ПрогулянкаБез неї
В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.
Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.
Перебродив... зі снігом і дощем,
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.
РозлукаЗ ним
І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.
Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.
Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.
А шо? Нормально так. Обоє рябоє! 
