Дозволь мені, прошу, тебе любити
Занадто віддано, щоб, знаєш, досхочу.
За це тобі, без сумніву, наївно
Своїм пером, натхненням заплачу...
Дозволь мені від тебе шаленіти,
Аби наза́вжди, чуєш,- не дарма.
У мене більш не буде шансу жити
Посе́ред щастя, спокою, тепла...
Дозволь мені за тебе тихо впасти.
Нехай загину. Так повинно буть.
Аби лиш та, комусь на користь, втрата
Не змусила колись мене забуть.
Інколи готовий вмерти за людину, готовий вбити за людину, а вона згодом тебе забуває.
Дійсно, так хочеться залишитися в пам'яті згадкою. Поки існує згадка - людина живе.
Надзвичайно сильний, болісний, й викоханий вірш, Тетяно. Просити у людини дозволу на любов - багато означає.
Рідко забираю вірші до обраного, але Ваш вірш просто не можу не забрати.
Обов'язково перечитаю.
Дякую Вам
Тетяна Білогай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, люди інколи справді багато чого/кого забувають... А так би хотілося просто лишатися в серці, у куточку.
Дякую, що завітали!
Гарно! 
