|
Тікала ніч… Світанок немов птах, наперекір темноті, розправив крила. Мережки сині, зелені, фіолетові й золоті вигравали по краю неба, освічували частинки землі, в осінньому вбранні.
Їх мерехтіння проникало через скло вікна. Падало на ліжко в кімнаті, де спав Сергій. Торкалися його очей, пробуджували, пестили обличчя. Очі не хотіли відкритися, потягнувся. А чи він спав, чи не спав так і не міг зрозуміти, хвилювався, боявся проспати. Але відчув в собі силу, як добре, все ж таки трохи відпочив. Відкривши очі, вслухався в тишу. За зачиненим вікном просиналося село. Линув тихий переспів півнів, за мить вже голосніший, напевно під самим вікном. Таке воно сільське життя, зовсім інакше чим міське - тільки подумав, як з іншої кімнати донеслося тихе шарудіння. Вмить, крізь щілину дверей, пробилося світло, видно хтось проснувся. Ледь відчинивши двері, показалася голова Миколи, тихо гукнув,
-Гей друзяко! Пора вставати. Підйом! Автобус не чекатиме. Ти не дивися, що темно, перший автобус о п`ятій сорок. Чи передумав? А може й справді поїдеш пізніше?
Сергій, поверх блакитної сорочки, натягував синій светр, як хлопчисько, підскакував то на одній нозі, то на другій.
-Н і - ні, де ти бачив, запізнюся в інститут, студенти скажуть - загуляв.
Микола посміхаючись, запитав,
-Що таку думку про тебе мають? Цікаво і чого це? А може ти змінився? Мовчиш про свої холостяцькі походеньки.
У відповідь, зішуривши носа, усміхнено, протяжно,
-Так кожен по собі судить, після бурних вихідних, в аудиторію часто приходять напівсонні.
Вони прощалися надворі. Сергій в дипломат для документів поклав « тормозок».
- Дякую! Та я б в їдальні перекусив...
Микола заперечив,
-Чого ти? Це ж все домашнє. Шкода, ні яблук, ні груш не хочеш взяти. Досить скромнічать, ми ж як рідня, за плечима шість років навчання. Сам вчора згадував , як останній шматочок сала та одне яйце ділили на двох. Таке було студентське життя у гуртожитку, інші й не повірять, що інколи навіть недоїдали.
Поклавши на плече руку, продовжив,
-Ти вже наступного разу приїжджай з коханою! Скільки можна жити одному, дивуєш, скромний, як дівчисько. Вперед козаче, будь сміливішим, час летить, запам`ятай,його не повернути!
Теплі обійми, стискання рук. На прощання, Сергій махнув рукою, придивлявся на стежку.
Микола - дивився вслід. Так – так у кожного своє життя. У мене дім є, сім`я, землі добрий шмат, господарство на славу, а що він? Все сам та й сам, хоча й від інституту кімнату має та все ж напевно сумно одному, а роки летять. Щось не так в ньому, можливо тому, що виріс в дитбудинку. Боїться одружитися, узяти відповідальність за сім`ю. І їсть так мало, як ота кицька. Такий, як був скромний , такий і залишився. Дивно, он студенток в інституті, яку хочеш вибирай . Невже жодна з них не могла спокусити? Тьфу ти, що за думки лізуть...
По тілу відчув легке тремтіння, озирнувся назад, навкруги окинув оком.
-Ух … прохолодні ночі, що значить осінь.
Посміхнувся від думки, що догнала його, йду до Світланки, нехай зігріє. І все ж краще коли в ліжку не один, як перст, а таки вдвох тепліше.
Сергій поспішав… Час від часу, ліхтариком телефона освічував стежку, по якій йшов. До траси кілометра два, не менше. Дорогу знає, коли навчалися в інституті, влітку не раз гостював. Вставали раненько, коли, ще на сонці переливалася роса веселковими кольорами, косили сіно.
Час підганяв йти швидко, а думка думку опережає, одна одну доганяє. А Микола молодець, директор школи й математику викладає. Гарну дружину собі знайшов, ще й з будинком. Славна жінка, вчителька початкових класів. Ще й ім`я таке гарне – Світлана. Вона і справді, як світло, яке іще й несе тепло . Саме так він відчував своє тіло при спілкуванні з нею. А очі, як волошки, красиві, балухаті. Молодець Микола! Немов підводив риску.Як добре, що я навідався, приймають як рідного. Та й молодість приємно згадати!
На душі стало тепло, переводячи подих, зупинився, відволікся від думок. На мить задивився на край неба, світанок вигравав світло фіолетовим і синім з золотистим кольорами.Тоненьке сонячне проміння здіймалося вище, освітлювало небо. Мов щастям наповнилася душа, кивнув рукою, наче привітався з світанком й прискорив ходу.
Біля зупинки людей багато. Автобус - ПАЗ під`їжджав на невеликій швидкості. Люди юрбою кинулися до відчинених дверей. Сергій стояв в стороні, спостерігав за посадкою пасажирів.. Подивитися.... поневолі посміхнешся, люди один поперед одного, товкаючись, заходили в автобус. В місті теж автобуси їдуть битком набиті, але люди поводяться більш стримано. Мабуть, якби записав на телефон та згодом показав їм, напевно б самі з себе сміялися. Правда товкалися, поспішали люди та в той же час їх обличчя усміхнені й задоволені. Напевно знають один одного,підсумував роздуми. Майже всі віталися з худорлявим, привітним водієм, років п`ятидесяти.
У автобус зайшов останнім. Залишилося лише два вільних місця, що навпроти всіх пасажирів. Всупереч бажанню, не комфортно, але вибору немав, Мусив присісти на одне з них і відразу відчув на собі пронизливі погляди оточуючих. Мабуть дивуються, хто я і звідки? Видно для них чужий, ще й всівся перед всіма, як більмо на оці. Навпроти нього, в чорній пошарпаній курточці, сидів щупленький дідусь з ясними очима, лівою рукою тримався за опухлу щоку. Напевно до стоматолога, ледь скривившись, поспівчував старому. А поряд з ним, в світло-коричневій курточці, сиділа пишненька жіночка років тридцяти. Вона двома руками тримала кошик з червоними, пахучими яблуками. Між її ногами стояла сумка, з пластиковими пляшками молока. Вона весь час смикалася, намагалася ногами притримувати її, щоби часом не впала. Сергій зніяковіло дивився у вікно, але запах яблук приваблював до себе. І він знову любувався ними. Не можливо було не помітити з під курточки пишні груди жінки, сяючу шкіру, красиву шию. Раптово відчув прилив крові до обличчя, стало жарко. Зненацька жінка кахикнула, від несподіванки, аж здригнувся. От йолоп, куди дивлюся, напевно помітила, ото осоромився. Вона поправила комір курточки і трохи нахилившись до нього, запитала,
-Вас пригостити яблучком?
На мить розгубився. Очі забігали, як в полохливого зайця, під носом виступив піт. Зніяковів, боявся заперечити, прямим поглядом подивився й до неї, тихо,
- Дякую, ні! – витерши хустинкою піт під носом, продовжив,
- Просто вони так пахнуть, поневолі подивишся. Такі великі, ще й з блиском, немов у них заховалась якась частка сонячного проміння, видно стиглі, напевно соковитий сорт.
Сказав і відразу ж повернув голову до вікна. Але не помічав, що за вікном, замислився. Красива жінка, як соковита ягідка, якомусь чоловіку пощастило. Волосся блонд з ледь рудуватим відтінком підходить до її кольору очей. Очі кольору світлого горіха, дивно, але ж і в мене такий самий колір очей. Тільки в її очах є зірниці, напевно весела молодиця. Мені б таку дружину, нехай і сільську, навіть з дитям, якщо доля не склалася. Адже в житті всього буває.. Серед студенток такої і не бачив.
Водій різко зупинив автобус, відчинив передні двері. Повна жінка циганської зовнішності, з маленькою чорною сумочкою в руках, ледьве спромоглася піднятися по сходах в автобус. Вона відразу привернула до себе увагу. Доволі великі, золоті сережки кільцями торкалися коміра чорної курточки. Піднявшись, грубим голом, обурюючись пробурчала,
-І чого гнатися? Тож зупинка! Чи ти мене не помітив?
І продовжила бурчати про щось на своїй мові. За мить рукою товкнула Сергія в плече,
-Пропустіть, я хочу біля вікна сидіти.
Відразу до неї відчув неприязнь; от циганка, наглість – це перше, на що здатні такі люди. Здвигнувши плечима, хотів встати, жіночка навпроти нього віддвинула ноги. Її сумка з пляшками молока впала йому на ноги. Вона миттєво посунула кошик до дідуся,
- Ой!- вирвалося з її уст і кинулася до сумки.
Сергій не міг залишитися байдужим, майже одночасно з нею, ледь нахиляючись, потягнувся рукою до сумки. Саме в цей час сіпнувся автобус, вони стукнулися головами.
Дідусь тихенько засміявся.
Ой,- жіночка подалася назад, приклавши пальці правої руки до своїх пишних губ,
-Вибачте!
І приснула сміхом. Мусила долонею затулити уста, щоб не розсміятися вголос. У відповідь позирнув, усміхнений, підняв сумку. Циганка, чимось схожа на квочку, сідаючи на сидіння, підіймала курточку щось бурчала під ніс.
Сергій взяв сумку і поставив між своїми ногами,
-Хай тут стоїть, так надійніше, а ви краще кошик тримайте, нагрузили дідуся, він же такий немічний.
Кров кинулася до її обличчя, почервоніла, подякувала. Цікаво – подумав - не заперечила і чого червоніти, чого соромитися?
Через пару зупинок автобус був переповнений. Людей напхалося, мов оселедці в бочці. Сергій на собі відчував її погляд . Поневолі й сам, час від часу, немов вивчаючи, дивився на неї. Раптово загарчав мотор автобуса , від зупинки всі різко сіпнулися.
Водій рукою погладив лисину й голосно,
-Цього тільки бракувало!
Він вийшов з автобуса, за допомогою важеля відкрив капот. Декілька секунд роздивлявся, щось мацав руками й захлопнувши його, повернувся на місце. Знову намагався запустити двигун, але той не піддавався, гарчав і знову глух.
Водій із заклопотаним видом обличчя, попросив всіх вийти. Попередив, що великі речі можна залишити на місцях, йому треба хвилин двадцять - тридцять, щоб розібратися в чому справа.
Люди закопошилися, один перед одним поспіхом виходили з автобуса.Хтось хустинками витирав обличчя, хтось позираючи на інших, застібав одяг на ґудзики. З натовпу, якийсь чоловік сказав,
-Оце так поїздка! В автобусі - ніби в бані побував. Добре, що зупинилися, хоч свіжим повітрям подихаємо .
Неподалік від автобуса, Сергій очима шукав, десь в метушні загубив ті красиві очі. У діші відчув легеньке хвилювання. Роздивився довкола.
На заході в небесній далі, як валики, виднілися білі хмари. Зазолотився схід, посміхалось ранкове сонце,легенький вітерець пестив обличчя. По обіч траси невеличкі пагорби покриті майже сухою травою. А далі кювет, за ним чорніло зоране поле.
Раптово згадав чиїсь слова- »Кажуть життя мудре, само все ставить на свої місця».І в чей же момент побачив її. Немов гора скотилася з плечей, дала перевести подих. Вона на пагорбку розстелила ряднину і озираючись, присіла на неї. Здивувався, адже не тільки вона , а й інші сідали прямо на траву. Щоб до себе не привернути уваги, йшов не поспішаючи.
Вона вже кусала бутерброд з смаженим яйцем. Побачивши його перед собою, зашарілася. Від здивування кліпала округленими добрими очима, швидко проковтнула їжу й до нього,
-О, ви теж вийшли! Присідайте, в мене і для вас знайдеться бутерброд,
З кишені курточки витягнула прозорий поліетиленовий пакет з бутербродом, поклала на ряднину Сміливо позирнула в очі й мило посміхнувшись, запропонувала,
-Беріть! Не соромтеся, я - Ольга з Кудієвець, не бійтеся… він без чарів.
Хіба встоїш перед такою спокусою, адже не снідав, добряче зголоднів. Ще в автобусі на нього подіяв запах яблук, якби ще раз запропонувала, можливо б і не відмовивився. Догнала думка - цікаво, поводиться, як незаміжня, ще й мова про чари. Але взяти не наважився. Вона з апетитом жувала свій бутерброд, іншою рукою, наполегливо подала йому пакет з бутербродом.Помітив, що вона без обручки, надія охопила його,з неприхованою радістю, запитав..
- Де ж тут присісти?
-Та не бійтеся, я ж не кусаюся, ось поруч, на ряднину. Ви не дивіться, що вона старенька, але ж чиста. Це я, навсяк випадок, при собі в сумці з молоком ношу.
Задоволений запрошенням, присідаючи поруч,
- Тоді вже й познайомимося.
Витягнув шию, як журавель, озираючись, взяв пакет,
- Дякую! А ви смілива жінка Олю, мене ж звати Сергій.
І несподівано для самого себе випалив,
- Попереджаю я неодружений, а ви?
В обличчя вдарила кров і розтеклась по жилах, не зміг сказати більше й слова.Оце так учудив.
Голос подібний пташці - весело заговорила,
- Ой, де в селі порядного знайти… гарні чоловіки давно потікали. Залишилися вдівці та чоловіки бальзаківського віку. Ви напевно в гостях побували, їдете з дипломатом, мабуть прямо на роботу.
Вона помітила з яким задоволенням він з`їв бутерброд. Подякував й похапцем здійнявся на ноги,
-О, вибачте, добре, що нагадали, мені треба передзвонити.
Неподалік, поспілкувався з колегою по кафедрі, попросив підмінити. На якусь мить замріявся, погляд ліг на траву. В ній копошився павук, швидко снував гніздо. Його думки, мов осіннє павутиння під краплинами роси й поривчатого вітру.Чи зможу я нарешті зважитися, зробити пропозицію, її провести, чи попросити номер телефона. Згадав слова Миколи й ледь посміхнувшись, підійшов до неї, подав руку,
-Думаю пора вставати, бачу наш водій руки витирає.
Вона відразу подала руку. За мить стояла навпроти нього, подарувала усмішку й примруживши очі,
-Ну то пішли, в такому разі треба поспішати. Мене мають зустріти, я на замовлення везу молоко і ці яблука. Якось на базарі продавала молоко,одна панянка скуштувала, сподобалось. Уже пів року спілкуюся з нею. Інколи яйця та дещо з городини замовляє. От і катаюся, трохи далеченько, але нічого, воно того варте.
Він рішуче взяв її за руку,
-Олю, а якщо я вас сьогодні вкраду?
Вмить розвернулася, пильно подивилася, заперечила,
-Та ні! Я в них сьогодні маю бути.
Люди не товкалися біля автобуса, йшли один за одним вервечкою, поглядом підбадьорювали один одного.
Нарешті автобус рушив з місця. Дивлячись у вікно, Сергій розмірковував - цікава жіночка. Все сама розповіла, а от чому в них має бути сьогодні, не сказала.
Циганка помітила, що він часом подивляється на Ольгу. Ліктем ледь товкнула його й нахилившись, над вухом тихо прошепотіла,
-Твоя удача!Дивись не впусти щастя, сміливіше хлопче!
Він лише посміхнувся й знову повернув голову до вікна. В осінньому вбранні мелькали дерева, кущі і багатоповерхові будинки. Цього всього не помічав, думав, як непомітно попросити в неї номер телефона. Відмовить – ні? А, як відмовить? Як наполягти? Тож при всіх не буду кричати, зачекай, не тікай! .
Автобус плавно знизив швидкість, зупинився біля зупинки. Його хтось товкнув в плече, відволік від думок. Люди вже виходили з автобуса. Тільки тепер він помітив, що вони приїхали в місто. Ольга вже стояла біля дверей, за нею, розставивши руки, приготувалась до виходу циганка.
Почервонів від обурення до себе. От йолоп, прогавив! Як тут сміливіше діяти, тож не полізу по головах людей.
Нарешті вийшов з автобуса, циганка немов чекала на нього,
-Доганяй своє щастя. Сьогодні твій день.
Роздивлявся довкола, шукав очима… Помітив через дорогу, коли вона вже сідала в чорний Mercedes – Benz.
- Мій день кажеш, - тихо сказав про себе.
Йому пощастило, відразу зупинив проїжджаюче таксі,
- Будь ласка за чорним мерседесом, якщо можна.
Молодий білявий водій привітно посміхнувся,
- Гаразд! Дивлячись який ти розчервонілий, емоційний,таке враження, що ти в гонитві за щастям.
Сергій хустинкою витирав змокріле чоло,
-Мені сказали , що сьогодні мій день.Тожвсе можливо, прошу не відставай!
Ольга в розпачі, через силу посміхалася до знайомого водія, дядька Василя, як вона його називала. А думки про Сергія - ну-ну,навіть номер телефона не запитав. Ой чоловіки - чоловіки, а говорив неодружений. На обличчі славний, чомусь здався заторможений, несміливий чи що? Але якби хотів краще дізнатися про мене,то б не дивився весь час у вікно. Фу -ти і чого придала значення цьому знайомству.Чи й варто міським вірити?
-У вас щось сталося?- перервав думки дядько Василь?
-Та ні, - вже відповіла веселіше і запитала,
-Ви мене на автовокзал завезете чи ні?
- О! Цього не знаю. Це залежить від того скільки часу пробудете в гостях. Маю їх сина до стоматолога завести, в який час, не знаю.
Через хвилин п`ятнадцять, чорний мерседес заїхав на одну з вулиць на околиці міста. Зупинився біля красивого кованого паркану. За високими кущами троянд , виднівся двоповерховий будинок з білої цегли, з великими напів круглими вікнами, покритий черепицею з червоним відтінком.
Водій таксі присвиснув крізь зуби,
-Ого ця панянка з багатеньких. То, що тут зупинятись ?
Сергій розхвилювався,
- Так – так, почекаємо її тут. Але вона не з багатеньких, проста сільська дівчина, чи жіночка. Ти не хвилюйся, я розрахуюся.
- Вибач, але я довго стояти не зможу, за годину маю їхати на замовлення.
Вони обоє прилипли до вікна, Ольга швидко йшла вперед, за нею поспішав водій, в руках ніс торбу і кошик з яблуками.
Сергій розрахувався з водієм таксі, вирішив зачекати Ольгу. Він рухався по тротуару вперед і назад, розмірковував, як краще підійти до неї коли повертатиметься додому. Приблизно через хвилин п`ять, водій повернувся і мерседес швидко зник з очей. Мабуть безглуздо поводжуся, критикував себе. І чому було не покликати її ?
Ольга в цей час, від господарки Олени отримала гроші, які вона була їй винна за два місяці. Жінка середньої статури, за віком трохи старша за неї, розповідала про сина, пригощала чаєм з тістечками.
Пройшло більше години. Від думок, йому стало незручно, можливо хтось слідкує, а я петляю майже на одному місці. І сам непомітив, як відійшов на метрів п`ятдесят. Саме в цей час з`явився чорний мерседес, різко зупинився біля воріт. Він тільки й помітив, як Ольга рукою комусь кивнула, сідала в автомобіль.
На якусь мить оторопів, наче на нього хто вилив окріп. Закліпав очима, біг по тротуару, махав дипломатом і кивав рукою, але його ніхто не побачив. Завертівся дзигою, де знайти таксі? Але ж по таких вулицях рух автомобілів мінімальний, де тут йому взятися.
Трохи заспокоївшись, розмірковував - мабуть виглядаю немічним ідіотом, це ж треба такого. Задавав собі запитання - де вона швидше за все має бути? Вирішив добратися до автовокзалу. Майже через пів години, нарешті спіймав таксі. Він на скільки був схвильований, розчервонілий, що таксист,чоловік років сорока, здивовано подивився на нього. Зміряв з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом , запитав?
-Ви, що від когось тікаєте, чи когось доганяєте ?
- Ні шановний, давай швидше, доганяю своє щастя.
Обличчя водія відразу змінилося, засяяло усмішкою й веселим голосом,
- Проходили таку школу. Кажи куди їхати.
Сергій вже ні про що не думав, тільки про неї. Ото заінтригувала, можливо й справді сьогодні мій день, змінити своє холостяцьке життя на сімейне.
В пошуках, навкруги обійшовши автовокзал, придивлявся до людей, що сиділи на лавках. Намірився зайти в зал відпочинку та раптом, за плечима почув її голос. Ледь опустивши голову, з під лоба позирнув позад себе. Вона підходила до автовокзалу з тим самим худеньким дідусем, що їхав з ними в автобусі. Став, як укопаний, прислухався до її слів,
- То ви тепер до доньки їдете, це добре. А я тут почекаю, може наш автобус відремонтують, то хоч останнім рейсом доберуся додому.
Перевівши подих, він різко розвернувся до них,
- Олю, а я думаю де ви пропали?
Вона не чекала на нього. Здивований погляд, лише одна мить відчула, як величезна усмішка розплилася по її обличчю, очі засвітилися щастям.
Вони в кав`ярні… неподалік від автовокзалу. Обоє усміхнені, смакували Сергіїв »тормозок». Він розповів про себе, про друга Миколу. Трохи ділився поглядами на молодь, яким в інституті викладав математику. Дізнавшись, хто він за фахом, вона здивувалася. Цікаво, як це студентки загубили такий шанс? Після думки емоційно сказала,
-А я закінчила педагогічне училище, але в нашому селі школу закрили так і недовелося мені повчителювати. Але не шкодую, вдома стала швачкою. Моя мама рукодільниця й мене навчила шити й вишивати, можна сказати - свій маленький бізнес.
Мило посміхнувшись, відвела погляд до вікна. Вона підносила до губ чашку з кавою, смакувала її, від задоволення закривала очі. А він вже мріяв, що вона так само буде закривати, ці красиві, загадкові очі, після поцілунку.
Сутеніло… Автобус так і не виїхав на маршрут. Ольга намагалася вмовити таксиста, щоб завіз в село, але жоден не погодився. Сергій розумів, що безглуздо відразу запросити до себе, але в той же час, не хотів відпустити. Вона з кишені дістала телефон, мала намір набрати номер. Саме в цей момент, він ніжно взяв її за руку,
- Олю зачекайте! Думаю найкращий варіант - це поїхати до мене. В мене дві кімнати, обіцяю бути чемним, оберігатиму ваш сон. Не відмовляйте відразу, подумайте.
По ній було видно, що розхвилювалася,ледь розпашіла. То пристально дивилася на нього, немов вивчала, то відводила погляд на ліхтарі, що горіли вздовж алеї.
А він не міг відвести від неї очей, знову пригадав слова Миколи – «Сміливіше!». Ну і нехай, як у вир головою, що буде,то буде. Лише одна мить, ніжно обійняв, притулив до себе,
-Олічко, ви мені дуже сподобалися.То може варто поїхати до мене? Здається, що нам доля дає шанс влаштувати сімейне життя. Подумайте.ми ж не діти.В житті так буває,що один крок може бути вирішальним.
Вона ледь звільнилася від обіймів, задумливо дивилася в його очі, перевівши подих, прошепотіла,
-Ну гаразд.
Від радості, він довгим поцілунком припав до її вуст.
Минуло майже два роки…. Закінчувалось літо… Автомобіль BMW синього кольору звернув з траси, по ґрунтовій дорозі їхав на малій швидкості. За кілька хвилин, Сергій вирулював автомобіль під дерев`яний паркан. Відразу відчинилися ворота, назустріч поспішав Микола. Підхопив за руки сина й доньку, які вибігли поперед нього,
-Ану побачимо, що за гості приїхали до нас…
Сергій, швидкий, як хлопчисько, за мить з іншої сторони автомобіля подав руку дружині. Ольга після пологів, стала ще більш привабливою, принаймні так здавалося йому.
-Ну, а малого, що в баби з дідом залишили ?- запитав Микола.
-Та ні, він так солодко спить ,- з усмішкою на обличчі відповіла Ольга.
Діти вирвалися з рук батька, за мить з цікавстю заглядали на заднє сидіння автомобіля.
З будинку вийшла усміхнена Світлана,
-Ну що гості дорогі, забирайте своє чадо, запрошую до хати!
Микола з Сергієм, як два брати, після обіймів, поклавши, один одному руку на плече, спостерігали, як всі заходили в будинок.
10.11.2020р
ID:
895136
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.11.2020 11:16:31
© дата внесення змiн: 19.02.2024 16:07:05
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Удачи Вам! 
Ой, Ніночко, супер позитивно! 
