За мною слідом демон забуття
Пустився навздогін,- я - просто здобич.
Чи не даремні сльози й каяття,
Коли ти так далеко, та ще поруч?
Ти ж знаєш, що вогонь в грудях пала,
Та видно біль крізь дзеркало розбите!
Розбите ким? Чому? Невже зима?
Крило надії кволе й перебите….
Ти ніби поруч але линеш далі…
Ланцюг міцний! До тебе як втікти,
З краю́ цього недолі та печалі,
З краю́ страждання, ночі й німоти?
Та демон забуття кружляє зовсім близько,
Він так уміло плутає думки…
Була далеко, та літала низько,-
Могла зібрати впалі пелюстки…
Твій образ чорний засліпляє очі,
Бездонний погляд – темрява сама,
Темніше темної, нехрещеної ночі,
До мене світлом дивним долина.
Чекаю зустрічі, та видно проти зорі,
Так тяжко бути текстом у імлі.
Я ніби крапля, що одна у морі,
Немов смітина на чужій землі.
Нава́ли я скорботи не здолаю,
Чи може в чім, скажи, моя вина?
Жорстокою та злою…. Покохаю
Та в пісні цій обірвана струна…
01.11.2009.
Ліричний герой здається задоволений тим, що з ним відбувається, звинувачуючи в усьому її чорний образ з поглядом темряви... А хто ж несе відповідальність за той морок? Вірш глибокий і цікавий.
Ліричний герой (у свй час) зловживав смузі із надмірним вмістом гордощів та похоті, що і виливалося у перверзії та сублімації сприйняття Буття, у контексті суцільного містично-буденного BDSMу.
