Рік тому прокидалось сонце,
нас манило іти до школи,
у цю пору усі віконця
ще носили красиві штори.
Рік тому малювали квіти
і веселку у чистім небі.
Всі ми були щасливі діти...
Рік тому... А сьогодні треба
нам сидіти укотре дома,
затуливши картоном вікна,
нас серена лякає громом
із якогось стального віку.
Мама нам рюкзаки зібрала,
у кишенях лежить папірчик...
"Так потрібно" - вона сказала,
"Не згуби лише, мій промінчик."
Ми малюємо знову небо,
літаки, блокпости, ракети.
Хоч зовсім не багато треба,
щоб змінились картин сюжети:
зупинити війну в країні,
де були ми такі щасливі...
Нас лякають в містах руїни
і ракети, що б'ють щосили.
Ми не хочемо йти в підвали
і дивитись, як плаче мама.
Ви чужими сьогодні стали,
хоч торік обіймались з нами.
Зупиніть цю війну, дорослі!
Зупиніть, щоб у щасті жити!
Щоб постів не було в дорозі,
а за шторами цвіли квіти...
Найстрашніша війна - очма дітей! Хіба могли ми подумати, що в наших малят буде статус "дитина війни"? В єдності наша сила, ми здобудемо жадану перемогу!
Років десять тому думала, в які чудові часи ми живемо... без війни, в цивілізованому суспільстві... як я помилялась... хоч звісно завжди були якісь труднощі, але не настільки
погоджуюсь. Тому прошу всіх, щоб більше жартували з дітьми, малювали, гралися... 
Найстрашніша війна - очма дітей! Хіба могли ми подумати, що в наших малят буде статус "дитина війни"? В єдності наша сила, ми здобудемо жадану перемогу!
Важко переживати війну усім, але найбільше - дітям. 
