Ніколи нам життя не вистачає...
Не станем тими, ким повинні буть.
Нам дуже важко інших пробачати,
Натомість легко щось колись забуть...
Життя іде... А ми за ним - ніколи...
Втрачаєм друзів, люблячих... Авжеж!
Бо ми є дивні. Досить дивні люди.-
Тримаємо в собі вогонь пожеж...
Ніколи нам життя не вистачає...
Згораємо, не кажучи "люблю".
І не встигаємо промовить "пробачаю",
Стоячи́ у прірви...на краю...
Сідаємо у потяги далекі,
Тікаємо у зморені міста...
І кажемо, що нам ніхто не треба.
Хоча за кимось так пече душа...
Перед переходом на той світ ми бачимо, що так багато ще не встигли чогось зробити, когось простити... Та жаль, назад вже не вернути. Дуже цінний вірш, Танечко, він підказав, що ще можна дещо виправити!
Тетяна Білогай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, поки живі - ми можемо виправити
будь-яку помилку.
Так, нам часу для життя відведено не так багато, але нам має вистачити для любові і добра… 
