Вечір плавно летить
У пастельну блакить,
В’яже шаль в білій димці туману.
В надозерній тиші
Набігають вірші,
Як з небес мені благовість дану.
Ліс в задумі стоїть
Й заворожено спить.
Замовкають пташині розливи.
Сонце в лігво лягло,
Затишіло село.
Й затягнулись у темряву ниви.
Тут не чути гармат,
Ясні зорі горять
І роса на травичку спадає.
Її блиск,мов кришталь,
Розгаптовує даль
І мереживом землю вкриває.
Тут не видна війна.
В тьмі лежить далина.
Лише спогад тайком пробігає.
В згадках плаче душа,
бо це тільки межа,
За якою земля спочиває.
Обгортаюсь в цю тиш
На хвилиночку лиш,
Та болю за своїми краями.
Бо думками я там,
Де горить навіть храм,
І спалахує небо над нами.
Людей скільки вже в тім,
Залишили свій дім,
Щоб на мить хоч не чути гармати.
Діточок вберегти,
Батькам прихист знайти,
Щоб їх душі в війні не ламати.
Тут пливе тихо ніч
Промінцям дня навстріч
І злотить небосинь в казці раю.
Весна ніжно струмить,
Сяйні бризки манить,
Переливами радості грає.
Тут не стерта краса,
Не прокралась гроза.
Сюди вража рука не сягає.
Та й мій край оживе -
Світло тьму розірве.
І народ наш орду подолає.
