А знаєш, все пройде коли-небудь:
зрубцює час глибоку серця рану.
І строки проримують нову путь
в потоці хвиль людського океану.
Закрию давню пам’ять на замок.
Усмішкою засію нові сходи.
І мій, мабуть, уже наступний крок
пройде крізь сни зболілої негоди.
І повернусь, неначе в забуття,
в теплінь уже змальованої прози.
Де струменем всміхається життя,
ховаючи в душі минулі сльози.
Але я стану іншою тоді.
І йтиму зовсім новими шляхами
Все те, що залишила на путі
закрию десятьма, мабуть, ключами.
Не повернуся, ні, уже назад!
Відкину те, що серце травмувало.
Засох навіки втіх зелений сад,
його близьке минуле те забрало.
Пройде печаль, пройде коли-небудь.
Час зарубцює щему мого рану.
Зачерствівши, змалюю нову путь,
в потоці хвиль людського океану.
