Якже хочеться вернутись
у дитинство чарівне.
Хоч і бідне, та пречисте,
і голодне, і просте...
Своя хата, своя стріха,
і село рідне своє,
і матуся, й її втіха,
не знайти нині нігде...
На війні воював тато,
й німчура в селі була...
У вогні згоріла хата,
де війна, там і біда...
Мама хату будували,
помагали їй і ми,
у колгоспі працювала,
ждала тата із війни...
Не вернувся з війни тато,
десь загинув у бою.
Збудувала мама хату,-
з болю, суму і жалю...
У нестатках ми зростали,-
на траві, і на воді,
хоч малі, та працювали,-
на городі і в дворі...
Напівголі, часто босі,
працювали від душі,
помагали ми матусі,
їли каші і борщі...
Наполегливо навчались,
були ж справжні школярі,
і співали, й посміхались,-
у біді і у добрі...
Школа нам допомагала,
друзі всі і вчителі.
І знання, й втіху давала,,
ми росли в її теплі...
Школа, друзі і навчання
довподоби нам були...
Прагли ми всі до пізнання,
і здоровими росли...
Якби ж можна повернутись,-
у дитинство чарівне,
і у ньому заблудитись,
і відчути знову все...
Та, на жаль, це неможливо,
не бува таке ніде...
А у згадках все можливо,
з них ніщо не відійде...
сердечно.
