Спадали сутінки … сіра імла ховалася між гір… Перші сонячні промені торкалися хребтів Карпатських гір і де – не – де проникали до дерев й торкалися шовковистих трав. Здавалося дерева іще дрімали й птахів близько не чути, лише здаля пісню заводив зяблик. А вітер теж сховався поміж гір, чи задрімав з теплом у літній спокусі, чи заховався в глибоку шпарину, чекав нагоди розгулятися…
Стефан крутився з боку на бік… десь сон пропав. Все тіло огортала прохолода - Тож здається літо - вкотре крутилися думки - Чому трясе, неначе маю лихоманку.
За кілька хвилин, запаривши гірські трави, він насолоджувався чаєм. У роздумах - Може поїхати та грибів назбирати, але ж, ще так рано , краще якби роса спала. Уже зігрівшись, відчинив вікно. Свіжість повітря збадьорила, але помітив з-за гори темніло. Збігло лише декілька секунд , здалеку почув легкий барабанний бій грому. Та вмить, очі засліпила блискавиця й загриміло гарматним боєм. Тож, що це, але ж хотів сісти на коня, зібрати ягід й грибів прихопити. Запаси закінчилися не гріх було б посмажити з цибулею, як часто готувала дружина. О,Софійко – Софійко, ще за тобою млію,але ж я живий…
Він лежав на ліжку, звісивши ноги і вкотре згадував дружину. Шкода, пішла так рано, адже йому лише тридцять шість і діточок не мали. Хоча б одне, нехай би й дівчинка, то заплітав би їй коси і тішився. Хай би успадкувала твої очі, в яких, так часто, я при зустрічах топився. Що ж нині ? Тож не поїду кудись та й чого їхати? Он роботи достатньо, вже з дерева скільки всього зробив. Хоча й на руки важко, але мені Бог дав талант, маю виконувати. Та й жити, треба ж за щось, тут скаржитися гріх, адже попит на вироби є, за кордоном взахваті від них ,беруть на сувеніри й знову замовляють.
Так, він любив свою справу. Ще змалку, різьба по дереву його втішала. Різьблені скриньки, фігурки, настінні декоративні тарілки, намисто. Софійці подобалося фарбувати намисто, але ж тепер йому не хотілося його робити, бо часто, згадавши її погляд, до болю щемило в серці..
Дощ, наче відчував його настрій, обійшов стороною. Через пару годин, Стефан їхав на коні, тримав напрямок до річки Лімниці. Любив скупатися, а згодом можна гайнути в ліс, чи в гарному настрої взятися до роботи. Марс йшов спокійно, час від часу, повертав голову до господаря, чекав команди. Та чомусь настрій зіпсувався. Чи це вітер так війнув, що важко перевів подих. Лише поглянув на дерева, явір і ясен бадьоро шелестіли листям. А поруч висока сосна, неначе дістала до неба. Стояла нерухомо, немов замріяна. Неподалік, трохи в бік, полотном розстелилися квіти червона рути. Приваблювали до себе, манили зірвати , але його відразу сповив гіркий смуток… немає кому принести ці чудові квіти. І тихо звернувся до коня,
- Ану Марсе, давай трохи швидше. Той, різко змахнувши головою, розвіюючи гриву, помчав по стежці. Йому здавалося, що він летить, від задоволення примружував очі, вітер куйовдив його чорне, як смола волосся. Чуприна раз - у - раз здіймалася й припадала до чола. Порив душі, забути про все й кинутися у вир з головою.
Здаля, виднілася широка річка… Під сонячним сяйвом сріблилась, переливалась веселкою.
- Спокійніше Марсе ,- звернувся до коня, скерував віжками.
Кінь ледь підняв передні ноги, крутнув головою й зупинився. За мить, від несподіванки, Стефан вирячив очі. На березі річки побачив силует голої жінки, смуглява шкіра кинулася в очі.Цікаво, така, як я , як моя Софійка. Сонячне проміння світило на неї, мерехтіло по ній, вабило підійти ближче.Чорне волосся, майже прикривало талію, вітер злегка куйовдив його, підкреслюючи її стрункий, витончений стан. Щось стиснуло в голові - Це ж треба, здаля так схожа на дружину, ой, чи це мені ввижається. Похапцем, до дерева прив`язував коня,
-Тихо – тихо, ні звуку. Дай насолодитись цією русалкою. Чи й справді видіння?
Лише за кілька секунд, машинально знявши з себе весь одяг, потай йшов до неї. Навіть не помітив, як його наготу пестив вітер. Босоніж ледь торкався камінців, боявся зашарудіти, налякати те видіння. Підходив ззаду, закипіла кров, тремтіло тіло. Бажання спокуси … та, як його здолати? Кинуло в піт… думка - Ні – ні , здається це не видіння-. Втрачав розум, йому б остудитися, але вже не спроможній скерувати своїм бажанням. Немов потрапив в кайдани пристрасті, миттєво рукою затиснув їй вуста, над вухом благаючим голосом майже кричав,
-Не кричи, чуєш, прошу не кричи. Я тільки налюбуюся тобою і відпущу. Не знаю хто ти, чи примара, чи й справді переді мною така красуня, що я неспроможний відвести очей.
Роза завмерла від несподіванки. Стрілою думка - Голос знайомий, тю чи дядько Стефан, хтоб з чужих тут може бути? Чи згадаєш в таку мить, з переляку можна й переплутати. Відчувши дотик його гарячого тіла, вмить пронизало її тіло струмом. Той дотик, їй здався ніжним, за мить тепло розбіглося по судинах. Не закричала, зашепотіла,
-А ви відпустите мене?
Вкотре кинуло в піт… то лише на мить. Завмер, знайомий голос, хто це?. Трусився, зуб на зуб не попадав, лагідно заговорив,
- Давай удвох скупаємося і все.
У відповідь тихо прошепотіла,
-Добре дядьку Стефане, добре.
Чи від бажання, чи від хвилювання, в голові гуділо, він не почув, як вона назвала його дядьком. Почув лиш останнє слово –«Добре».
Підхопив на руки, поніс у воду, разом із нею занурився по груди. Вона ж спокійно подивилася у очі, ледь усміхнувшись,
-Ой, та, я ж гола, відпустіть мене.
Та саме в цей же час, руками обвила його голову, він нахилився і устами торкнувся її шиї, лише тепер на ній помітив бурштинове намисто. Вмить відсторонився, немов після похмілля, дивився на неї,
- Розочко це ти?
Вона все ще не помітила, що він без нижньої білизни,
- Пустіть, хай я хоч купальник одягну. Мені трохи не зручно… Але тут я часто купаюся і не раз тебе бачила, як кажуть у чому ненька породила.
Здивований погляд до неї, поставив на ноги, задивився в її красиві балухаті очі. В них сонячне проміння, тепло торкнулося його душі. Вона розвернулася, хотіли йти до берега. Гаряча рука ніжно торкнулася її талії, лише тепер вона подивилася на нього з голови до ніг, помітила його наготу. До нього ж тільки тепер дійшло, що він, за звичаєм зняв з себе весь одяг. Почервонів, як той варений рак, трохи засоромився, поглянув у бік, мав намір кинутися у воду і попливти. Але вона, хоч і почервоніла, миттєво до нього зробила крок.
- Чого соромитися, що природно, то не бридко.
- Ой, пробач та ти напевно так близько чоловіків не бачила.
- Тю чому не бачила, навіть відчула у собі, правда, це було тільки один раз. Живу я нині, як зів`яла квітка, додай кохання, як води з криниці. І розбуди в мені жіночу пристрасть.
Засміялася і закинувши руки догори, повисла на його шиї, ніжний поцілунок його плеча… Її волосся пахло лавандою, зводило з розуму. Гарячі, як вогонь уста припали до її пишних губ. Відчув той солод, якого вже два роки не мав і те, спокусливе бажання, яке ночами не давало спати.
Єдиний поцілунок і вона миттєво, розкинувши руки, кинулася у воду й попливла. А він не зміг отямитися від поцілунку, декілька раз занурився у воду, тушив полум`я, що ятрило душу й врешті вийшов на берег.
Побачивши господаря, кінь декілька раз копитом вдарив по траві, немов привітав його з поверненням. Стефан, похапцем одягнув плавки й впав на траву,задивився у небо.
Пливли білі невеличкі хмаринки і в нього немов політ роздумів.Сам себе сварив і що за звичка, роздягнутися догола, коли йдеш купатися. А , що вона? Що за мова? Напевно вже мала стосунки з чоловіком, а їй же здається лише двадцять. Він пригадав її бабцю Розалію. Її красиву доньку Ангеліну, яка народила Розу, а сама пішла в інший світ. Красуня… адже йому тоді було лише шістнадцять років. Добре запам`ятав, про цей випадок, все cело гуділо. Хоч і розкидане, хата від хати далеченько та люди в той час були дружнішими, ніж нині. А ,що ж Роза тепер? Здається від бабусі ні на крок, але хтось таки насмілився, зірвав квітку. Казали люди, що в ті часи, ми молоді були безвідповідальні, що вже тепер говорити. Мабуть треба їхати від гріха подалі. Зненацька заржав кінь, він почув плескіт води. Роза підбігла до своїх речей, одягла топік, підв`язалася махровим рушником,
-Зараз трохи зігріюся та ще раз скупнуся. Вода здається теплою та все ж ноги зводить. А ти, що більше не будеш купатися?Чого їхав сюди?
- Мабуть відчував, що ти тут та й приїхав подивитися на молоденьку красуню. Правда трохи зхибив перед тобою, осоромився.
Вона другим рушником витирала коси, усміхалася, позирала на всі боки. За кілька хвилин, рушник повісила на дерево й на шиї поправила намисто.
Він побачивши, як вже тріпала волоссям запитав,
- Ти купаєшся з намистом? Чого не знімаєш?
- Це мамине намисто, мені, як оберіг. Так бабця сказала. Воно у мене на шиї, ще з дитинства.
- І, що оберігає?
- Так. Принаймні , мені так здається.
Роза не соромлячись, прилягла біля нього,
- Ти не їдь, побудь іще трохи, адже тут так гарно і ніхто не заважає. Ну хіба, що твій кінь. Он,як позирає на мене, напевно ревнує.
Не дочекавшись відповіді, ніжно торкнулася його волосся на голові,
-Ти вже два роки без дружини, чому не одружишся? Я знаю, як це важко… Адже теж два роки поспіль, не маю чоловічої ласки. А воно ж так хочеться, немов того меду, чи нектару, що навесні чи влітку збирають бджоли.
Невже такі слова може говорити ця дівчина? Здивований та все сказав,
- Та де ж тут знайдеш, всі повтікали за кордон, а молоденька чи й захоче піти за такого, як я. Дивуюся, як це ти, ще кудись не поїхала . Тож на бабусину пенсію мабуть ледь кінці з кінцями зводите.
-Та нічого, я вишиваю рушники, серветки, передаю за кордон, копійка є, іще й непогана, тож плакати не буду. Та й не хочу покидати бабцю, рідний край, цю красу. Он поглянь туди, бачиш, яка сосна висока, струнка. А гори, що одягли на себе шапки з хмар, ніби підпирають небо, хіба десь побачиш таку красу.
Він повернувся до неї, рукою торкнувся волосся,
-Я теж люблю свій край. Навіть ніколи й не мріяв, щоб поїхати світ за очі та все покинути, хоча й залишився сам.
Її прямий погляд збуджував його, час від часу, увагу привертало намисто, яке вона часто мацала рукою. Немов спеціально привертала увагу до своєї красивої шиї, молодого пружнього тіла. За мить він копошився, хотів встати, але вона різко наставила руки, хотіла завадити. Несподівано для самої себе, великим пальцем правої руки зачепила намисто, воно миттєво розсіялося по траві.
- Ой, - вирвалося з її уст.
Від здивування, брови, як шнурочки, піднялися догори і ледь усміхнувшись подивилася на нього. Стоячи на колінах, кинулася визбирувати намистини,
- За все життя, скільки себе пам`ятаю, це намисто вдруге розсипалося, щось має відбутися.
- Вибач, це моя провина. Треба було попередити, що буду вставати.
Бажання піднятися відразу зникло, прямим поглядом дивився на неї,
- А що тоді, такого особливого, сталося? Удача, чи навпаки?
Роза, задумуючись, збирала намистини. За мить, різко поклала їх у свій капелюх, в якому завжди приходила на річку,
- Мені бабуся розповідала, що раніше, якщо жінка вийде на вулицю не одягнувши намисто, то немов гола. Це наче оберіг, захист від злих духів і недобрих людей. Не хочу вірити в якісь прикмети. Чого вставати, краще зробити так, як бажає душа, чого терпіти…
Впевненим рухом з себе зняла топік, її перси торкнулися його тіла.
В ній вибухнув вулкан емоцій, якими уже не можливо скерувати.
Зашуміла листва на деревах, неподалік заспівав зяблик… Кінь приліг на траву, немов соромлячись, підглядав за молодими людьми, які в собі гасили вогонь кохання, опинилися у владі солодкої спокуси.
По воді мерехтіло сонячне проміння. Часом топилося в ній, за мить золотом і сріблом відбивалося по воді. Стефан на руках ніс її у річку,
- Ось так,тепер можна й розслабитися. Ти не шкодуєш про те,що сталося? Така солодка, зваблива, пристрасна і водночас ніжна.
Чи можна передати стан душі … Тріпотіло серце. Всього не скажеш, думка за думкою хвилями напливала на нього - Але ж для мене молода, що скаже тітка Розалія, якщо дізнається? А, якщо щось… та ні. Вмить відігнав нав`язливу думку. За один раз нічого не станеться. І тут же, немов язика прикусив, ой мовчи дурню, в житті всього буває.
Минуло три години….. Стефан у руках тримав віжки, йшов майже поруч конем, час від часу позирав на Розу. Вона, одягнена у літній білий сарафан з рожевим відтінком, осяяна сонцем , йому нагадувала латаття. Адже темне волосся сховала під капелюх світло рожевого кольору. Він порівняв її з ніжними пелюстками цвіту, що можна не раз побачити край берега річки. Сидячи у сідлі на коні, вона інколи на собі ловила його погляд у відповідь усміхалася. Та інколи на нього дивилася якось особливо, а іншим разом наче задумливо.Підкрадалась думка, а може це і є, те справжнє кохання, коли обом так добре. Адже вперше в житті зрозуміла, що таке бути справжньою жінкою, відчути шаленне бажання близкості, той поштовх всередині себе, насолоду, яку іще ніколи в житті не відчувала.
Неподалік від села, дівчина, сидячи у сідлі, ледь прихилилася до коня, рукою торкнулася його шиї й голосно,
-Стефане зупиняйся. Далі піду сама, краще,хай не бачать нас разом. Не хочу, щоб бабуся дізналася про наші стосунки, боюсь зовсім сон втратить і так мало спить. Ти не шукай зі мною зустрічі. Хоча я тебе давно обожнюю, але ж не одружишся, на жаль, різниця у роках.
Вона закопошилася, зашарілась, а він ледь збліднілий, зняв її з коня й поцілував в щоку,
- Вважаю, що шістнадцять років, це не завада для кохання. Я би хотів тебе бачити у своєму ліжку.
Не дала йому договорити, долонею прикрила уста,
- Мовчи!Життя покаже.
Роза мала гарний настрій, з думками поверталася додому. – Як я здуру назвала його дядьком, добре що не почув, ото мабуть би сміявся. Але ж він такий класний, сильний, а запах його тіла, як наркотик. За мить ледь скривилася, пригадала Антона, з яким провела єдину ніч. Хоч він теж угорець, але ж паскудник , як той кіт, після всього, що було навіть не прийшов, а згодом з батьками виїхав до Мукачева. І тут же, в душі покаялася, сама винна, хіба можна людину розкусити за три тижні, дурепа повірила. І тоді теж розсипалося намисто, це ж треба , чи справді прикмета і діє, як попередження. А можливо цей раз навпаки і все буде добре. І я теж фарбуватиму намисто, як Софія.
На обійсті, біля старого дубового столу, Розалія через марлю проціджувала молоко. Помітивши онучку, крехтячи, запитала,
- І де тебе так довго носило? Ще не накупалася, чи щось тебе туди манить? Майже щодня туди йдеш, чи там з ким зустрічаєшся, що я не знаю. Лише одне мене заспокоює, що вмієш добре плавати.
І помітивши, що на ній немає намиста, важко перевела подих, посерйознішала, кивнула рукою,
-Ану присядь на лавку, розповідай! І не ховай очі, зізнайся, де поділося намисто? Думаю не втопила. То цінна річ - твій оберіг, тебе з ним хрестили. Чи таки щось сталося?
Дівчина ледь усміхнувшись, співочим голосом,
-Тю, бабусю, он все зібрала ,випадково зачепила рукою й розсипалося.
-Та там же шовкова нитка, це яку силу треба мати, щоб розірвати…
-Та тій нитці, напевно прийшов час розв`язатися й розсипалося на траву .
- На траву? То зібрала його, чи не дай Боже покинула?
-Воно в мене тут, в пакеті. Піду занесу до хати.
- Поклади на столі, я за молитвами зберу його, щоб і надалі мало силу тебе оберігати.
Роза добре знала бабусю, ще та стара угорка, що й молитви знає і навіть інколи, щось шепочучи про себе, на столі розкидає карти. Та лише помітить,що онучка побачить, відразу збирає їх і ховає собі за пазуху. Вкотре скаже,
- Це я так собі, від нудьги, все хочу пригадати, як карта лягає,колись моя бабуся ворожила, але я смутно все пам`ятаю. Хочу пригадати та не виходить, постаріла, роки свою справу роблять.
З самого вечора до пізньої ночі Розалія збирала намисто і читала молитви. А Роза, лежачи в ліжку, слухала їх, як колискову. Ніяких думок, сон заволодів нею, немов немовлям.
Стефан повертався додому, весь час згадував молоде тіло Рози. Смілива така, що то жінка, а нині мабуть вся молодь така, що хочуть того й досягають. Ой, непереливки мені будуть, коли дізнається тітка Розалія. Залишивши коня на обійсті, пішов у свою майстерню. Двері, як завжди, навстіж відчинені, почув шарудіння. На столі сиділа його маленька подруга. Це він так називав пишнохвосту білку. Вона два роки поспіль стала до нього навідуватися. І він кожного разу пригощав її горіхами. Руденька красуня швидко стала ручною, довірливою. Немов розуміючи його одинокість, часто просто загляне у вікно, що він у майстерні і десь зникне. Дивувався, що навіть Марс, сприймав її без обурень. Інколи ловив себе на думці, а може це посланниця від Софії, адже білка й справді з`явилася, через сорок днів після її смерті. Сам того не помічаючи так звик до неї, що інколи при ній роздумував вголос. А вона мов завмирала на місці, слухала його. Та лише помітить на собі прямий погляд, хутко надвір і немов її тут й не було.
Пройшло кілька днів…. Стефан їздив до річки, але Рози не заставав. І вже думки- стріли, чи й не трапилося щось? Але ж не хлопчисько, щоб за пів кілометра йти пішки й підглядати за її обійстям, що там відбувається.
Роза ж,щоб не нервувати бабусю, пару днів не ходила до річки, а згодом йшла ввечері і швидко поверталася. Шкодувала, що не обмінялися номерами телефонів. Хоча придбала собі телефон тільки заради господарів, друзів з-за кордону. Адже вела з ними, як каже комерційну справу. Навіть пару раз по декілька днів була в Словаччині, їздила здавати своє рукоділля та за грішми. Але втратила нагоду записати номер телефона Стефана, адже на річку завжди йшла без телефона.
Розалія подивлялася на онучку й з думками хитала головою- Ой, що на тебе чекає? І чому ж така безвідповідальна?- Напевно, про неї щось таки дізналася. Одного ранку, Роза, ще спала, стара дістала карти, розкидала по столі, довго їх роздивлялася… Згодом обома руками взялася за голову, сиділа, як опущена у воду.
Буквально через два дні до Рози подзвонили з Словаччини, запросили на ярмарок, який мав відбутися за тиждень. Дівчина, весело повідомила бабусі, про цю новину. У відповідь, Розалія на кілька секунд затримала на ній погляд, похитала головою, тільки тоді сказала.
- Звичайно їдь, в тебе, ще є час, бо вже скоро навряд чи поїдеш.
Роза, не звернула уваги на останні слова, від радості підскочила й метеликом полетіла в свою кімнату.
Уже прощаючись, Розалія одягла на неї намисто й з сльозами на очах,
-Запам`ятай, якби там не було та намисто з себе не скидай. Ще раз повторюю, це твій оберіг, воно вже четверте покоління оберігає від злих духів, недобрих людей та від неприємностей.
А час летів… Роза дізнавшись що носить дитину, залишилася на кілька місяців у Словаччині. Після ярмарки торгувала у одному з магазинів господаря, якому здавала свої вишиті речі. Розалія сприйняла це спокійно. Хоча онучка мовчала про вагітність, але стара тільки й поглядала до ікони, вкотре читала молитви. В душі ж хвилювалася, але вирішила - проти долі ніхто і ніколи не втік. Он ріка котить у руслі своїм тихі хвилі, так все відбувається і в житті людини.
Одного разу, Стефан біля річки зустрів тітку Камелію, сусідку Розалії. В розмові про життя в селі почув новину, хто приїхав з-за кордону та хто поїхав. Адже тут роботи не було, тому тільки такі новини, чим живе країна в умовах війни та, як виживають люди. Дізнавшись, що Роза поїхала, вгамовував розчарування… Бач не прийшла… Чи розчарувалася в мені, чи не доля бути разом, але ж така приваблива, жадана. Й за телефон мови не було, справді дивно, чи не сподобався, як чоловік, чи в той час не до нього було…. хто знає…
Минуло чотири місяці… Дивовижна пора осені приваблювала яскравістю кольорів. Хоча й вже опадало листя з клена, але те, що залишалося на ньому , чарувало своєю окрасою. Особливо поруч з вільхою, яка своє листя, як і бузок, до землі скине зеленим.. Верхівки дубів, ще стояли зеленими, а от берези немов одягли на себе плямисті сарафани, після дощу на сонці жовтий колір листя виблискував золотом. Натомість сосни, ялинки, смереки посвіжіли, нарешті дочекалися жаданої прохолоди.
Хоча Роза й любила спостерігати, як листя опадає з дерев та нині не той настрій.Вона, одягнена в плащ бежевого кольору й сині джинси, йшла не поспішаючи, кросівки злегка ковзали по мокрій траві, боялася впасти. Незадоволена, тихо бурчала,
- Ото дорога, що значить осінь. Коли ми будемо жити так, як за бугром. Там і маєтки, як маєтки і дороги нормальні. А тут, чи й дочекається моє дитя кращого життя.
І знову думки про бабаусю… - Що мене чекає, крик, чи сприйме спокійно, але ж думаю, з хати не вижене. А якщо Стефан за цей час собі іншу знайшов? А можливо в нього хтось і був та я не знала… Але тут же відразу, немов за вітромом прогнала цю думку. Згадала його пристрастне бажання близькості. І вже, повеселіли очі, усміхнулася, може цього разу , не набила лоба, хто знає...
В хаті тепло, затишно, пахло травами й пиріжками. Вона ж по телефону спілкувалася з бабусею, тож стара чекала онучку, готувалася до зустрічі. В цей час, з духовки витягнула деко з пиріжками. Побачивши Розу, затремтіли повіки,
-Ну дякувати Богу!
Після поцілунків, обіймів, витирала непрохані сльози. Намагалася подивитися в її очі, пристальним поглядом дивилася на онучку,
- Чи здається, чи й справді схудла?
- Бабусю, ти присядь. Я сама роздягнуся.
- Такий гарний плащик собі придбала, ґудзики, аж переливаються перламутром, але трохи широченький.
Роза розстебнула всі ґудзики, знімала плащ,
-Та це так треба. Бабусю, я не одна приїхала, а з правнучком.
Розалія зблідла…. За мить, по щоках, як горошини покотилися сльози. В горлі тиснуло, хриплим голосом, ледь видавила з себе,
-Я відчувала, що буде якийсь сюрприз. Але ж важко тобі буде, він що чех,чи угорець? Коли приїде?
Онучка, повісивши плащ, на поясі поправила джинси з широкою резинкою. Розалія, помітила її вагітність,закривши обома руками обличчя, заплакала. Дівчина присіла біля неї, обійняла,
- Бабусю, я тебе дуже люблю. Ти не хвилюйся, нас двоє, а стане троє, буде продовження роду, на УЗІ сказали хлопчик.
З годину Роза тулилася до старої. Тішилася, що без крику,без сварки. Тому намагалася сказати їй більше теплих слів. Згадувала своє дитинство, переконувала, що з дитям справиться, що все буде добре.
В кінці розмови, Розалія, поправивши на голові білу хустинку, вже суворіше запитала,
-То хто ж батько? І коли приїде?
І позирнувши на онучку, наче полегшено перевела подих,
- Намисто на тобі, це добре.
Але ж за мить нагадала,
-Чекай, чекай, ти влітку розсипала намисто… Чи не в той час це сталося? Це хтось з наших? То хто він?
- Я скажу згодом, добре… давай заспокойся. Я така голодна, як вовк.
Пізнім вечором вкладалися спати… За вікном мжичив дощ. Розалія в ліжку, вкотре витирала сльози. Тихо повторювала слова,
-Ох молодь… молодь… Як у них все так просто…
А Роза, задоволена зустріччю, вже давно сопіла у своєму ліжку.
Пройшло зо два тижні... Роза боялася кудись йти. Мокро, слизько та й Розалія наполягала, щоби далі обійстя нікуди не ходила. Онука погодилася при одній умові, що більше не буде запитувати хто батько.
Одного разу, Стефан виправши свої речі в річці, повертався додому. Несподівано фиркнув кінь, із-за повороту вийшла тітка Камелія. Він різко зупинив коня, привітався й запитав,
- А, що тітко, теж пральний день. Теж чекали закінчення дощів, як і я.
Що то осінь, мало бачимося. А вже й заморозки обіцяють.
-Так синку, так.Трохи далеченько, але так звикла прати в річці. Хочеться поменше купувати хімії, вона ж до того іще подорожчала.
- Як поживаєте в тих краях, нікого не бачу, які новини в селі?
- А, що нового… Ти ж онучку Розалії знаєш… Недавно приїхала, кажуть була,чи в Словенії, чи то в Словаччині,точно й не знаю. Одні так кажуть, а хтось інакше. І Роман, ну тих Гафичів, повернувся до дружини, ходили чутки покинув, але ні, приїхав. Ну діда Афанасія поховали, ще у вересні,ти ж здається був на похороні. Більше ніяких новин і не знаю. Добре піду, поки погода гарна.
Гарні новини…. втішали душу Стефану. Попрощавшись, повертався додому. По всьому тілу відчував тепло, мов попав під сонячне проміння. В той же час, відчув деяку розгубленість і нерішучість. Поїхати, помчати до неї. Та раптом відчув себе, мов птах безкрилий, зупинив коня, хоча той і так ледве переставляв ноги.
Для Стефана закінчилися більш- менш спокійні ночі. І руки не лежали до роботи. Час від часу, дурманило голову, немов чорною хмарою насувалася тривога, як грім відбивалася у висках . Та все ж він перемагав те відчуття, вгамовувався. Але ранком, коли голився, помічав червоні білки очей. Джмелині думки роїлися в голові – Приїхала, то добре. Але ж, як хочеться побачити її. Знав, що в цю пору прати до річки не піде. Адже одного разу восени, Розалія була сама біля річки, в розмові проговорилася, що дівчина вдома, за життя іще встигне наталяпатись в холодній воді.
Вечоріло… Стефан сидів у своїй майстерні, в пічку підкидав дрова. Під ящиком помітив намисто з дерева. О, коли ж це я таке робив і не пам`ятаю, залишилось трохи відшліфувати і можна фарбувати. Може Розі на Новий рік зробити подарунок. Хоча в неї є оберіг, як вона каже, а це хай би колись на свята одягала. От завтра цим і займуся. З такими думками,ледь заспокоївшись,поспішив у хату,з надією, що цієї ночі буде спати спокійніше.
В хаті Розалії, цього вечора була метушня. Роза бігала біля бабусі,то крапала настойку валеріани, то давала ліки від серця. Але в бабусі піднявся тиск, а ліків в хаті не знайшлося. Жінка ледве заговорила,
- Розочко, як я не помітила,що вже закінчилися ті ліки. Сходи до тітки Камелії, в неї завжди є запаси. Та хай замовить і мені, як буде собі замовляти, з села хтось же буде їхати в містечко. О, нагадала, хвалилася буде борошно замовляти, щоб Стефан у фермера купив, та конем привіз, нехай і для нас один мішок замовить. Тільки ж дивися взуйся в мої чоботи,в них впевненіше йти,щоб не підслизнулася… А ліхтар, на веранді візьми, побачиш, на цвяхові висить.
Тільки Роза вийшла з хати, як Розалія пошкодувала, що послала онучку, -- - Ой, Боже,тепер же все село знатиме ,що моя Роза має народити.
Скропила обличчя водою з склянки, що стояла біля неї, тихо прошепотіла,
-Та шила в мішку не сховаєш. Рано чи пізно, всеодно би дізналися.
Камелія, аж рота роздявила, коли перед собою побачила вагітну Розу. Цікавість ятрила душу, але ж не буде в такий час, ще про щось запитувати. Пспііхом взяла ліки, йшла спасати сусідку.
Не світ не зоря, Камелія поспішала до Стефана. Добре, що не дощить, по дорозі заспокоїла себе. Їй кортіло якнайшвидше розповісти всі новини.
Гучно загавкав пес і одразу заржав кінь. Камелія підійшла до обістя. Стефан ще лежав в ліжку, здивувався. І кого це так рано принесло, чи щось у когось сталося?
Камелія усміхалася і кліпала очима,
- Я до тебе, давай зайдемо до хати,такі речі на дорозі не вирішують.
Тільки переступила поріг хати, зиркнула по всіх кутках,
-О, що таке холостякуєш… Я тобі гроші на борошно принесла і новин цілий мішок.
Стефан проводжав гостю до хвіртки, раз – по – раз потирав руки. Після почутого, Камелія помітила, буквально за мить він зблід на обличчі. Ой, щось тут не так,треба повертатися, навіщо чоловікові надокучати, ятрити душу.
Він дивився їй вслід, за спину підкрадався холод,врешті затремтів, поспішив до хати й бурмочачи під ніс,
- Оце так новин, була надія і та зникла, хто ж той, кому віддался після мене?Думав, що в житті чорна полоса закінчилася та напевно ні, коли ж буде біла ,з ким розділю холодне ліжко.
Від новин не в захваті, але тепло зігріло душу, радів,що тітка спасла Розалію. Думав за Розу, адже їй буде важко без неї, хто б не був той чоловік, а бабуся, є бабуся.
Біля обійстя Розалії заіржав кінь. Саме в цей час, Роза вийшла з сараю, перед собою несла оберемок дров.
Він пулею, опинився біля неї. Розчервонілий, поспіхом, з її рук забрав дрова,
- Ти що з глузду з`їхала, це ж так небезпечно. То де той батько дитини, куди він дивиться,тож можеш втратити, що тоді скаже.
Роза миттєво розпашіла, як троянда під сонцем, в очах засяяли зоринки,
- Його батько і спасає. Рівно скільки часу пройшло від тієї нашої зустрічі, такий срок і нашій дитині.
Йому відняло мову, в хату заходив позаду неї. Переступивши поріг, привітався. Розалія лежала в ліжку, побачивши Стефана, закрила обличчя руками,
- Ой,та сказала би чи що, гість є, а я лежу, як дровина, який сором.
Стефан поклав дрова, підійшов до неї,
- Ви тітко Розаліє тепер звикайте,буду частим гостем, поки не відпустите до мене Розу. Наше дитя нам його і на ноги ставити. Хоча йі молоденька та зате гарненька, хай люди позаздрять. Присягаюся берегтиму її, як зіницю ока.
І підійшов до Рози,поцілував в щоку,помітивши на ній бурштинове намисто, прошепотів,
-Тоді розсипалося намисто, то напевно був знак для нас. Колись твій оберіг передаси у спадок нашим дітям.
Минуло чотири роки…. Теплий літній день… Роза підходила до майстерні чоловіка. Почула сміх сина й і пескання у долонці. За мить голос чоловіка,
- Артурчику, синку, подивися який у неї гарний пухнастий хвостик, не бійся, це білочка, вона ручна. Скільки раз тобі говорив,не бійся.
Роза, рукою притримуючи живіт, ледь пролізла у двері,
-Ну, що мої соколи, нагодували білочку, тепер пішли до хати і нам пора, бо ми теж хочемо підкріпитися.
Стефан ,як щасливе дитя, усміхнений, підійшов, гладив її живіт,
- Що наша Емілія теж хоче обідати.
Артур, з такою ж милою усмішкою на обличчі, як і батько, зліз зі стільця,
-Я теж хочу обідати, тільки борщик зі сметанкою.
16.04.2021р
ID:
911179
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.04.2021 18:09:19
© дата внесення змiн: 11.08.2022 17:17:09
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарного вам дня дорогенька, творчих вам успіхів, натхнення і плідної Музи!!! 
