Тебе обійму й прошепочу: Рідний…
А завтра путь чекає: Від’їзджай!
Пройдений час був лагідний, погідний.
Та, видно, в радості початок є і край .
Я знаю, ти врятуєш наше щастя:
Й повернемося разом в наш куток.
Серцями подолаємо ненастя
Й сьорбнемо знову радості ковток.
А поки, випало в думках блукати
По павутинках тих минулих днів.
Та, між боїв, будеш мені писати
Коротку есемеску Із трьох слів.
Й відчую в них твої сильні обійми,
Вологий дотик ніжно-теплих губ.
Смартфон мій в кожнім слові ласку прийме,
Твоє кохання крізь короткий звук.
Не наша воля в тім , що невмолимо
Дороги розійшлись на два боки.
Та ти тримаєш в пам’яті незримо
Уявний дотик ніжної руки.
Мої вуста надіями цілуєш
І тонеш у глибокій річці мрій.
А я в чужому місті, милий, чуєш,
Шукаю у прохожих образ твій.
Наш дім згорів і саду вже немає.
Все спопеліло, скрізь земля горить.
Сльоза вже не тече, серце схлипає
Та ми здолаємо усе! - душа твердить.
Щемить розлука болісно чеканням.
У лабіринті доля кладе путь.
Хоч смерч в повітрі кружиться смерканням,
Та дні весняні все ж проміння ллють.
І віриться, проб’ється неодмінно
Через вогонь й дими просвітний час.
І прийде щастя тихо, безгомінно
Й обійми рідні знов з’єднають нас.
