Мов сотні сонць упали серед трав,
Цвітуть кульбаби золото-жовтаво.
Згадався вечір, верби, тихий став
І зорі, що світили так яскраво.
Цвіли тоді кульбаби, як тепер.
Бузковим вітром розплелось волосся.
Нам цілий світ обійми розпростер...
Чому ж не все, що мріялось, збулося.
І знову теплий вечір, як тоді.
Як соловей витьохкує грайливо.
А ми удвох такі ще молоді.
А ми удвох понад усе щасливі.
Ще трішечки й кульбаб яскравий цвіт
Розвіється за вітром пухом білим.
Минає все... Ілюзій моноліт
Зникає у туманах посивілих.
Гарно! І сумно... 
