один дивак лежав собі на сонці,
гадав цікаву думку, нікого не займав.
він думав так: якби ви грали рок,
я загадав би вам якийсь важкий урок,
і тоді б ви казали: цей майстер-чугайстер
має одну, як дерево в лісі, ногу,
а другою, мабуть, замислено пише
письмена про погоду вночі на піску.
так і я: промовляю до нього так
ніби народилася сьогодні
а він — учора, бо воно й не дивно:
у цих високих травах,
на цих безмежних полях
ніхто ніколи не бачив
ні блискавки, ні грому, ні коси,
ні блискавичної коси старого часу.
– тільки гостре пір'я бур'янів
ріже мені руки,
коли несвідомо жорстоко
перериваю їхнє життя,
розповідаючи вам про своє.
дивак промовив: о, я майстер?
я й сам такої думки, щоб ви знали.
та й письмена пишу то стоячи
на одній нозі, то лежачи на сонці,
мов на гарячій сковороді лин.
раптом почався дощ. дивак поглянув угору:
ой ти ж моя маленька! як ти мене знайшла?
так-так, ти, я бачу, вперше в наших краях,
от і не знаєш, що тобі робити.
на цих безхмарних обширах неба
легко заблукати! не стій, як антипод.
біжи он, та полий мені город, –
мене поливати не треба
