онде альбатрос нерухомо завис у повітрі;
а там он блукають хвилі в коралових лабіринтах.
відлуння далеких часів кружляють на дні, мов рибки,
в мерехтінні зеленого та нереального.
ніхто нам не вказав шляху до суходолу,
ніхто не знає причин і не має бажань.
та щось нарешті зворушилося, прозріло,
отримало мету, і тягнеться до світла.
двоє незнайомих людей на вулиці
зустрілися поглядами – неймовірний збіг,
бо я – це ти, а та, що я бачу – я.
чи можу я взяти тебе за руку,
й вести відтак незвіданим світом скрізь,
щоб ти мені з'ясувала, що в мені є найкращого?
ніхто не примушує нас йти, як і йшли, окремо.
ніщо нас не змусить ніяковіти й соромитися.
ніхто нам нічого не каже, ніхто нічого не знає;
ніхто не кружляє довкола сонця з наміром чи осторогою.
безхмарний той день, коли бачу тебе так ясно, –
коли на світанку мене будять твої обійми,
й через пролом у стіні ринуть потоки світла
як метушливі мільйони маленьких вісників щастя.
давно вже ніхто не співає мені колискових;
ніхто не наказує спати – ну, а тим паче вранці.
я висовуюся з вікна. надворі тебе немає.
і тоді я гукаю через все небо,
і далі за обрій, твоє ім'я
echoes, pink floyd
https://www.youtube.com/watch?v=53N99Nim6WE
