Прикарпаття в буйноцвіті, високі трави, мов у намисті… Роса холодна, обпікала ноги , вона босоніж, немає іншої дороги. І навіть до хатини, рідної стежки, густий спориш, порозстеляв мережки. Кущі шипшини одягнуті в зелені ягоди – корали. Гілки з шипами, на ногах лишали рани. Чи й відчувала, а чи й ні, від хвилювання, душа ніби в вогні. Спішить до сина, не бачились два роки. Певно піднявся тиск, пашіли щоки. Ой, що ж життя, ти робиш з нами. Із чоловіком стали чужаками. Обіцяла приїде пізніше та зібралась швидко, вийшло раніше….
Ще раз погляне, ялини і пишні смереки, широко вряд, а там подалі уже виднівся й сад. Дерева густо, ніби прикрашають гори. То зблизька, а то, аж здалеку, чути звук сурми. За мить, трембіта вигравала весело. Уже просиналося, рідне, напівпусте село….
Неподалік, попереду, свекрухина хатина, як не зайти, тож вже давно родина. Адже про неї теж не забувала, кожного місяця гроші посилала. Вона ж стара, немічна, вже років п’ять, лежача. Хоч й часто чула вслід слова,
-Ой, сину - сину, а твоя Софія ледача. І що то в школі за заробітки, чи не навчаться самі дітки? Пісень співати та шити й вишивати, в кожній хатині, цього навчить мати. Нехай би їхала на заробітки. А ти б пішов до Наталкиної тітки. Вона ще має силу, за мною пригляне.
У відповідь, ледь стримуючи сльози, з під лоба гляне. Все промовчить, а під серцем, щем до болю. І вже не вперше, дорікає долю.
Але ж кохала і він клявся в коханні. Їм соловей співав, спадали роси ранні. Роман все руки потирав, тож молоденька й на це кохання, дала згоду ненька. Щоби молодшу брав, проторочила всі вуха. І зразу нею, втішалася свекруха. Ніби все добре й народився синок Богдан, на жаль вже згодом, ніби в оселі був шаман. На пустім місті сварки і все частіше, кудись чоловік зникав. Малим Богданчик, її часто за рукав смикав,
- Мамо, а тато в тітки Наталки, рубає дрова, а я туди боюся йти, там висока кропива. Вона ж пекуча, а йти куди не знаю, де можна обійти. Та й тато кілька раз мене тягав за вуха, кричав, щоб за ним не йшов та щоб його, я завжди слухав.
І по щоках, стече не одна сльозина, поцілує, приголубить сина,
-Поглянь синочку, які в нас чисті небеса! А ні хмаринки, тож не журимося й ми. Я любий, напевно скоро поїду в найми. Подамсь до Польщі, будеш з татом й бабусею пару років.
А він до її щічок притуляв руки,
-Хай тато їде, ти ж маєш тут роботу, вчителюєш. Принаймні гроші ж заробляєш. А він вдома і вдома, чому його, бабуся не пускає?
Обійме сина, знов душенька страждає. Ледь стримуючи сльози доводить сину,
-Ой любцю, зима попереду, нам дров треба, тож в його силі є потреба. Дрова закінчилися, піде в ліс, привезе машини дві –три, тоді вже й про це можна позбутися жури. Бачиш й бабусі кожного для все гірше й гірше, чи й дочекаємося, коли стане ліпше. Боюся зовсім перестане ходити, не знаю синку, як ми далі будем жити.
Біля вікна не раз задумалась… І нащо ця Наталка десь взялась. Жила в Росії, певно років десять, може й більше, батьки не раз казали,
-Добре живе, каже,що їй там ліпше.
Але приїхала, ні грошей, ні дитини. Хвалилась людям,
- Може б там і була, якби не було війни.
Це однокласниця його, можливо в них було кохання? Але відразу відганяла думку, на краще мала сподівання. Можливо допомагає так, по- сусідськи.Тож завжди дружньо жили їхні батьки.
І рік за роком так минав, синок, вже ранець у руках тримав. Навчався добре, із сумом, матусю обіймав, за походеньки батька давно знав. Вона ж ховала лице в долоні, висушувала сльози ті, солоні. Думок багато та одного разу так допекло! Свекруха, майже лежача, щось гучно буркотіла й лаючи її,
-Софіє!Ти ба чого захтіла! Покинь ці надії! Хай він вдома господарює, а ти їдь. Кажу , його я не пущу, про це і думати забуть! Богдан уже підріс, бач, справжній Муромець росте. Не буде ж ходити, як циганське дитя обдерте. За мене не журися, хоч вам і набридли мої охи та я, іще поживу трохи.
Вона вже зібралася в дорогу, валізу підвезла до порогу. Тремтіло серце, як покинути хатину, то іще нічого, але ж дитину! Та, який вихід, іншого ж не має. Цікаво, адже й чоловік, чомусь не відмовляє?
По кутках гляне, ніби скрізь залягла журба.Чому ж настало таке важке життя? А, що кохання, - то напевно все міраж, думки джмелині - підкрадався мандраж.
-О, мамо, я вже тут, я встиг! Як добре, ще не поїхала ти!
До хати забіг Богдан, кинувся обіймати.
-Ой, синку- синку, що ж я за мати?!Бачиш, автобус за годину, я вже зібралась, поїду сину. Ти ж зрозумій , це тільки заради тебе. Щоб ти найкращий був у мене. Щоби навчався, як годиться! Можливо й татко твій зласкавиться. Чомусь на мене дивиться, як на тінь..
-О! Мамо, але ж тітка Наталка і він…
Не дала договорити, долонею уста прикрила,
- Помовч синочку, я це знаю, уже з тобою говорила.
У Польщі, їй і справді повезло, мабуть що усім бідам назло. Вона потрапила до поважної пані, що мала статки непогані. Побачивши диплом учительки, гувернанткою її взяла і невагаючись, аванс дала. Навіть подарувала кілька суконь із своїх старих, дубових скринь. Пані - художниця, тож часті гості. Кинула оком,
-Це щоби мала гарний вид, мені й тобі не мили кості.
Згущались хмари, вбиралась осінь у барвисті кольори. А згодом, за вікном морозні вечори. Минали довгі, зимові дні… У смутку. А почує голос сина, мріє про відпустку. Панянка, влітку мала летіти в Ізраіль на відпочинок. Вона ж, календарні дні лічить, в своїй кімнаті проронить кілька сльозинок. А син телефоном, вкотре підтримає словами,
-Мамо, ти не турбуйся, все добре і з бабусею, і з нами.
Так час спливав…. Роки минали, бувала вдома кожного літа, в цей час панянка мандрувала по світу. Лиш охоронець залишався в будинку. Вона ж втішалася таким довгим відпочинком. Хоч по приїзду, доводилося добре попрацювати. Тож треба побілити дві хати. Та й на зиму якісь закрутки зробити й дитину вечорами приголубити. А Роман, знаючи про її приїзд, ховавсь від зустрічі, певно боявся сварки, подивитись у вічі. Йшов на вирубку лісу,чи комусь ремонт зробити. Тож треба теж якусь копійку заробити. Але було, інколи і зустрічались, по приїзду, на стіл клала гроші, він всміхнеться й відзразу сховає очі. Але похвалить,
-А ти молодець! Бачу задоволена, гарні гроші заробити вдається.
І більш ні слова, як і що? Себе втішала, добре, хоч не думає казнащо. Напевно ж про все вивідав у сина. А він щирий, розкаже, тож дитина. А , що ж кохання?! Десь заблукало, як відлуння і не повернеться, вже немає й сподівання.
Софія поспішала, давно цей день чекала. Ласкавий промінь ніжно торкнувся її обличчя. Від думки, на мить здригнулась, ну от, лиш два місяці й будем прощатися. Від хвилювання, на скронях помітно здулися вени. Різко зупинилась, але ж все добре, син вдало склав екзамени. Вона досягла своєї мети, в училищі навчатиметься. В душі з розсіяними думками, назад оглянеться. Роки прожиті в подружжі згадає, адже давно втрачене кохання, серце страждає. Тоді, вже буде краще розірвати всі стосунки. А сину, з Польщі надсилатиме гроші й подарунки. Заради нього служитиме панянці, хоч давно зникли з обличчя рум`янці. І ніби пізня осінь вплітає в коси сиві павутини, але вона, на все згодна - заради дитини.
Аж ось і стежка… Нема на клумбі квітів, відцвівший кущ бузочку від вітру шелестів. То ніби зустрічав її привітно. За мить хитнулась, поглянувши в вікно. Наталю вздріла, в своєму фартухові. До обличчя відчула прилив крові. На мить завмерла та все ж вирішила зайти. Але ж не втече кругом хати. То ніби в серце ніж та треба гордість мати. Адже, хоч й колишнього коханого та все ж роками була мати.
Стискало в горлі, важко говорити, все ж наважилась двері відчинити.
Відразу, в ніс вдарив запах м`яти й чебрецю, уздріла розчервонілу молодицю. Та махнула рушником й косо позирнула до свекрухи,
-Піду в себе знайду липучку, знов налетіли мухи.
Й ледь не спіткнувшись, вискочила з хати. Думка- стріла - Хай краще так, навіщо щось брехати.
З пустою тарілкою в руках, стара сиділа в ліжку, побачивши невістку, в очах з`явився страх і похапцем потягнула на себе рядюжку. Злісно звернулася до неї,
-Ану, забери тарілку! Три дні поспіль, варениками годують.Подай води, зап`ю пігулку. Але ж пенсію мою одержують. Кажуть ледве на ліки вистачає. А їм то що, напевно може брешуть, тож Роман гроші заробляє! Це добре, що приїхала, гроші чи долари поклади в шухляду, я ж притомилася, замучили, нехай приляжу. Та допоможи, накрий простирадлом ноги. Ти знаєш, не можу позбутися тривоги. Богданчик теж, пішов з ним у ліс працювати. Грошей катма, чому мало заробляєш, що ти за мати?!
В очах вогонь та знову мовчала, образи ті, вдала непомічала. А серце гупало, шаленіло. Одне бажаня втекти - душеньку гріло. Ні… ні - помисли, погляд у вікно до неба. Дай Боже сили нині змиритись треба. Ніби не чула тих образ, колючих й не бачила тих поглядів, зміючих. Думка оса - Ба, що захтіла, знову долари на ліки! О, їй би сліз пролить ріки. Та лиш одна сльозина затремтіла на віях, думки холодні, ніби в сніговіях. Адже ці гроші заробляла для сина, ні, не віддам, хоча ми і родина. І тихо, наче й в хаті не була, в душі раділа, нарешті змогла! Все ж кілька раз, як йшла додому озирнулась, із болем в душі, криво посміхнулась. Чому раніше рішучості не мала? Навіщо молодість згубила, все прощала?
Вже за вікном стемніло… вона чекала сина й чоловіка. Дивилась до ікон, молилась, що вдома, сину буде втіха. Образи з смутком, у вечірній млі втопила, наскороруч пельменів наліпила.
Стрілки годинника бігали на циферблаті, важке чекання, на устах, раз у- раз відчувала сльози, солонуваті. Нарешті, різко відчинились двері, геть відступили, думки химерні.
Теплі обійми матері й сина, сповзла на плечі шовкова хустина. Син - легінь, ніжно в очі заглядав,
-Матусю, люба, я так тебе чекав!
- Як ти підріс, любий мій синочку!Дай же погляну, постій хвилиночку! Дай надивлюся моє янголятко!
Й погляд на двері,
-А де ж наш татко?
Це запитання, йому одне із неприємних. Якщо не мають почуттів взаємник, то що шукати винних?
-Та зараз розповім, він у бабусі.
Тільки тепер, помітив сивину в її волоссі,
-Мамо пробач, я нічого не зміг зробити, він там з Наталкою, сказав не прийде, там залишиться жити.
Вставало сонце і сідало… Серденько спокою бажало… І задивлялась нічкою в зірниці, здавалося, позбулася в`язниці. У піднебесся здіймались світлі мрії. Минуло кілька клопотливих днів.
Літній день, хоч і сонячний , привітний, все ж навівав смуток. Всі образи, Софія намагалася зібрати в жмуток. І по дорозі до автобуса, ніби на вітер викинути, в небуття, щоб той розвіяв, а вона думала лише про майбуття.
Посеред хати дві валізи на колесах. Сидячи, руки схрестила на грудях, бриніли сльзи на очах,
-Синку, пробач мене і не суди строго, подякуймо цьому порогу. Попереду на нас чекає дорога. Квартиру винаймемо в місті, згодом будеш навчатися, а я, в Польщу подамся в серпні. Звичайно ти не будеш жити в розкоші, доки навчатимешся, висилатиму гроші.
Вже не маленький, за неї син у душі страждав, почервонів та все ж несміло запитав,
-Мамо, а якже твоє особисте життя?
Ледь вгамувала часте серцебиття. І ніжний материнський поцілунок у чоло.
-О синку, любий, моє кохання давно відцвіло. Все що було, вже давно полином проросло. Лиш гіркоту я відчуваю на устах, гляну на тебе, солод, бо попереду шлях. Твій шлях синочку, в світле майбуття, заради тебе, твого щастя! Я народила тебе на цей світ, тільки шкода, терпіла скільки літ! Отих принижень, зрад і неповаги, одна у ліжку, безсонні ночі, часті тривоги. Тільки заради тебе терпіла сину, топтала свою гордість, грішми підтримувала батькову родину. А може ти не пам`ятаєш, окрім бабці й сестрі перепадало.
-Та ні матусю! Просто знаєш… Мене це довго дивувало. Чому задовго все терпіла, пробач, вже бачу посивіла… А що ж далі, після навчання?
-Та я ж маю сподівання. Поїдемо в Польщу, ні це не жарт,тобі зробимо закордонний паспорт. Думаю там і ти знайдеш роботу. Я вже маю дозвіл на постійне проживання. Звичайно, якщо ти будеш мати таке бажання. Ну, а захочеш з батьком спілкуватись, я буду тільки на краще сподіватись. Твоє життя - тож сам вирішувати будеш. Все ж сподіваюсь і про мене не забудеш.
Широка траса, автомобілі в два ряди… Себе втішала, що їде не назавжди. Та нині, заради сина зароблятиме гроші , щоби його умови життя - були ліпші. Та ніби здалеку, підпливала думка за Україну. Шкода, що змушена покинуть свій край, родину. Поки що краще там, хоч й важко та треба виживати. Заради тебе синку, бо я ж твоя мати!
20.10. 2021р
ID:
929490
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.10.2021 08:44:20
© дата внесення змiн: 26.12.2021 19:05:36
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Долі, долі людські... непередбачувані і нелегкі... 
