У тебе врода жінки-Берегині,
Ти так втомилась від війни та зла!
У смутку очі, наче небо, сині:
За тридцять років - ніби й не жила…
Волошко ніжна, в затишній леваді
Чому не квітнеш в ангельській красі?
застигла у зіницях... зникла радість?
Співочий голос від печалі сів?
І трудівниця… і розумна… і красуня…
ґаздиня… чом умилася слізьми?
навала люта лиховісна суне -
а ти, стражденна, молишся за мир....
О Україно, наша бідна мати!
Коли ж бо, врешті, вийдемо з руїн?
Всі тридцять років звикла ти чекати –
О найтерплячіша з обібраних країн…
Хай вибачить людські гріхи Всевишній,
Наділить край наш миром дорогим.
Розквітнеш ти у вроді щедрій, пишній –
Найкраща, найсвітліша з Берегинь!
/Надихнула чудова картина Олени Скиби./
Тож доки? А чи є взагалі кінець безглуздю з безглуздими??? Як же він далеко тягнеться вглиб століть шлейфом гіркоти народної...
Радий появі, Марино, знову на сайті, а може пропустив коли за літа?
