Перший фортепіанний сонет.
Є книга чарівна, де таємничо звиті
галюцинаціями жовті сторінкѝ:
там гай оманливий у місячному світлі,
там паперові клен зачарував листки.
Там обриси таємно змінюють гілки,
проміння місячного чарами повиті,
менади легко линуть там у верховітті,
і десять їх усіх на клавішах метких.
Але смарагдами зап’ястя закривають,
мені вже рідну, стомлену дівочу зграю:
їх горду чистоту джерельної води.
І срібних ланцюгів я розриваю звуки…
Нема нам забуття, ні миру, ні розлуки,
лиш на серцях від ланок носимо сліди.
Другий фортепіанний сонет.
Над білим саваном плечей, вугілля кіс,
рядами рівними рабині танцювали,
без слів криштальні голоси покірно ніс
шлях чорних кастаньєт, що пальчики торкали…
Горіли сині понад ними небеса,
і оси танцівниць жорстоко діставали,
та сліз не дочекалась мýка від емалі,
неопалимою їх сяяла краса.
На пристрасть, на призив, натхненно полонянки
браслетів золотих чіпали ніжно ланки,
та, не підкорені проханням чарівним,
своїм володарям не посміхались діви,
байдужістю небес вражали їхні співи,
вигадливим танком під небом голубим.
Третій болісний сонет.
строфи
Ні, їм не сýджена просвітленість красою;
я їх повторюю напам᾽ять в напівсні,
вони – хвилини рідкі злагоди з собою,
перегорілі на повільному вогні.
Так дорогi мені – туман переді мною
і з нього їх прихід в тривожній тишині,
поява рими блискавичною стрілою:
і мука й зáхват мій, так дорогі мені.
Хто знає, в котре з безпробудного запою,
цієї каторги над купою листків,
я духом падав і ридати вже хотів
під час нерівного виснажливого бою;
та я люблю вірші і ця любов росте:
так тільки матір любить нéмічних дітей.
