Холодні, злі хмари тепло не пустили,
В дощах, мов в сльозах, літо тоне.
Не слухають більше ні крила, ні стріли –
Мовчать Купідони.
Любов - та, що мчала від серця до серця
У сірій негоді безсила.
По-літньому вбрана дитина трясеться –
В сльоту застудилась.
Убрання ошатно-тонке, благородне,
Розкисло, украй жалюгідне:
- Привіт! Літо знову без сонця сьогодні,
Ти ж – в одягу спіднім…
Під плащ заховаю тебе, бідолаху,
Змокріле дитя, нахололе.
Чому ти тремтиш, ніби спіймана птаха?
Не скривджу ніколи.
Вже мліючи вдома, по-доброму глянуть
Два ока – здивованих блюдця.
В безпеці відчує себе, безталанне,
І очі… сміються…
Діждемося: пройде негода похмура,
Знов сонечко вийде гаряче.
Готуй свої стріли кохання, Амуре,
У пункти призначень!
Зізнаюся чесно – теж долю зустріла,
(Амура ж тримала в долонях!)
Притулку віддячив одною зі стріл він –
Такі Купідони…
/Вінтажна листівка з мережі інтернет./
Дякую, Катрусенько, за тепло та увагу!
Як завжди майстерно,бездоганно написаний вірш! 
