,  що  для  Вас  я,  скажімо,  буду  Жінка-література  чи  Жінка-абрикоса,  а  для  когось  Жінка-вереда  чи  Жінка-розум,  хоч  для  батьків  лишатимуся  Жінкою-дитиною,  а  для  себе  Жінкою-беззахисністю,  літературою,  упертістю,  вередою,  недосвідченістю,  коханням  і  сонцем?  Як  же,  людська  багатогранносте,  я  можу  тебе  розгледіти  одразу,  коли  я  така  ж  сліпа,  як  усі  ці  Чоловіки-  та  Жінки-зради,  побут,  обіцянки,  кохання,  бідність,  розум…?
Подібні  її  словесні  витівки  змушували  мене  думати  про  речі,  яких  би  я  самостійно  не  здибав  у  своїй  свідомості.  У  такі  моменти  одкровенностей  вона  здавалася  мені  розумнішою  за  будь-кого,  але  ці  мої  уявлення  вона  руйнувала  одразу  ж  як  вони  виникали.  У  той  же  день  вона  могла  говорити  усілякі  нісенітниці  і  тоді  я  думав,  що  вона  ще  геть  маленька  і  не  має  ні  найменшої  краплини  уяви  про  доросле  життя.  Так  вона  стверджувала,  що  кохання  для  шлюбу  не  є  обов’язковим.  Говорила,  що  як  одружиться,  буде  лише  день  у  день  читати  книжки,  упиватися  літературою,  бо  нічого  ліпшого  за  поезію  їй  у  світі  нема.  Говорила  про  Варшаву  і  цукорки,  аніраз  не  згадавши  Романа.  Любила  наді  мною  кепкувати.  Іноді,  коли  якась  подія  із  книги  була  їй  незрозумілою,  вона  питально  здіймала  до  мене  свої  очі  і  я  тоді,  наче  своїй  донечці,  усе  пояснював.  Я  від  того  відчував  себе  не  на  8  років  од  неї  старшим,  яким  насправді  був,  а  на  усі  50.  Ввижався  собі  наймудрішим  старцем,  бо  щораз,  як  давав  їй  якесь  пояснення  чи  пораду,  вона  геть  беззахисно,  геть  по-наївному  пила  кожне  моє  слово  і  з  кожнісіньким  ковтком  найменшої  морфеми,  що  вилітала  з  моїх  вуст,  вона  все  більше  ставала  моя,  бо  тоді    не  помічала  нічого,  крім  руху  моїх  очей  і  звуку  мого  голосу.  Її  очі  широко  розплющувалися,  малесенькі  дитячі  губки  злегка  піджималися  і  я  бачив  як  вона  зачаровано  мене  слухає.  Її  упевненість  тоді  ховалася  кудись  за  пазуху  її  сукні,  а  сама  вона  починала  нагадувати  5-ти  річну  дівчинку,  яку  тато  чомусь  навчає.  Я  тоді  відчував  у  своїх  руках  повну  владу  над  нею.  У  такі  моменти  Стефка  зі  мною  не  сварилася.  Сердилася  лише  тоді,  як  я  гостро  заперечував  якусь  її  думку  чи,  скажімо,  діяв  напротивагу  її  проханням.  Вона  була  експресивна.  Варто  було  згадати  про  щось  для  неї  далеке  (про  якісь  приладдя  для  різьби  по  дереву  чи  автора,  про  якого  вона  ще  не  чула),  як  її  усмішка  у  ту  ж  секунду  зникала  і  вона  знову  питально  вдивлялася  у  мої  очі,  щоб  пити  мій  голос.  Варто  було  не  погодитися  на  її  умови,  як  спокій  покидав  її  обличчя  і  вона  зводила  брівки,  стискала  калинові  усточка  і  тупцяла  дрібненькою  ніжкою,  а  за  кілька  секунд  вже  знову  сміялася  і  безтурботно  жувала  абрикосу.
Вона  таки  ще  була  дитина.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945950
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022

3

Падав  сильний  дощ,  коли  я  майстрував  ліжко  для  сім’ї  Ватуль.  Краплі  періщили  по  вікнах  моєї  майстерні  і  заливали  шибки  так,  що  не  було  видно  і  Львову  за  цим  дощем.  Я  шліфував  бокові  панелі,  пахло  дубом.  Щоб  було  краще  видно,  Вуйко  запалив  мені  гасовий  світильник,  який  палахкотів  і  відкидав  на  стіни  тінями  чудернацькі  візерунки  від  дерев’яних  виробів.  Я  шліфував  і  думав,  що  Ватуля  ніколи  б  сам  не  пішов  до  нашої  крамниці  замовляти  ліжко  –  дорого.  То  все  вуйкова  добра  натура:  хоч  би  й  собі  у  збиток,  а  іншому  якусь  радість  таки  зробить.
Яська  Ватулю  увесь  Львів  знав  по  тому,  що  у  нього  шестеро  дітей  та  всі  по  парах  близнюки:  4  хлопчики  і  2  дівчинки.  От  вже  і  цього  разу  як  у  місті  запримітили,  що  Ватулева  жінка  при  надії,  ні  у  кого  не  було  сумнівів,  що  на  світ  з’являться  близнята.  Тільки  й  балачок  по  Львову  було  останніми  тижнями,  що  про  весілля  Стефки  з  юристом  та  про  стать  майбутніх  немовлят.  Я  навіть  чув  як  заводські  мужики,  будучи  на  підпитку,  укладали  парі  на  гроші:  один  давав  20  злотих  на  те,  що  будуть  дівчата,  а  інший  –  на  хлопців.  Утім,  ліпше  б  вони,  як  їм  грошей  не  жалко,  віддали  їх  Яськові,  бо  жилося  Ватулям  складно.
Зранку  до  вечора  стояв  Ясько  на  розі  вулиць  недалеко  від  нашої  крамниці  і  намагався  збути  овочі,  що  сам  з  дітьми  та  жінкою  вирощував  удома:  буряки,  моркву,  капусту,  бараболю,  квасолю,  горох,  зелень…  Продавав,  що  виросте.  Так  уранці  хлопці  допомагали  йому  привезти  все  старим  дерев’яним  возом,  що  його  тягла  худа  змучена  шкапа,  а  потім  рушали  додому  поратися  на  городі  та  допомагати  сестрам  збирати  для  матері  одяг  із  заможних  районів  Львову  на  прання.  Понабирають  дівчата  повні  мішки,  хлопці  допоможуть  дотягнути  до  воза,  а  там  дорога  додому,  де  город  і  мама,  що  вже  крутиться  біля  прання,  прасує  і  крохмалить,  та  складає  обережно  до  інших  мішків,  щоб  везли  вже  назад  господарям  за  гроші.  
Ясько  Ватуля  і  сам  був  як  стара  змучена  шкапа:  довгий,  наче  його  хто  взяв  за  голову  і  ноги  та  розтягнув  у  різні  боки,  а  худий,  як  соломинка,  що  завжди  стирчала  між  зубів  його  найстаршого  сина.  Хоч  улітку,  хоч  узимку,  на  ньому  був  однаковий  темно-сірий  (бо  вигорів  на  сонці)  костюм  з  грубої  матерії  і  такого  ж  кольору  капцеліндр.  Хіба  і  різниці  було  з  року  в  рік,  що  узимку  додавалося  стареньке  пальто,  червоний  шарф  і  чорні  рукавиці  без  пальців.  
Знаючи,  що  Ватулям  часто  доводиться  спати  на  підлозі  (адже  ж  на  тих  ліжках,  що  у  них  були,  поміщалися  не  всі),  вуйко  зайшов  до  мене  у  майстерню.
- Михайле,  -  звернувся  він  до  мене,  коли  я  стругав  чергову  поличку  у  книжкову  шафу  Стефки,  -  мусимо  зробити  ліжко  для  Ватуль.
- Так  хіба  замовляли?  –  Я  поглянув  на  нього  молебно,  адже  ж  роботи  було  до  бісової  матері:  і  шафа  для  Стефки,  і  банти  для  сараїв  пана  Гунька,  і  з  десяток  новеньких  стільців  для  генделика,  що  за  два  місяці  мав  відкритися  за  дві  вулиці  од  нас…
- Замовляли  не  замовляли,  а  робити  будемо.  –  Стверджувально  наголосив  вуйко.  Поки  він  говорив,  його  негуста  біла  борода  трусилася,  повторюючи  рухи  щелепи,  а  в  круглих  скельцях  окулярів  у  тонкій  металевій  оправі  відбивалося  денне  світло.  –  Близнюки  на  підході.
- Дитяче  будемо  робити  ліжко?  –  у  безвиході  запитав  я.
- Дитячого  в  них  стане.  –  Вже  пом’якшав  та  розсміявся  мій  вуйко.  –  Зробимо  для  Яська  таке  ліжко,  щоб  і  жінка,  і  він,  і  діти  помістилися,  як  схочуть.  Почнеш  з  бокових  панелей,  а  я  зроблю  опорні  сторони  –  буде  каркас!
На  цих  словах  він  посміхнувся  ще  ширше  та  хутко  зачинив  за  собою  двері  майстерні.  
Так  і  минали  дні:  вуйко  вітав  клієнтів  за  прилавком  крамниці,  іноді,  як  день  видавався  тихим,  різав  з  дерева  та  допомагав  мені  виконувати  замовлення,  дрібні  (яка  рамка  чи  драбинка)  робив  сам,    я  ж  у  сусідній  кімнаті  майстрував.  Було  б  воно  так  і  сьогодні,  якби  не…
*ГУП!*  -  почулося  за  дверима  майстерні  (хтось  зайшов  до  крамниці).  Десь  біля  прилавку  говорила  молода  жінка.  Час  від  часу  вуйко  їй  щось  відповідав.  Я  намагався  дослухатися,  але  крізь  стіну  до  мене  долинали  лише  глухі  звуки  голосів.  Чиїсь  кроки  почали  наближатися  до  дверей  майстерні  і  я  помітив,  що  вони  таки  радше  жіночі,  ніж  чоловічі,  хоч  і  неочікувано  впевнені.  Двері  рвучко  розчахнулися  і  я  побачив  її:  вона,  така  маленька  і  тендітна,  стояла  у  світлому  мокрому  пальтечку,  а  на  голові  у  неї  було  зав’язано  червону  хустку  із  зображенням  троянд,  з-під  якої  повипиналося  русе  волоссячко.  Усточка  її  були  міцно  стиснуті  в  образі,  а  на  великі  блакитні  очі  насунулися  густі  чорні  брівки:
 -  Як  скоро  батько  може  забрати  у  вас  шафу?  –  сердито  запитала  Стефка,  а  за  її  плечима  вигулькнув  спантеличений  вуйко,  який  лише  розгублено  позирав  то  на  мене,  то  на  неї.
-  Так  скоро,  як  оце  навчить  Вас  до  людей  спершу  вітатися.  –  Кинув  я  роздратовано  і  продовжив  шліфувати  панель.
Вона  склала  руки  на  грудях  і  геть  легенько  притупнула  маленькою  ніжкою:
-  А  я  до  людей  так,  як  вони  до  мене.  Хіба  ж  Ви  ото  до  мене  віталися  під  абрикосою  чи  коли  підслуховували  за  моїми  дверима?
Я,  мабуть,  побагровів,  бо  відчув,  як  щоки  запалали,  наче  від  якого  ляпаса.  І  як  вона  про  те  дізналася?  Вуйко  лише  тихо  розсміявся  і  кудись  зник.  Припинивши  шліфування,  але  все  ще  не  підводячи  на  неї  погляду,  я  вичавив:
- Точних  термінів  повідомити  не  можу.
Якусь  хвилину  панувала  тиша,  а  потім  вона  все  тим  же  упевненим,  але  тепер  вже  й  переможним  голосом  повідомила  мені,  що  хотіла  би  бачити,  на  якому  етапі  робота  зараз.  Вона  мала  на  це  повне  право,  тож  я  повів  її  у  іншу  сусідню  кімнату,  куди  поскладав  вже  зроблені  частини  шафи,  щоб  вони  не  займали  так  багато  місця  в  майстерні.  У  цьому  маленькому  закапелочку  чого  тільки  не  було:  плитка,  на  якій  ми  з  вуйком  готували  їсти,  шафка  з  крупами,  якісь  дерев’яні  деталі,  необачно  кинуті  горою  посеред  кімнатки  та  книжки,  розкладені  на  поличках  уздовж  двох  невеличких  стін.  
Я  простягнув  руку  з  лампою  уперед,  щоб  Стефка  могла  роздивитися  деталі  майбутньої  шафи  (у  кімнаті  було  темно,  бо  віконечко  тут  розташовувалося  лише  одне,  малесеньке  –  так,  для  годиться),  але  вона  у  той  бік  і  не  дивилася.
- Це  Ваші?  –  Захоплено  запитала  вона,  розглядаючи  книжки  і  чи  не  вперше  я  відчув,  що  вона  на  мене  не  сердита.
- Наші  з  вуйком.  –  Відповів  я  і  помітив,  що  правою  рукою  вона  потягнулася  до  книг,  але  потім  осмикнулася.  
- Беріть,  -  сказав  я,  -  як  хочете,  я  Вам  ще  покажу.  У  нас  на  другому  поверсі  ціла  бібліотека.
Вона  враз  повернулася  до  мене  і  я  побачив,  як  вогники  лампи  витанцьовують  у  її  волошкових  очах.
- І  Ви  всі  їх  читали?  –  Запитала  вона  мене  з  дитячою  наївністю.
- Не  всі.  –  Я  посміхнувся  і  поспіхом  додав:  -  Але  багато.
Стефанія  опустила  очі  додолу  і,  нарешті  хоч  обвівши  ними  дерев’яні  деталі    шафи,  несміливо  запитала:
- А  Ви  любите  книжки?
- Люблю.  –  Сказав  я,  бо  це  таки  була  правда.  
- А  чого  ви  їх  любите?  –  Я  бачив,  як  її  очі-волошки  починають  палахкотіти  все  більше  і  мені  хотілося  не  втрачати  того  запалу,  у  який  вона  занурювалася.
- Бо  я  люблю  працювати  з  деревом,  -  нагадав  я,  -  У  дерева  є  душа,  але  немає  як  про  те  сказати  людям,  у  книзі  ж  від  дерева  є  все:  і  душа,  і  тіло,  і  мова…
               Насправді  ж,  я  і  сам  не  знав,  чого  так  люблю  книжки.  Може,  з  того,  що  мене  з  дитинства  так  вчили?  Але  сказати  щось  для  годиться  теж  треба  уміть.
Стефка  відвернулася  до  книжок  і  нишком  посміхалася,  опустивши  погляд  у  підлогу.  Я  знав  це,  бо  бачив  як  у  посмішці  здійнялася  її  ліва  рум’яна  щічка.  
- До  того  ж,  -  вирішив  додати  я,  -  я  настільки  знаюся  на  дереві  та  книжках,  що  можу  визначити,  з  якого  дерева  було  виготовлено  ту  чи  іншу  книгу.
І  який  чорт  смикнув  мене  розтулити  рота?
- Невже?  –  невпевнено  подивилася  на  мене  Стефка  і  звела  маленькі  долоньки  разом  перед  підборіддям.  
Це  була  неправда,  але  Стефанія  так  по-дитячому  вслухалася  у  те,  що  я  кажу,  що  я  не  міг  заборонити  собі  її  вразити,  тож  довелося  вигадувати  швидко.  Я  примостив  лампу  на  підлозі,  а  сам  для  демонстрації  взяв  товсту  зелену  книгу  з  міцною  палітуркою.  Я  розгорнув  її  приблизно  на  середині,  а  потім  занурився  у  неї  обличчям,  роблячи  вигляд,  що  куштую  її  на  запах.  Потримавши  її  так  хвильку,  я  відірвав  її  від  обличчя  і  хоч  не  чув  від  неї  жодного  запаху,  крім  пшоняної  каші,  яку  готували  сьогодні  з  вуйком  на  сніданок,  гордо  виголосив:  -  Клен!
- Та  ну-у-у?  –  скрутила  свої  уста  у  трубочку  Стефка.  –  А  ця?
Вона  подала  мені  тоненьку  книжечку  помаранчевого  кольору,  на  палітурці  якої  було  викарбовано  ім’я  якогось  французького  письменника.  Трохи  помацавши  її  в  руках  та  повторивши  процедуру,  що  була  зроблена  з  попередньою  книгою,  я  запевнив  дівчину,  що  це  колись  була  тополя.
- А  ця?  –  подала  вже  геть  зацікавлена  Стефка  наступну  книгу.
- А  ця  з  вишні.  –  Сказав  я  за  якийсь  час.
І  хай  би  як  мені  було  смішно,  усе  це  дійство  наштовхнуло  мене  на  якусь  невідповідність  думок:  як  же  це  вона  ще  така  маленька  та  наївна,  а  вже  виходить  заміж?
- А  чи  можу  я  позичити  у  Вас  почитати  он  ту,  вишневу?  –  Запитала  вона,  вказуючи  дрібним  пальчиком  на  книжку  у  моїх  руках,  так  ввічливо  і  боязко,  що  це  навіть  почало  мені  лестити,  проте  я  таки  її  застеріг.
- Думаю,  Ви  занадто  юна  та  вразлива  для  вишневої,  -  заперечив  я,  бо  сюжет  у  цій  книзі  і  справді  був  би  для  неї  заскладний.
- І  нічого  я  не  вразлива,  -  вона  знову  насупила  брівки  і  взялася  у  боки,  а  мені  лишалося  тільки  дивуватися  з  того,  як  швидко  змінюється  її  настрій,  -  і,  між  іншим,  вже  достатньо  доросла,  щоб  читати  УСЯКІ  книжки.  
- А  скільки  ж  пані  років,  дозвольте  дізнатися?  –  З  посмішкою  запитав  я,  бо  вже  тоді  відчув,  що  мені,  коли  схочу  чого  від  неї  дознатися,  і  допитуватися  дуже  не  знадобиться.
- Вже  за  тиждень  матиму  18  повних  літ.  –  Гордо  сказала  вона.  
Спочатку  я  хотів  їй  заперечити,  бо  вірилося  мені  у  її  слова  слабко,  адже  була  вона  ще  вся  така  тендітна  та  дрібна,  як  для  18-ти  літ.  Проте  я  побоявся,  що  як  не  дам  книжки,  вона  більше  не  прийде,  а  як  і  прийде,  то  вже  до  мене  так  відверто  не  заговорить.
- Ну  як  пані  така  доросла,  то  хай  бере.  -  дав  я  свою  згоду  на  те,  щоб  вона  запозичила  у  мене  ту  книжку.
Раптом  мені  подумалося,  що  як  позичу  книгу,  не  буду  певен,  що  зможу  бачити  Стефку  так  скоро,  як  схочу.  Було  б  значно  краще,  якби  вона  приходила  читати  сюди,  чи,  скажімо,  прийшла  б  у  сонячний  день  і  я  запросив  її  на  прогулянку.  Тоді  б  вже  ми  наговорилися  про  книжки  і  я  таки  знав  би  про  неї  більше.  Вже  Стефка  і  руки  простягла  до  неї,  як  я  забрав  книгу  до  себе  ближче,  тягнучи  за  нею  і  Стефку:
- Але  ж  на  дворі  страшний  дощ.  –  Виголосив  я.  –  Під  таким  ливнем  книга  точно  не  вціліє.  Вода  потрапить  на  сторінки  і  вони  стануть  геть  набряклі  і  покручені,  а  я  такої  долі  для  неї  дозволити  не  можу.
Це  таки  теж  була  правда.  З  дитинства  вуйко  вчив  мене  шанувати  книжки  і,  як  на  мене,  то  хай  вже  я  самотужки  доберуся  на  інший  бік  Львову  та  принесу  книгу  цілою  (а  на  додаток  ще  раз  побачу  цю  маленьку  вередливу  пані),  ніж  Стефка  буде  нести  її  під  дощем.
- Так  хіба  ж  від  того  книга  стане  гіршою?  –  Запитала  вона  мене  здивовано.  –  Хіба  ж  від  якої  покрученої  сторінки  зміняться  ті  думки,  що  у  неї  вкладено?
Я  не  знаходився,  що  їй  відповісти,  бо  ж  до  цього  моменту  не  припускав  навіть  подібної  думки.
- Коли  Вам  так  важливе  її  тіло…  ,  -  за  якусь  мить  почулося  від  Стефки.
Не  договоривши,  вона  зняла  з  себе  червону  хустку,  яка  захищала  її  світлу  голову  від  дощу  і,  взявши  з  моїх  рук  книгу,  ледь  торкаючись  моїх  пальців,  загорнула  ту  умовну  вишню  в  хустку  та  сховала  під  пальто,  міцно  притиснувши  її  руками  до  грудей.
- Так  можна?  –  Запиталася  вона.
- Можна.  –  Відповів  я,  хоч  у  цьому  вже  й  не  було  потреби,  а  за  вікном  з  новою  силою  задріботів  дощ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945903
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022

2

Тиждень  я  не  випускав  з  голови  думок  про  цю  недолугу  ситуацію  і  купа  запитань  виринали  у  моїй  свідомості  знову  і  знову.  Спочатку  я  був  на  Неї  сердитий,  адже  ж  я  повівся  як  справжнісінький  джентльмен,  а  Вона  виявилася  грубою  і  невдячною.  Потім  я  почав  запитувати  себе  хто  ж  Вона  така  і  наскільки  Вона  ще  дитина,  якщо,  маючи,  як  на  мене,  не  більше  16-ти  літ,  дозволяє  собі  закидати  про  такі  дорослі  теми?  І  з  ким  це  Вона  засватана?  Хіба  ж  хто  хотів  би  собі  таку  невиховану  сердиту  жінку?  Пізніше  я  почав  відчувати  легкий  відтінок  провини  десь  між  проґалинами  моїх  ребер,  адже  ж  зауважив,  що  не  привітався  до  Неї  у  той  день.  Більше  того,  почав  звинувачувати  Її  у  тому,  що  вона  псує  книжку  отими  своїми  витираннями.  Але  ж  Вона  переді  мною  завинила  більше!  Та  і  книжку  Вона  таки  зіпсувала,  а  це  ж,  все  таки,  абсолютно  неприпустимо.  Ось  так  я  спочатку  думав  про  Неї  у  своїй  майстерні,  коли  вирізав  візерунки  на  спинці  стільця  у  крамницю  на  замовлення;  потім  я  думав  про  Неї  на  кухні,  коли  готував  на  сніданок  яку  кашу;  а  потім  я  зрозумів,  що  думаю  про  Неї  і  день,  і  ніч…
У  четвер  до  крамниці  вуйка  Любомира,  на  якого  я  працював,  увійшов  пан  Авдієвський  –  власник  цукерні  на  розі  вулиць  Задвужанська  та  Щепановскєґо.  Насправді  ж,  вуйко  Любомир  мені  вуйком  не  був.  Колись  він  товаришував  з  моїм  батьком  –  разом  їздили  на  заробітки:  десь  далеко  рубали  ліс.  Отак,  як  мені  було  5  років,  поїхали  разом,  а  приїхав  вже  вуйко  один  –  на  батька  впала  якась  сосна  чи  що  там  і  дуже  його  скалічила.  Тиждень  він  промучився  і  вмер.  Так  зосталися  ми  з  мамою  удвох.  Вуйко  Любомир  допомагав  нам,  коли  мав  можливість.  Як  я  підріс,  навчив  мене  майструвати  з  дерева,  бо  ж  і  сам  любив  цю  справу  та  й  відкрив  майстерню,  взяв  до  себе  майстром,  щоб  я  мав  змогу  прогодувати  себе  та  матір  і  це  справді  допомагало  нам  жити,  проте  сухоти  таки  скосили  маму  у  1915.  Так  стали  бути  ми  потому  разом:  я  та  вуйко,  якого  тепер  так  називав.  
- Слава  Іссу!  -  Привітався  пан  Авдієвський  і  його  щира  посмішка  розлилася  по  крамниці  теплим  затишком.  Тільки  цього  затишку,  мабуть,  тут  не  вистачало,  щоб  доповнити  запах  свіжого  дерева,  який  стояв  тут  роками.
- Навіки  слава,  –  посміхнувся  вуйко  крізь  тонку  оправу  своїх  круглих  окулярів,  поглядаючи  на  гостя  трохи  звисока,  оскільки  був  за  нього  вищий  на  голову,  та  й  худіший  удвічі,  -  чого  бажає  пан  Авдієвський  у  моїй  скромній  крамниці?
- Мені  гія  книжкова  шафка.  Тілько  не  така,  як  оце  у  вас  на  стіні  висить  –  маленька.  А  мені  на  всю-ю-ю  стіну  гія.  –  Повідомив  гість  і  щиро  розсміявся.
Його  лиса  голова,  як  і  пухлі  щоки,  виблискували  рожевим  і  лише  рідкі  рештки  волосся  на  скронях  та  потилиці  біліли  справжнісіньким  снігом.
- Що  ж  ви  до  такої  великої  полички  складати  будете?  –  Поцікавився  вуйко,  взявшись  за  свою  худу  сиву  бороду,  а  я  собі  продовжував  вирізати  спіраль  на  ніжці  стола  для  пана  Зарицького.
- Так  як  же  що?  –  Здивувався  пан  Авдієвський.  –  Дочка  у  мене  читає  багато.  Начитала  купу  усіляких  романів  і  поезій,  що  й  складати  нікуди.  Оце  хочу  все  до  ладу  довести,  як  людина,  бо  я  ж  її  посватав,  весілля  гулять  буду.  А  де  ж  гулять,  як  по  хаті  книжки  одні  розкидані?  –  І  він  знову  розсміявся,  а  я  з  усієї  сили  вгамселив  головою  в  стільницю.
- А,  чув  про  таку  новину.  –  Тихо  розсміявся,  ніби  нічого  не  помітив,  вуйко  Любомир.  –  Вітаю  Вас  і  вашу  доню.
Доки  вуйко  та  пан  Авдієвський  обмінювалися  люб’язностями  я,  як  тільки  я  і  міг,  зализував  рани  (міцно  тримався  за  маківку,  час  від  часу  її  потираючи,  щоб  боліти  переставала  швидше)  і  робив  вигляд,  що  нічого  не  чую.
- Треба  буде  зняти  мірки  з  тієї  кімнати,  у  яку  хочете  поставити  шафу.  Пришлю  до  вас  завтра  Мишка,  він  усе  зробить.
Вже  по  обіді  наступного  дня  я  стояв  біля  старенького,  але  чепурного  будинку  за  адресою  Лєщинськєґо,  17  і  думав  чи  ж  про  неї,  ту  яку  здибав  під  абрикосою,  йшла  учора  мова.  Пан  Авдієвський,  він  же  пан  Порфирій  (чи  Фірко,  як  його  називала  дружина)  усю  дорогу  розповідав  мені  про  те,  який  він  щасливий  з  того,  що  Бог  послав  йому  такого  прекрасного  зятя.
- А  зять  у  мене  –  дай  Боже,  -  говорив  він  мені,  коли  ми  завертали  до  будинку,  -  волосся  кундзюраве,  чорне,  з  Варшави  моїй  Стефці  бомбони  привозить,  та  й  цукерню  мою  не  раз  рятував  від  скрути.  У  кишенях  же  має  –  юрист.  Дасть  Бог,  весілля  одгуляєм,  а  там  вже  й  онуки  скоро…
І  все  він  радів  та  сміявся,  а  мені  чогось  гидко  було  слухати  про  того  зятя.  У  животі  мені  від  одної  згадки  про  нього  крутило  і  боліло.  Уявлявся  він  мені  геть  негарним,  та  і  не  дуже  я  міг  второпати,  чого  пан  мені  так  хвалиться.  Згодом  тільки  зрозумів,  що  йому  нікуди  було  дівати  свою  щиру  радість  і  так  він  розділяв  її  зі  світом.
У  будинку  пахло  абрикосовою  мармулядою.  Мене  одразу  провели  до  кухні,  де  пані  Нюся,  жінка  «Фірка»,  порпалася  поміж  пляців  та  конфітурів,  а  з  печі  пахли  цвібаки.  
- То  все  для  цукерні  –  Пояснила  мені  пані  Нюся.
               Дивним  було  що  у  цій  кімнатці  поміщалося  так  багато  усілякої  оздоби:  старенькі,  вже  не  раз  пофарбовані  білим,  полички,  піч,  одне  біле  вікно  із  завісками.  Посеред  кухні  стояв  невеличкий  білий  круглий  стіл,  який,  якщо  поставити  круг  нього  стільці,  геть  перешкоджав  хід.  Загалом,  кухня  пані  Нюсі  нагадувала  радше  комірчину,  де  серед  сонця  поскладали  усіляких  щойно  спечених  і  наварених  смаколиків.
Переді  мною  поставили  горнєтко  м’ятного  чаю  і  таріль  з  пляцками  та  яблучним  повидлом.  
- Пригощайтеся,  -  широко  всміхнувся  мені  пан  Авдієвський,  -  а  мірки  зняти  встигнемо.
Не  подумав  я  ще  про  те,  як  смакуватиме  мені  повидло,  як  до  кухні  влетів  якийсь  малий  хлопчак  років  9-ти.  Очі  у  нього  заливалися  переляком,  чорні  від  бруду  руки  міцно  трималися  за  двері,  а  груди  високо  здіймалися,  коли  він  жадно  хапав  ротом  повітря,  розхристуючи  стареньку  сорочку.
- Лесик!  –  Закричав  він.  –  Лесик…Ой  пані  Нюсю,  Лесик…
- Та  кажи  вже,  Влодко!  –  Не  втрималася  пані  Нюся.
- Лесик…  з  дуба…  тойво!  
- Що  «тойво»?  –  припіднявся  над  стільцем  пан  Авдієвський
- На  землю!  –  вигукнув  переляканий  Влодко,  перевівши  на  нього  погляд.
- Моя  дитино!  –  скрикнула  пані  Нюся  і  миттю  вибігла  з  хати,  услід  за  хлопчаком,  а  пан  Авдієвський,  помахавши  мені  руками  на  знак  того,  щоб  я  зостався  на  кухні,  побіг  за  ними.
Ось  так  я  і  сидів  посеред  сонячної  теплої  кухні,  де  пахло  усілякою  здобою,  доки  не  почув  дівочі  голоси  із  сусідньої  кімнати.
- А  він  мені  і  каже...  Хи-хи…  «Сьогодні  сонце  вийшло  на  небо,  аби  тільки  намилуватися  твоїм  личком».
Після  цього  почувся  гучний  дівочий  сміх.
- Не  знаю,  Улько.  Невже  ти  й  справді  думаєш,  що  закохалася  у  Пронька?  
Вуха  мені  прорізало  блискавкою  –  вона!
- А  як  і  закохалася,  -  у  голосі  іншої  дівчини  чулася  посмішка,  -  то  що  тут  такого?
Я  вирішив  підібратися  до  них  ближче,  щоб  чути  розмову  чітко,  а  тому  підійшов  до  самісіньких  дверей  сусідньої  кімнати,  які  були  ледь  причинені.  У  маленьку  шпаринку  я  бачив  її:  пишне  русе  волосся  було  зав’язане  синьою  стрічкою,  а  легенька  блакитна  сукенка  закривала  майже  все  її  тіло,  даруючи  моєму  окові  лише  її  руки  та  шию  і  личко.  Вона  вишивала.  Те  ж  саме  робила  і  її  співрозмовниця  з  білявим  волоссям  та  широкою  посмішкою.
- Хотіла  б  і  я  оце,  як  ти,  обманювати  себе  тим,  що  закохана.  –  Несподівано  випалила  Стефка.
- Що  це  ти  таке  кажеш,  Стефцю?  –  Відкинула  вишивання  Уля.  –  Ти  ж  геть  скоро  виходиш  заміж.  Та  й  не  просто  аби  за  кого,  а  за  Романа.  
- Та  хіба  ж  я  на  що  жаліюся?  –  Вже  й  Стефка  відклала  голку.  –  Хіба  ж  не  гарно  одружитися  з  юристом  у  третьому  коліні?  Мало  того,  що  з  юристом,  так  ще  і  гарним,  з  благородної  сім’ї,  уважним  до  тебе…  Я  з  того  рада.  Просто  не  вірю  я  у  те,  що  можна  отак  от  взяти  та  й  закохатися  у  людину  і  кохати  її  до  скону.  У  книжках  хіба  про  таке  пишуть.
- Стефко…
- Та  що?
- Хіба  ж  ти  не  кохаєш  Романа?  –  Уля  роззявила  рота  і  нахилилася  ближче  до  Стефки.
- А  нащо  ж  мені  його  кохати?  –  здивувалася  дівчина.
- Щоб  одружитися…
- Так  я  ж  і  так  за  нього  йду,  Улько,  дурна  твоя  макітра.
- А  чого  ти  за  нього  йдеш,  як  його  не  кохаєш?
- Бо  ліпшої  пари  мені  на  увесь  Львів  не  знайти.  –  Розсміялася  Стефка  і  у  душі  мені  стало  геть  бридко.
- Головне,  Улько,  -  продовжила  вона,  -  що  він  –  надійний.  За  усі  два  роки,  що  він  знається  з  моїм  батьком,  він  завжди  був  до  мене  уважний.  Батько  любить  його  безмежно,  бо  ж  він  не  раз  допомагав  нашій  сім’ї  упоратися  з  усілякими  негараздами.  Розумний  і  дотепний.  Хіба  ж  цього  не  достатньо,  щоб  вийти  за  нього  заміж  і  бути  завжди  при  його  захисті  та  турботі?  А  почуття,  як  коли  такі  між  людьми  і  є,  Улю,  люба  моя  Улю,  рано  чи  пізно  розсіюються  у  роках.  
Уля  лише  знизала  плечима  і  повернулася  до  вишивання:
- І  все  ж,  -  сказала  вона  за  яку  хвилину  чи  дві,  -  Яким  би  Пронько  простяком  не  був,  а  я  його  певно  що  люблю.  І  хай  би  як  я  не  була  за  тебе  рада,  Стефцю,  а  все  ж…  виходити  заміж  треба,  коли  любиш.
Дівчата  потому  вишивали  мовчки,  а  запах  абрикосової  мармуляди  все  далі  і  далі  поширювався  кімнатами  старого  будинку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945902
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022

1

То  було  літо  1927  року.  Я  простував  гамірним  Львовом,  напитуючи  сонця,  що  заливало  мені  очі,  пробиваючись  через  листя  дерев,  аж  поки  не  здибав  її.  Вона  сиділа  на  коці  під  старою  крислатою  абрикосою  і  читала  якусь,  скоріше  за  все,  нехитру  книжку,  бо  раптом  засміялася,  перегортаючи  чергову  сторінку.  За  якусь  мить  її  брови  насупилися,  як  у  малої  дитини  і  вона,  приклавши  пальця  до  якого  рядка,  почала  швидко  перебирати  очима  слова.  Рядок  за  рядком  її  очі  бігали  з  ліва  на  право,  а  сонце  спадало  на  її  русу  голову  і  світлу  сукню  з  довгими  рукавами.  ЛЯПСЬ!  Якась  стигла  абрикоса  розтеклася  по  сторінці  з  текстом  і  я  собі  подумав,  що  вона  таки  дурна.
- Хто  ж  читає  книжки  під  стиглими  абрикосами?  –  запитав  її  я,  подаючи  хустинку,  щоб  вона  нарешті  перестала  розтирати  солодкавий  абрикосовий  сік  по  сторінці  своїми  тендітними  білими  пальчиками.
                   Враз  вона  підняла  на  мене  свій  пекельно  холодний  погляд  і  я  ледь  не  зомлів  від  того  холоду,  яким  мене  обдало.  Її  по-зимовому  блакитні  очі,  що  прорізали  мене  якоюсь  образою,  на  кшталт  дитячої,  абсолютно  не  зливалися  з  теплим  інтер’єром  літа.
- Мабуть,  такі,  як  я.  –  Сердито  сказала  вона  і,  узявши  хустинку,  почала  витирати  книжку.
- Такі,  як  Ви  можуть  ненароком  позабирати  з  рядків  усі  літери,  так  необережно  витираючи  м’якоть  абрикоси  зі  сторінок  чудових  книжок.  –  Я  посміхнувся,  але  вона  стала  сердитою  ще  більше  і  я  не  зрозумів,  справа  в  абрикосах  чи  в  мені.
- Це  моя  книга,  а  значить  і  мої  літери,  -  жбурнула  вона  мені,  повертаючи  хустку  та  підводячись  із  коца,  -  хочу  –  забираю,  хочу  –  віддаю,  і  нікому  не  має  бути  ніякої  до  цього  справи.
                   Вона  обережно  склала  коц  до  плетеного  кошика  і  притисла  ту  злощасну  книгу  до  грудей.
- Не  хотіла  би  Вас  ображати,  -  сказала  вона  і  я  в  це  не  повірив,  -  але  коли  будете  таким  розумним  у  поведінці  з  жінкою,  то  Ваша  дружина  неодмінно  рано  чи  пізно  Вас  залишить,  зоставивши  Вас  на  самоті  з  Вашим  прагненням  всувати  носа  у  те,  що  Вас  не  стосується.
                   Цим  недотепним  і  геть  невлучним  висловом  вона  зовсім  збила  мене  з  пантелику  і  я  відчув  як,  ледь  не  вперше  за  багато  часу,  втрачаю  контроль.
- А  я  не  одружений,  -  випалив  вже  розлючений  я,  -  і  така  ж  доля  чекає  на  Вас,  якщо  будете  до  всіх  така  сердита.
                 Проминула  пауза  у  секунду  чи  дві  і  вона,  набундючившись  ще  більше,  кинула  мені  в  обличчя,  ніби  дала  справдешнього  ляпаса:
- Коли  хочете  знати,  то  я  –  засватана!
                 ЛЯПСЬ!  Я  відчув,  як  абрикосовий  сік  розливається  мені  по  маківці.
                 Вона  ж,  абсолютно  не  поворухнувши  жодним  мускулом  власного  обличчя,  підняла  підборіддя  і  гордо  покрокувала  повз  мене  кудись  далеко  вздовж  парку,  минаючи  людей  і  їх  гамір,  а  сердитий  я  стояв  під  крислатою  абрикосою  і  думав,  що  ліпше  б  лишив  її  на  самоті  з  тією  її  тепер  вже  липкою  і  геть  зіпсованою,  як  і  мій  настрій,  книжкою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945900
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022

Крап-Крап, Ляп-Ляп, Лусь-Лусь

Крап-крап
З  гуртожицького  крану  у  раковину

Крап-крап
З  твоїх  очей  на  мереживну  хусточку

Бо  Ляп-ляп
Із  дахів  на  голову  стікає  задуха.

бо  Ляп-ляп
З  його  роту  тобі  у  наївні  вуха.

І  Лусь-лусь
З  років  правдою  тобі  по  щоках

То  й  Кусь-кусь
"Ти,  чогось,  стала  така  глибока..."

То  й  Гав-гав
"Ти,  чогось,  стала  така  кусюча..."

-  На  "Ляп-ляп"  невезуча...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2022

Самотність

***
О  третій  годині  ночі  між  рядків  Жаданових  віршів  мені  здибалась  хурделиця.
Надворі  мете.  Гуде.  Шумить.
Я  закриваю  очі  і  крізь  кілометри  чую  хурделицю  твоєї  власної  душі.
Я  слухаю,  слухаю,  але  розчути  слів  не  можу.
Чую  лише  шум  років  і  твій  смутний  розгублений  голос,  який  не  зізнається  у  найпотаємнішому.
І  тоді  я  іноді  навіть  припускаю,  що  нічого  не  чую  взагалі.
А  все  слухаю.
Може,  поза  твоєю  душею  та  вікном  теж  шумить.
Але  ти  вже  спиш.
Спиш  і  не  чуєш  хурделиці  моєї  власної  душі.
"Ой  на  кота  воркота.  На  дитину  дрімота..."
А  у  тім  нащо  ж?
"А-а,  А-а.."
Нащо  ж  руйнувати  руїни?
"Лю-улі-і-і  -  лю-у-у..."
А  мені  лишається  слухати  те,  чого  я  не  почую  ніколи  (і,  можливо,  ніколи  не  наберуся  сили  виголосити  сама)  і  дивитися  як  хитає  дерева  з  боку  в  бік  за  моїм,  не  твоїм,  вікном.
Наче  людей  по  їх  долі.
Управо.  Уліво.  Когось  взагалі  "у  позу".
А  комусь  хоч  би  й  що,  бо  пощастило  народитися  між  двома  будинками,  що  ховають  з  обох  боків  від  вітрів.
Від  хурделиці  туман  і  жодної  людини  зовні.
Від  вервечиків  попід  моєю  стельою  відблиски  і  жодної  людини  усередині.
Ані  на  стільці.  Ані  на  підлозі.  Ані  у  ліжку.  Ані  на  вікні,  з  якого  вдивляюся  у  туман.  Ані  коло  душі.
Лише  одна  якусь  колискову  мугикає.
Та,  що  пише  щось  незрозуміле  у  світлі  вервечиків.
Коли  надворі  гуде.  Шумить.  Кидає  дерева  з  боку  в  бік,  як  отих  нещасних  людей,  що  кожен  щасливий  і  нещасливий  по-своєму,  минають  це  саме  самотне  вікно,  яке  облизує  злощасний  туман.
І  жодної  душі  коло  серця.  Чи  на  стільці.  Чи  на  підлозі.  Чи  у  ліжку.  Чи  на  вікні,  у  яке  вже  гримає  вітер.
Жодної  душі  зовні.
Жодної  душі  усередині.
Не  тіла  -  душі!
Жодної  душі  коло  серця...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937370
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2022

Таємниці

***
Дивиться  одна  на  одного,
дивиться  один  на  одну  -  
отак  стоять  дві  таємниці.  
"Коли  я  буду  у  глибокій  старості,  згадуватиму  твої  очі.  
Літні.
І  таємниці,  що  були  між  мною  та  ними.
Сумуватиму,  але  ні  за  чим  не  жалітиму",-  каже  одна  і  сміється:
"...Добре,  що  я  ще  не  стара  -  можу  не  згадувати,  а  бачити  твої  очі  і  таємниці,  що  є  між  мною  та  ними.
Але  ж  чи  надовго?
На  якусь  мить.
Завтра  ми  розійдемося  в  інші  світи:
Ти  -  до  своїх  дівчат,  до  їх  ніжності,  за  якою  ти  голодуєш,  але  її  не  нап'єшся,  доки  не  зустрінеш  жінку,  у  дотиках  якої  нарешті  перестанеш  почуватися  самотнім.  
Я  -  до  свого  неба,  яке  знає  про  все,  що  було  чи  є,  адже  воно  завжди  наді  мною,  проте  мовчить  до  мене  віками,  бо  воно  ж  небо  і  висить  над  моєю  головою,  щоб  я  знала  правду  своєї  самотності.
Такі  схожі,  але  абсолютно  різні  світи,  що  ніколи  не  перетнуться.  Що  один  одному  не  належать.
Але  коли  почне  танути  сніг  за  5,  чи  10,  чи  30  років,
можливо,
ти  згадаєш  мої  очі.
Блакитні.
І  таємниці,  що  були  між  тобою  і  ними.
Але  зараз  ти  молодий.
Ти  можеш  не  згадувати,  а  бачити  мої  очі  і  таємниці,  що  є  між  тобою  та  ними.
Але  чи  ж  надовго?
На  одну  мить".
Отак  стоїмо,  дві  таємниці,
І  дивимося  одна  на  одного,  один  на  одну
Не  в  силі  відгадати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936416
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022

Привіт

Привіт,  снігу-сніжиську,  що  затрушує  стежини  мого  власного  Я
Як  тобі  там,  серед  хмар,  пів  грудня,  серденьку,  спалося?
Східці  моїх  бажань  чекали  на  тебе  щодня
Але,  за  законами  неба,  як  мало  статися  -  сталося...

Привіт,  снігу-сніжиську,  про  якого  думала,  що  вже  не  вернеш,
Як  тобі  там,  між  дерев,  на  душу  мені  опадається?
Буває  отак:  незворотнє,  а  ти  його  ждеш  і  ждеш
І  воно,  як  твоє,  неодмінно  сніжиськом  до  вікон  вертається.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021

Забуття

Розвій  мою  душу  за  вітром,
І  думки  над  дубами  розвій,
Може,  десь,  над  зірками  і  миром,
Розхлюпочеться  наш  прибій...
Попали  в  моїй  пам'яті  листя,
Де  писались  рожеві  вірші,
Забери  всі  пісні,  як  годиться,
Потопи,  що  були,  листи,
Потрощи  мої  сльози  і  сміхи,
Перебий  мені  день  і  ніч,
Де  фігурки  й  узвари,  як  ліки,
Де  словами  й  очима  навстріч,
Знищи  так,  щоб  ніколи  й  нікому
І  назавжди  піди,  де  прибій,
І  розвій  мою  пам'ять  додолу,
І  мене  над  дубами  розвій...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021

Чай

Іноді  мені  здається,
що  в  твоїй  голові
індійський  чай.
І,  можливо,  про  те  і  йдеться,
Коли  згадуєш  Рай.

Іноді  чітко  знаю:
ти  мені  на  плечАх
розтопив  шоколад.
І,  можливо,  то  все,  що  я  маю  -  
лиш  ти  й  листопад.

Іноді  з  неба,  чую,
пада  сніг  
в  помаранчевий  сад,
але  поки  ще  сонце  цілує,
грій  чай  і  топи  шоколад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929458
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2021

Твої "Мурки"

Твої  дерев'яні  фігурки
грають  зі  мною  у  жмурки
і  муркотять  твої  "Мурки"
пошепки  на  палітурки.

І  розпадаються  коси,
заплутані  у  абрикоси.
Я  думаю  про  парадокси,
а  ти  все  висаджуєш  флокси.

Зорі  стікають  на  щоки,
ти  прораховуєш  кроки,
доки  малесеньки  "Мурки"
зривають  мої  палітурки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2021

"Бувають німби, бувають роги", -…

"Бувають  німби,  бувають  роги",  -
так  сказали  руді  коти.
Хтось  ногами  топче  дороги,
Хтось  будує  глухі  кути.

Хтось  комусь  розплітає  коси,
В  той  же  час  освячує  дім.
Як  тоді  зрозуміти:  він  -  роги,
Чи  все  ж  більшою  мірою  німб?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2021

Театр

Твої  думки,  
білі,  як  молоко,  
стікають  по  тілу  у  склянку,
Ти  купуєш  мені
Солодкаве  вино
І  зриваєш  для  мене  кульбабки.
Ти  лежиш  на  печі
І  твої  цвіркуни
Цокотять  про  казки  і  про  міфи
А  твої  слова
Залишають  сліди
Як  на  хвилях  коралові  рифи.
Я  люблю  шоколад
І  гуляти  вночі
І,  можливо,  шукаю  пригоди.
А  ти  любиш  дівчат
І  весь  той  шоколад
Не  куштуєш  –  купуєш  з  вигоди.
Я  дивлюся  на  піч,
Ти  шукаєш  на  ніч,
Горобцям  попід  дахом  аж  смішно.
З  тих  жовтеньких  кульбаб,
Як  я  їм  шоколад
І  як  погляд  тримаєм  безгрішно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2021

Сварка

Заплітай  пшеницю  мені  у  волосся
 і  цілуй  мої  плечі  дощем
Ми  живемо  за  тим  як  уже  повелося  
ніч  за  ніччю  
і  день  за  днем

Поливай  бузки,  говори  про  гроші  –  
поєднуй  небесне  й  земне,
Хай  проходять  повз  
чиїсь  листоноші,  
відпускають  тебе  і  мене.

Позривай  зірки,  покидай  під  ноги,  
бо  земля  теж  бажає  тепла,
Я  собі  сама  намалюю  роги,  
хоч  і  знаю,  що  я  –  
твоя.

Ти  ж  малюєш  мені  мої  голі  плечі  
і  босоніж  ведеш  по  траві,
Чи  то  я,  чи  то  ти,  чи  любов  чи  то  втечі,  
чи  кохані,  
а  чи  вороги?

Я  зриваю  жасмін,  ти  смієшся  до  сонця  
і  немає  у  цьому  жалю
Хоч  зірки,  хоч  бузки,  
Хоч  небесне,  хоч  гроші,  
хоч  в  Пеклі,  чи  хоч  у  Раю

ти  вплітаєш  пшеницю  мені  у  волосся,  
по  тобі  розтікаюсь  дощем,
Я  твоя,  а  ти  мій,  так  уже  повелося,
 ніч  за  ніччю  
і  день  за  днем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2021

Шукай

"...  Всім  серцем  любіть  Україну  свою  -  
і  вічні  ми  будемо  з  нею!"
В.  Сосюра

   Шукай  мене  серед  нив  і,  можливо,  тоді  я  знайду  тебе  серед  сонця…
   Я  розплющив  очі,  що  вмить  були  засліплені  небом.  Біле,  наче  молоко,  воно  заливало  мою  свідомість  і  заплутувалося  у  оберемках  моїх  думок,  які  я  щоразу  намагався  зібрати  докупи  як  той  букет,  що  стояв  у  білій  вазі  на  її  кухні.  Це  були  ромашки.  Пригадую,  як  сонце  стікало  з  мереживних  тюлей  прямо  на  стіл,  гладячи  по  дорозі  її  пухкенькі  рум’яні  щічки.  Вона  сміялася.  Сміялася  чи  то  з  мене,  чи  то  зі  своєї  скромності.  Настільки  їй  було  ніякого  отримати  від  мене  букет,  що  вона,  заповнюючи  кімнату  щирим  вдячним  світлом,  опустила  очі,  а  потім,  набравшись  сміливості  і  закусивши  нижню  губу  алізаринового  кольору,  різко  глянула  мені  у  очі,  ніби  кажучи:  «Ага,  я  таки  знала,  що  ти  обереш  мене».  Та  і  дивного  у  тому  нічого  не  було  -  ми  виросли  разом.  
Укупі  з  нею  я  бачив  як  зорі  кожного  ранку  розчиняються  у  небі,  не  забувши  забрати  із  собою  місяць;  укупі  з  нею  я  слухав,  як  пахне  сіно  на  горищі,  будучи  нагрітим  сонцем  і  як  у  ньому  тонуть  пісні  солов’їв.  Я  не  пам’ятаю,  коли  віддав  їй  своє  серце.  Можливо,  це  сталося  тієї  весни,  коли  дощ  обцілував  її  волосся  і  плечі,  як  вона,  було,  бігла  серед  нив,  зачерпуючи  руками  жовте  колосся;  можливо,  це  сталося  тоді,  коли  вона  вкотре  посміхнулася  мені  у  затінку  соняшників,  закидаючи  на  спину  товсту  русяву  косу,  а  може,  моє  серце  впало  їй  до  ніг  у  той  момент,  коли  вона  сиділа  під  калиною,  набираючись  її  червоної  жаги,  щоб  потім  у  ній  потонути?  Цього  вже  я  не  знаю  точно,  але  у  тому,  що  серце  моє  було  для  неї,  був  упевнений  безперечно.
Я  любив  її.  
І  ще  я  любив  наші  безглузді  прогулянки  степами,  коли  вона,  сміючись  до  мене  своїми  карими  очима,  що  під  сонцем  здавалися  кольору  чи  то  золота,  чи  то  меду,  говорила  мені  про  те  ж  саме  сонце,  яке  розливалося  по  нивах.
- То  є  одне  ціле,  –  посміхалася  вона,  -  ниви  і  сонце.  Коли  ниви  дивляться  у  небо,  сонце,  батько  наш  найперший,  падає  на  них,  наче  дощем,  заплутуючись  у  траві  і  нагріваючи  землю,  а  ниви,  напившись  ним  достатньо,  дарують  нам  пшеницю  і  квіти,  які  ти  потім  приносиш  мені,  щоб  вони  стояли  у  вазі  чи  коло  ікон  і  милувалися,  знову  ж,  своїм  батьком.  Як  ти  будеш  далеко,  шукай  мене  на  нивах  і  тоді,  можливо,  я  знайду  тебе  серед  сонця,  щоб  ти  зміг  знову  розповідати  мені  про  що  співають  зорі  у  твоїх  грудях.
   Я  ще  тоді  не  знав,  де  я  буду  і  чому,  але  небо  шепотіло  мені,  що  то  була  важлива  вказівка.
   Мені  довелося  зрозуміти  це,  коли  на  степи  прийшли  кривдники.  Вони  стріляли.  Моя  кохана  саме  бігла  через  той  степ,  куди  вранці  приходило  сонце,  коли  чужий  схопив  її  за  косу  і  почав  щось  від  неї  вимагати.  До  них  підійшли  й  інші,  такі  ж  як  він,  зі  сплюндрованими  очима.  Вони  били  її.  Вони  вбивали  її,  щось  говорячи  про  захист,  плюючи  висловами  про  землю  і  братів.  Я  бачив  це  здалеку  і  нічим  не  міг  зарадити,  оскільки  мої  руки  і  ноги  застрягли  у  тернах,  що  сусідські  діти  його  були  насадили  перед  степом.  Яскравий  кармін  стікав  їй  по  щоках  і  устах,  її  очі  кольору  меду  щоразу  здіймалися  до  неба,  благаючи  батька  про  захист,  її  руки  хапалися  за  жито  у  спробі  вирватися  з  лап  тих,  хто  ніколи  не  бачив  сонця.  І  тоді,  коли  вона,  нарешті,  була  ними  покинута,  вона  почала  ховати  нас  у  льохи.
   Я  бачив  її,  коли  її  коса  була  не  заплетена.  Вона  накинула  на  плечі  червону  мамину  хустку,  що  була  прикрашена  трояндами  і,  мимохіть  поглянувши  на  поле,  що  відбилося  у  її  очах  синім  небом  і  жовтою  пшеницею,  повела  людей  до  льохів,  що  мали  стати  захистом.  Обличчя,  умите  землею,  руки,  збиті  та  понівечені  як  її  душа,  розтерзані  і  замучені.  Вона  стояла,  схилившись  над  дітьми,  яких,  було,  раніше  бавила,  щоб  ті  росли  щасливими,  а  вони  раз  за  разом  смикали  її  за  спідницю,  вимагаючи  від  неї  якихось  забавок,  у  той  час  як  за  її  спиною  розривалися  гармати.  І  коли  вона,  обіймаючи  їх,  говорила,  що  зараз  не  час,  вони  штурхали  її  у  груди,  без  того  побиті  і  спустошені.  З  розпачу,  вона  подивилася  мені  у  очі  і  я  побачив,  що  вона  плаче.
- Я  кохаю  тебе.  -  Сказав  їй  я,  зірвавши  для  неї  єдину  квітку,  що  зміг  знайти  коло  власних  ніг,  -  шовкову  косицю.
   Усі  жінки,  разом  з  нею  та  дітьми,  були  сховані  чоловіками  у  хлівах,  по  закутках  хат  і,  звісно,  льохів,  а  ми,  облиті  їх  сльозами,  вирушили  у  ліс,  щоб  чатувати  ворога.  Я  сидів  на  землі,  притулившись  до  старого  дуба,  і  думав  про  те,  що  вона  зараз  не  сама.  Мабуть,  за  звичкою,  взяла  чиюсь  малу  дитину  на  руки  і  співає  їй  колискову,  щоб  вибухи  знадвору  так  не  лякали.  Ох,  як  вона  співала!  Буває,  гладить  моє  парубоцьке  чоло,  що  я  клав  їй  на  ноги  серед  нив,  і  співає,  співає  мені  про  віночки,  які  ото  на  кожне  Івана-Купала  плела  та  пускала  у  річку,  чатуючи  мене  на  березі,  чи  про  мальви,  яким  посміхалася  кожного  ранку,  виходячи  у  двір  до  сонця.  І  так  завше  було  на  душі  спокійно,  коли,  співавши  пісень,  вона  замішувала  тісто  на  хліб  і  посміхалася  мені  у  вікно,  до  якого  я  завжди  приходив  із  надією  побачити  її  посмішку,  вільну  і  щиру.
   Отак  і  зараз  її  посмішка  стояла  мені  у  очах,  коли  довелося  стріляти.  Спершу  було  страшно.  Мій  автомат  відбивав  мені  у  плече  а  я,  будучи  ще  не  досвідченим,  боявся  і  сам  не  знаю  чого:  чи  то  не  влучити,  чи  то,  навпаки,  потрапити  у  ціль.  Ворог  почав  відступати  і  ми  посунулися  вперед,  до  степів,  де  вона  колись  хапалась  за  жито.  Я  саме  націлився  на  одного,  у  зеленій  формі,  з  вишкіреною  посмішкою  і  блідими  очима,  коли  раптом  все  стихло.
   Я  нічого  не  чув.  Лише  знав,  що  моє  обличчя  покропила  земля,  родюча,  як  її  степи,  і  кров,  червона,  як  її  уста.  У  мене  під  спиною  двиготіла  земля,  мати  її  рідна.  Вибух  був  зліва.  Справа  хтось  впав  головою  мені  на  живіт,  але  я  не  чув  нічого:  ані  гуркоту,  ані  криків,  ані  команд  –  лише  її  пісні.  І  зараз  чую,  лежучи  із  широко  розплющеними  очима.  У  небі  кольору  молока,  яке  залило  мою  свідомість,  я  бачу  просторий  степ.  Посміхаюся:  розумію,  що,  нарешті,  відшукав  її  серед  нив,  а  вона  знайшла  мене  серед  сонця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2021

Гроза

Сьогодні  була  гроза,
Я  б  дивилась,  як  ти  спав,
Доки  молот  свій  опускав
Тор,  що  в  небі  зброю  кував.

Сьогодні  був  сильний  дощ,
Я  б  зварила  тобі  борщ,
Доки  Фрейя  з  підземних  товщ
Підіймала  до  неба  хвощ.

Сьогодні  була  ніч,
Я  б  топила  тобі  піч,
Доки  Нотт  з  твоїх  потойбіч
Була  з  нами  двома  віч-на-віч.

Хоч  сьогодні  був  сильний  грім,
Твій  німб  освячував  дім,
Доки  я  крізь  базальтовий  дим
Мліла  тобою  одним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021

Вона складала білизну…

Вона  складала  білизну  й  ламала  всі  мости  
Йшла  Чорт-зна  куди  і  невідомо  навіщо  
По  собі  лишала  мені  старі  станки  
І  голила  мене,  змочивши  лезо  в  кориці.  
 
Вона  шукала  пригод  і  ховалася  в  каві,  
Все  читала  книжки,  співала  в  повноголосся.  
Я  не  міг  здогадатись,  що  буде  в  її  уяві,  
А  вона  на  мені  лишала  своє  волосся.  
 
По  ній  лишилася  купа  прозорих  склянок  
А  вона  вже  купила  білет  у  травень  на  потяг.  
Єдине,  що  не  лишала,  так  це  обіцянок,  
А  я  чекав,  щоб  прийшла  по  зимовий  одяг.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021

На душі гріх, за вікном сніг…

На  душі  гріх
За  вікном  –  сніг
Дозволь  поспати  скраєчку.
Щоби  твій  сміх
І  сліди  ніг
Засіли  в  мені  статечно.

На  душі  імла,
В  голові  вода,
Дозволь  побути  хоч  трошки.
Щоб  коли  була
Вже  давно  сіда,
Пам’ятала  твої  зморшки.

На  душі  грим,
У  легенях  дим,
Я  лишу  ту  картату  сорочку,
Щоби  запахом  тим,
Освятити  свій  дім,
І  ще  нашу  вишню  в  садочку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021

Він був колючий, вона була ніжна…

Він  був  колючий,  вона  була  ніжна.
Йому  б  у  гори,  а  їй  до  підніжжя.
Вона  все  тонула,  а  він  все  згорав
Її  кликали  зорі,  а  він  спав.

Його  запах  –  весна,  її  запах  –  мінорний,
Її  колір  червоний,  а  його  –  чорний.
Він  був  би  початок,  вона  була  б  край,
Якби  не  зелений  чай.

Якби  ніхто  не  вигадав  ще  книжок,
Не  було  серіалів  і  казок,
Якби  не  розмови,  якби  не  минуле  й  коти,
«Вона»  була  б  я,  а  «він»  був  би  ти.

Але  він  був  колючий,  вона  була  ніжна,
Він  дістався  до  гір,  а  вона  –  до  підніжжя,
Їй  муркочуть  коти,  його  затишок  –  чай,
Для  когось  –  то  Пекло,  для  когось  –  то  Рай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2021

Квітень, 23

- Твої  пелюстки  –  мої  крила,    -  кажу  я  Еданіелю,  який  розлігся  своїми  обкладинками  у  мене  на  колінах  і  заплющую  очі.  
   Слухаю.  Відчуваю.  Як  зараз  на  світі  ніжно…  
   Обережно  закриваю  Еданіеля,  щоб  не  погубити  трояндові  пелюстки,  які  сховала  у  його  обкладинку  з  рік  тому.  Підводжуся  з  землі,  прямую  уздовж  сонячної  стежки  і  думаю  про  те,  що  все  має  свою  послідовність,  навіть  моє  сьогодні:  спочатку  Рудова  гора,  потім  –  сонячна  стежка,  яка  приведе  мене  до  Чортикового  мосту,  далі  я  спущуся  із  пагорбів,  у  траві  яких  завжди  плутається  сонце,  і  вийду  на  кульбабкові  поля;  там,  після  піску,  втоптаного  у  широкий  проїзд,  на  мене  чекатиме  пам’ятник,  за  ним  –  Мейхіл,  що  завжди  освічений  кукурудзяним  теплом,  трохи  далі  –  цілеспрямована  дорога,  після  неї  –  «густий  предковічний  ліс».  Потім  лише  безмежний  простір,  у  якому  сонце  лягає  спати.
   Йду.  Згадую.  Моє  обличчя  бере  в  свої  руки  легкий  весняний  вітер  і  гладить  мої  щоки,  а  на  пагорбах  вже  цвітуть  абрикоси  і  вишні.  Коротка,  свіжа  трава  покриває  сонячну  стежку,  яка,  врешті,  приводить  мене  до  каміння.  Тут  ховається  моя  улюблена  частина  шматка  власної  душі:  допоки  я  не  дійду  до  мостів,  мене  супроводжують  рейки.  Все  своє  життя  ми  з  Еданіелем  спостерігали  за  тим,  як  потяги  мчать  вперед  і  назад,  туди  і  сюди,  пасажирські  і  вантажні.  Узимку,  коли  потяг  проїжджає  над  мостом,  лишає  по  обидва  боки  від  себе  кольорові  квадрати,  що  тягнуться  вздовж  укосу;  влітку  ж,  ці  потяги  заколисують  мене  ночами,  коли  перевозять  танки,  хитаючи  мій  будинок  і  ліжко.  Тут,  на  цьому  камінні,  вибір  невеликий:  зліва  –  пагорб,  що  круто  спускається  униз  до  ярів,  справа  –  рейки,  і  лише  30  сантиметрів  кам’яного  проходу  відділяють  нас  з  Еданіелем  від  падіння  чи  удару.  Коли  прибуде  потяг,  а  ти  ще  не  дістанешся  умовної  рівнини  (бо  ж  їх  тут  нема),  важливо  знати,  що  тут  залишиться  твоя  душа  у  той  момент,  коли  вітер  вдарить  тобі  у  плечі,  а  ти  стоятимеш  непорушно  і  синьо-жовті  картинки  пролітатимуть  перед  твоїми  власними  очима.  Можливо,  це  просто  дурість.  Можливо,  молодість  все  пробачає.
   Ось  і  він  –  Чортиковий  міст,  те,  що  відділяє  небо  і  землю,  знане  і  незнане.  Одні  кажуть,    що  по  ночах  видно  як  чорти  сходяться  до  нього  і  говорять  про  те,  що  людям  знати  заборонено  самим  Богом;  інші  стверджують,  що  раніше  сюди  ходили  укладати  договори,  проте  не  так  з  Дияволом,  як  з  його  прислужниками.  Від  того  його  й  стали  так  називати.  Сам  же  він  нагадує  браму.  Проходжу  крізь  неї  і  опиняюся  на  роздоріжжі:  сонячні  схили,  травневі  пагорби  чи  шлях  до  кульбабкових  полів.  Обираю  останнє,  бо  там,  де  живуть  лелеки,  на  нас  вже  чекає  свобода.  
   Відчувши  сонце  одного  разу,  прагнеш  до  нього  знову  і  знову.  Цього  року  тепло  прийшло  швидко  і  змусило  нас  мріяти  про  мости,  кульбабкові  поля,  загублені  ліси,  сонячні  пагорби  і  Мейхіли,  де  пахне  травнями  і  червнями.  На  кульбабкових  полях  ми  з  Еданіелем  шукаємо  сонця  і  доріг,  затрушених  утоптаним  піском.  І  котиків,  звісно.  Верб  і  їх  котиків.  Пухнастих.  Жовто-білих.  Шукаємо  знесених  повінню  кладок,  кіз,  що  пасуться  на  нивах,  пам’ятників  і  могил,  яким  би  дивним  то  не  було.  Одна  така  знаходиться  майже  біля  місця,  де  лягає  спати  сонце.  Чомусь,  вона  завжди  мене  лякала,  як  і  тугий  ліс,  що  веде  до  простору.  Коли  Еданіель  був  ще  дурнішим,  ніж  зараз,  то,  біжучи  «цілеспрямованою»  дорогою,  весь  час  говорив  мені,  що  скоро  на  нього  вистрибне  звідти  вовк,  якого  він  зможе  до  себе  привчити,  бо  все  там  колись  було  умовно  нашим.  Ми  прибігали  туди  одні  і  прямували  до  річки  на  одинці  з  дорогою.  Ми  підіймалися  на  кульбабкові  поля  із  сонцем  і  ховалися  від  лелек  із  хмарами,  але  згодом  гучний  рев  мотоциклів  потіснив  пернатих  ближче  до  «цілеспрямованої»  дороги,  кладки  не  стало,  пам’ятник  заріс  травою,  а  за  Чортиковим  мостом  почали  вигулькувати  люди  з  їх  собаками  чи  спортивними  рукавичками.  Квітень  –  найліпша  пора  збирати  цвіт  на  вершку  пагорбів.  Квітень  –  найліпша  пора,  щоб  піти.
   З  кульбабкових  полів  бачу  пам’ятник  з  шестикутною  зіркою  на  самому  вершечку.  Чомусь,  люди  спочатку  захотіли  побудувати  його,  щоб  увіковічнити  пам’ять  про  жертв  Голокосту,  а  потім  перестали  косити  довкола  нього  траву.  Зірка  –  все,  що  було  видно  на  пагорбі.  Ми  до  нього  підіймалися  лише  один  раз.  Тоді  він  здався  Еданіелю  витвором  якогось  незнаного  народу,  чимось,  що  кличе  сюди  всіх  отих  чортів.  Для  мене  ж,  він  досі  лишається  недосяжним  і,  водночас,  величним  шматком  минулого,  яке  я  не  потривожу  знову,  доки  не  буду  до  цього  готова.
   Після  пам’ятника  –  Мейхіл.  Ох  вже  цей  розлогий  високий  горб  на  спині  землі.  Чи  був  він  частиною  неї  з  самого  її  народження,  чи  став  трудовим  мозолем  після  тяжких  років  війн  –  цього  ніхто  не  знав.  Одне  було  очевидним  –  тут  жив  Травень.  Саме  в  цю  пору  Мейхіл  покривався  кульбабами  через  які  пробивалося  сонце.  Звіробій,  трав’яна  гвоздика,  крокуси,  купальниці,  дзвіночки,  зірочки  і  червоний  клевер  –  кожна  їх  пелюстка  була  цілована  ним  у  Мейхілі.  Мейхіл  –  то  травневий  схил,  який  сьогодні  подарує  нам  букет.  Зриваю  трохи  лютика,  розбавляю  сон-травою,  додаю  луговий  сердечник.  Розгортаю  Еданіеля  і  в  останні  сторінки,  поруч  з  пелюстками  троянд,  вкладаю  подарунок.
   Прямую  далі.
   До  цілеспрямованої  дороги  лишається  небагато.  У  цьому  зеленому  просторі,  який  ми  зазвичай  не  називаємо  ніяк,  Еданіель  знаходив  щось  прекрасне.  Дерева  тут  завжди  були  самотні,  а  трава  так  густо  зросталася,  що  неможливо  було  б  відділити  одну  її  особистість  від  іншої.
- А  у  тім,  для  чого  це  треба?,  –  питав  мене  Еданіель,  -  Хай  світ  сплітається  між  собою  і,  можливо,  тоді  ми  зрозуміємо,  наскільки  все  просто.
Він  вважає,  що  люди  переплетені,  як  трава  і  мають  тримати  один  одного.  Цього  ж  він  вчив  і  мене.
   Ми  познайомилися  у  той  рік,  коли  я  ще  думала,  що  вчитися  і  читати  книжки  занадто  непотрібно.  У  той  рік,  коли  я  була  ще  дурнішою,  ніж  зараз.  Він  був  тим,  хто  не  довіряв  мені  своїх  таємниць  і  це  дозволило  йому  підкорити  мене.  День  за  днем  він  ліпив  мене,  як  дитина  ліпить  фігурку  із  глини.  Він  знищував  мої  старі  деталі  і  сторював  нові,  сам  того  не  помічаючи,  прививав  мені  свої  звички.  Він  же  любив  зелений  чай,  котів,  чорний  колір  і  якісну  літературу.  Згодом  стало  ясно,  що  і  я  теж.
   Ось  і  цілеспрямована  дорога.  До  місця,  де  живуть  лелеки  і  лягає  спати  сонце  зовсім  близько.  Я  тримаю  Еданіеля  у  руках  і  кажу  йому  про  те,  що  лише  Небо  може  бути  вільним.  Воно  не  потребує  їжі,  на  відміну  від  людського  тіла,  і  йому  ніколи  не  треба  думати  про  наслідки.  Над  ним  немає  іншого  володаря,  крім  Бога,  який  вирішує,  коли  йому  плакати,  а  коли  сміятися.  Свобода  –  це  так  умовно.  Утім,  Небо  лишається  єдиним  моїм  знайомим,  якому  дозволено  знати  усе:  де  ми,  кого  я  тримаю  у  руках,  що  перед  собою  бачу  і  навіть  те,  про  що  говоритимуть  увечері  чорти  там,  на  Чортиковому  мості.  Безмежне,  як  сам  Еданіель.  Недосяжне,  як  наше  минуле,  яке  я  не  наважуся  потривожити,  доки  не  буду  готова.
   Тугий  ліс.  Тут  завжди  темно  і  холодно.  Сонце  ніколи  не  пробивається  через  густе  листя  дерев,  що,  здається,  наростають  одне  на  одному.
- Я  з  тобою,  -  шепочу  в  одну  із  обкладинок  Еданіеля,  щоб  йому  не  було  так  страшно.  
   Я  була  з  ним  з  того  моменту,  коли  рік  тому  поклала  до  нього  пелюстки  троянд.  А  він  був  зі  мною  з  того  моменту,  як  я  назвала  його  Еданіелем.  З  тих  пір  ми  були  разом,  як  і  раніше.  З  тих  пір  ми  не  розлучалися,  як  і  раніше.  Я  говорила  йому  свої  думки,  а  він  дозволяв  мені  вишкрябувати  їх  кульковою  ручкою  у  себе  на  тілі.  Він  увесь  був  у  моїх  думках  і  лишилася  лише  одна  чиста  сторінка,  якої  мені  не  вистачить.
   У  тугому  лісі  багато  пацюків.  Великих,  з  довгими  хвостами,  точно  не  обділених  у  харчах.  Та  і  чого  їм  тут  могло  не  вистачати?  Саме  сюди  злітається  дрібна  мошкара,  сповзаються  черв’яки  і  заселяється  у  деревах  усяка  живність.  Мені  тут  завжди  було  сковзко.  Мені  тут  завжди  було  мертво.  Стискаю  Еданіеля  сильніше,  щоб  відчути  його  тверду  обкладинку  і  захист.
   Світло.  Нас  окутує  світло  простору  і  його  тепло.  Посміхаюся.  Усе  позаду.  Позаду  сонячна  дорога,  Чортиковий  міст,  кульбабкові  поля  з  їх  променевими  тенетами  і  теплом,  пам’ятник,  Мейхіл  з  його  травнями,  зелена  інтимність  нашого  минулого,  дорога,  сповнена  Небом  і  тугий  предковічний  ліс.  Попереду  простір:  лелеки,  сонце,  пагорби.  І  річка.  Річка,  з  її  маленькими  хвилястими  реберцями,  які  не  можна  чіпати,  щоб  не  зламати  їх  і  не  обпекти  її  шкіру  своїми  гарячими  квітневими  пальцями.  
   Останнє  лишається  неподоланим  –  могила.  Могила  за  густим  предковічним  лісом,  яка  завжди  лякала  мене  і  яку  я  завжди  минаю.  Сьогодні  ж  особливий  день.  Сьогодні  річниця  з  того,  як  я  повернула  тобі  подаровані  троянди.  Підхожу  до  металевої  огради.  Кладу  на  неї  праву  руку  і  посміхаюся  –  вітаюся  до  тебе,  Еданіель.
   У  той  день,  коли  ти  подарував  мені  троянди  і  поставив  на  місце  передостанню  із  деталей,  ти  зник.  Пішов,  нічого  не  сказавши.  І  хоча  Небо  знало  все  наперед,  все  сталося  неочікувано,  як  і  планувалося.  Я  бачила,  як  повінь  знищила  кладку.  Я  чула,  як  чорти  під  мостом  затягували  тебе  ближче  до  дна.  Я  просила  Небо,  щоб  воно  врятувало  тебе,  але  над  ним  є  володар  –  Бог,  який  знав,  що  у  кишені  твоєї  куртки  торохкотить  остання  деталь  –  моє  серце.  І  навіть  тоді,  коли  за  тугим  лісом  з’явилася  могила,  якої  я  весь  час  боялася  і  яку  минала,  я  говорила  собі,  що  ти  просто  зник;  що  я  і  наші  спільні  друзі  просто  не  знаємо  з  якого  горнєтка  ти  п’єш  свій  зелений  чай.  Одне  було  відомо:  ти  лишив  мені  котів,  чорний  колір  і  якісну  літературу.  Я  керувалася  тим,  що  маю.  Я  тримала  біля  себе  того  тебе,  якого  могла  мати.
   Кладу  іншого  тебе  біля  вінків  –  повертаю  тобі  троянди  і  дарую  букет.  Лишаю  все  тут:  свої  думки,  тебе  і  кулькову  ручку,  яка  вишкрябувала  на  твоєму  тілі  мої  думки.
- Твої  пелюстки  –  це  мої  крила,  Еданіель,  -  повторюю  я  і  посміхаюся.  
Ховаю  руки  до  кишень  і  прямую  до  річки.  Чую,  як  вона  бурхливо  витанцьовує  у  мене  на  душі.  Як  шумить  її  голос  і  тремтять  хвилі  у  передчутті,  що  її  шкіру  знову  обпечуть.  Заплющую  очі.  Тому  що  квітень  -  найліпша  пора,  щоб  збирати  цвіт  на  вершку  пагорбів.
 Квітень  –  найліпша  пора,  щоб  піти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906210
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021

А назви тут і не треба…

-  Слухай  сюди,  хлопці,
Завтра  йдемо  в  дорогу.
-  Молімося  Богу?
-  Молімося  Богу.
-  В  облогу?
-  За  волю  в  облогу.
-  Та  де  ж  нам  та  воля?  -  
Сміявся  собі  солдат.
-  Свят-свят!
-  Свят-свят!
-  Тримай  автомат.
-  Казав  пан-отець,
Це  той,  що  святить  пороги,
Що  волі  нема  на  дорозі,
Немає  волі  в  облозі.
-  І  де  ж  її  шукать?
Не  на  сході?
-  Готуй  автомат.
-  І  не  у  поході?
-  І  не  у  поході.
-  Та  що  ж  ти  такий  за  солдат?
-  Казав  пан-отець,
Це  той,  що  веде  у  дорогу,
Що  не  випросиш  волі  у  Бога.
Вона,  як  ота  насторога,
Що  вночі  тупотить  до  порога,
Сидить  в  головах.
-  І  не  у  полях?
-  І  не  у  полях.
-  Ти  ж  майстер  в  таких  дивах!
Скажи  як  її  побачить?
-  Ну  скажи,  ну  скажи,  братчик.
-  Казав  пан-отець,
А  той,  що  містами  ходить,
Що  воля  без  одягу  бродить.
-  Як  той  гультяй?
-  Ай-ай!
-  Ай-ай...
-  І  місто  підводить.
-  Так  де  ж  нам  її  шукать?
-  Казав  пан-отець,
Так  той,  що  святині  хрестить,
Що  воля  думкою  пестить,
Сідає  на  друк  та  на  слово,
Оновивши  людську  полову
І  пам'ятникам  святково  лестить.
-  А  він  все  їх  хрестить?
-  А  він  все  їх  хрестить.
-  Себто  в  кожного  воля  своя?
І  його,  і  її?
-  І  твоя,  і  моя.
-  А  пам'ятники  йому  казали?
-  А  кожному  думка  своя.
А  далі  приходило  завтра
І  втомлювалась  нічна  варта
-  Яка  ж  нам  тепер  мантра?
-  Що  буде  тепер  післязавтра?
-  Розпалена  ватра?
-  Розпалена  ватра.
-  Та  ми  ж  ідемо  в  облогу.
-  За  волю  в  дорогу?
-  За  нашу  дорогу
Для  волі  у  допомогу.
І  сходив  світанок,
І  був  тоді  ранок,
Казав  пан-отець,
Це  той,  що  освячував  брами,
Що  воля  прийшла  на  сніданок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802076
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 06.08.2018

Колись я втону у фіалках

Колись  я  втону  у  фіалках    
І  міцно  заплющу  очі    
І  звуки  світу  в  уламках,    
Зм'якнуть,  як  сльози  дівочі.    
 
У  світі  тоді  буде  свято,    
А  я  відійду  ненадовго,    
Крокувать  я  вже  буду  завзято    
І  швидко  знайду  дорогу.    
 
Мене  ніхто  тоді  не  помітить    
І  там  шукати  не  будуть  –    
Їм  лиш  сонечко  ясно  засвітить    
І  про  мене  всі  вже  забудуть.    
 
А  мені  лиш  того  і  треба,    
Я  на  поле  прийду  до  фіалок,    
Така  вже  у  мене  потреба,    
Я  тут  зустрічаю  світанок.    
 
Не  з  тобою,  вже  не  біля  тебе,    
А  тут,  де  фіалкове  поле,    
Немає  вже  в  тому  потреби    
І  немає  у  тому  вже  долі.    
 
Я  йду  собі  тихо  по  полю    
І  сонечко  ясно  світить,    
Я  тут  відчуваю  волю,    
Її  вже  не  важко  помітить.    
 
Пелюстки  фіалок  ніжні,    
Що  ту  ніжність  мені  ще  не  дав    
І  сонця  тепло  якесь  свіже,    
Ти  ніколи  іще  не  жадав.    
 
Пелюски  закривають  очі,    
Що  мені  ти  їх  мав  закривать    
І  не  линуть  вже  сльози  дівочі,    
І  немає  кому  рятувать.    
 
Тут  занадто  мало  повітря,    
Все  пахне  фіалковим  цвітом,    
Вони  ніжні  і  теплі,  повір  ти,    
Як  ми,  як  минулим  літом.    
 
Все  затихло,  немає  вітру,    
А  у  полі  лиш  цвіт  фіалок,    
Там  втопилася  дівчина  літом,    
Зустрічавши  новИй  світанок.    
 
Колись  я  втону  у  фіалках    
І  закриють  вони  мої  очі,    
І  звуки  світу  затихнуть,    
Як  затихли  розмови  дівочі.    
 
Настане  тоді  лИше  спокій,    
Тебе  забере  собі  доля,    
А  я  підіймуся  до  неба    
Пелюсткою  синьою  з  поля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2017

Всесвіт

А  знаєш,  ти  просто  неймовірний    
І  подих  твій  зтурбовано  помірний,    
Летівши,  падаєш,  а  впавши  ти  злітаєш,    
І,  знавши  все,  нічого  ти  не  знаєш.    
 
Сміливий  боягуз,  запертий  в  церкві,    
Де  очі  твої  Ясні  і  померклі,    
В  якій  нема  замків  й  нема  дверей    
І  праведний  ти  грішник,  цар  тіней.    
 
Ти  прагнеш  спокою,  зібравшись  знову  в  бій,    
Хоч  в  голові  лиш  вовка  дикий  вий,    
Та  все  ж  пташки  співають  серенади,    
Веселі  в  тебе  ті  сумні  балади.    
 
Ми  правимо  тобою,  а  ти  нами    
І  вільний  ти,  хоч  на  руках  кайдани,    
І  знаєш,  світ,  ти  просто  неймовірний,    
Хоч  подих  твій  зтурбовано  помірний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758877
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.11.2017

Сердце колотится бешено…

Сердце  колотится  бешено,  мама,  
я  умираю.  
Будто  за  шею  подвешеный,  жизни  не  замечая.  
Среди  пустых  осколков  фраз,  меж  правдой  и  моментом  
не  выбирая,  просто  знаю,  что  я  стану  ветром.  
Идя  на  цыпочках  и  подбираясь  потихоньку,  
Теряю  мысли  и  шепча  на  ухо  полегоньку,  
Я  превращаюсь  в  маску  
Так  же,  как  и  мне  подобные,  
Теряю  голос  и  возможно  даже  так  удобнее.  
Тону  во  лжи,  раздирая  на  куски  свободу,  
Кричу,  схожу  с  ума,  меняя  алкоголем  воду,  
В  дыму,  в  тумане,  проявив  своё  повеновение,  
я  знаю,  мама,  я  -  утеряное  поколение.  
Прости,  родная,  я  бегу  подальше  от  свободы,  
Ведь  стадо  -  это  наше,  все  мы  здесь  одной  породы  
и  зачем  думать,  сохранив  в  себе  частичку  разума?  
Проще  забыться  в  клубе,  утонуть  со  всеми  разом.  
Меня  не  существует,мама,  я  кричу  от  боли.  
Нет  моих  ценностей,  нет  мыслей  и  нет  силы  воли.  
Иду  ко  дну,  но  из  груди  прозренье  прорывается,  
Мама,  мне  кажется,  что  это  глаза  открываются...  

Ищя  дороги,  забываем  все  мечты  из  детства  
И  хотим  жить  как  все,  поддавшись  на  преград  кокетство.  
Я  знаю,  все  хотят  в  пути  попроще  захлебнуться,  
Но  всё  же  верю,  что  нам  хватит,  Боже,  сил  проснуться.  

Мы  по  начертаным  путям  ползём,  забыв  о  жизни,  
Но  ты  же  помнишь,  мама,  я  и  в  детстве  был  капризный,  
Я  не  поддамся,  сохраню  свою  память  о  детстве,  
Когда  я  верил,  
Когда  помнил  как  забилось  сердце.  
На  время  замолчу  для  мира,  что  б  собрать  все  мысли.  
Да,  я  устал  и  хочу,  чтоб  они  остались  чистыми,  
Но  я  не  здамся,  слышишь,  
Под  усталость  не  прогнуться,  
Я  верю,  мама,  если  я  проснусь,  то  все  проснуться.  
Мы  начнём  с  малого  -  с  упорства,  неповеновения,  
Проветрив  комнаты  от  дыма,  впустим  просветление,  
Выброшу  мусор  -  там  преграда  в  виде  алкоголя,  
Я  начну  думать,  мама,  воспитаю  свою  волю.  
И  если  не  найду  дорог  -  то,  значит,  буду  строить  
И  мне  не  важно  скольких  сил  мне  это  будет  стоить.  
Не  примирился,  разрушаю  цепь  повеновения.  
Ты  знаешь,  мама,  я  -  проснувшееся  поколение.  

Ищя  дороги,  забываем  все  мечты  из  детства  
И  хотим  жить  как  все,  поддавшись  на  преград  кокетство.  
Я  знаю,  все  хотят  в  пути  попроще  захлебнуться,  
Но  всё  же  верю,  что  нам  хватит,  Боже,  сил  проснуться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758180
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 01.11.2017

Ця весна так схожа на осінь…

Ця  весна  так  схожа  на  осінь,    
Із  нутрощів  тягне  спогади,    
Волосся  землі  у  росах    
Дивує  зеленим  поглядом.    
А  галас  людей  за  стінкою    
Лякає  не  гірше  байдужості,    
Дивуюсь  її  поведінкою,    
Дивуюсь  нестачею  мужності.    
Ідентично  юрби  однакові,    
А  серед  них  –  особистості,    
Як  ти  прокидаються  ранками    
Без  орби  і  без  ідентичності.    
Як  ти  зустрічаюсь  увечері    
Думки,  що  приходять  спогадом,    
Хоч  і  кажуть,  сховавшись  в  мережі,    
Що  в  юрбі  всі  з  однаковим  поглядом.    
Ця  весна  так  схожа  на  осінь    
Сиве  небо  вкриває  мороком,    
Всі  думки  затоплюють  роси,    
Пройнявши  нутрощі  холодом.    
Байдужість  поля  викошує,    
Вбиває  весь  світ  тишею,    
Лягає  на  плечі  ношею,    
По  світу  тече  криницею.    
І  щастя,  і  горе  із  тугою    
Постаравшись  сховати  можна-бо,    
Та  байдужість,  що  в  шкірі  напругою,    
Не  вдасця  сховати  жодному.    
А  весна  ця  так  схожа  на  осінь    
І  по  венам  квіткОві  роси,    
У  калюжах  зірки  безголосі,    
А  у  неба  розплетені  коси.    
І  вся  брехня,  що  у  світі,    
По  життю  необхідним  досвідом,    
Її  сльози,  даремно  пролиті,    
Заливають  навушники  сморідом.    
І  якби  ми  були  чесними    
Й  не  пили  із  криниці  байдужості  –    
Не  тонули  б  осінніми  веснами    
І  було  б  в  нас  достатньо  мужності.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757773
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.10.2017

Завчу напам'ять усі наймаліші шрами…

Завчу  напам'ять  усі  наймаліші  шрами    
І  сховаю  від  світу,  зробивши  тебе  своїм  сонцем,    
Закрию  від  бід,  ламаючи  міцні  рами,    
І  буду  твоїм  найніжнішим  з  усіх  охоронцем.    
 
Немов  би  дитина  біжу  за  тобою  по  місту,    
Без  тебе,  хоч  може  й  не  віриш,  зовсІм  божевільна    
І  треба  ж  так  статися  в  нашому  дивному  світі,    
Що  людина  може  бути  настільки  рідна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2017

Сотри мои мысли

Сотри  мои  мысли,  удаляя  все  карты    
с  пути,  что  пропитан  рассветами,    
Тихими  и  неприметными,    
Привычными  и  незаметными.    
 
Забери  все  слова,  заметая  следы,    
забивая  на  деонтологию,    
Убивая  во  мне  аномию,    
Развивая  во  мне  гаптофобию.    
 
Разрушь  всю  мою  неестественность,    
наплевав  на  погоду  ворчливую,    
Ищи  меня  до  жути  спокойную,    
Ищи  до  жути  противную.    
 
Уничтожив  слова  и  стерев  мои  мысли,    
молчи,  и  не  смев  заикнуться,    
Перекрыв  кислород  и  закрыв  мне  глаза,    
Забери  возможность  проснуться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757769
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.10.2017

Твоя революция

Прячя  солнце  меж  мыслей,  без  неба  взывая  к  Богу,
Плюясь  конформизмом,  деградируя  понемному,
Умирая  меж  стереотипов,  погружаясь  тихо  в  деменцию,
Одно  и  то  же  приписываешь,  забывая  о  дивергенции.
Ты  молчишь  и  кричишь  коллизируя,  и  своё  безрассудство  сумируя
с  пустословьем  и  смыслом,  свободою,
Ты  считаешь  всё  это  особенным.
Мол  один  ты  такой  под  тучами  и  что  к  жизни  уже  приученый,
Забываешь,  вызывая  деструкцию  -  внутри  каждого  своя  революция.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756053
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 18.10.2017

З'явися

З'явися.  Ввірвися.  Раптово.  Неждано.    
Дивися.  Притисни.  Так  ніжно.  Так  плавно.    
Так  тихо.  Так  вільно.  І  трохи  надмірно.    
Втопи.  Підкори.  Так  легко.  Повільно.    
 
Нахабно  і  сильно.  Без  слів,  церемоній.    
Без  сумніву.  Вперто.  Тримай  у  полоні.    
Де  тепло,  де  чесно.  Безлюдно  й  безмірно.    
Мовчи.  Притискай.  І  дихай  спокійно.    
 
Помірно.  Рішуче.  Без  шуму  навколо.    
Без  неба.  Без  світу.  Тут.  Зараз.  Прозоро.    
З'явися.  Ввірвися.  Раптово.  Неждано.    
Втопи...  Підкори...  Так  ніжно...  Так  плавно...    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2017

Ти знаєш?

Ти  знаєш,  як  це  -  чекати?
Ти  знаєш,  що  значить  "кохать"?
Ти  знаєш,  як  то  -  дізнатись
Як  у  небі  вільно  літать?

Ти  знаєш,  як  це  -  побачить
Його  чи  її  між  людей?
Ти  знаєш,  як  то  -  пробачить
Усі  глибИни  очей?

Ти  знаєш,  що  то  -  вивчати
Всі  контури  посмішки  й  губ?
Ти  знаєш,  як  це  -  почути
Крізь  гул  лише  серденька  стук?

Ти  знаєш,  що  значить  "тонути
у  пахощах  трав  і  зірок"?
Ти  знаєш,  як  це  -  відчути
На  обличчі  вітра  танок?

Ти  знаєш,  як  це  -  шукати
В  безкордонній  темряві  рук,
За  них  безсило  хапатись,
Бо  дають  тобі  сили  на  рух?

Ти  знаєш,  як  це  -  упасти,
Діставшись  вершини  гори?
Ти  знаєш,  як  знову  піднятись
І  далі  упевнено  йти?

Ти  знаєш,  як  то  -  купатись
В  бездонній  тиші  німій?
Ти  знаєш,  як  то  -  губитись
В  юрбі,  де  ти  просто  не  свій?

Ти  знаєш,  як  це  -  знаходить
Усе,  що  так  довго  шукав?
А  знаєш,  як  важко  втрачати
Усе,  що  колись  таки  мав?

Ти  знаєш,  як  бути  розбитим?
Ти  знаєш,  що  значить  "блукать",
Сидіти  горем  убитим
І  цілі  ночі  не  спать?

Ти  знаєш,  як  бути  вільним
І  не  піддаватись  юрбі?
Ти  знаєш,  що  значить  "сильний"
І  ще  "до  останнього  йти"?

Ти  знаєш,  що  значить  "надія"?
Ти  знаєш,  що  значить  "життя"?
Ти  знаєш,  що  таке  "мрія"?
Ти  знаєш,  який  сенс  буття?

Ти  знаєш,  як  це  -  прожити
Життя  не  своє,  а  чуже
І  все  оте  перетерпіти
Веселе,  а  також  й  лихе?

Чи,  може,  ти  знаєш  як  жити?
З  минулих  життів  не  забув?
Ніколи  не  треба  судити  -  
Ти  на  місті  інших  не  був.
16-18.02.2016р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753501
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.10.2017

XXI століття

Ми  діти,  що  сховані  в  темряві,
За  гОрами  чи  то  за  скелями,
Ми  діти,  що  світу  не  бачили,
А  вже  його  переінакшили

Ми  люди,  ми  ґрати  руйнуємо,
Які  потім  самі  ж  і  будуємо
І  гарні  ми  лиш  для  належності,
Ми  залежні  від  незалежності.

Ми  ніби  юрбі  не  належимо,
Персону  свою  не  обмежимо,
А  думаєм  всі  ми  однаково
І  створюєм  юрби  з  відзнакою.

Почуття  вже  стали  легендами,
Давно  забутими  трендами.
На  сцені  ми  сильно  кохаємо,
В  житті  почуттів  вже  не  маємо.

Ми  жити  вже  звикли  спектаклями,
Очима  дивитися  збляклими,
І  нікуди  це  вже  подіти-
Ми  21-го  століття  діти.
24.03.2016р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753500
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.10.2017

Нас в кімнаті всього шестеро…

Нас  в  кімнаті  всього  шестеро:  
Я,  чотири  стіни  та  ніч.  
Тиша  нам  вже  за  маестро,  
А  Холод  -  за  теплу  піч.  

Вони  ловлять  мене  щоночі,  
Коли  падаю  знову  і  знов,  
Зазираючи  в  нічні  очі,  
Я  не  чую  жодних  розмов.  

Ніч  не  може  чогось  розказати,  
А  стіна  не  може  зігріть,  
Так  хотіла  тепло  знати...  
Так  хотіла  ще  говорить...  

Мої  ґрати  тримає  "маестро",  
Що  із  Холодом  став  пліч-о-плІч,  
Нас  в  кімнаті  всього  шестеро:  
Я,  чотири  стіни  та  ніч.
28.04.2016р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2017