Розділ 8. Новели та есе
Гойдалка
Фантастична, із самого піднебесся, гойдал-ка звисала над велетенським обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підно-сився над лиманом. По ліву від Олекси руку Бо-рисфен і Гіпаніс уже спільними зусиллями не-сли свої бірюзові води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх з правого боку, відразу ж за островом Березань.
Несподівано десь із юності виринули ряд-ки: «Де во́ди рік Дніпра і Бугу та мо́ря чиста бі-рюза, через віки пливе фелюга – містичний ос-трів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром ши-рокій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви-кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світили-ся радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини кришталевої товщі лиману на Олексія уважно дивилися два великих смараг-ди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці диво-очі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З мо-ря налетів поривчастий вітер і за лічені хвили-ни небо затяглося важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Одначе так тривало недовго. Через незна-чний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від того у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби ухиляючись від смертоносного леза імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки ір-жею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту. Не в останній мірі цьому сприяли і янтарно-зелені очі незнайомки, що продовжували уважно розглядати його із загадкової товщі морських глибин.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він під-нявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку над Інгулом. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада ріки, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій передранковій ідилії над Інгулом поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без со-кир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого річкового повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.
Нічний візит
Доки мала стрілка годинника ледве пере-валила за дванадцяту, велика непомітно на-ближалась до розпадку циферблата. Густі суті-нки огортали кімнату. Елегантна настільна ла-мпа у вигляді лілії самотньо стояла на підві-конні і рівномірно сіяла навколо тепле світло, знімаючи напругу з очей. Ліна сиділа на ліжку, забившись у самий куток і міцно обнявши зіг-нуті в колінах свої стрункі ноги. Більше обійня-ти не було нічого і нікого. Донька уже кілька годин тихенько спала разом зі своїм татусем в сусідній кімнаті. Коти теж дрімали хто де.
Проте Ліна ніскільки не переймалася та-ким усамітненням. Це традиційно був її час. Час польоту найпотаємніших думок і найкарколо-мніших фантазій. Час самотнього комфорту і найвибагливіших ілюзій в світі її творчості. Са-ме такими пізніми вечорами, що плавно пере-тікали в ночі романтичної уяви, вона найбіль-ше любила ділитися з аркушами паперу чи ек-раном ноутбука своїми потаємними думками. А втім сьогодні чомусь не писалось, та і вчора теж…
Поклавши біляву голівку підборіддям на коліна, вона вже хвилин десять уважно дивилася на великий настінний годинник і намагалась уявити, як тече час. Намагалася уявити, звідки він береться і куди дівається, як секунди крапельками спадають у чашу людського буття і розчиняються в ньому, поступово віддаляються і стають невидимими…
Несподівано десь із глибин пам’яті вири-нуло: «Секунди падають, хвилини та роки, ле-тять в безодню як осіннє листя і зазирають в урвище зірки – їм теж не спиться в космосі ім-листім…»
Звідки це? Ліна спробувала зосередитися, наскільки це було можливо для неї у такий піз-ній час, але так і не змогла пригадати ні автора рядків, ні назви твору, ні навіть того, де і коли вона їх вперше почула чи прочитала.
Останнім часом натхнення все частіше ста-ло ігнорувати її. За пів року вона написала дуже мало. Всього кілька невеликих оповідань. Але таке траплялось і раніше. Зокрема, десять років тому, коли вона закінчила роботу над своїм першим великим твором. Тоді світ побачив «Наречену чорного ангела», її психологічний роман. Хоча насправді книга являла собою збірку із півтора десятка невеликих за об’ємом так би мовити психологічних етюдів, головними героїнями яких були жінки її віку, зовнішності і долі… Та саме за цю свою книгу молода авторка була відзначена дипломом одного з найпрес-тижніших літературних конкурсів країни.
То був її зірковий час – червона доріжка, бурхливі оплески, квіти, шампанське і… повна самотність. Від шлюбу лишилося одне попели-ще. Десятилітня донька за кількасот кілометрів на вихованні у бабусі, її матері. Викладацька робота і додаткові навантаження в пошуках засобів для існування виснажували, а поряд – жодної душі, яка б могла зрозуміти її і підтримати. Можливо саме тому Ліна протягом кількох років не змогла написати жодного рядка, хоч як не намагалась заставити себе це зробити…
Таке ж відчуття внутрішньої спустошенос-ті не полишало її уже з осені минулого року. Розуміння того, що причина криється не тільки в систематичних п’янках батька її молодшої доньки та його непоодиноких походах в пошуках нових емоцій, твердо оволоділо її свідомістю і не полишало голову кілька останніх місяців.
– Справа в тому, що тобі самій уже не ви-стачає нових вражень і свіжих емоцій, – раптом тихо долинуло до неї з протилежного кутка.
Ліна аж підхопилась від несподіванки, оскільки була переконана, що в кімнаті, окрім неї самої, немає нікого. Уважно обвівши погля-дом навколишню напівтемряву і переконав-шись, що вона тут одна-однісінька, поступово прийшла до тями. Невже це її внутрішній голос, друге я, Его, озвучило те, чого останнім часом вона не наважувалась сказати собі сама? – несподівана думка обпекла свідомість жінки.
– Так, – тихо погодилась вона, таким чином вступаючи в діалог сама з собою, – але я не зовсім це мала на увазі. Не фізичну близькість з людиною протилежної статі. Мені б цілком вистачило духовного контакту на емоційному рівні! – дещо голосніше, наскільки це було можливо, щоб не побудити сімейне оточення, продовжувала Ліна.
– Тільки не потрібно займатися самообма-ном, – знову спокійно, але досить твердо, про-мовило Его. – Себе можливо тобі і удасться на-дурити, але ж тільки не мене. Тобі потрібні щи-рі, не штучні, емоції, а без природніх вчинків їх просто не буває…
– Я можу фантазувати, писати зі слів, спо-гадів інших осіб. У мене вже є такий досвід і він виявився доволі успішним, – продовжувала Лі-на відстоювати свою позицію.
– Так, але то тільки незначний епізод. До того ж він схожий на твої власні спогади, які склали основу попередніх творів. Образ скрив-дженої долею і сильною статтю жінки, яка му-жньо долає всі життєві труднощі, давно і рете-льно виписаний тобою зі всіх боків. Він посту-пово почав набридати читачеві, – впевнено за-перечило Его, безцеремонно усівшись уже чо-мусь на її звичне робоче місце, за письмовий стіл. – Варто освіжити палітру сюжетних ліній, подумати над розширенням арсеналу засобів подання інформації, а без нових контактів тут тобі ніяк не обійтися, – спокійно стояло воно на своєму.
– Але ж у мене є Жора, наші друзі, колеги, знайомі… – ще за інерцією продовжувала опи-ратися Ліна, хоча і сама уже починала розуміти, настільки сильною була позиція її співрозмовника.
Так тривало впродовж кількох годин. На-пруга полеміки то спадала, то знову сягала свого апогею. Далеко за північ так же несподівано, як і з’явився, співбесідник залишив Ліну, непомітно розтанувши у темряві вікна. Та і нічого дивного – це ж її відображення, а вона сама послідовністю і передбачуваністю ніколи не страждала.
Уже залишившись наодинці та перебираю-чи в уяві своїх товаришів, колег і знайомих, во-на піймала себе на думці, що серед них відсутні яскраві, харизматичні постаті, які б виявились здатними зарядити її новими позитивними враженнями та емоціями. Все таке звичне і бу-денне – сумно розмірковувала вона.
Несподівано у цей хід роздумів втрутився звуковий сигнал її смартфона. Від когось на-дійшло повідомлення по «Viber» – підсвідомо відзначила Ліна. Хоча вона надавала перевагу мовчазливому «Messenger», але наважитися ві-дключити «Viber» ще не могла. Можливо все тому, що він пов’язував її з тією частиною ми-нулого, порвати з якою Ліна ще не була готова.
Поглянувши на екран гаджета, вона з по-дивом з’ясувала, що майже незнайомий колега запрошував її відвідати свій вечір української поезії, який мав розпочатися уже сьогодні в музичній вітальні одного із музеїв міста.
З Олексою письменниця познайомилася випадково. Трапилось це восени позаминулого року. Якось її подруга запропонувала відвідати творчу зустріч з тоді ще маловідомим, але досить цікавим, місцевим поетом. Інтриги додавало і те, що писати він почав досить пізно, після виходу у відставку, а до цього все своє життя займався зовсім іншою справою. Як би там не було, але інтуїція їй підказувала, що буде цікаво, і вона прийняла запрошення.
Виступ мав відбутися в кафе з красномов-ною назвою «РокХата», розташованому в центрі міста. Ліні раніше не доводилось бувати в цьому закладі і те тільки додавало інтриги. Потрапивши всередину, вона відразу звернула увагу на відповідну обстановку. Обидві зали, розташованого в підвальному приміщенні ба-гатоповерхівки, закладу були оформлені в сти-лі «Рок»: старі музичні інструменти, пластинки, артистичні аксесуари, книги та інші цікаві експонати, масивні столи і стільці, а особливо, справжнісінький кумир її дитинства – мотоцикл «Ява»!
– Мені вже тут подобається, – сказала з по-смішкою Ліна подрузі, ледве переступивши по-ріг кафе і занурюючись в його атмосферу.
Виступ Олекси загалом також справив на неї позитивне враження. Його твори були до-вершеними за формою і глибокими за змістом. Свою тонку, чуттєву лірику він декламував теж на належному рівні. Не меншу повагу у Ліни викликала принципова громадянська позиція його творів. Приємно здивувало те, що у практично російськомовному місті абсолютно всі твори звучали українською. З лірики їй найбільше запам’яталися його «Сліди на піску». Такий собі автопортрет в ретроспективі. Зокрема, у творі йшлося саме про час і його швидкоплинність в умовах всесвіту…
Ліна неспішно піднялася з ліжка і підійшла до книжкової шафи. Відкривши дверцята, свої-ми тендітними пальчиками вона стала переби-рати шеренги книжок, знайшла потрібну і по-вернулась до ліжка. То були «Срібні струни ду-ші», одна із перших поетичних збірок Олекси, яку вона отримала від нього в подарунок в кін-ці зустрічі. «З добром» – прочитала короткий як постріл дарчий напис автора у верхньому лівому куті титульної сторінки.
– Не густо, – подумала вона, роздивляю-чись рівний і досить симпатичний почерк.
Прилігши головою на подушку, Ліна на-вмання відкрила книгу і несподівано побачила продовження теми, яка останні кілька годин крутилась в її голові:
В морське свічадо сонце зазирає,
промінням сипле по хисткій воді.
Світило з днем новим усіх вітає,
своїй радіє вроді молодій.
На п’ятому мільярді власних років
під ноги світоч стелить оксамит
котромусь диваку, життя якого
у вимірах зірок одна лиш мить…
– Як же це звучить в унісон з її думками, що не дають їй спокою останнім часом! – констатувала молода жінка і знову поринула в коловерть часоплину:
По крайці моря, лінії прибою,
піщаним берегом удаль іде юнак.
У постаті знайоме щось до болю,
вже зустрічався десь той одинак…
– За останній час Олекса зробив великий крок уперед, – подумала вона, знову мимоволі зробивши зупинку так і не закінчивши читати вірш. – Так, саме щось до болю знайоме, як об-раз зі снів юної пори…
– Тепер його твори користуються досить широкою популярністю як в місті, так і далеко за його межами. Особливо громадянська ліри-ка, – продовжувала розмірковувати Ліна. – В той же час чудовою лірикою поета захоплю-ються переважно жінки. Цьому не в останню чергу сприяли не тільки потужні концертні програми перед різними аудиторіями міста та в мережі Інтернету, але і його активна проукраїнська громадянська позиція. Можливо це саме те, що мені зараз потрібно! – несподівано сяйнула думка у Ліни і вона ще раз прочитала запрошення.
– А досить поважна різниця у віці? – рап-том нагадало про себе її Его, що знову з’явилося з нізвідки.
– Це не головне, – вельми категорично від-повіла Ліна пошепки. – Тим більше, що він ви-глядає значно молодшим свого віку. Та і мені уже далеко не вісімнадцять…
– Не скажи, – не здавалося Его, – можливо невдовзі тобі доведеться згадати відоме прис-лів’я про те, що в сорок п’ять баба ягідка…
– Що буде згодом, не знає ніхто! – знову тихо, але досить категорично, перебила його жінка.
Можливо та упевненість спиралась на кі-лька випадкових зустрічей з Олексою, які мали місце за останній рік під час різного роду твор-чих заходів, і тільки посилили загальне приєм-не враження. Як би там не було, вона подякува-ла за запрошення і написала, що буде обов’язково. Потім поклала книгу під подушку, виключила смартфон, потушила світло і золо-тою рибкою пірнула під ковдру. Солодкий сон не заставив довго чекати на себе.
Зустріч
До початку вечора української поезії зали-шалося п’ять хвилин. Гості стали підходити ак-тивніше. Музична вітальня одного з централь-них музеїв міста була майже заповнена. Олекса намагався приділити увагу кожному із запро-шених – зустрічав, проводив до вільних місць, допомагав присісти.
Невдовзі підійшла і Ліна. Вона мала непе-ревершений вигляд: світло-бежеве демісезонне пальто гармоніювало з волоссям кольору спілої пшениці, елегантні окуляри в темній пластиковій оправі вигідно підкреслювали великі янтарно-лазурові очі, додаючи їй привабливості і загадковості.
– Я маю для вас сюрприз, – таємниче про-мовила молода жінка, тримаючи в руках неве-ликий пакунок і пильно вдивляючись йому прямо в очі.
– Мені дуже приємно вас бачити, – промо-вив Олекса, не витримавши її пронизливого погляду і мимоволі опустивши долу свої очі. – У мене теж є для вас невеликий подарунок, але пропоную питання обміну ними залишити на опісля, – тихо продовжував він, проводячи жінку до заздалегідь зарезервованого для неї місця.
– Добре, – з якоюсь теплотою і загадковіс-тю в голосі погодилась вона і невимушено присіла на запропонований поетом стілець майже в центрі зали.
Подальша коловерть примусила Олексу на певний час відволіктися від думок про Ліну і зосередитися на технічних питаннях творчої зустрічі.
Незважаючи на деякі вади організаційного характеру, виступ пройшов досить успішно, хоча спочатку йому ніяк не вдавалося подолати хвилювання. То десь не вистачило повітря щоб розставити акценти або чітко закінчити фразу, то голос зрадливо зривався в найвідповідальнішу мить… Тільки після кількох прочитаних творів усе стало, так би мовити, на свої місця. Він поступово налагодив візуальний контакт із аудиторією, яка після виконання кожного твору відповідала гучними оплесками.
Лише одне довго не вдавалося – хоча б на кілька секунд зупинити погляд на Ліні, а тим більше глянути їй у вічі. «Чому?» – крутилося в голові запитання, але відповіді у нього не було. Навпаки, поступово воно виокремилося у Олексиній підсвідомості і почало жити своїм самостійним життям.
Дізнавшись сьогодні вночі, що Ліна прийн-яла його запрошення, Олекса в останню мить вніс до сценарію творчої зустрічі невелику ко-рективу. Він уже знав, що їй подобались його «Сліди на піску», а тому просто не зміг утриматися від спокуси включити цей вірш до програми.
В завершальній стадії виступу, коли поет перейшов до декламації «Слідів…», все зміни-лося якось ніби само собою. Через прочинену квартирку до музичної вітальні мовби залетів казковий мольфар і після помаху ним чарівною паличкою невидимий бар’єр раптом зник. Читаючи останні катрени, Олекса спрямував свій погляд туди, де сиділа вона.
– Дивак радіє сонцю ніби чуду, мереживу із піни та води, що веселково виграє повсюди і тихо злизує залишені сліди… – мелодійно і в той же час проникливо на всю залу звучав го-лос поета.
Ліна сиділа спокійно, поклавши ногу на ногу, і уважно дивилася прямо йому в очі. Їх погляди перетнулись, змішались і закружляли над головами присутніх. Скориставшись апло-дисментами, обоє декілька секунд візуально поглинали один одного.
– Тільки для тебе! – говорив погляд Олек-си.
– Я знаю! – вдячно відповідала йому Ліна.
Дякувати Богу, що все те залишилося поза увагою слухачів і ледь помітна ніяковість Олекси по закінченні останнього рядка утонула в емоційних оплесках вибагливої публіки. Аналогічна доля спіткала і решту заключних творів.
Офіційна і неформальна процедура приві-тань Олекси колегами, однодумцями і просто пошановувачами його таланту дещо затягува-лася. Звучали привітання в прозі і віршах, щирі і не дуже. В очах декого навіть проблискувала не зовсім прихована заздрість чи роздратуван-ня – це ж потрібно, ще пару-трійку років тому про такого поета в місті не знав ніхто!
Він приймав поздоровлення, дякував за квіти і поетичні експромти, привітно посміхав-ся, але з нетерпінням чекав, коли все це скін-читься. А ще йому не давало спокою питання, як розпрощатися зі всіма і не втратити можли-вість залишитися з Ліною наодинці.
Певно мольфар-чарівник продовжував опікуватись подальшим розвитком подій, бо все владналось якось само собою. Після фотосесії і обміну першими враженнями від зустрічі натовп непомітно розтанув.
Мовби за помахом чарівної палички Олекса з Ліною залишились біля гардеробу тільки удвох.
– Це вам обіцяний мною сюрприз, – тихо, але підкреслено чуттєво, промовила вона, про-стягнувши невеликий пакунок. – Моя друга книга, – додала жінка.
– Чемно дякую, а мій подарунок залишився в автомобілі, – ще тихіше сказав Олекса, допоміг одягнути пальто і запросив її до виходу з музею.
На його щастя вулиця теж виявилася по-рожньою. Взявши із салону авто свою останню поетичну збірку, Олекса дещо знітився. Потріб-но було б підписати книгу, але як це зробити стоячи. Та й коліно чи капот його авто теж не спасали ситуацію.
– Як ви дивитеся на те, що випити по чашці кави? – несподівано для самого себе знайшовся він.
– Із задоволенням, – відповіла привітно Ліна.
– Якщо не заперечуєте, тут за рогом є за-тишна кав’ярня…
– Жодних заперечень, – посміхнулась вона, не дочекавшись завершення фрази, і обоє поволі рушили у вказаному Олексою напрямку.
У невеликому, затишному приміщенні кав’ярні в цей передвечірній час відвідувачів майже не було. Вони без жодних проблем обра-ли вільний столик біля вікна. Питання вибору напоїв, оскільки обоє приїхали на авто, теж спростилося до мінімуму.
– Чай. Зелений чай з жасмином, – відповіла досить категорично Ліна, прочитавши запи-тання в очах Олекси. – Надмірна вага. В моєму віці суворе дотримання режиму конче необхід-не, – не без кокетства продовжувала вона.
Дещо оговтавшись від здивування, Олекса замовив великий глиняний чайник фірмового гарячого зеленого напою з журавлиною та шматочками яблука і піцу, хоча з самого ранку йому теж чомусь не хотілося їсти.
– Все-таки хвилювання дається взнаки, – подумав він, обережно поглядаючи на жінку. – Це наслідок сьогоднішнього виступу в клубі і всього, що з ним пов’язано, чи першої зустрічі з Ліною наодинці? – продовжував розмірковувати чоловік, чекаючи подальшого розвитку подій.
За столиком вони просиділи не більше го-дини. Посмакували чаєм, не залишили поза увагою і піцу, хоча до кави справа так і не дійш-ла. Розмова точилася навколо нинішнього ви-ступу, творчих планів обох, останніх новин у літературному світі міста… Як говориться, «ні про що». При цьому Ліна загадково посміхалась і уважно дивилась своїми зелено-жовтими блюдцями прямо Олексієві в очі. Він же, щоразу відводячи погляд, ловив себе на думці про те, що чи не вперше у своєму некороткому житті не може витримати погляд співбесідниці. А ще його не полишало відчуття, що він уже десь бачив ці глибокі янтарно-лазурові очі, хоча ніяк не міг пригадати, де саме і коли.
Можливо їх перша зустріч так би і закінчи-лась нічим, якби не одне але.
– Щиро вдячний Вам за те, що відгукнули-ся на запрошення і прикрасили своєю присут-ністю мій виступ, – промовив Олекса, провівши жінку до її автомашини. – Вибачте за недостат-ній рівень підготовки і певне хвилювання…
– Ну що ви?! – лагідно зупинила Олексу Лі-на знову. – Навпаки, все було просто чудово. Я отримала величезне задоволення від вас і ва-шої поезії!
Вона подала йому на прощання свою мале-ньку руку. Чоловік, легенько стиснувши її тен-дітні пальці і завагавшись на одну лише мить, так і не поспів піднести їх до своїх вуст. Жінка раптом хутко піднялася навшпиньки і ніжно поцілувала його в щоку.
Від такої несподіванки Олекса навіть не встиг злякатися. Миттєвий дотик ніжних Ліни-них губ, враз нагадав йому події сорокарічної давнини. То був своєрідний гейзер із полум’я та іскор потужністю в кілька десятків тисяч вольт, який несамовитим вогнеграєм ударив майже з-під ніг новоспеченого студента юрфаку університету південної Пальміри, загрожуючи спопелити все живе в радіусі кількох метрів навколо…
Цей невинний, на перший погляд, поцілу-нок ніби блискавиця за якісь частки секунди пронизав Олексу наскрізь, проткнувши його як ніж масло від голови до ніг, затьмаривши на якийсь час розум і паралізувавши його волю. Він не знайшов нічого кращого ніж побажати Ліні гарного вечора, розвернутися на сто вісім-десят градусів і попрямувати до своєї машини. При цьому легке запаморочення в голові пере-слідувало письменника аж до самого авто, що було припарковане в кількох десятках метрів.
Тільки коли Олекса сів за кермо і запустив двигун, туман поступово став розвіюватися. Рушив не озираючись, але дорогою додому ще не міг повірити в те, що відбулося. В той неспо-діваний для нього поцілунок, що блискавицею прошив його серце і, прийнявши форму остан-нього, заходився поступово розтоплювати в ньому багаторічний лід. При цьому він боявся зізнатися навіть собі, що майже втік з місця по-дії!
Що ж так налякало його? Людину, яка уже прожила більшу половину свого життя і на своєму шляху бачила майже все! Людину, яка не один раз дивилась у вічі смерті в буквальному сенсі цих слів і не відводила погляду. Останній, в поєднанні з аналітичним складом розуму, був основним інструментом її професії і вивів на чисту воду сотні і тисячі злочинців. Людину, яка мала справу з добрим десятком дівчат і жінок, в т.ч. старших за Ліну віком і з більшим життєвим досвідом.
Дорогою додому, Олекса не міг дати собі чітких відповідей на ці запитання. Він розумів тільки одне, щось змінилось у його спокійному, розміреному останнім часом житті і беззаперечною причиною тому є ця заміжня, як він тоді вважав, досить молода жінка. Також він віддавав собі звіт у тому, що це суперечить і його принципам – не мати стосунків із сімейними, і сформованій за останні роки позиції – не мати особистих стосунків із жінками взагалі. Але відчуття того дотику ніжних губ Ліни уже не полишало його на рівні підсвідомості, як він не намагався заспокоїтися і повернути свій стан у вже звичне русло.
Діставшись додому, Олекса залишив авто під навісом і, взявши подарунок Ліни, пішов до будинку. Їсти не хотілося. Знявши верхній одяг, він зайшов до вітальні, де зручно умостився в кріслі біля каміну і відкрив пакунок. Це була друга книга Ліни під назвою «Психологія жіночої помсти». На першій сторінці рукою авторки акуратно було виведено: «Дорогому пану Олексі! Для пізнання жіночої душі та для натхнення. Щиро Ваша – Ліна. 23.02.2020».
Заглибившись з головою у спомини і роз-думи, Олекса не помітив як стемніло. Відблиски вогню з каміну грали в його очах, які дивилися кудись в невідомість. Він не знав, скільки так минуло часу, але його повернув до дійсності сигнал телефону. Надійшло повідомлення від Ліни.
– Дякую за чудовий вечір, гарну розмову і мій романтичний настрій. Такого букету емо-цій у мене давно не було! – озвалася вона пер-шою. – Ви людина непересічна, з неприхованою харизмою, тонкий лірик… – писала далі. – Чого там душею кривити, я люблю ваші поезії, вони мене чіпляють за живе, інколи – за відмерле… То торкаються якоїсь особливої струни, а то тієї – що уже давно порвалась (бачу стала говорити віршами). У нас, прозаїків, все просто… Для запрошення потрібно – запрошення. Обхо-димося без червоної доріжки і без «червоної шапочки», як говорила моя бабця…
– Я теж щиро вдячний Вам за підтримку, подарунок і тепле спілкування! У мене аналогі-чний емоційний стан, – відповів Олекса.
Він не міг заснути ще кілька годин, подум-ки перебираючи уже в постелі деталі не стільки свого виступу, скільки подальшої зустрічі з Ліною. Тільки під ранок йому нарешті вдалося згадати, де і коли він бачив ті янтарно-лазурові очі…
Сіті
Давним-давно біля самого синього моря жив один юнак на ім’я Петро. Його батько, діди і прадіди були рибалками. Іще змалечку, як і майже всі чоловіки їх селища, він ходив зі ста-ршими у море на риболовлю. То було чи не єдине джерело існування для родини. Із часом його син, а потім і два онуки, теж не зрадили сімейним традиціям і разом з ним майже поло-вину всього часу проводили в морі.
Згодом Петро став прадідом. Все важче йо-му було змагатися з крутими солоними хвиля-ми і пронизливим вітром. Руки поступово втрачали ту силу, що з легкістю дозволяла утягувати до човна багатопудові мокрі сіті разом із багатим уловом чи під час танцю тримати в кожній по гарній дівці.
Оскільки старий рибалка не звик довго си-діти без діла, то заходився потихеньку віднов-лювати навички плетіння сіток. Цьому ще у да-лекому дитинстві учив його дід Михайло, коли у свій час перестав ходити у море. Через кілька місяців наполегливої праці дід Петро не тільки згадав основні хитрощі сіткоплетіння, але і став це робити настільки вправно, що за день з його рук виходило вже по кілька метрів добро-тної сіті вічка середнього розміру. Згодом він почав плести і на замовлення, а ще через кілька років ця робота стала приносити сім’ї прибутки, які за своїми розмірами майже не поступалися доходам з риболовлі.
Але життя знову внесло свої корективи. Дрібне рибальство поступово стало занепадати через неконтрольований рибний промисел, як говорять останнім часом, великих операторів та всезростаючого забруднення моря наслідками технічного прогресу. Так поступово дідове плетиво вийшло на перше місце в формуванні сімейного бюджету.
Одначе і це відносне благополуччя тривало недовго. Всі карти старому сплутала, як він полюбляв казати, велика китайська економічна революція. Виробництво дешевих китайських сітей, як і всього іншого ширпотребу, на початку третього тисячоліття набрало таких стрімких темпів, що дідів бізнес неухильно став занепадати, а останнім часом майже зазнав банкрутства. Хоча заморські сіті були неякісними і служили в кілька разів менше, але через брак коштів навколишні рибалки часто вимушені були надавати перевагу більш дешевому продукту китайської революції.
Засумував дід Петро, бо на горищі у нього зібралась уже не одна сотня метрів нереалізо-ваної сітки, а грошей на купівлю ниток, шнура, свинцю та поплавків хронічно не вистачало. Та одного разу вихід зі скрути прийшов звідти, звідки його ніхто і не очікував.
Якось по обіді він сидів на березі моря, зві-сивши ноги вниз зі скелястого обриву, і вдив-лявся в синю далечінь. Стояв мертвий штиль і старий, затягуючись самосадом, із задоволен-ням пускав кільця густого диму в морський безмір. Останні кілька десятків років він наби-вав свою стару рибацьку люльку лише тютю-ном, який традиційно вирощував у себе на го-роді. Всупереч спеці, старий почувався добре. Цьому не в останній мірі сприяв його великий морський досвід стосунків із пекучим півден-ним світилом.
Раптом із-за спини стали долинати звуки чиїхось кроків, а через хвилину дід почув зичне «Добрий день». Повернувши голову, він побачив стрункого, елегантно одягненого, молодика років тридцяти. Незважаючи на таку жару, на ньому був легкий літній костюм кремового кольору, білосніжна сорочка, бежеві краватка, пояс і модельні черевики з крокодилячої шкіри різних відтінків. Та, очевидно, що головною родзинкою вбрання незнайомця був елегантний світло-брунатний капелюх з широкими крисами, який у таку неймовірну спеку, очевидно, виконував роль літньої парасольки.
Вартість лише цього бриля в рази переви-щує ціну моєї сітки середнього розміру, – ми-моволі мелькнула думка в дідовій голові, – а за одіж цього ферта можна купити потримане ім-портне авто в непоганому стані. Протягом всього свого життя йому тільки одного разу довелося бачити щось подібне. То було майже півсторіччя тому, коли на сцені обласного па-лацу культури він разом з іншими передовика-ми області отримував з рук першого секретаря обкому партії орден трудового червоного пра-пора, – промелькнуло в голові у старого.
В той же час молодий франт без жодного слова продовжував уважно дивився на діда зверху вниз з-під широко поля свого елітного капелюха, ніби подумки окреслював черговий бізнесплан. Об‘єктиви його пронизливих відео-камер-очей, що відсвічували фіолетовим відб-лиском лінз, були сфокусовані на старому, де-тально скануючи його зовнішність. Масним по-глядом незнайомець майже хвилину блукав поверхнею діда, оглядаючи його від підошов стоптаних парусинових черевиків до старень-кого солом’яного бриля, заклеєного в кількох місцях прозорим скотчем.
– Добрий, якщо не жартуєте, – нарешті від-повів дід Петро і знову втупив свої побляклі з часом очі в бірюзу південного моря.
– Ні, жодних жартів. Я до вас в нагальній справі, – жваво защебетав молодик. – Маю честь репрезентувати себе – Жорж, технічний директор вокально-інструментального гурту «Співочі бікіні». Прибув зі столиці. Зараз ми за-кінчуємо підготовку нової концертної програ-ми для гастролей країною і близьким зарубіж-жям, яка буде називатися «Візьми мене…» – не-сподівано він зупинився від крику чайки, що пролетіла над самісінькою його головою. Вона шугонула так близько, що краєм крила мало не збила з незнайомця дорогого капелюха, – «…у-у-у синю даль», – закінчив той дещо збентежено, невдовзі прийшовши до тями.
Хоча дід і не зрозумів ні назви гурту, ні хто, кого і куди повинен був узяти, але уточнювати всі ті делікатні моменти в молодика не став.
– Даруйте, чим же я можу вам допомогти? – лише і вимовив він здивовано.
– Справа в тому, що мені рекомендували вас, як відомого майстра сіткоплетіння, – про-довжував Жорж, завбачливо тримаючи свого шикарного бриля уже в руках.
– Ви що, під час гастролей збираєтеся ло-вити рибу? – запитав дід з легкою лукавою усмішкою, що ледве показалася з-під довгих сивих вусів старого.
– Ну-у, можна сказати і так… – щедро вкри-те ластовинням обличчя молодика прямо роз-пливлося в солодкуватій посмішці. – Вчора мо-дельєр групи вкотре забракував партію матеріалу для виготовлення нових костюмів солісткам ансамблю через низьку якість китайської сировини.
– Але я не торгую тканиною… – дещо збен-тежено намагався донести свою думку дід Пет-ро. – Я плету і продаю риболовні сіті…
– Це саме те, що мені потрібно! – аж підско-чив Жорж, плеснувши однією рукою себе по ляшці і не даючи старому закінчити думку. В іншій він продовжував тримати капелюха, не наважуючись знову одягти його на голову, оскільки чайки не переставали розсікати гаря-че повітря навколо своїми гострими крильми.
– Все одно не розумію вас, – від здивування очі старого помітно округлилися, а люлька мало не випала із рота.
– Ну, це зовсім просто, – захоплено продо-вжував далі технічний директор. – З метою до-сягнення максимального ефекту концертні ко-стюми молодих солісток ансамблю, трусики і ліфчики, було вирішено пошити зі звичайної риболовної сітки. Так би мовити, маркетинго-вий хід! – зі знанням справи знову посміхнувся прибулець.
Почувши це, дід Петро так і не зміг повніс-тю скрити своє здивування. Якщо його роззяп-лений рот хоч якось загубився між пишними вусами та бородою, то вирячені очі так і не змогли сховатися під бровами старого, що на-висали густими кущами колючого дроту, щед-ро пофарбованого довгим і непростим життям у сріблястий колір.
Подробиці подальшої розмови мені не ві-домі, оскільки дід Петро не любить ділитися її завершальною частиною, але з тих пір справи у нього суттєво покращились. Принаймні останнім часом старий ходить в нових чоботях, хоч і не з крокодилячої шкіри, та в модному, як у технічного директора, брунатно-бежевому брилі з широкими крисами. Він також більше не скаржиться на відсутність роботи і брак коштів на закупівлю ниток та іншого реманенту для сіткоплетіння.
Мабуть в його сіті знову стала ловитися риба, хоча й дещо іншого характеру…
Два апельсини
Якось на базарі одного північного міста зу-стрілися два ченці, які прийшли за продуктами з різних навколишніх монастирів. Їх увагу при-вернули досі небачені плоди у вигляді помара-нчевих куль. Хоча продукти уже були куплені і всі гроші витрачені, та цікавість все-таки пере-могла. Один із них поцікавився у продавця на-звою тих фруктів незвичайного кольору.
– Апельсини, дуже смачні південні плоди, – посміхнувся доброзичливо статечний торгі-вець в особливо-яскравому халаті. – Купіть, не пожалкуєте!
– Вибачте, не маємо грошей, – відповів ін-ший і обоє було зібралися іти далі, але старий мовчки простягнув кожному з них по великому спілому апельсину, до яких були прикуті погляди монахів.
Вони щиро подякували продавцеві фруктів і відправились кожен у відповідному напрямку.
Повернувшись до своєї обителі, перший з них уже було зібрався насолодитися смаком екзотичного плоду, але помітив зацікавлений погляд мешканця сусідньої келії. Дещо поміркувавши, він напружив зусилля волі і подарував апельсин колезі. Той дуже зрадів нагоді скуштувати загадковий плід з приємним ароматом.
Подякувавши брату по вірі, він поніс пома-ранч до себе в келію. Однак по дорозі щасливий монах зустрів свого іншого сусіда, який з цікавістю дивився на дивовижний плід. Щастям потрібно ділитися, – подумав монах і віддав апельсин колезі, чим привів того в цілковите захоплення.
Аналогічна історія з незначними відмінно-стями повторювалась протягом кількох діб де-кілька десятків разів, аж доки апельсин не по-вернувся до ченця, який і приніс його з міста. За цей час плід встиг зм‘якнути, укритися пліснявою і став неприємним на запах, а тому монаху нічого не залишалося як викинути його, так і не скуштувавши.
Другий же апельсин чекала інша доля. Йо-го власник, прийшовши до свого монастиря і побачивши зацікавлений погляд товариша, по-просив того зібрати всіх ченців. Далі він узяв ніж, акуратно зняв з невідомого плоду оранже-ву шкірочку і розділив його поміж усіма коле-гами порівну. Хоча кожному дісталося по неве-личкому шматочку, але смак того екзотичного плоду ченці того монастиря запам’ятали на все своє життя.
Отака різна доля спіткала два однакових, на перший погляд, апельсини.
Випадково почута розмова
Вчора вирішив сходити на спектакль. На гастролі приїхав відомий театральний колек-тив з іншого міста. Зателефонував доброму знайомому, який з радістю прийняв пропози-цію скласти мені компанію, оскільки мав віль-ний час. Назву його для зручності – Н.
В фойє театру до нас підійшов мій колега, знаний письменник. Зватиму його Л. з тих же міркувань. Оскільки він не був знайомий з моїм супутником, я представив їх один одному. Зав’язалась формальна розмова, як говорять в таких випадках, «ні про що». За хвилину-другу задзвенів мій телефон і я відійшов, щоб не заважати бесіді.
Коли я скінчив перемовини і почав набли-жатися до своє компанії, до мене став долинати загальний зміст розмови, характер якого змусив мене зупинитися. Йшлося про творчість Л. На запитання Н. той з гордістю розповідав, що його доробок склав уже більше трьох десятків книг. В свою чергу він поцікавився літературними успіхами Н. Той відповів, що вже на пенсії і теж останні кілька років пише, хоча його основна професія до літератури, а тим більше до поезії, не має безпосереднього стосунку. На запитання Л., чи він уже друкувався, той відповів ствердно, пояснивши, що наприкінці минулого року вийшла його друга поетична збірка.
Далі Л., привітавши Н. з дебютом, висловив упевненість, що попереду у початківця ще багато книг, а також поцікавився, чи не можна якось познайомитись з їх змістом. Той, дещо зніяковівши, витяг з досить об’ємної барсетки дві свої книги і спокійно простягнув їх Л.
Реакцію маститого письменника словами передати не берусь. Тут потрібно було бачити вираз його очей, котрі в перші миті ледь не по-вилазили зі своїх орбіт. На завершення хочу додати, що загальний об’єм двох поетичних збірок Н. сягав близько семисот сторінок, що було не набагато менше загального об’єму трьох десятків книг Л.
Чому мені захотілось про це написати? Ма-буть тому, що кількість виданих книг далеко не завжди говорить про загальний об’єм творчості, як і сам об’єм – про її якість.
Королевам можна все?
Усе життя вона прагнула чогось кращого, хронічно відчуваючи внутрішнє незадоволення тим, що уже мала. Їй хотілось чогось більшого, чогось яскравішого і романтичнішого… Вона сподівалась і помилялась, шукала і терпіла чергову невдачу. Вона малювала барвистий план і це у неї знову не виходило. Вона палко жадала і вкотре обманювалась у своїх надіях… Її бажання були непереборними. Кожного разу вони спонукали кидатися в обійми невідомого прийдешнього, яке видавалось привабливішим за нинішню сіру, як їй видавалось, дійсність.
В той же час, як це не парадоксально, страх утратити наявне не покидав її ні на мить. Все-таки сім’я, чоловік, діти, дах над головою… Хоч і випиває, але ж свій, вже звикся, має більш-менш стабільний заробіток. Житло нехай без особливих зручностей і не в центрі міста, одна-че власне, поряд річка, відносно чисте повітря, невелика присадибна діляночка. Авто хай і не «Ferrari» чи «Lamborghini», та все ж на ходу і має досить пристойний вигляд…
Доводилося поєднувати непоєднуване: по-бут і свято, мрії і реальність, чоловік і коханець, а часом і не один… Але це вдавалося їй далеко не завжди. Як наслідок – сімейні сварки, а то й красномовні сліди від них, в т.ч. під очима, поєднувались знову і знову з палітрою нових вражень, надій і сподівань.
Та і свята не завжди тривали так довго, як би їй того хотілося. В одних випадках коханці були одруженими і до їх планів не входило створення нової сім’ї з любаскою. В інших – на перешкоді ставали її ще не остаточно визначе-не сімейне становище чи недостатньо високий статус пасії. Та й сама вже не молоденька…
Ні, теоретично вона була давно готова за-лишити свого чоловіка. Тим більше, що форма-льно сім’ї уже не існувало. Але вона шукала не просто іншого, навіть не просто кращого. Їй потрібен був безпрограшний варіант. Їй були необхідні надійні гарантії!
Для досягнення мети в хід пускався широ-кий спектр засобів впливу – від привабливого, на свій вік, зовнішнього вигляду і показово-вишуканих манер поведінки до випробуваного життям набору різного роду прийомів органі-заційно-психологічного і сексуально-гастрономічного характеру. Однак поступово все зводилося до насадження об‘єкту уваги своєрідного алгоритму – Я королева, а короле-вам можна все! До того ж, як не дивно, завдяки черговому такому роману вона тримала на ко-роткому повідку… батька своїх дітей.
До чого це я?
По-перше, королівство передбачає, як пра-вило, наявність короля і усталену ієрархію його стосунків із королевою; по-друге, статус королеви зобов’язує, оскільки складається не тільки з прав та привілеїв, але і відповідних обов’язків; по-третє, будь-які стосунки без вза-ємності недовговічні!
Видається, що ось такі королеви вироста-ють саме із принцес на горошині, які так і не зуміли зустріти своїх принців…
P.S. А ще трапляються й імператриці!
Смертельне коло
Тетяна сиділа з низько опущеними плечи-ма. Її голова безсило впала на груди. З лівої ру-ки, що безпомічно лежала на колінах, виглядав клаптик паперу з поспіхом записаним номером телефону сімейної амбулаторії. Права ліаною повисла у повітрі, тримаючи мобільний, з якого долинали характерні уривчасті звуки.
Величезна маса повітря, вагою в сотні кі-лограмів, тиснула на жінку і позбавляла її мож-ливості навіть поворухнутися. Вона була спус-тошена, вичавлена і розтоптана одночасно. У голові продовжувала вертітися телефонна розмова з сімейним лікарем…
– Допоможіть! – благала вона в слухавку. – Вчора у мого онкохворого чоловіка скінчилися призначені лікарем медичні препарати.
– Так у чому справа? – протяжно-сонним голосом запитала співбесідниця.
– Потрібен новий рецепт!
– З цього питання вам необхідно звернутися до спеціалізованої лікарні, а не до сімейного лікаря, – так же спокійно і розмірено почулося в трубці.
– Справа в тому, що у чоловіка уже кілька днів підвищена температура, а тому вузький спеціаліст відмовляє у видачі рецепта до її но-рмалізації… – з помітним хвилюванням у голосі намагалась пояснити Тетяна.
– Чим я можу вам допомогти? – байдуже чулося з іншого боку.
– Будь ласка, прийміть виклик додому, ви ж дільничний лікар, – попрохала Тетяна з наді-єю.
– По-перше, не дільничний, а сімейний. По-друге, вибачте, не можу. В зв’язку з епідемією коронавірусу ми тимчасово не обслуговуємо пацієнтів удома, – спокійно долинав сонний го-лос зі слухавки.
– Тоді я привезу чоловіка до вас у амбула-торію на таксі.
– Навіщо? – байдуже звучав голос.
– Можливо у нього коронавірусна інфекція і потрібно зробити відповідний тест та призначити лікування? – поступово нервове напруження у Тетяни зростало і витримка починала їй зраджувати.
– Почекайте, не кричіть. Я добре вас чую, – холодно зупинив її голос на іншому боці. – Яка температура тіла у вашого чоловіка?
– Коливається в межах 37,2 – 37,6 градусів, – відповіла Тетяна і вогник надії зрушити з місця, механізм розрекламованої державної реформи системи охорони здоров‘я хоча б у окремо взятому випадку зажеврів у неї десь глибоко в підсвідомості.
– Ускладнення дихання є? – продовжував ставити запитання голос.
– Немає, – так же коротко по суті відпові-дала вона.
– Ні, це не ознаки COVID-19, – спокійно, але категорично, долинуло зі слухавки. – Везти не потрібно. Таке підвищення температури при відсутності симптомів простудного чи іншого захворювання може давати сама онкологія. Це не наша компетенція, – впевнено-монотонно карбував голос…
– Що ж тоді робити?! – приречено майже закричала Тетяна.
– Звертайтесь в онкологічний диспансер. – якось не по медичному байдуже-категорично відрубала сімейна лікарка і поклала трубку.
Коло замкнулося…
Останній бастіон
Людина влаштована так, що їй потрібно мати своє заповітне місце. Місце, про яке б зна-ла тільки вона одна. Місце, куди б вона могла прийти, коли вже надіятись більше ні на що. Місце останньої надії.
У кожного воно своє. Як за формою, так і за змістом.
Це може бути стара лава під крислатим каштаном, де вона вперше почула таке бажане «люблю» від коханої людини і відчула непо-вторний смак першого в житті поцілунку; ви-сока гора, з котрої видно все село, в якому вона народилась і виросла, а потім помандрувала цим суперечливим світом в пошуках свого міс-ця в ньому; глухий кут старого цвинтаря, де вічно спочивають мама з татом та інші її пращури… Місце, що кожного разу спонукає задуматись над тим, хто вона: в чому її суть і призначення, звідки прийшла і куди прямує…
В той же час, таке потаємне місце може іс-нувати лише в уяві людини, її нетрях. Але важ-ливо, щоб воно давало їй можливість усаміт-нюватись, навіть серед суєти і гамору оточен-ня, та цілковито поринати у безмежні простори всесвіту в пошуках його фундаментальних істин…
Це те місце, де її ніхто і ніщо не може пот-ривожити своєю присутністю навіть за крок до вічності.
Таке місце, як останній бастіон, просто має бути у кожної людини…
Право вибору
– Стій, сидіти! – почув Сірко знайому ко-манду, коли вони підійшли до вітрини магази-ну «Все для тварин». – Обирай, який тобі біль-ше до вподоби, – сказав ласкавим, але впевне-ним голосом, господар.
– Цей чи той? – замислився Сірко, вперши свій погляд у новенькі вироби, що висіли у віт-рині, уважно оглядаючи по черзі кожен із них. – Мабуть той, що зліва. В нього і застібка більша, і гаптування гарніше… А може той, що справа? Він приємнішого відтінку, а візерунок ідеально пасуватиме до кольору його хутра… Ні, мабуть лівий. Він з натуральної шкіри і буде приємнішим на дотик… Та ні, все-таки правий. Він хоча і штучний, але ширший, шию менше тертиме і швидше… зноситься. А там знову новий ошийник, новий вибір!..
Подарунок рідній школі
Цю історію я почув від знайомого директора загальноосвітньої школи.
Кілька років тому він прийняв на роботу учительку фізики. Учитель як учитель, після закінчення вишу – навички професії на почат-ковому рівні і незначний досвід педагогічної праці. Свою роботу дівчина виконувала досить сумлінно, але нічим не виділялася від своїх ко-лег як в позитивному, так і негативному плані. З боку керівництва вона мала неодноразові за-охочення, а рік тому молодий педагог отримала від школи службове житло, хоча для цього були і інші, не менш достойні кандидатури.
Декілька днів назад від керівника міськ-відділу освіти йому стало відомо про те, що цей молодий педагог продовж останнього року вела гурток з фізики… в іншій школі. Але це не все. Один із її вихованців не тільки отримав перемогу на престижному міжнародному конкурсі, але і зробив відкриття, яке до снаги далеко не кожному вченому, а тим більше простому вчителеві!
Та й це ще не все. Найбільше мого знайо-мого директора шокувала відповідь молодої колеги на його запитання, чому вона не ство-рила той гурток в своїй школі. Кліпнувши кіль-ка разів великими симпатичними оченятами, вона без тіні сумління заявила, що це не має суттєвого значення. Головне, на її думку, дося-гнутий результат, яким вправі гордитися, зок-рема, і педагогічний колектив її рідної школи…
Казковий ранок
Як зазвичай прокинувся рано-вранці. Не встаючи з ліжка, подумки спустився вниз, зва-рив міцну каву і вилив її до чашки із білосніж-ної порцеляни; потім повільно перелив до кришталевого келиха, став біля стінки на голо-ву, вверх ногами, і… випив залпом, закусивши долькою лимона. Повернувшись на інший бік, тихенько заплющив очі і з дитячою посмішкою на вустах заснув знову.
Ранок удався на славу!
Заключне слово
Спасибі кожному, хто дістався кінця книги і читає ці рядки.
З моїми вибраними та свіжими творами можна познайомитися у приватній групі «Українська скриня» (поезія Олександра Мачули) на Фейсбуці (за запитом). Пряме посилання https://www.facebook.com/groups/2720261807995204/, а також на сторінках сайтів: «Поетичні майстерні» (http://maysterni.com/user.php?id =8406, псевдо - козак Дума), «Клуб Поезії» (http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=25192, псевдо - Richter) чи «Стихи.ру» (http://www.stihi.ru/avtor/richterrr, Олександр Мачула). Ще зі мною можна сконтактуватися за електронною адресою: oma4o@ukr.net чи телефоном за номерами: +38(097)773-66-96 або +38(050)943-20-40.
Буду вдячний тим небайдужим читачам, які знайдуть небагато часу аби поділитися зі мною своїми враженнями від прочитаного, ви-словити побажання чи пропозиції, сформулю-вати зауваження чи конструктивну критику, можливо, дати певні поради, а ще більше – грошей для довидання існуючих чи наступних збірок моїх поезій.
З повагою, автор
Зміст
Вступне слово 3
Частина І. Зоря над виднокраєм
Розділ 1. Передчуття прекрасного
Моя любов 6
Боюсь 7
Не спиться 8
Передчуття прекрасного 9
Лілія 10
Нарешті море 11
Пробач 12
Хто ти? 13
Волошка 14
Закохала 15
Весняний день 16
Залетіла пташка у мій сад 17
Все менше 18
Незвичайний початок 19
Не можна 20
Я буду пахнути тобою 21
Твої очі 22
Обаві край 23
За нас 24
Будь моєю 25
Наш вальс 26
Розділ 2. Літня юдоль
Вперед 27
Навіщо? 28
Ілюзії в 3D-форматі 29
Що то було? 30
Лише міраж 31
Хай мрії здійсняться 32
Контрольний постріл 33
Чому? 34
Тобі усе життя жаліти! 35
Не віддам 36
Кохай 37
Яка різниця 38
Усмішка на піску 39
Серпневий вечір 40
Хай їм грець! 41
На крайці літа 42
Чи мислимо? 43
Наша осінь 44
Тернова пісня 45
Вітер 46
Планида в кожного своя 47
Не варто 48
Трунок високосної весни 49
Розділ 3. Осінні сполохи
Аби 50
Я все б віддав 50
Дивуй мене 51
Моя маленька 52
Осіння ностальгія 53
Я не можу без тебе 54
Дарунок неба 55
Ранкові аромати 56
Усе чекає 57
Осіння Галатея 58
Лише тебе 59
Під звуки скрипки 59
Злива кохання 60
Наша ніч 61
Чекаю 62
Перший крок 63
Наш листопад 64
Вона мені сказала «так» 65
А ти на ранню осінь схожа 66
Гармонія стосунків 67
Суголосся листопаду 68
Несказані слова 69
Розбита скланка 70
Без обмежень 71
Іди з Богом 72
Моя водохреща 73
Напрочуд 74
Квитки театральні 75
До дна! 76
Весняна повінь 77
Першопричина 78
Долі знак 79
Два в одному 80
Пташка, що сидить на гілці 81
Тобі це вдалось 82
Вечірній думопад 83
Уже 84
Несподівана зустріч 85
Вечірній мікс 86
Не спасти 87
Візьми 88
Слід 89
Розділ 4. Майже толока
Не спалось 90
Не відпускай 91
Прости 92
До тебе 93
Повірила 94
Метаморфози фортуни 95
Саме той 96
Розділ 4. Жарти всерйоз
За любов 97
Груші кохання 98
Бомба для поета 99
Пора подумати 100
Наш ендшпіль 101
Сувої пам‘яті 102
Я повернусь 103
Обережно – залежність! 104
Звіт 105
Нове життя 106
Сама 106
Серебріє 107
Спасибі 107
Осінні вітрила 108
Убивця муз 109
Частина ІІ. Високе і земне
Розділ 1. Пора пастельних кольорів
Рожеві фламінго 111
Пора кохання 112
Пора пастельних кольорів 113
Зорепад 114
Жага яси 115
Симфонія дощу 116
Небесний вартовий 117
Сільський едем 118
Спливає літо 119
Замало 121
Насолода 122
Життєве море 123
Господиня тепла 124
Дідова хата 125
У сад 126
Ще рано 127
Розділ 2. Відлуння часоплину
Березань 128
Ольвія 129
Соляна дорога 130
Цитадель 131
Вітряки 133
Медитації в астралі 134
Вічно юні 135
До ірію 136
Кожному своє 137
Мала батьківщина 138
Хай живе книга! 139
Розділ 3. Кінбурнські саги
Кінбурн кличе 140
Горить коса 141
Кінбурнська жара 142
Південний степ 143
Степові криниці 144
Жайвір 145
Побажання 146
Розділ 4. Кураї лихоліття
Сурма 147
У затінку думок 148
На день закінчення війни 149
Кінець епохи гідності? 150
Думай 151
Вірус корони 152
Набат 152
Не туди 153
Метаморфози 154
Повінь 155
Долі наперекір 156
Край 156
Поводирі 157
Роздуми старого дуба 158
У Києві дощ 159
Червоні яблука 160
Пам‘ятаймо 161
Смолоскип 162
Чорним по чорному 163
Найбільший гріх 164
Шоста зима 165
Сини Вітчизни 165
Шлях до перемоги 166
Пан Ніхто 167
Розділ 5. З усмішкою
Зоремия 169
Козеріг 170
Відчуття утрати 170
Накрапало 171
Козарлюга 172
Тости від козака Думи 173
Деміург 175
Хто швидше 177
Свічадо віків 178
Не аргумент 179
Зелень 179
Як муха на мед 180
Не докумекають 181
Бідолаха 182
Співець всесвіту 183
Розділ 6. Кришталеві катрени 184
Розділ 7. Переспіви
Чудо із чудес 191
Відмучився 192
Легенда про старі ночви 193
Розділ 8. Новели та есе
Гойдалка 205
Нічний візит 209
Зустріч 218
Сіті 228
Два апельсини 235
Випадково почута розмова 237
Королевам можна все? 238
Смертельне коло 241
Останній бастіон 244
Право вибору 245
Подарунок рідній школі 246
Казковий ранок 247
Заключне слово 248
ID:
913767
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.05.2021 06:37:48
© дата внесення змiн: 14.05.2021 07:21:49
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
