Все починається з однієї відірваної пелюстки маку – човника надії, що гойдається на хвилях нового дня і вмочує моє ім'я, написане червоними фарбами на червоних його бортах в теплий солоний світанок, наче облетілий цвіт диких маків вмочується у водах дивно розлитого, далекого Іссик-Куля.
І тоді я чую плач втонулих дівчат, чую загадку без відгадки: куди поділося місто їхнього дитинства під зоряним небом?
Стає чутно також стихію, вона наближає кінець цвітмаку, коли з'являєтья то тут, то там, короткими спалахами історії. Чутно свист погірного вітру, вий, подібний до ритуальних вигуків шаманів і звуку биття води об дерев'яні причали. Це передчасся змін у сповільненні.
А опісля – підіймається ранкова зоря, єдина у своєму значенні та красі. Вона розкриває очі тим, хто відмовлявся бачити, розширює кругозір, возносить їх вище й вище, вище й вище над червоними полями, захоплює їхній дух, наче хвиля раптового щастя накочується на груди маленького хлопчика, що йде між високих трав пагорбом, аби зірвати букети маків для своїх сестер. Це завершення, що переходить у безкінечність.
А спільною ниткою розрізнених сюжетів життя постає тихе тріпотіння першої опалої пелюстки маку, яка б'ється червоними іменними бортами об плюскітливі води вічності, в пошуку потонулих сестер – квітів Іссик-Куля.
04.06.2021
