Обіцяють шторми, біля моря хвилюються чайки —
то злітають, то знову вертають на мокрий пісок.
Підіймайтеся, хвилі, до пірса, пташиної зграйки,
прокричіть, проревіть свій оглушно-розкотистий рок.
З вами я прокричу, що вже в серці несила тримати,
з вами виплачу біль і нестерпну журбу із грудей.
Аби голос і сльози змогли всіх катюг покарати —
то хватило би сліз матерів й голосіння дітей.
Рідне море моє, ти неначе мудрець віковічний,
приховав свої рани і зцілюєш душі людські...
Я тобі заспіваю сумної, протяжної пісні,
як співали колись легендарні вкраїнські мужі.
Як співають нащадки — герої новітньої битви.
Честь вам, ратники наші, пошана та вічна хвала!
В двадцять першому віці свій край від руzні боронити —
то є воля й любов, що від пращурів в душі вросла.
Ви, маzковські клопи, марно ставите злежані міни.
Жодний смертний не зможе ніколи впокорити ДУХ.
Він живе і голосить, вирує у кожній клітині
на землі й над землею, у водах країни — навкруг.
