Аврора пробудилась … у шкільному класі. Що тут скажеш? Несподівано і якось до неймовірності приємно. Чудове товариство після усіх попередніх випадків. Щоправда, чому ж так напружено ці дитячі очі дивляться на неї?! З жахом, з очікуванням чогось поганого? Куди ж цього разу закинула її рука часу?
Потомились — ніч на марші.
На постої до зорі,
В срібні роси клались спати,
Притулились брат до брата.
А над нами сосен віти
Тихо стали шелестіти:
«О, цей скраю, молодий,
Наче сокіл йшов у бій!
Ці слова щойно прозвучали у класі однієї з українських шкіл. Аврора не знала, що це вірш Марти Гай, але мабуть навіть не в цьому була загроза. Ковзнула поглядом по даті у щоденнику на першій парті … 1947 … чудово …. нічого не скажеш.
Хлопець десь років дванадцяти з почуттям виконаної місії повернувся на своє місце. Що б зробила попередниця? Та ж очевидно. Забудьмо про безболісний виклик батьків до школи. Тут щось набагато серйозніше. Можна ж було б знайти щось стандартне про соняшники, гори, річку … переважно ці діти обирали щось таке. Але ось Андрій вибрав цей (ще й ім’я у нього наче на замовлення). І видно хтось йому у сім’ї його розповів, не подумавши про наслідки. А може час такий: не думати про наслідки. А лише про гідність, вірність, своє рідне все ще не упокорене. І мабуть ніколи ніким не упокорене. Якщо не звернути увагу, то таку вчительку рано чи пізно теж щонайменше виженуть з роботи. Аврора вирішила по своєму. Вона не зовсім поки що уявляла свою роль у цьому зовсім чужому світі. Мабуть, жоден світ раніше не був настільки чужим.
Повернувшись до Андрія, вона сказала твердо і водночас без крику …
- Ну от, Андрій виступив із засудженням псевдо – поезії посібників ворога. Навіть у його способі читання цього вірша проглядалась явна зневага і обурення. Настільки низькопробна поезія не може зрівнятися з українськими класиками та нашими бойовими сучасниками, які душею відчувають біль українського народу.
- Ану Андрію, читай ось тут …
Одночасно Аврора боляче наступила на ногу надто нерозважливому учневі, чий вчинок внутрішньо навряд чи засуджувала.
Ми йдемо походом гідним, —
Всім пригнобленим і бідним
Руку подаєм!
Руку подаєм!
Оживляєм гори, води,
Вибудовуєм заводи,
Ростемо ж ми, гей! —
Хлопець так-сяк прочитав, хоч при цьому надзвичайно супився і взагалі не старався. Мабуть, до нього почало доходити, чим міг вже сьогодні закінчитися його по своєму великий протест.
Аврору цікавила реакція класу. Це були «не тіні на площі». Ці маленькі люди наче видихнули від німого переживання за свого друга. В їхніх очах була радість, вдячність, … навіть щось на кшталт німої овації. Дуже рідко ледь-ледь проскакувало нерозуміння чи здивування. А може так тільки здалося … Ці діти бачили і розуміли, що відбувалося навколо них. І сьогодні вони мали чудовий урок взаємної підтримки, яка так необхідна у їхньому маленькому окупованому злом світі.
……………………….
Вчора забрали ще двох дітей.
Їхні сім’ї вивозили з міста ще до світанку. А може не вивозили взагалі. Цього ні Аврора, ні хтось інший в класі не знали. Знала лише директорка, але зі своїх міркувань нікому нічого не розповідала.
Аврора увійшла у клас. Так виглядало, що Андрій іншим розповів, що бачив власними очима. І це було жахливо.
Це вже був не переляк, це були живі сльози. Навіть у тих не розуміючих.
Аврора відкрила дитячі твори …
Там було лише кілька фраз: «Я хочу, щоб усі ці нічні люди назавжди зникли з нашого світу», «Чи є ще на землі яка країна, де так багато зла», «Я так хотів би бути дорослим і вміти захищати наших» ….
Від цих творів залишився лише попіл.
Що можна було дати цим дітям? Як можна було їх врятувати, якщо цей світ на майже століття опускався у жорстоку сірість.
Як довго їм доведеться чекати того іншого світу …
……………………..
У більшості з цих дітей вже не було батьків. Або вони були десь зовсім далеко.
Долю цих дітей теж вже було визначено в якомусь з комітетських кабінетів. Про це їй вчора тремтячим голосом сказала директорка. Її переводили кудись на схід.
Аврора дивилась на принишклий клас. Вона швидко прийняла рішення.
- Я не можу виправити цей світ. Я всього лиш одна людина. Але я відчуваю відповідальність за вас. Тому я не можу залишити вас цьому світові. Я забираю вас з собою у майбутнє …
………………..
Йшов 1991 рік … Україна щойно остаточно відірвалась від знахабнілої за століття імперії.
На вулицях міста раптом з’явилось кілька десятків дітей. Вони не пам’ятали, хто вони і звідки та й поводили себе дещо дивно. Зовсім дивним був їхній одяг. Впадали у очі чудові вишиті сорочки. Батьків їх так і не знайшли. Тому ними заопікувалася держава. Нехай ще бідна і в дивовижу нерозумна, але своя …
історію не перепишеш... хто знає, як про наш час і наші переконання згадуватимуть 
