Це місто, в молочному тумані,
витікає назовні і стишується
над твоєю ключицею,
Холодне і сильне,
як вітер, що забирає весь гомін і втому
і прикрашає серце квітами,
аби не затерпло.
Місто, яке мрії людські,
як кульку, запускає у небо,
але досі стоїть
на сторожі з рушницею,
І мільйони життів народжуються
і тануть у ньому,
а воно стоїть і дихає, дихає.
Поки ще від скелетів,
що у шафі люди ховають,
не вибухнуло,
Місто стоїть і рахує усі химерності
і ковтає холод,
аби побачити істину,
Спостерігає, як люди розчиняються в часі, як їхні легені зморщуються
від недосконалості.
Все, до чого торкається пил,
і так бояться втратити себе частину,
І їх лякає справжність і скоро самих не стане ані краплини.
А місто стоятиме ще зо сто років потому, в своїй непорушності.
Місто стане вільним,
без фільтрів.
Вразили... 
