останнє світло згасло, всі вже сплять.
щось в моїй кімнаті
підкрадається до мене, лізучи по стіні.
тато казав, то – гра світла й уяви:
мовляв, якась машина світить фарами з вулиці,
й дерева махають гіллям, вітаючи це страхіття.
я думаю, насправді він нічого не знає.
бо чому він тоді не боїться цього
холодного жаху, що чигає на тебе в темряві?
хто це? ого, я впізнав цю потвору!
це ж про неї по телевізорі казав якийсь дядько:
про потвору, що ходить парком
на ходулях, з великим мішком.
це ти! я бачив тебе в новинах.
це твоя гидомирна пика,
що постійно ховається в сутінках,
і тепер сидить у мене під ліжком –
так, я тебе впізнав.
повітря важке й непорушне. блимнуло, гримнув грім.
я намагаюся здогадатися, що він хоче сказати.
що робити? це – дуже страшно,
коли ти в кімнаті сам, а можливо, і в цілому світі.
потвора вилазить з-під ліжка. в неї червоні очі.
зі мною лиш теді, ведмедик –
він боїться так само, як я.
чорна рука повзе по стіні.
торкається теді – той мовчить перелякано.
тепер, безперечно, вона торкнеться мене
lights out, jethro tull
