Та живе до Сонця тягнеться усе ж невпинно,
Переходячи крізь простір, час і, навіть, млу.
Так любов моя до тебе лащиться постійно,
Хоч навколо біль нічний із присмаком відлунь
Суєти фрагментів снів, нейтронних митей-пазлів,
Де малює квіти феєричні хтось близький.
Мимоволі серце кличе у морзянці частій
Лиш твого пришестя вкотре, як порив різкий
Сили вітру, щоб сплюндроване життя воскресло,
Наче Фенікс, розігнало тугу й німоту.
А на небі жде веселка, подолавши безлад,
Прикрашає душу мрійну радісним тату.
16:32, 04.06.2017 рік.
Зображення:
http://vmir.su 
