«ПОДВИГ»
Було це в часи моєї, ще зовсім ранньої юності. Ми з подружкою і однокласницею Мілочкою Коломієць навчалися на першому курсі технікуму у великому обласному місті - Дніпропетровську, і жили у гуртожитку.
Було нам по чотирнадцять років.
Гуртожиток новий, великий, п'ятиповерховий. Кімнати на чотири мешканця. Наша кімната на четвертому поверсі нічим не відрізнялася від інших: чотири ліжка, (попід стінами по два), біля вікна стіл, чотири стільця, за ліжками під однією стіною шафа для одягу, під другою — умивальник. Ось і все. Ліжка залізні, на тугих пружинних сітках благенькі матрацики, застелені простирадлами.
Зранку ми їх ретельно розправляли, зверху по діагоналі викладали складені вчетверо ковдри, а в головах ставили трикутниками подушки.
Стіни в кімнаті побілені крейдовим розчином, і для зручності біля кожного ліжка висить примітивний килимок: просто відріз тканини, зшитий з двох частин: верхньої, шириною десь 50-60 сантиметрів синього, і нижньої, десь 20-30 сантиметрів — зеленого кольору.
Над одним із ліжок висить дзеркало, величеньке, десь 30 на 40 сантиметрів.
Сучасній молоді важко уявити собі, якими способами ми робили собі макіяж, хоча ні такого слова, ні сфери надання косметичних послуг не було. В перукарнях робили стрижки, парові завивки і фарбування волосся, а ще манікюр та фарбування брів і вій. Ось і все.
І взагалі, пропаганда наставляла молодь берегти природну красу: заплітати коси, не користуватися кремами, пудрами, бо начебто від них швидко старіє шкіра, уникати губної помади, бо начебто від неї губи втрачають своє забарвлення і яскравість, стають безбарвними, синюшними.
Але ж нам, молодим, так хотілося бути гарними, яскравими! Тож знаходили для цього способи, необхідні пристосування і час. Саме тоді дуже модні були чубчики, які ми на російський манер називали “чьолочки” — підстрижене волосся, що спадае на лоба .
Недовго думаючи, ми з Мілочкою, “озброївшись” ножицями, “попрацювали” одна над одною, і тепер з гордістю хизувалися модними “чьолочками”, хоча коси відрізати не наважувалися, бо наші мами нам цього не дозволяли. А щоб бути ще гарнішими, перед виходом з дому робили “чьолочки” кучерявими.
Для цього пристосували звичайнісіньку учнівську ручку.
Напевне, зараз уже ні в кого не залишилося тих ручок, якими ми вчилися писати. Уявіть собі дерев'яну круглу паличку, схожу на олівець але трошки товщу, до якої з одного кінця прикріплено металевий круглий наконечник, сантиметрів 10 завдовжки, у який вставлялося перо. Писали ми переважно перами №11, були ще інші, наприклад “жабки”, так ми їх називали. Перо треба було вмокати час від часу в чорнильницю, воно було півкруглої форми з гострим роздвоєним кінчиком. Краплинка чорнила затримувалася посередині пера, і якщо при письмі натискаєш на нього слабенько, то букви виходять тоненькими, сильніше — кінчик пера розходиться, чорнила туди поступає більше і лінія стає ширшою, жирнішою. Нас вчили писати з правильними натисками, щоб вертикальні лінії були ширшими.
Кожен учень, ідучи до школи, ніс з собою чорнильницю -”невиливайку”, для якої вдома шили чохол, що зверху призбирувався на мотузочку, якою прикріплявся до портфеля.
Писати треба було старанно, слідкуючи, щоб не постави-ти кляксу, а вона могла ляпнути на аркуш хто знаэ чому: чи перо погане, чи чорнила в нього набралося забагато, а бувало, що в чорнильницю залітала якась муха, чи крихта, а потім причеплялася на перо, як вареник на виделку. І коли опускаєш перо, щоб писати, оте “щось” несподівано плюхалося на аркуш!
Це було дуже неприємно, аж до сліз, бо треба все переписувати заново.
В технікумі ми вже писали авторучками, в них чорнило набиралося поршнем всередину. Але учнівські ручки продовжували нам служити!
Отож, перед виходом з дому, ми брали ручку, сірники і, стоячи перед дзеркалом, нагрівали металеву частину ручки, чиркаючи сірниками швидко, один за одним і, послинивши пальця перевіряючи, чи достатньо нагрілася. Як шкварчить — досить, бо як перегріється, то спалить “чьолочку”! Швиденько накручували пасмо на ручку і тримали, поки охолоне. Ручку обережно виймали, а пасмо залишалося таким собі кучериком.
І так, поки вся “чьолочка ставала кучерявою.
Пам'ятаю, це було у неділю.
Ми з Мілочкою збиралися піти в кіно. Я вже справилася зі своєю зачіскою і дивилася, як це робить подружка, стоячи поряд і дивлячись на її відображення у дзеркалі. Ось, одне пасмочко завилося у пружне кілечко, і Мілочка бере сірник і з силою чиркає ним об коробку. Аж раптом палаюча сірка відскакує від сірника і відлітає кудись вперед, до стіни! Не звертаючи уваги, Мілочка чиркає другий, третій, слідкуючи за тим, щоб рівномірно нагріти ручку.
А я краєм ока раптом помічаю, як веселий вогник вистрибнув із-за ліжка на низ килимка і, витанцьовуючи ліворуч, праворуч і вгору, уже пропалив у ньому чималеньку дірку!
Не пам'ятаю, хто зойкнув, але за мить всі ми, четверо, розгублено стояли біля ліжка, а вогник весело розширяв свої межі.
І тут я кинулася до нього, висмикнула низ килимка із-під ліжка і, зібгавши тоненьку тканину, затисла її обома руками! Звідки я була так впевнена, що це не буде боляче і небезпечно для мене, і що вогник згасне?
Не знаю. Але дійсно, він згас!
Дівчата очманіло спостерігали, а я командувала:
-Відсувайте ліжко! Перевіряйте ковдру, простирадло, матрац! Швидше! Швидше!
Перевірили. Все було неушкоджене. Напевне, палаюча сірка прилипла до килимка, не долетівши до білизни на ліжку.
Тепер всі дивилися на мене якось дивно, а Мілочка, оговтавшись, раптом урочисто промовила:
-Це — подвиг! Ти зараз звершила подвиг!
На що я щиро розсміялася: який подвиг?
Я просто зробила те, що треба.
Тобто... навіть не я, а щось у мені, бо діяла автоматично, на рівні підсвідомості.
2020
ID:
898138
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 14.12.2020 12:16:09
© дата внесення змiн: 14.12.2020 12:16:09
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
