|
"Дім, або — МИР НАШОМУ ДОМУ"
------------------------------------------------------------------------
***
«Вік української хати короткий – від війни до війни.
Але жодна хата в Україні ніколи не була "скраю"»
----------------
(Автор)
==============
«Малий дім — великий спокій»
-------------------
(Народна притча)
=================================
*** "Старий дім" ***
Дім був дуже старий і занехаяний та запущений, бо в ньому вже давно ніхто не
жив і не дбав за нього, як це було колись — сміх та гамір лунав по коридорах і двері
радісно грюкали, перегукуючись між собою, а вікна скрикували квартирками та
дзеленькотіли шибками, відповідаючи на звук голосів і радість бігла разом з малими
дітьми та проводжала їх розумним поглядом зрілих бабусь та дідусів, а батьки щось
там перечилися та розказували і планували на завтра, і майбутнє...
Щезло і згубилося все — війна зруйнувала всі плани та підірвала здоровий уклад
дому.
Десь вже вона загубилася у просторі і щезла, ця війна — проклята згуба, та не зміг
відійти від цього сам дім — зоставлений одиноким вмирати, пусткою зранений
втратами людей і осиротілий без їх уваги.
Стояв він, лякливо дивлячись пустими вікнами у порожнечу, зовсім мертвий та
забутий і нікому не потрібний, бо довкола були ще більш знищені війною будинки,
що втратили і своє ім'я, і назву, і все що тут було життям колись.
Сумно дивилися вони мертвими тілами, як на цвинтарі могили, але ще не зовсім
мертві, а тільки зранені і покалічені війною...
Мовчали і тяжко завивали вітром, або скапували каплями дощу і мовчки жалілися
самі собі в безсиллі...
Одного дня зовсім незнайомий чоловік прийшов у дім і, роздивляючись його,
обійшов по шматках штукатурки та розбитих речах, хитаючи мовчки головою.
Дім теж мовчки чекав його відходу і дочекався, але — за де-який час, відвідувач
повернувся, несучи ще менш-більш нормальний стілець та матерас, який тягнув
за собою, а потім й інші речі почали з'являтися — ним принесені і розставлені в
якомусь тільки йому відомому порядку.
Дім мовчав, не вірячи, що хтось буде тут жити.
Зрештою, йому навіть було байдуже, — чи буде довго цей пришелець тут, бо
вирішив, для себе, зразу ж — ну, одну ніч перебуде і піде, як було колись вже... та
помилився, бо пришелець збирався, по-всьому, тут жити.
"Що ж, — Подумав дім, — побачимо, як ти поведешся, коли осінь прийде, бо вже
он-де вона заглядає у вікно жовто-червоними пломенями кольорів..."
Чоловік завжди щось майстрував і ремонтував, та приносив речі, які забирав із
сусідніх будинків.
Інші будинки почали нарікати і скиглити,— "що ж це таке,.. а ми чим гірші, що йому
така честь — все для нього одного і.., вже он піч куриться димом, і вікна затягнуті в
плівку поліетиленову, і двері на петлях вхідні вже висять.., а ми — що ж ?
Несправедливо якось..."
Вони старалися привернути увагу чоловіка, але все було даремно — він ЦЬОГО свого
дому не покидав і дім вже почав привикати до цього чоловіка, вслухаючись в його
ритм життя та привички і не дуже дивувався, що чоловік час від часу чистив
пістолет і автомати...
Він до цього привик ще раніше, що люди ходять зі зброєю під час війни і не
представляв собі вже якось інакше життя після цих жахливих потрясінь, що вложили
в нього розуміння — так повинно бути.
А чому саме так — він не міг відповісти і не знав чому так, а не інакше, як було
колись...
Колись ?
А чи було колись взагалі інакше ?
Якось дім спіймав себе на думці, що він вже ніби знає цього чоловіка, а звідки і де та як
— не зміг згадати і, мучачи пам'ять та напружуючи спогади, так і не зміг
пригадати...
Не міг, бо був вже покалічений та знеслаблений дуже війною, розвалами, каліцтвом
стін та перекриття, вибитими вікнами і ранами втрачених дорогих йому людей, яких
тихо оплакував, згадуючи їх смерть ось тут на своїх очах...
Страшно.!. — будь проклята ця війна і всі хто її придумав та породив, дав їй силу та
можливості нищити все, що так хотіло ще жити і намагалося врятувати своє життя і
рідних... та вже не змогли і не зможуть більше ніколи...
Мертвими залишили згадки для дому та пустку у серці живого..
Страшно.?. не то слово — жахливо..!
Так...
Саме так...
Жахливо !
Дім думав поволі, кректячи і постогнуючи всім своїм зраненим тілом і
прислухаючись до навколишнього, — чи не йде знову війна до нього, щоби добити...
Чоловік пропадав час від часу, але вертався в дім і знову наповнював його радістю та
теплом, хоч і по ночах, а все ж — життя чулося в його діях...
Проте одного разу він прийшов не один...
Якось чоловік прийшов прихрамуючи і тримаючись за бік.
Дім вже знав, що цей чоловік партизанить ночами і нищить ворогів, що вбили всіх
його рідних, бо чоловік часто розмовляв уві сні і дім прислухався до його марення
мовчки та насторожено.
Щось намагався він згадати по тих словах марення чоловіка, але не міг, бо весь
зранений та розтерзаний він був наче цей чоловік — забутий у часі...
Зараз чоловік витяг кусочок остатку розбитого люстра і довго обдивлявся свій
бік, а потім знову забандажував його.
Хоч кров просочувалася крізь тканину, він вже, не звертаючи ні на що уваги, став
розставляти витягнуту зброю попід вікнами та біля стін, час від часу прислухаючись
до чогось, крутячи головою у різні боки, а потім промимрив до себе тихо :"Ну, от і
все.., це вже — кінець.., скоро вони мене знайдуть.., треба приготуватися..."
Потім він витяг файку, як він сам сказав це з любов'ю, і довго прикурював її,.. а потім
затягнувся і надсадно відкашлювався, бурмочучи під ніс у вуса :"Казав же, що
запалю востаннє перед смертю — прийшов вже час,.. пора..."
Він ще щось думав своє, як дім раптом згадав цей запах диму і цього чоловіка, що
тоді сидів напроти його господині і довго мовчав, а потім вони пристально дивилися
один одному в очі...
Що вони тоді говорили.., що саме ?
Дім намагався це згадати, але в цей час появилися легкові автомашини з людьми,
що розглядалися пильно довкола.
Ось один махнув рукою і всі зупинилися. До передньої підійшов якийсь непримітний
чоловік і, щось розказуючи, показав в сторону на дім, який раптом похолодів від
страху.
Всі висіли з машин і обережно почали наближатися до дому.
Чоловік вже не курив, а положив файку на зломану табуретку і взяв в руки автомат.
Потім почалася стрілянина і дім фізично відчував, як кулі пробивають його стіни та
перекриття, що боліло його і... дім не знав, чим це закінчиться, але інтуїтивно
відчував, де знаходиться чоловік, що стріляв по наступаючих.
Чоловік раптом відкинув голову і, хрипко якось, заспівав вголос, хоч до цього щось
мугикав собі під ніс :
"Любив козак дівчину і з сиром пироги..,
А то були мисливці —
Зовсім не вороги..,
Взяли собі дівчину
І з сиром пироги...
Ой-й !
Чула-чула-чула-а...
Ой-й !
Чула-а-чула ти..."
Дім зразу ж згадав цю пісню, яку співав завжди один малий хлопчина, а потім юнак —
його господині і яку вона сама часто, наодинці, співала.
Щось затрепетало у серці його і, ніби, сльози почали капати.., а чи то дощ, що
раптово полив з неба.
А дім старався тепер згадати ще більше і не міг, бо зовсім вже став немічним та
хворим і розбитим.
Він старався з усіх сил захистити цього чоловіка від куль, що градом сипалися з усіх
боків і пробивали його стіни.
Було боляче за себе і за чоловіка, що раптом припав на одне коліно і схопився за
руку в крові.
Він був поранений, але не переставав стріляти та кидати гранати, що смішно
вибухали і розкидали нападавших.
"Он ще один впав і не встає" — відмітив дім про себе і раптом побачив, як
прокрадаются боком кілька чоловік до нього попід стіною сусіднього будинку.
Дім затріпотів вибитими вікнами, подаючи сигнал чоловікові про небезпеку, але
видно було, що той не зрозумів його, бо не стріляв у цю сторону.
Дим та порох і ще вогонь пробирали дім жахом, а пробиті стіни сіяли ранами, що
фізично було тяжко сприймати, як людині так і цьому будинку.
Потім один із цих, що прокрадалися, кинув щось в середину дому і... дім здригнувся
від вибуху та захитався сам від страху.
Чоловік якийсь час вже не стріляв чергами з автомата, але дім відчував, що він ще
живий.., бо он знову пролунав постріл чоловіка і один з кидавших гранати впав
мертвим на землю.
Ще пролунав одинокий глухий постріл і знову хтось з нападаючих впав мертвим.
"Та їх ! Так, хлопче !" — подумав дім радісно, бо мав надію, що вороги підуть геть
в страху...
Потім дім розгледів, як всі відійшли від нього і хтось з нападаючих щось приладнав
на плечі, а потім вилетіла іскра, що впала просто в середину дому.
Вибух страшної сили розлігся довкола...
Дім страшно застогнав, а потім почав обвалюватись...
Ось тут він раптом ясно згадав, що тоді сказав цей чоловік його господині.
Він сказав тоді :"Ми завжди будемо разом у цьому домі — в нашому домі.., і дім
завжди буде з нами, кохана моя..."
Тиша залягла довкола і тільки дощ та останні вогники мигаючого вогню, тихим
шелестом згасаючих головешок диму, прокотилися і затихли, як реквієм по вбитих...
Оточуючі будинки були раді, що цей вискочка вже нарешті став, як вони —
зруйнованим, бо дім догорів і... запався повністю.
Але вони не бачили нового, що було їм калікам не під силу — красивий високий дім
стояв на віддалі, в новому вимірі, де на веранді сиділи чоловік з жінкою і пильно, з
любов'ю, дивилися один одному в очі, взявшись за руки...
Вони знову були разом, а на зломаній табуретці біля столу лежала, курячись
димом — файка, якої запашний дим так подобався завжди цьому красивому
мирному будинку, де на вході красувався дитячою рукою простенький, як молитва,
напис — "МИР НАШОМУ ДОМУ !!!"
----------------------------------------------------------------
01.03.2015-13.01.2018;
Paris (St.D-U / "C.P")
====================================
ID:
931134
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.11.2021 00:28:18
© дата внесення змiн: 17.11.2021 00:28:18
автор: Катинський Орест
Вкажіть причину вашої скарги
|
