Зайшовши до зали малогабаритної двокімнатної “хрущівки” і зразу вихопивши поглядом старенький диван і софу з продавленими пружинами, (які слугували ліжками для дітей), низенький обшарпаний сервант, круглий стіл і три різнокаліберних стільця зі старомодними чохлами із білої бавовняної тканини — все, що дісталося у спадок від покійної тещі, “роботодавець” не міг приховати здивування:
- Що ж це ти так бідно живеш?! - Але відразу схаменувшись, бадьоро запевнив: - Через рік одержиш нову трикімнатну квартиру. А ще матеріальну допомогу на придбання сучасних меблів. Так де зразки твоєї роботи?
Віктор, навіть не звернувши уваги, як недбало гість перейшов на “ти”, відчинив двері до спальні, мало не збивши з ніг дружину, що підслуховувала розмову, а п'ятирічна донька вибігла з машинкою в руках:
- ”Тату! А чого Максимко не дає мені погратися?” Слідом вискочив восьмирічний син:
- ”Віддай! У тебе є ляльки, а машинка моя!”
- Ану вгомоніться! Хоч хвилинку посидьте тихо! Кому сказав! - призвав дітей до порядку, виносячи загорнутий у газету об'ємний пакунок, вагою з півкіло.
Михайло Семенович швидко вихопив його з рук, квапливо здер газету і розчаровано зітхнув:
- Оце?! А на золоті є твої гравіровки?
- Ні. Але я вмію! Ось бачите як акуратно зроблено навіть на сталі, а золото набагато м'якший метал!
-Так, так, так, - закивав головою “роботодавець”, повертаючи кліше. - Думаю, ти саме той спеціаліст, якого ми шукаємо. Я зараз зателефоную своєму директорові. Де у вас телефон?
- Немає, - знітився Віктор.
- Жаль, бо телефонувати треба негайно, щоб когось іншого не прийняли! Треба бігти на міжміський телеграф. Розмова за твій рахунок, Вікторе. Треба 28 карбованців.
- У мене немає стільки, - винувато виправдовувався, думаючи про те, чи встигла дружина сходити в магазин, і чи хоч не всі гроші потратила.
- А скільки є?
- Зараз спитаю, - квапливо відчинив двері спальні, - Валю, в тебе гроші є?
- Звідкіля? Он 12 карбованців, зараз хочу піти хоч хліба та картоплі купити на вечерю.
- Тільки дванадцять, - звернувся до незнайомця.
- Давай! Завтра повернеш ще 16. Я прийду о 17-й вечора, повідомлю рішення директора. Але впевнений, що все буде гаразд! Не забудь про борг! 16 карбованців! - нагадав ще раз і швидко вийшов із квартири.
Окрилений перспективами, Віктор подумки гарячково перебирав у пам'яті всіх знайомих, у кого можна позичити грошей. Хіба що у батьків? Вони вже на пенсії, хоч вона і невелика, але зараз приносять вчасно.
Двері відчинила мама.
- Проходь, синку. Уже і брат додому прийшов, якраз обідати зібралися. Слава Богу, робота є у Сергія. Хоч і важко покрівельником працювати, і вставати доводиться ні світ ні зоря, щоб по холодку смолу варити та відрами підіймати на таку висоту, але куди дінешся? А як твої справи?
- Зараз розкажу, - ледь вимовляв, пережовуючи кусень хліба і сьорбаючи ложка за ложкою смачний мамин борщ.
- Не спіши, синку, поїж. Потім розкажеш.
- Нічого, я і те і друге одночасно робитиму, - шуткував Віктор, бо перспектива гарної роботи сяяла і переливалася у його душі всіма барвами веселки. Хотілося ще раз пережити приємні хвилини такої небаченої удачі. Тому розповідав усе з достойністю, не поспішаючи, намагаючись не пропустити жодної подробиці.
- Уявляєте?! У нас в “Зеленій діброві” буде крупна база відпочинку! Там такі перспективи! Навіть ювелірний кіоск буде, а я буду гравірувати надписи на кулонах, обручках. І зарплата висока, ще й трикімнатну квартиру, і допомогу на меблі обіцяють!
- Зачекай, Вітю. Який кіоск? - здивовано перепитала мама. - Де? Отам, у лісі? Та навіть у місті золото продають не в кіосках, а в магазинах із решітками, сейфами, сигналізацією і цілодобовою охороною! І квартири зараз ніхто не дає без грошей. То раніше було, а зараз де ти таке бачив?
Усі перестали обідати і здивовано дивилися на Віктора.
- І що це за така багата організація, у якої нема за віщо зателефонувати? - підключився до розмови Сергій.
І тут Віктор здивовано відчув, як райдужна завіса почала тихенько сповзати із свідомості, поступаючись місцем здоровому глузду. А брат продовжував:
- Ти у нас, Вітю, багато вчився, багато читав, багато чого знаєш. А ось я більше любив футбол, пісні під гітару і спілкування з друзями. Тож вони багато чого розказували. Ну, наприклад про те, якими прийомами отакі аферисти, що тобі трапився, “розводять лохів”. Отой Михайло Семенович мабуть десь на Колимі у камері застудився навіки, а тебе перевіряв отим абсурдним “ювелірним кіоском” А коли ти наживку проковтнув, то вже потім він гіпнотизував усім — і будівництвом бази відпочинку у екологічно забрудненому місці, і Тюменськими зарплатами, і трикімнатною квартирою разом з допомогою на меблі. Навіть умовив тебе, “ювеліра”, привести його у свою “шикарну” квартиру!
- То що, він завтра прийде за боргом? - злякано перепитала
мама. - Сергійку, оце, як хочеш, але домовляйся на роботі, щоб десь пів на п'яту з татком зміг піти до Віктора.
- Мамо! Та той аферист більш не з'явиться, - запевнив Сергій. - Усе, що міг, він там видурив!
- Знаєш, береженого Бог береже. Я вас дуже прошу підстрахувати Віктора. Мало чого...
Наступного дня Віктор, Сергій і батько увесь вечір чекали Михайла Семеновича, який, звісно, не прийшлов. Уже після дев'ятої вечора стали прощатися.
- Знаєш, брате, приходь до нас у бригаду покрівельником. Публіка різношерста, є питущі мужики, п'ють, як навіжені! Ось сьогодні Панасович знову на роботу не вийшов, бо вчора трохи грошей нам дали. То бригадир сказав, що більше з ним панькатись не буде, звільнить. Я за тебе словечко замовив. Ми з тобою не п'ємо, не палимо, а роботи я навчу, сила є, і великих премудростей там немає. То що? Зараз ремонтуємо покрівлю у вашому районі. О п'ятій ранку зустрінемося на зупинці?
- Гаразд. Дякую, брате. Знаєш, багато я за ці два дні пережив, передумав. Вважаю, мені дуже поталанило, бо 12 карбованців за таку науку... Це ж зовсім дешево!
Такі часи настали...
02.09.2017
ID:
925861
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 22.09.2021 10:49:59
© дата внесення змiн: 22.09.2021 10:49:59
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
