На світі є багато і народів, й різних мов,
для всякого народу його мова – рідна,
коли людина забуває рідну мову – стає бідна
її душа без своїх витоків й основ.
У кожного із нас є своя рідна мова,
яку з дитинства чув, якою розмовляв,
і на якій слухав улюблені пісні, й співав –
такою мовою і весь час мислив, думав.
Я – українець. Українцями були мої батьки.
Та я родивсь і жив в Радянському Союзі,
де спілкувалися й російською знайомі й друзі,
тож на російській можу думати й читать книжки.
Виходить так, що рідних мов у мене дві:
одна – дарована Булгаковим, Єсеніним і Блоком,
а інша та, яку всмоктав у себе з молоком,
із колисковими піснями і в крові.
Я ними розмовляти і співати звик,
обидві мови я по своєму люблю,
але для мови нема більшого жалю
коли говорить не людина, а язик.
Язикомовність – це не суржик й діалект,
це – показ зверхності, пихатості і чванства,
що зустрічається і в простолюду, й панства,
і свідчить лиш про низький інтелект.
«Скільки одна людина знає різних мов,
стільки разів вона в житті і є людина».
Мабуть, погано, якщо рідна мова в нас єдина,
яку використовуємо в спілкуванні для розмов.
