Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Prosto Vilna: Квітень, 23 - ВІРШ


Prosto Vilna: Квітень, 23 - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 22

Пошук


Перевірка розміру




Квітень, 23

- Твої пелюстки – мої крила, - кажу я Еданіелю, який розлігся своїми обкладинками у мене на колінах і заплющую очі. Слухаю. Відчуваю. Як зараз на світі ніжно… Обережно закриваю Еданіеля, щоб не погубити трояндові пелюстки, які сховала у його обкладинку з рік тому. Підводжуся з землі, прямую уздовж сонячної стежки і думаю про те, що все має свою послідовність, навіть моє сьогодні: спочатку Рудова гора, потім – сонячна стежка, яка приведе мене до Чортикового мосту, далі я спущуся із пагорбів, у траві яких завжди плутається сонце, і вийду на кульбабкові поля; там, після піску, втоптаного у широкий проїзд, на мене чекатиме пам’ятник, за ним – Мейхіл, що завжди освічений кукурудзяним теплом, трохи далі – цілеспрямована дорога, після неї – «густий предковічний ліс». Потім лише безмежний простір, у якому сонце лягає спати. Йду. Згадую. Моє обличчя бере в свої руки легкий весняний вітер і гладить мої щоки, а на пагорбах вже цвітуть абрикоси і вишні. Коротка, свіжа трава покриває сонячну стежку, яка, врешті, приводить мене до каміння. Тут ховається моя улюблена частина шматка власної душі: допоки я не дійду до мостів, мене супроводжують рейки. Все своє життя ми з Еданіелем спостерігали за тим, як потяги мчать вперед і назад, туди і сюди, пасажирські і вантажні. Узимку, коли потяг проїжджає над мостом, лишає по обидва боки від себе кольорові квадрати, що тягнуться вздовж укосу; влітку ж, ці потяги заколисують мене ночами, коли перевозять танки, хитаючи мій будинок і ліжко. Тут, на цьому камінні, вибір невеликий: зліва – пагорб, що круто спускається униз до ярів, справа – рейки, і лише 30 сантиметрів кам’яного проходу відділяють нас з Еданіелем від падіння чи удару. Коли прибуде потяг, а ти ще не дістанешся умовної рівнини (бо ж їх тут нема), важливо знати, що тут залишиться твоя душа у той момент, коли вітер вдарить тобі у плечі, а ти стоятимеш непорушно і синьо-жовті картинки пролітатимуть перед твоїми власними очима. Можливо, це просто дурість. Можливо, молодість все пробачає. Ось і він – Чортиковий міст, те, що відділяє небо і землю, знане і незнане. Одні кажуть, що по ночах видно як чорти сходяться до нього і говорять про те, що людям знати заборонено самим Богом; інші стверджують, що раніше сюди ходили укладати договори, проте не так з Дияволом, як з його прислужниками. Від того його й стали так називати. Сам же він нагадує браму. Проходжу крізь неї і опиняюся на роздоріжжі: сонячні схили, травневі пагорби чи шлях до кульбабкових полів. Обираю останнє, бо там, де живуть лелеки, на нас вже чекає свобода. Відчувши сонце одного разу, прагнеш до нього знову і знову. Цього року тепло прийшло швидко і змусило нас мріяти про мости, кульбабкові поля, загублені ліси, сонячні пагорби і Мейхіли, де пахне травнями і червнями. На кульбабкових полях ми з Еданіелем шукаємо сонця і доріг, затрушених утоптаним піском. І котиків, звісно. Верб і їх котиків. Пухнастих. Жовто-білих. Шукаємо знесених повінню кладок, кіз, що пасуться на нивах, пам’ятників і могил, яким би дивним то не було. Одна така знаходиться майже біля місця, де лягає спати сонце. Чомусь, вона завжди мене лякала, як і тугий ліс, що веде до простору. Коли Еданіель був ще дурнішим, ніж зараз, то, біжучи «цілеспрямованою» дорогою, весь час говорив мені, що скоро на нього вистрибне звідти вовк, якого він зможе до себе привчити, бо все там колись було умовно нашим. Ми прибігали туди одні і прямували до річки на одинці з дорогою. Ми підіймалися на кульбабкові поля із сонцем і ховалися від лелек із хмарами, але згодом гучний рев мотоциклів потіснив пернатих ближче до «цілеспрямованої» дороги, кладки не стало, пам’ятник заріс травою, а за Чортиковим мостом почали вигулькувати люди з їх собаками чи спортивними рукавичками. Квітень – найліпша пора збирати цвіт на вершку пагорбів. Квітень – найліпша пора, щоб піти. З кульбабкових полів бачу пам’ятник з шестикутною зіркою на самому вершечку. Чомусь, люди спочатку захотіли побудувати його, щоб увіковічнити пам’ять про жертв Голокосту, а потім перестали косити довкола нього траву. Зірка – все, що було видно на пагорбі. Ми до нього підіймалися лише один раз. Тоді він здався Еданіелю витвором якогось незнаного народу, чимось, що кличе сюди всіх отих чортів. Для мене ж, він досі лишається недосяжним і, водночас, величним шматком минулого, яке я не потривожу знову, доки не буду до цього готова. Після пам’ятника – Мейхіл. Ох вже цей розлогий високий горб на спині землі. Чи був він частиною неї з самого її народження, чи став трудовим мозолем після тяжких років війн – цього ніхто не знав. Одне було очевидним – тут жив Травень. Саме в цю пору Мейхіл покривався кульбабами через які пробивалося сонце. Звіробій, трав’яна гвоздика, крокуси, купальниці, дзвіночки, зірочки і червоний клевер – кожна їх пелюстка була цілована ним у Мейхілі. Мейхіл – то травневий схил, який сьогодні подарує нам букет. Зриваю трохи лютика, розбавляю сон-травою, додаю луговий сердечник. Розгортаю Еданіеля і в останні сторінки, поруч з пелюстками троянд, вкладаю подарунок. Прямую далі. До цілеспрямованої дороги лишається небагато. У цьому зеленому просторі, який ми зазвичай не називаємо ніяк, Еданіель знаходив щось прекрасне. Дерева тут завжди були самотні, а трава так густо зросталася, що неможливо було б відділити одну її особистість від іншої. - А у тім, для чого це треба?, – питав мене Еданіель, - Хай світ сплітається між собою і, можливо, тоді ми зрозуміємо, наскільки все просто. Він вважає, що люди переплетені, як трава і мають тримати один одного. Цього ж він вчив і мене. Ми познайомилися у той рік, коли я ще думала, що вчитися і читати книжки занадто непотрібно. У той рік, коли я була ще дурнішою, ніж зараз. Він був тим, хто не довіряв мені своїх таємниць і це дозволило йому підкорити мене. День за днем він ліпив мене, як дитина ліпить фігурку із глини. Він знищував мої старі деталі і сторював нові, сам того не помічаючи, прививав мені свої звички. Він же любив зелений чай, котів, чорний колір і якісну літературу. Згодом стало ясно, що і я теж. Ось і цілеспрямована дорога. До місця, де живуть лелеки і лягає спати сонце зовсім близько. Я тримаю Еданіеля у руках і кажу йому про те, що лише Небо може бути вільним. Воно не потребує їжі, на відміну від людського тіла, і йому ніколи не треба думати про наслідки. Над ним немає іншого володаря, крім Бога, який вирішує, коли йому плакати, а коли сміятися. Свобода – це так умовно. Утім, Небо лишається єдиним моїм знайомим, якому дозволено знати усе: де ми, кого я тримаю у руках, що перед собою бачу і навіть те, про що говоритимуть увечері чорти там, на Чортиковому мості. Безмежне, як сам Еданіель. Недосяжне, як наше минуле, яке я не наважуся потривожити, доки не буду готова. Тугий ліс. Тут завжди темно і холодно. Сонце ніколи не пробивається через густе листя дерев, що, здається, наростають одне на одному. - Я з тобою, - шепочу в одну із обкладинок Еданіеля, щоб йому не було так страшно. Я була з ним з того моменту, коли рік тому поклала до нього пелюстки троянд. А він був зі мною з того моменту, як я назвала його Еданіелем. З тих пір ми були разом, як і раніше. З тих пір ми не розлучалися, як і раніше. Я говорила йому свої думки, а він дозволяв мені вишкрябувати їх кульковою ручкою у себе на тілі. Він увесь був у моїх думках і лишилася лише одна чиста сторінка, якої мені не вистачить. У тугому лісі багато пацюків. Великих, з довгими хвостами, точно не обділених у харчах. Та і чого їм тут могло не вистачати? Саме сюди злітається дрібна мошкара, сповзаються черв’яки і заселяється у деревах усяка живність. Мені тут завжди було сковзко. Мені тут завжди було мертво. Стискаю Еданіеля сильніше, щоб відчути його тверду обкладинку і захист. Світло. Нас окутує світло простору і його тепло. Посміхаюся. Усе позаду. Позаду сонячна дорога, Чортиковий міст, кульбабкові поля з їх променевими тенетами і теплом, пам’ятник, Мейхіл з його травнями, зелена інтимність нашого минулого, дорога, сповнена Небом і тугий предковічний ліс. Попереду простір: лелеки, сонце, пагорби. І річка. Річка, з її маленькими хвилястими реберцями, які не можна чіпати, щоб не зламати їх і не обпекти її шкіру своїми гарячими квітневими пальцями. Останнє лишається неподоланим – могила. Могила за густим предковічним лісом, яка завжди лякала мене і яку я завжди минаю. Сьогодні ж особливий день. Сьогодні річниця з того, як я повернула тобі подаровані троянди. Підхожу до металевої огради. Кладу на неї праву руку і посміхаюся – вітаюся до тебе, Еданіель. У той день, коли ти подарував мені троянди і поставив на місце передостанню із деталей, ти зник. Пішов, нічого не сказавши. І хоча Небо знало все наперед, все сталося неочікувано, як і планувалося. Я бачила, як повінь знищила кладку. Я чула, як чорти під мостом затягували тебе ближче до дна. Я просила Небо, щоб воно врятувало тебе, але над ним є володар – Бог, який знав, що у кишені твоєї куртки торохкотить остання деталь – моє серце. І навіть тоді, коли за тугим лісом з’явилася могила, якої я весь час боялася і яку минала, я говорила собі, що ти просто зник; що я і наші спільні друзі просто не знаємо з якого горнєтка ти п’єш свій зелений чай. Одне було відомо: ти лишив мені котів, чорний колір і якісну літературу. Я керувалася тим, що маю. Я тримала біля себе того тебе, якого могла мати. Кладу іншого тебе біля вінків – повертаю тобі троянди і дарую букет. Лишаю все тут: свої думки, тебе і кулькову ручку, яка вишкрябувала на твоєму тілі мої думки. - Твої пелюстки – це мої крила, Еданіель, - повторюю я і посміхаюся. Ховаю руки до кишень і прямую до річки. Чую, як вона бурхливо витанцьовує у мене на душі. Як шумить її голос і тремтять хвилі у передчутті, що її шкіру знову обпечуть. Заплющую очі. Тому що квітень - найліпша пора, щоб збирати цвіт на вершку пагорбів. Квітень – найліпша пора, щоб піти.

ID: 906210
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.02.2021 22:33:10
© дата внесення змiн: 26.02.2021 23:00:55
автор: Prosto Vilna

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (68)
В тому числі авторами сайту (4) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Парубок
dashavsky: - Бахур.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Морський
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Довірливий
Рувану Талі: - Мирликий, безвідний, віроснимий
Синонім до слова:  Довірливий
Естет зі стажем: - необпечений життям
Синонім до слова:  Довірливий
Естет зі стажем: - Інфантільний
Синонім до слова:  Парубок
dashavsky: - Батяр. :D
Синонім до слова:  Мама
Світозорянська: - благодатниця, світодайниця
Синонім до слова:  Море
Світозорянська: - Нептунарій, безкраявода, водомир
Синонім до слова:  Гілка дерева
Світозорянська: - відросток стовбура периферійний пагін
Синонім до слова:  Комп'ютер
Світозорянська: - кіберкапище
Синонім до слова:  Зажадати(кохання)
Світозорянська: - закупідонити
Знайти несловникові синоніми до слова:  Зажадати(кохання)
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Алкоголь
Світозорянська: - первак, бімбер, вино, хміль, спирт
Синонім до слова:  Парубок
Світозорянська: - юнак, молодик, парубчина
Синонім до слова:  Парубок
Лепесток: - Хлопець, легень,молодець, пацан,
Синонім до слова:  Парубок
Світлана Сопронюк: - Легінь
Синонім до слова:  Мама
Олен вчитель: - Неня
Синонім до слова:  Мама
Genyk: - Татинка
Синонім до слова:  Море
Genyk: - Океанородич
Синонім до слова:  Комп'ютер
Genyk: - Всезнайко
Синонім до слова:  Комп'ютер
Сніг_на_голову: - ПеКасик, ЕОМчик)
Синонім до слова:  Комп'ютер
Redivivus et ultor: - Кібермозок
Синонім до слова:  Комп'ютер
Сніг_на_голову: - скринька алгоритмів
Синонім до слова:  Комп'ютер
Redivivus et ultor: - мислемашина́
Синонім до слова:  Море
Сніг_на_голову: - Проокеання суперечливо, але...))
Синонім до слова:  Мама
Світлана Сопронюк: - Ненька
Синонім до слова:  Мама
Enol: - Живородниця
Синонім до слова:  Мама
Сніг_на_голову: - менеродиця, життєдайниця
Синонім до слова:  Мама
Серафима Пант: - Всеосяжниця, горішниця, пестунка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мама
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Море
Сніг_на_голову: - Солеводдя
Синонім до слова:  Старатися
Пантелій Любченко: - Кректати (від напруги)
Синонім до слова:  Комп'ютер
Світлана Сопронюк: - Пожирач уваги, вікно у світ, щастя юзера.
Синонім до слова:  Довірливий
Світлана Сопронюк: - Здитинілий :D
Синонім до слова:  Гілка дерева
Enol: - Дрин, дрюк, дрючок
Синонім до слова:  Море
Enol: - Рікостік
Знайти несловникові синоніми до слова:  Гілка дерева
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Комп'ютер
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Море
Юхниця Євген: - Обмаль синонімів "моря" поки у нас...((
Синонім до слова:  Парубок
Пантелій Любченко: - Колодоносій.
Синонім до слова:  Довірливий
Сніг_на_голову: - цуценятиподібний :D
Синонім до слова:  Довірливий
Enol: - Обрамлюваний
Синонім до слова:  Довірливий
Svitlana_Belyakova: - Наївний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Довірливий
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Парубок
Genyk: - Матеріал чолвічий
Синонім до слова:  Вода
Genyk: - Розчинник природний
Нові твори