Я так люблю вишневий сад, що пахне біля хати,
Де проводжала на зорі мене рідненька мати,
Сльозу ховаючи в куток, щоби не видать смуток,
Від хвилювання все лице здригалось тихим звуком
Болюча мить розлук, чекань, але життя так пише
Та до глибин тяжких мовчань душа думки колише
І бачивши той біль в очах ховаю хвилювання,
У рідних і простих речах - розлука, сподівання
І вже не вистачає сил боротись і терпіти,
Я хочу серцю повсякчас заговорить веліти,
Але воно чомусь мовчить, сміливість просто зникла
Та я в безмежності світів до сприйняття не звикла.
Щиро дякую, Світланко, за душевні рядки. Вірно Ви сказали, що вже нікому зустрічати і проводжати, тож будемо хоч в поезії відчувати ці трепетні хвилини.
Але воно чомусь мовчить, сміливість просто зникла
Та я в безмежності світів до сприйняття не звикла.
Мороз пройшов по спині від прочитаних твоїх рядків, дорога Наталі! Взяло за душу від такої згадки про маму... Вона завжди житиме у нашій пам'яті!
Натхнення тобі і сонячного настрою!