Земля переливається цвітом. Щось не тішить серце.
Сидить біля тяжкохворого хлопчика бідна мати.
Нелегко на душі, нічим зарадити... Сум в оселі.
Тож вийшла на поріг, стоїть жінка чужа біля хати.
- Ти хто, - питає мати. - Я смерть, - відповідає ота.
- Не забирай сина, забери мене, - мати просила.
- І заберу, - озвалася смерть, - щось ще шептали вуста...
Шептали непросте, хоч ні кого не любить, не кляне.
Матуся вернулася до хати, щоб попрощатися.
Чомусь мовчки глянула на сина, мрійно подумала:
Яке щастя, що ти далі будеш жити мій нащадку!
Мерщій вибігла мати до саду. В думці блукає сум...
- Я тут, забирай, - крикнула вона. Та в саду - порожньо.
Малі діти, що ясні зірочки - світять, тож радують...
Коли лине мамина молитва до Бога - природньо.
Немає на світі найміцнішого, ніж сила добра.
Зворушливий вірш! Материнська любов - сила добра! Хоча на жаль, не завжди здатна перемогти... Але без віри можна втратити сенс життя...тож сподіваймось на краще!
Отакі ми, матері - готові до самопожертви заради своїх найкращих і найрідніших! 
Зворушливий вірш! 
