Не звав ніхто їх, ввірвались зранку,
Як витягала весна фанфари.
Тривога звилась, як гад, на ґанку.
Від страху сонце залізло в хмари.
Аеродроми, будинки рвали,
Розбили школи, садки, лікарні.
Людей загнали в метро, в підвали,
Повнили ними місця цвинтарні.
Радіаційну несли тривогу.
Спиняли дітям бій серця в грудях.
Міста та села взяли в облогу
І мором гідність ламали в людях.
Несли так «рускій мір» в Україну.
Добро московська церква дала їм
На те, щоб сіять смерть і руїну.
Та силу влили в тіла Мамаї.
Згадали справи свої минулі.
В любов до краю серця вдягнули.
Врагам не квіти вручили – кулі,
Пиху їх, лютість у ріг зігнули.
Ні, не одного ми з ними роду!
Вони складають без правил прозу.
Не діють Богу, святим в угоду,
Неспокій людям несуть, загрозу.
Та ми зірвемо лихий їх намір,
Знеславим волю їх, злі походи.
І сонце правди зійде над нами.
Ми будем жити! Усім на подив!
Ми будем жити! Усім на подив! 
