Вона зумисне зняла взуття з ніг
і йшла по розпеченому асфальті боса.
Її стопи горіли, плавились,
як сталь у доменній печі.
Та вона говорила собі: «Пусте!
Хай біль пронизує кінцівки
десятком гострих гарячих стріл,
тільки б серце її не тривожив.
Тільки б його звільнив від Нього –
того, кого вона колись добровільно
поселила у своєму найсвітлішому, найкомфортабельнішому номері тіла,
хто живе в ньому, спить, їсть, п'є
і платить за всі послуги, якими користується,
виключно піснею.
Але їй цього замало.
