«Скажи, зозуле, скільки років ще я проживу?»
Вони відпочивали глибоко у лісі, у своєму схові.
Наказ від командира, зачаїтись знову їм отут,
Набратись сил, а завтра, щоб готовими були до бою.
Вона кувала, а йому видіння бачились через закриті очі,
Як його донечка, якій всього сім років зараз, підростала.
В шістнадцять, мов би вперше закохалась, мрії ллє дівочі.
«Нехай лише образить хто її, якби ж, як другові, розповідала…».
Завжди для неї буде він захисником, найкращим другом.
Коли полюбить хлопця гарного, то заважати їм не буде.
Аби щасливою була його принцеса, бо така вона красуня.
Ніколи не забуде мить, коли на руки вперше взяв, був грудень.
Онуків йому подарує, будуть часто в гості приїжджати.
З хлопчиною піде рибалити, хатинку із дружиною збудують.
До річки та до лісу - недалеко, буде ягоди, гриби збирати.
Він стане гарним дідусем, нічого не жалітиме своїм онукам…
Відкрились його очі, тиша вже кругом, не чути голосу зозулі.
У своїх думах, марах розчинився та кування не підрахував.
Але кувала довго, то може вдасться увернутися йому від кулі?
Він вдячним був зозулі за надію, адже діждатися онуків мрію мав.
