Без ліку днів іду дорогою земною,
Щораз втопаючи в їдкій, сухій стерні.
Колючки в ноги упиваються з лихвою.
Від ран пекучих цебенять мої ступні.
Десь намагаюся здолати дикі хащі,
Що постають украй раптово на путі.
А шлях чомусь стає з роками тільки важчим,
В туманах сивих ледве тліють ліхтарі.
Куди бреду і що знайду в облудній далі?
І де загубиться призначена тропа?
Щораз руйнуються мої крихкі сандалі,
Стає несталою, колись легка, хода.
Та все ж торую шлях, допоки ще спроможна.
Несу на плечах добрі справи та гріхи.
І на земній стезі лише я подорожня,
Лиш бранка Всесвіту, закута в ланцюги.
06. 12. 2020 Л. Маковей (Л. Сахмак)
