Вона, і справді, дивна жінка.
Закохалася в молодшого за себе чоловіка,
в чоловіка зі сонцесяйною усмішкою,
вольовим обличчям і тілом Аполлона,
чоловіка з міцним духом і незламними принципами. Ну, так, спочатку вона не розраховувала на те,
що буде претендувати на якісь фізичні контакти з ним, думала, просто слідкуватиме за його життям та діяльністю тихенько,
на відстані, й отримуватиме від цього насолоду. Якийсь період часу її задовольняла та роль,
яку вона собі окреслила, ну, майже задовольняла.
Їй вистачало того, що вона могла бачити дописи, світлини цього чоловіка в одній зі соціальних мереж, знати про те, де він і чим займається,
її тішило те, що могла розділити з ним
його радощі та смутки
і навіть залишити свій коментар під якимсь із постів. Він прорізав її шкіру гострим лезом своєї зваби непомітно
і з кожним новим днем усе глибше й глибше
заходив у її тіло.
За якийсь час він став почуватися в ньому,
як у власному мешканні.
Сідав собі в широкий човен її чуттів,
вільно плавав судинами її крові,
коли йому цього бажалося,
спав, розвинувши руки й ноги,
на її м'яких розлогих легенях,
робив стрибки і качав прес,
стоячи чи лежачи на килимку її серця.
Спочатку вона раділа всьому цьому
(він у ній, вона чує його).
Потім плакала (їй боліла його невидима присутність). Потім знову раділа.
І так почергово, поки не зрозуміла,
що той він, який був у ній, зовсім не він.
Справжній він – далеко від неї,
справжній він – це той чоловік,
який любить багатьох і водночас нікого,
справжній – це той, хто оселяється в різних жіночих тілах одночасно,
має такі ілюзіоністські здібності.
Але її почуття до нього були не вигаданими.
Бо чого їй так любо робилося,
коли тулила його портрет до грудей?
І чого їй робилось так зле, як ховала подалі його від ока?
сублімація 
