Вже відома чудова машина,
Що читає прожитий сюжет.
Розриває людину клітинно,
Крадькома зачепивши портрет …
Ось мольфарка, картині два роки,
У руках квітка мов смолоскип,
Очі дивляться в далеч широко,
Чути часу пронизливий скрип …
Повернула очима у небо,
Доторкнулась до хмари немов,
І штовхнула ту хмару від себе,
Шепотіла комусь про любов …
Ось надмірно зрадлива Стажинська,
Малював її геній Жерар,
Трішки львівська і трішки паризька,
Скільки впало від погляду й чар …
Обіймала наліво й направо,
Зневажала любов і красу,
Шепотіла: «люблю величаво,
А насправді минулому мщу» …
Савічевська вражає очима,
Так старався для неї Льофлер,
В чім старання такого причина,
Сперечаємось ми дотепер …
Це тепер прочитати нескладно
І немає у нас каяття,
По блюзнірськи це все і негарно -
Так вриватись в минуле життя …
Звідки взялось в майбутнього право
На минулого болісний суд,
Що свої вже покинуло справи
На минулі діяння й красу ...
Ми не зможемо жити й любити
Так, як це їм вдавалось колись.
Це все інше. Це може боліти.
Друже, краще помовч. Зупинись.
але лише якщо ми не змінюємось ... багато хто вважає, що ні ... я вважаю, що у нас є шанс
глибока лірика... дуже гарно написали. 
дякую
дякую
