Так завмирає кров,
не маючи з серця поштовху.
Тисяча тисяч верстов
неба хустково-чорного,
хмари, крізь них зірки,
як цигарковими дірами.
Погляди їхні важкі,
губи наші обвітрені.
Під тоненькою шворкою
лагідно-чорного диму
оком вугільним підморгує
окоп твій неопалимий.
Що можна ждати від чАсів цих,
царівночко Ґвіневеро,
як дітям, крім ляльки та брязкальця,
в колиску вкладають ґвера?
Кликнеш, а чи махнеш кому,
кинеш свої набої,
глянь - а стежкою у диму
ділиться світ надвОє...
Так випускає кров квіткИ
пуп'янками з гортані.
Тисячу тисяч верстов іти,
але по вертикалі.
