Доля їм дарувала щасливу весну в пізній осені,
після втоми та болю і довгих плачевних розлук.
Пробудивши кохання, у час посивілої просіді,
в течії літ спізнілих, програвши сердець перестук.
Відігріла серця, донедавна зморожені втратами.
Заколисану ніжність збудила у дотику тіл.
Й понесла осінь в зиму весняного подиху шатами,
щоб розквітнув у маєві щастя для них двох довкіл.
І кружляли сніжинки у віхолі чарами райськими.
Синя ніч обіймала у струнах небесних світил.
А вони дарували цілунки жагучими ласками
і неначе злітали в надіях невтрачених крил.
Завмирали душею при кожному ніжному дотику,
щоб не ранити й словом невдалим зігріту любов.
Немов долею заново йшли по тоненькому прутику
гіллям щастя свого, ненадовго воскреслого знов.
Дарували кохання, намріяне тишею подиху,
боячись розполохати звуком палкі почуття.
Завмирали обіймами рук, без єдиного поруху,
пропливаючи казкою музики серцебиття.
Доля їм дарувала кохання спізнілої осені.
Розбудила серця після болю та довгих розлук.
Хоч і вкрила зима скроні їх у посипаній просіді,
але душі зіграли весняних дощів перестук.