Не знаю, чи побачу Вас, чи ні,
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє…
Ліна Костенко.
Пливе безсніжно-сірий сум в човні…
Лягає в серце стомленим туманом…
Прощайте, мій намріяний коханий,
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
Гірчить кохання, як дешева кава,
У порожнечі – значимість від фраз.
Мабуть, я все ж не розуміла Вас,
А може, власне, і не в тому справа…
Ховає січень спогади сумні,
Їх затуляє святом, Новим роком.
І вже тумани кинулись навтьоки,
А головне – що десь вдалечині
Чекає душу, врешті, рівновага…
Щоб біль нестерпний в серці занімів.
Але у хвилях призабутих снів
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Життя уроки мудрі всім дає…
Кружляє сніг сріблястий, мелодійний…
Ідіть по звичній стежці Ви спокійно –
Я не покличу щастя не моє.
Дуже приємні Ваші слова, Сергію Анатолійовичу. Та поки що не дуже бачу результати. Намагаюся урізноманітнити віршовані форми, якими пишу. Ще дуже мало знаю. Але мені це цікаво. Вчусь із задоволенням. Дякую за підтримку.
Зворушливо, щиро... тому торкається душі, будить спомини... Я люблю таку лірику, люблю Вашу лірику кохання і ...люблю занурюватись
у вражаючий поетичний світ Ліни Костенко...