Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Сіроманка: "АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка Х (картинки буття на межі з реальністю) - ВІРШ


Сіроманка: "АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка Х (картинки буття на межі з реальністю) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...

Пошук


Перевірка розміру




"АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка Х (картинки буття на межі з реальністю)

Сіроманка ::
Картинка Х. КОЛИ ПРИХОДЯТЬ БУРЕВІЇ… Ну що, старенька липонько, цвітеш? Духмяним цвітом щедро медоносиш… Нікого не благаєш, ні не просиш – корінням в душу зранену вростеш, у буревіях рани просмоливши, гірке вино із надр землі відпивши – о чудо боже, ти іще живеш! Іще твій пульс, твоє невольне рвіння до висоти пташиної, до хмар, до світлих, небом посланих примар, до дружнього з людьми порозуміння – немов би ти на себе переймеш гріхи людські (і блискавиці теж!)— ось сенс життя старого деревиння… Чи в тому сенс, щоб втримати удар, могутньої, як зло, лихої долі, і вижити у ланцюгах неволі байдужості сліпих земних створінь, бо втрата зору – кара поколінь за примхи, а хоча би й мимоволі… Удар як втрата! Втрата як удар! А, може, це і є небесний дар терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння з самотніх гнізд пташиного квиління, де струменить на вітрі теплий пар – до осені тьмяного овдовіння… Природа – грізний часу волода́р! Ой липко, я боюся не старіння – а підлості людських дрібних почвар, боюся душ дрібного зубожіння, що в сліпоті своїй, в німій покорі – готові й нас ударити під корінь! (Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013) Пригадую один сон: я ходжу по старому паркету кімнати босоніж… Паркет засипаний золотим піском, освітлений літнім сонцем з вікна – від того ногам м’яко і комфортно. Відчуття затишку і тепла. І раптом – звідки не візмись, буревій. Я у сні тяжко переживаю зміну, коли картинку із золотим піском крутить у вирі неприборканого Вітру. Наступна зорова картинка – все змішалося в сіро-піщану масу. А по тому – вляглося в дивну пустельну панораму кімнати, на долівці якої шар пильного піску з повириваним корінням рослин. Буревії приходять не тільки у снах… Вони навідуються у наше життя, змітаючи усталений порядок, напрацьовані роками-десятиліттями форми пристосування до дійсності. Вони випробовують нашу серцевину на міцність. І, як відомо, все що не вбиває – робить нас сильнішими. Повіяли буревії і над нашим подвір’ячком на Поліграфічній, спочатку над пралітньою липою графів Замойських, а потім і над нами та нашою родинною хатою. Вже згодом, коли ми оговтались від змін, що відбулися, в розмові з колишнім улюбленим вчителем, якому цьогоріч виповнилося 95 років, я почула крилату фразу: «Про родинну хату знають усі, хто її втратив!» Золоті слова мудрої людини, яка в житті перебачила багато лиха. Отож, завдану Вітром Долі руйнацію, ми потрохи почали сприймати як неминучу віху Подорослішання. Ми – це моя сім’я, мої найближчі і найдорожчі люди: чоловік Роман, доня Устя і на той час «великих змін» два домашні улюбленці, старенький 17-літній кіт Сивулька і маленька півторарічна киця Ласочка. Правда, коли все почалося, киці Ласочки у нашій хатці ще не було, а єдиному багатолітньому ревнивцю Сивульці було на кілька років менше. Отож, якось у липні над Львовом пронісся страшної сили смерч – попадало багато старих дерев, а на нашій 500-літній липі графів Замойських розійшлася кора. Над ранок сусід Леонід Павлович Білоненко, що жив над нами поверхом вище і ставив на подвір’ї під липою свій старенький «москвич», побачив на капоті машини велику обірвану смерчем гілляку – і хоч видимих слідів шкоди вона йому не завдала, страх заволодів сусідом і його дружиною Марією. Відтоді вони замислили позбутися дерева. Почалися «сусідські бої»: супроти сусідів Білоненків обстали за липу ми і ще одна сім’я, родина Щепаків, що жила в подвір’ї з 30-их років минулого століття у будинку навпроти, і наша спільна любов до дерева дала нам стійкість супроти ворогів. Ми викликали комісію з міськради і дістали папір з печаткою та підписами, що липа здорова і знаходиться під захистом як одна з найдавніших у Львові. Бої дещо втихли, але ворожнеча між нами і Білоненками, з якими до того у нас було все більш-менш спокійно, лише поглибилася. ...Тут варто розповісти про ще одну сім’ю «нуворишів» Іваськевичів, яка приїхала з Солонки на Поліграфічну на початку 2000-их, і в міру свого майнового рівня почала завойовувати простір вільної житлової площі нашого подвір’я. Спочатку вони оселилися у великій квартирі №2 з виходом у внутрішній сад, згодом у зруйнованій вибухом гранати (що привів до смерті молодого 29-лінього сусіда Юри – тіньові розборки довкола обмінних пунктів кінця 90-их), квартирі №1 першого поверху з виходом у браму, замислили створити солярій «Скарабей» з численними символами єгипетської культури, але це ще не увесь перелік. Згодом їм ще захотілося з одного із гаражів, перетворених метаморфозами Часу із графської конюшні Замойських, збудувати двоповерхову студію татуювання. І для того, щоб провести у цю студію гарячу воду, старійшина роду Іваськевичів, Петро Іванович – колишній начальник одного з будтрестів, почав саморуч рити на подвір’ї глибоку траншею для труби зовсім близько від липи. Виривши яму, він почав довбати огроменний шмат кореня липи – від чого височенне дерево стрясалося і тремтіло, як осика. Всі мешканці Поліграфічної, 15 від старого до малого повибігало на подвір’я з криком. Вибігла і старша донька Іваськевичів – Галя, що мала художню освіту і володіла тим злощасним солярієм. «Тату, що робите з деревом», - приховано спокійно, але з тривогою в голосі запитала вона. «Та що для такого дерева той шмат кореня», - поблажливо усміхався Петро Іванович. Через рік той самий Петро Іванович сидів під пралітньою липою Замойських розбитий інсультом, а його родина швидко розпродувала всі «єгипетські» раритети солярію «Скарабей» і поспішно виїжджала у свій особняк у Солонці. Я спілкувалася з Іваськевичами, бо у них було двоє маленьких недоглянутих діточок, які були вічно голодні, але з ореолом «крутості» - мобільними, планшетами, комп’ютерами і таке інше, і з ними бавилася моя малолітня Устонька, подовгу опановуючи новітні блага цивілізації у їх вічно недобудованій квартирі і салоні, куди навідувалися лише заможні клієнти. Щоразу, коли я потрапляла на сходи «солярію», котрі охороняли статуї «анубісів» (у міфології Єгипту вони були ознаками Потойбічного Світу), я здригалася. Річ у тім, що мої професійні знання (більше чверті століття наукова робота у музеї релігії і захоплення міфологією зниклих цивілізацій, у тому числі і єгипетською), давали мені підставу зауважити Галі-власниці про підтексти біди, яку несуть «анубіси» смертним людям. На мої застереження, Галя лише казала, що вона знає і читала про грибок у єгипетських пірамідах – подальші дискусії були не потрібні. Те, як вони покидали наше подвір’я, лише підтвердило мої внутрішні переконання, що не варто торкатися пластів духовного світу, у якому мало що смислимо. Наробили Іваськевичі нашому подвір’ю на Поліграфічній непоправної шкоди – вони «смертельно» поранили липу Замойських. А ще… підкупом головного інженера житлової контори, вони приватизували підвал, власниками якого з 1939-го року була наша родина, а потім перепродали його, втікаючи у Солонку, як свою приватну власність. Перед аферою, Петро Іванович намагався за безцінь купити його в нас, приходив на перемовини до мами зі мною. Ми одностайно відповіли: підвал не продається. Тоді він гримнув кулаком по столу, пригрозивши: «Нащо вам, жінкам, мати такого ворога в моїй особі!». Апетити Іваськевичів стосувалися не тільки нашого підвалу – вони хотіли заселити весь старенький флігель Поліграфічної,15 гілками свого роду. Але тут стала поперек дороги формальність – хата документально була з незавершеною приватизацією. Кілька раз вони як лиси біля курятника, піднімали в розмові з нами цю тему, на що я відповідала, що "в нашій родинній хаті ще Устя родитиме дітей». Добре, що вони виїхали, так і не довідавшись, що ми були останні зі старих сусідів, котрі покидали родинне помешкання на Поліграфічній,15, переживши смерть мами і смерть сусіда Білоненка (з яким воювали за липу), і також смерть сусіда Щепака (з яким відстоювали липу і дружили з його рідними, як з тими, хто пам’ятав про старе життя нашого дому). Липа ж протрималася після першого удару від сокири Іваськевича (2003) біля 5 років, після першого зловіщого смерчу 23 червня 2008 року на її стовбурі розійшлася кора, а через рік, 3 липня 2009 року у місці тріщини липа розкололася – завдані стихіями та такими ж неприборканими бажаннями людей рани далися взнаки. З’їхалися спеціалісти Зелентресту, довго радилися, обрізали всю крону липи зі сторони її більшого розгалуження і залишили жити, давши на майбутнє цвітіння кілька великих гілок зі сторони наших вікон. Щодня, розпочинаючи новий день, виглядаючи з вікон хатки на Поліграфічній,15 я віталася з липою Замойських як з рідним членом сім’ї, помічаючи всі перетворення довкола неї – перше весняне листя, момент цвітіння, щебіт нового і старого покоління пташок, перші жовті плями на відродженій з роками кроні, опадання останніх листків у перших тижнях листопаду. Це було моїм щоденним ритуалом до 4 вересня 2017 року – на ранок мого 54-ліття, у 5.55 після нічної затяжної зливи, липа рухнула з коротким тяжким гупом на глуху стіну подвір’я Поліграфічної,15, зачепивши гіллям розлогої крони балкон дому навпроти – за знаковим смислом якраз балкон покійного сусіда Щепака, це було символічне прощання з нами, своїми друзями – мною та всією родиною Вовків і родиною Щепаків. Липу зріза́ли кілька годин невеликими шматками крони та стовбура наступного дня, 5 вересня 2017 року – на самому дні прикореневого стовбура відкрилася порожнина, яка свідчила: липа була «смертельно» хвора. По тому, як липи не стало – стрімка весна і затяжне літо 2018 року принесли на подвір’я Поліграфічної,15 розуміння, що таке задуха у період жаркої спеки навіть з навстіж розкритими вікнами. Принесли вони і розуміння, що після втрати липи є лише один раритет – наш старенький п’єцик з ліпниною у вигляді молодої шляхтанки (умовно, графині Замойської), який тримає нас тут, у хатці флігеля на Поліграфічній,15, де ми залишилися в повній ізоляції – довкола нас снувалися новітні тіні сусідів, що перетворили наше подвір’я в кілька офісних закладів, які стали нав’язливо втручатися в наш звичний побут. А що сусіди-офісники через візію фінансових заохочень були в фаворі у жеківських начальників, то шукати підтримки у них не випадало, отож у головах членів нашої сім’ї почав народжуватися задум полишити родинне гніздо і шукати нове з умовою – у старому будинку, де б відчувалася присутня історія, себто легенда. Тепер я можу з упевненістю сказати – думки матеріальні, маю на увазі: все, що замислине, рано чи пізно збувається. Тяжко лише в одному – втрата родинного гнізда це велике потрясіння, яке непросто пережити, шрам лишається болючий і глибокий. Такі змерзлі, холодні очі… Що ти в них приховала? – муку Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами… Сухо час відбиває годинник. Зайшлий кіт жалібно муркоче. О подай мені швидше руку, Бо помру я під цими ударами… Очі, руки, хребти-нахрапами – все жере і сопе, і схлипує… Кіт нічийний кігтявими лапами в мою душу чогось поглипує… Що, жебраче, на жебри дивишся – холод з холодом враз зустрінеться – не наївся, то й не налижешся, поки вітер не переміниться… Не мене ти шукай, жебротонько, улещай, де є стіл і багаття… Я ж тебе заведу у болотонько, На моро́ве своє розп’яття… (Зі збірки "...І все ж - неопалима".- Львів:Логос,2001) Коли уже пакували речі – а це тривало недовго, півтора-два тижні (в угоді було обумовлено, що за місяць після продажі хати ми маємо з’їхати і дарма, що нове житло дісталося нам в повній руйнації та необжитості, бо попередні власники були старенькими людьми і повмирали 15 років тому, а їхні прямі спадкоємці жили уже в іншому місті), у моїй свідомості виринали спогади пережитого (і радісного, і трагічного), і зароджувалися тексти прощань, адаптовані з фольклору). Я ходила поміж рідних порогів – від кімнати до кімнати і помічала все, до найменших дрібниць: ось на одвірку при вході у другу кімнату мітки, зроблені руками мами Лідії-Надії, мої власні та доні Устоньки в різні періоди часу, на мітках дати і підписи; ось ліжко, де народилася двоюрідна сестра Люба в ніч на 2 квітня 1972 року – перша доня покійного вуйка Зенка, коли приїхала швидка, немовлятку вже було 20 хвилин. Мама Ліда приймала пологи разом з сусідкою квартири №6, Михайлиною, яка була найстарша в подвір’ї, пам’ятала ще діда Михайла Вовка і нашу рідну бабцю – Марію Григорівну Стасів-Вовк, а по її смерті його наступних дружин – бабцю Марію «Сивульку» та Бабцю Стефанію Базилевич. Та сама сусідка Михайлина на прізвище «Москаль», яка служила молодою разом із чоловіком Василем у графів Замойських. Вмирала «Москальова» вдома, у рідній спальні в 2005 році, коли уже Петро Іванович Іваськевич зранку до вечора немилосердно бурував на подвір’ї, довкола майбутнього салону-студії татуювання. Пригадую, що колись пані Москальова сказала мені, сумно дивлячись на наш флігель: «Нещасливий наш дім!», певно думала про щось своє і, водночас, про спільно наше. Тепер, знаючи багато з минулого, розумію, що було багато гіркої правди в отому її зойку. Останнє, що не відпускало нас від уже порожніх стін хатки на Поліграфічній,15 – це наш коханий п’єцик. Ми доторкалися до рельєфів знайомого/рідного обличчя молодої шляхтанки на ліпнині, я притулялася до нього щокою й шепотіла прощальні слова, навіяні відомою весільною прощальною піснею «була би м вже їхала…»: «Кланяюсь тобі, пічко, Моє миле графське личко, Ми вже тут жити не буде́м». .... «Кланяюсь вам, одвірки – Мами Ліди, Усті й Ірки, Ми вже тут жити не буде́м». …. «Кланяюсь, наша липко, Що ти чула Усті скрипку – Більше не б́у́деш, не буде́ш». …. «Кланяюсь тобі, брамо, Що ти знала нас і маму – Ми вже тут жити не буде́м». Останнього нищівного удару зазнало моє серце, коли побачило нашу хатку на Поліграфічній уже після стандартного «євроремонту», виставленою на перепродаж – усі архітектурні ніші, що свідчили про стару австрійську будову, були зрівняні у правильну прямокутну форму, а там де був п’єцик – що проходив через спільну стіну двох кімнат – висіла декоративна рамка, що окреслювала поличку з кришталевою вазою і штучними декоративними квітами. У нашої хатки вже більше не було пам’яті, нічого про Замойських і далі, нічого про її столітню історію. "Вже би м була їхала, вже би м була йшла. Я ще своїй хатоньці не вкланялася. Кланяюсь, тобі хатко, моя втіхо, моє златко, ми вже тут жити не буде́м".

ID: 896632
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Елегія
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.11.2020 19:10:45
© дата внесення змiн: 30.11.2020 10:47:11
автор: Сіроманка

Мені подобається 5 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Олег Крушельницький
Прочитаний усіма відвідувачами (84)
В тому числі авторами сайту (7) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.




КОМЕНТАРІ

hi hi hi Чудова поезія, тонка глибина та ніжна give_rose give_rose give_rose 9
 
Сіроманка відповів на коментар Олег Крушельницький, 30.11.2020 - 10:28
16 22 17 )))...Дякую, сердечно зворушена Вашим відгуком 32 31 32 019 icon_flower
 
12 щемно до сліз... шкода липу, пічку, шкода родинне гніздечко... але гарно, що Ви все це зберегли нащадкам у своїй чудовій прозі та поезії, пані Ірино 23 22 hi
 
Сіроманка відповів на коментар Білоозерянська Чайка, 29.11.2020 - 22:35
22 31 32 ...буревії приходять і відходять - треба рухатися далі 43 shr icon_flower
 
Сіроманка відповів на коментар Крилата (Любов Пікас), 29.11.2020 - 22:36
16 19 43 shr ... 019 31 17 ...
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Локдаун
mirmak: - карантин
Синонім до слова:  Старатися
Genyk: - Налягати
Синонім до слова:  Забути
Genyk: - Вимкнутися
Синонім до слова:  Локдаун
Genyk: - ЗЕПРЕЗИДЕНТ
Синонім до слова:  Забути
НАСТУРЦІЯ: - Збайдужіти́́
Синонім до слова:  Забути
Svitlana_Belyakova: - відболіло
Синонім до слова:  Старатися
Svitlana_Belyakova: - йти цілеспрямовано
Синонім до слова:  Вода
Svitlana_Belyakova: - Прародителька
Синонім до слова:  Забути
Г. Орел: - Відпам'тати
Знайти несловникові синоніми до слова:  Забути
Г. Орел: - Відпам'ятати
Знайти несловникові синоніми до слова:  Забути
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Старатися
Катинський Орест: - Прагнути
Синонім до слова:  Вода
Катинський Орест: - Вовня
Синонім до слова:  Старатися
Г. Орел: - Пнутися.
Синонім до слова:  Новий
Г. Орел: - Неношений, незаношений, незатертий.
Синонім до слова:  Колектив
Г. Орел: - За'пряг, одноза'пряжці.
Синонім до слова:  виноград
Г. Орел: - Винодар.
Синонім до слова:  Плед
Г. Орел: - Теплоохоронець.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Старатися
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Купіль
Синонім до слова:  Сніг
Г. Орел: - Вода "в зірочку".
Синонім до слова:  Вода
Г. Орел: - Питво
Синонім до слова:  Колектив
Данило Київський: - Команда
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Мокрило.
Синонім до слова:  Сніг
dashavsky: - ЗИМОВИЙ ПУХОВИК.
Синонім до слова:  Колектив
dashavsky: - СОБУТИЛЬНИКИ
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Н2О
Синонім до слова:  Новий
Genyk: - Незвиклий
Синонім до слова:  Колектив
Genyk: - Упряжка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Новий
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Колектив
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Зупинівка
Юзько Лія: -
Синонім до слова:  Вода
Redivivus et ultor: - спраговтамовувач гідратооксигенний
Синонім до слова:  Вода
Ulcus: - хлюпотиння, киснеплин
Синонім до слова:  Вода
Святослав_: - Плинка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Об`ява, аркушем на поверхні.
Святослав_: - Клеївка.
Синонім до слова:  Плед
Genyk: - Втихомировач
Синонім до слова:  фарбуватися
Genyk: - Хамелеонитись
Синонім до слова:  Плед
Юхниця Євген: - Шаля, укривало
Синонім до слова:  Сніг
Пілілігрим: - Льодопух
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вода
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Сніг
Новоградець: - Водяна пудра.
Синонім до слова:  Сніг
Юхниця Євген: - Холодна манка
Синонім до слова:  фарбуватися
Malunka: - Глазуруватися фарбами
Синонім до слова:  Локдаун
Svitlana_Belyakova: - Безвихідь
Синонім до слова:  Сортування
Svitlana_Belyakova: - Вибраковка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Сортування
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Локдаун
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Алкоголь
Мила Машнова: - Зеленый змий
Синонім до слова:  виноград
Svitlana_Belyakova: - виногрона
Нові твори