Ти знов над прірвою Країна;
Знесилена, нескорена, жива.
І тяжко дихаєш. В морозну ніч застигли;
І людяність, і віра, і слова.
А руки, Боже, подивись, подерті!!!
Всмоктався в ніжну плоть колючий дріт.
Здається, люба, не боїшся смерті.
Ти повставала з мертвих на цей світ
Іще сильнішою, аніж була, кохана,
І вперто йшла, але чому журба,
Так важко хилить до ланів весняних,
В обійми пригорнути… Та хіба
Тебе втрачаю, рідна, схаменися,
Не треба, зупинись, прошу не йди!
Серця ще б’ються наші,
Ти до них горнися,
Під час несамовитої біди…
Ой, воля, воленька,
Звитяжна, залишайся,
Не йди з степів твоїх в далекий схід,
І з Сонцем весняним гуляй кохайся,
І бережи, примножуй родовід.
Дочок, синів, і гордих, і сміливих,
Нехай наповнюють твій простір і твій світ,
І щасливо живуть в просторах вільних,
Без лихоліть, без втрат, журби і бід…
Та що ж це, буревій похмурий, чорний,
Знов літає, все рушить навкруги,
І збурює народне сиве море,
А блискавки кують нам ланцюги.
Старі заіржавіли, ми рвали їх що сили,
Тікали від панів і бусурман,
На Слободу, і там од віку жили,
У края, того що нам Богом дан…
З давних давен лунає твоя пісня,
Така дівоча, ніжна, весняна,
Я тут душею й тілом з нею злився,
І закохався, сильно так… Весна
В струмках твої, ярах, річках, дібровах,
Жива, в бурхливих водах чорнобрових,
В п’янке повітря Закарпатських гір,
Мій дух сплітав у рими ясний твір.
Та ще не вгамувалась боротьба.
Ми не відступим! Зводьте барикади!
Лунай гучніше бойова сурма.
Руйнуй, ламай, в собі сталеві грати…