Зачиню всі двері та вікна
І присяду тихенько в саду.
На плечах із шовку хустина,
Лад у душі своїй наведу.
Мить поплачу, потім всміхнуся,
Каву в чашку з фаянсу наллю.
У житті не раз спотикнуся,
Біль та страх в собі притуплю.
Обійму й зігрію любов'ю
Тих, кого в своїм серці ношу.
Хоч зустрінуся із журбою,
Я про щастя в молитвах прошу.
І почну розмову із серцем:
"Розум, чуєш, візьми, помовчи.
Хоч буває життя із перцем,
Мою тугу дощем розмочи.
Як в житті своїм не грішити,
Не ховати за вуаль образ?
А навчитися просто жити
І не чути фальшивих цих фраз.
Як довіру не загубити
І не вірити більше в казки.
Як війну, ось цю, пережити
І вночі рахувати зірки?
Й коли перемога вже буде,
Скільки цвіту спалила війна,
А чи серце зможе забуде?
— Ні. Не зможе — висока ціна".
12.08.2022 (с) Галина Гук
Чудовий вірш, Галино! 
