|
( трохи з минулого)
Невеличке селище….. Понад хати чепурненькі, плинуть хмари волохаті… Порозкидані по небу , ледь- ледь ближче й ген – ген далі, наче відстань відміряють, одна одну доганяють.
Сонце вишкірилось в очі, розганяло їй печалі. І не тільки сонце нині, а ще й радість розпирала груди. Ну ось і все, закінчився навчальний рік, ще один рік, а потім до нових досягнень. Тоня поверталася зі школи в старенькій формі й в такому ж біленькому фартушкові, що залишились у спадок від старшої сестри. Стомлена й виснажена, напевно перенервувалася, із- зі екзаменів пів ночі не спала. Ну от нарешті все позаду. Здавалося сьогодні і сонце світило яскравіше, і вітерець лагідніший, тепліший. Ковток свіжого повітря, придавав сили. Хотілося, як семирічній дівчинці, розставити руки в різні сторони, кружляти і кричати- позаду навчальний рік! Ура!
Вона неначе на роздоріжжі між небом і землею та всі емоції намагалася приховати, тож попереду широке залізничне полотно. Набравши за щоки повітря, голова, як у пташки, верть в одну сторону, верть в іншу, який сигнал горить? Чи часом потяг не летить? Де-де, а тут не можна гав ловити. Напружена, розчервоніла, обличчя схоже на червону кульку. Вже перейшовши залізничне полотно, склавши пишненькі губи в трубочку, випустила повітря, наче тягар скинула з душі. І обережно по вузенькій стежці,що між насипним щебнем і ракушняком спустилася до посадки.
Густенько, рядочком, стрункі берізки молоді, немов дівчата в плямистих, білих з чорним, сарафанах, що задивляються у височінь. Іх підпирали пишні кущі шипшини, на них деінде майорів рожевий цвіт. Далі шеренгою до себе приваблював бузок. Темно - зелене листя, ледь колихалося від вітру, жадало сонячного поцілунку. Хоча він уже й відцвів, а листя так виблискувало на сонці, що цього просто не можна було не помітити. Тут і пишні кущі глоду й стрункі гостролисті клени, є більші й менші. Де –не – де густіше, між них, ще зовсім молоденькі. На кущах акації виграє оркестр, то бджіл гудіння. Ті жовтенькі квіточки пахучі, в них солод, інколи діти навіть їх смакували. При виході з посадки з обох сторін крислаті вузьколисті ( дикі) маслини. Вона ніколи не могла прийти мимо них, щоб не налюбуватися. Сріблясто - білі продовгуваті листочки на гілочках і купками бруньки дивують очі. День чи два бруньки розкриють жовтенькі ( медові ) пелюсточки. І на них весело загудуть бджоли. Який той п`янкий запах, коли розкриваються всі квіточки разом. А насолода буде восени, йдучи зі школи часто зупинялися і по кілька штук ягід відправляли в рот. А згодом брали кісточки і заклавши між пальці, стріляли ними. Наче на змаганні, хто вцілить далі. І линув сміх над всією посадкою, здіймався вверх й губився вдалині над залізничним полотном.
Ну ось, стежка вперлася в пагорбок, а далі через дорогу близько й додому. Та гавкіт собаки - дворняшки, кожного разу її попереджає; не підходь близько, я охоронець обійстя. Це тут, вздовж посадки, новобудови. З червоної цегли одноповерхові будинки на чотири господаря. Це житло побудували для працівників електропідстанції, яка регулює напругу на електрифікованих ділянках залізниці. Ці працівники; монтери, контактники, сигналісти, яких можно часто бачити на залізничному полотні, на дрезині з довгими драбинами.
Це так добре, що тепер до Харкова їздять електрички, багато людей там собі знайшли роботу. А то колгосп далеко, а радгосп зовсім маленький, в основному там працюють всі приїжджі, живуть в бараках. Хоч до Харкова електричкою їхати майже годину та люди з задоволенням знаходять роботу, по – перше, можна більше грошей заробити ніж в колгоспі, по –друге, змінна робота більше приваблива ніж щоденна. Про це не раз роздумувала Тоня, мріяла, закінчить школу й теж буде працювати в Харкові.
Вона, махнула рукою до пса,
-Та не гавкай ти, пора вже й запам`ятати тих хто тут часто ходить.
Вмить неподалік, біля паркану з штахет, побачила Романа. Це хлопець – кавалер, так називає його батько. Залицяється до старшої сестри. Славний, високий, коренастий, з білокурим чубом, який чомусь весь час спадає на лоб, ще більше округлює обличчя. Його балухаті блакитні очі подобалися всім дівчатам з вулиці. Вдома, під дерев`яним парканом, лежало декілька штук давно зрубаних тополів, ось там і збиралися хлопці й дівчата. Щоб веселіше було, хтось приносив приймача, на максимум включали гучність, щоб допитливі люди, похилого віку, не підслуховували розмов.
Роман, взрівши її, махнув рукою,
-Зачекай!
Він напевно був вихідний, бо одягнутий зовсім по – літньому. Яскраво зелена сорочка з коротким рукавом пасувала йому. Широко шагав в літніх сандалях, без шкарпеток під час ходьби, аж підскакував, напевно цим показував веселий стан душі. Темно - коричневі спортивні штани з закатаними штанинами, не облягали тіло, злегка надувалися вітерцем. Здалеку здавався доволі кумедним. Кілька секунд і він вже був поряд, обличчя сяяло, як сонце,
- Привіт мала, а я до вас.
-Тю… Привіт!,- й трохи задумавшись,
- А… це ж Надя вдома,- нагадала,- Це ж в неї практика.
Роман нагнувся, закатав штанину спортивних штанів, яка раптово обвисла й підморгнувши,
-Думаю сестричка не приревнує, що я йду з тобою.
Миттєво скривила губи, наче з`їла кислицю й гордовито,
-Ото нема про що поговорити,
Швидкою ходою пішла вперед. А він йшов слідом по стежці, чомусь човгав сандалями і в той же час , намагався не відставати. Зайшовши зі сторони городу й саду, вона побачила батька й до Романа тихо,
- Дивися, тато дивиться до бджіл. Бачиш, один вулик зовсім відкритий, чуєш, як бджоли гудуть, ото розліталися. Так- так, ти, як хочеш, а я тікаю в хату.
Навздогін вигукнув,
-То ти Наді скажи, що я прийшов, хай вийде!
Слова відволікли батька від бджіл. Уздрівши Романа, на голові поправив антимоскидну шляпу й вигукнув,
-О! Іванович прийшов!
Хлопець сміливо попрямував до вулика, привітався. Тоня ж затрималася, від цікавості, аж рота роздявила. Головна інтрига в тому, про що ж говоритимуть?
Батько кивнув рукою,
-То добре, що прийшов та ти краще відійди від вулика, бо бджола є бджола, це не дівчина, не цілувати буде, а кусати. Так почастує медом, що його й їсти не захочеш.
На обличчі Тоні розплевлася усмішка, от видав, ледь не сказала вголос. Береже хлопця, напевно майбутнього зятя. Бач, як до нього - з повагою ставиться. От тільки сестра, як пава ходить. І чого спитати… здається хлопець не поганий, симпатичний і до того ж привітний, веселий. Правда западенець, як мама каже, але ж перспектива, після технікуму, як молодий спеціаліст отримає квартиру.
Дівоча хитрість не має меж, вже на веранді. Біля відчиненої кватирки бджіл не було, вирішила підслухати, про що йтиме розмова.
Роман і не подумав відійти від вулика, нахилився над ним і час від часу махав рукою, відганяв бджіл. Цікавість - розпирала дівчині душу, спостерігала. Ото сміливець!
Батько щіткою струшував бджіл і уважно роздивлявся медові рамки й до нього,
--Та ти краще йди в хату, бо й справді покусають.
Він задравши голову,обома руками взявся в боки й гордовито, наче хвастався,
- Та ні, мене бджоли люблять. У нас в горах, у дідуся, теж пасіка є, десь вуликів п`ятнадцять.Частенько там був і бджоли мене кусали, але нічого страшного в цьому нема, трохи червоніло і все.
Раптово скрипнули двері, мама стала на порозі й сердито до батька,
- Що ти там хлопця тримаєш. Покусають бджоли, біди не обберешся, ще запухне чого доброго, чи алергія візьметься не дай Бог!
І за мить до Тоні,
- Ти вже є, ну, що здала екзамен?
-Здала на четвірку. Все, тепер вже відісплюся, - відразу відповіла і зникла в хаті.
Надя сиділа біля вікна й посміхалася,
- Диви і не боїться.
- То ти бачиш, що він прийшов, чого не вийдеш?
- Ой, біжу й падаю, треба помаринувати, хай знає наших. Може скажеш при всіх йому кинутися в обійми.
- Тю, чи тебе бджола вкусила,чого така сердита…..
- І чого вдень приходити, ну ввечері, ще зрозуміло.
- Та ну тебе,- сказавши,Тоня пішла в другу кімнату переодягтися.
Мама повернулася в хату заклопотана, з каструлі в банку наливала паруючий кампот,
- Ось вистигне, пригостите хлопця, а я піду в літню кухню, доварю борщ. Вже й пора пообідати.
Дівчата біля вікна - спостерігали, як Роман розмахував руками, щось розповідав. Аж раптом привернув увагу вулик, що стояв майже поруч. З нього вилетіла купа бджіл. Очі, ледь не повилазили на лоба,Тоня заверещала на всю хату,
- Ой! Тато напевно не бачить, дивися, це ж рій!
Мов темна хмара оскаженілих бджіл, з дзижчанням підійнялась над старою високою грушоу й на одній із гілок сіла. Тоня вибігла надвір та лише махнула рукою і вмить заспокоїлася. Батько вже закрив вулик і ніс драбину. Вони помітили рій. Роман відкачав штани,
-Давайте я полізу зніму бджіл.
Батько, здалеку здавався квочкою. Розмахував руками, метушився,
- Ой якби не злякати, щоб далеко не полетіли, бо ж шкода, це ж ціла сім`я. Ой, подивися, як їх багато.
А бджоли, дзижчали, як сказилися . Довкола літали і вкотре намагалися хоч когось вкусити. За кілька секунд, Надя, з біленькою хустинкою в руці, підійшла до Тоні. Вони підійняли хустку догори і розтягнули її, як парасольку, підійшли ближче до вуликів. Надя намагалася вгамувати емоції, все ж голосно сказала,
-Ну справжній цирк. Роман, ти на голову одягни татового капелюха, тож бачиш, як бджоли до обличчя.липнуть.
Йому напевно стало дуже приємно, що вона потурбувалася за нього. Повернувся до них напрочуд веселий, в очах витанцьовували іскринки. Ледь посміхаючись, підморгнув,
-Ну, я ж сказав вони мене люблять. Завтра побачиш, зі мною буде все гаразд.
Мама, почувши галас, вибігла з літньої кухні. Роман вже намірився лізти по драбині, вона за мить зірвала з себе хустину,
- Ой Боже куди ж ти лізиш! Ходи сюди зав`яжу на голову.
Він трохи зніяковів та все ж спустився. За декілька секунд, вже в хустці, в робочих рукавицях, з віником і темним полотном, що дала мама, піднявся до бджіл. Намагався віником зігнати бджіл до купи і вже накривав їх полотном. Скрутив їх разом з гілочками й декілька раз труснув. Батько подав маленьку пилку,
- Ой Іванович, ось так- так, хутко по гілочках, збери до купи і ми їх разом з гілочками в посилочний ящик відправимо. А я потім в літній кухні розберуся з ними, там пустий вулик є. І, як це я прогавив, нічого не розумію. Чи вже сліпий став.Тож пару днів назад дивився.
Десь за годину, вся ця тривожна метушня закінчилася і всі разом обідали в хаті. На апетит ніхто не скаржився, не відмовлявся від пахучого борщу з сметаною. Батько чистив часник, клопотався за рій, тішився, що не пропали бджоли. А дівчата позирали на Романа і зажимали губи, щоб не засміятися, бо розчервонівся, став схожим на червоний буряк, із насінням. Його білявий чуб, після того, як він вмився мав саме такий вигляд. Він не соромився, лише час від часу з під лоба позирав на Надю. Вона ж незадоволено поглянула на батька й надула свої пухкенькі губи, коли він запросив його на обід. Вона сиділа за столом між Тонею і мамою, показувала характер, що вона проти. А Тоня, поклавши в свою тарілку сметану,запросила хлопця,
-Чуєш Романе, бери сметанки, свіженька й корисна.
Надя в цю ж мить, дотовкнулася її руки й пронизала суровим поглядом.
Після обіду батько провів рукою по своїй напівлисій голові, кахикнув і з серванту витягнув термометр. Підійшов до Романа , підморгнув правим оком,
- Ану Іванович, поміряй температуру, щось ти розчервонівся, як варений рак. Чи то дівчат соромишся, чи нас, дякую, що допоміг, не бідкайся, ми люди прості.
Дівчата, немов домовилися, водночас стиснули губи й закатали балухаті блакитні очі догори, стримували сміх.
І що тут смішного, миттєво пролетіла думка, Роман зашарівся,
-Та все буде добре… ну, як ви так дуже хочете, то поміряю….
Пройшло декілька хвилин Надя проводжала Романа до хвіртки,
-А голова не болить?
-Та ні, за мене не переймайся. Температура ж нормальна. Що червоний, не звертай уваги, минеться. Я тобі кажу мене бджоли люблять. Пару укусів для годиться, то не біда, завтра побачиш.
День збіг до кінця… По обрію до купи зібралися сірі й білі хмари, їх наче навпіл розрізали червоні смужки. На подвір`ї ґелґотіли гуси, вкладалися спати. Надя перед сном, все ж не витримала, за ту сметану, що пропонувала Роману, сестрі прочитала мораль.Та з відповіддю не забарилася,
- Могла б і сама запропонувати, чи то така гордість,чи до неї жадібність?
І наче ховаючись від неприємностей, примруживши очі й відкопиливши нижню губу, залізла під ковдру. Але швидко заснути не вдалося, все ж тягар з душі вирішила зняти,
-Надь,ти не спиш?
Надя у відповідь повернулася до неї.Тоня продовжила,
-Ти не ображайся, що я так сказала. Але ж він тобі подобається. Як на мене, то й була б з ним лагіднішою, привітною.
- Спи вже! Ха –ха! Яйця будуть курей вчити.Чого маю ображатися? На твою балаканину, я зовсім не звертаю уваги.
Наступний день пройшов без пригод. Так, звичайні щоденні домашні клопоти. Надя з самого ранку, сидячи за столом, зводила дебіт з кредітом, тож навчалася на бухгалтера. А Тоня з задоволенням годувала своїх любимчиків, тобто гусей. Любов привита з самого дитинства, завжди з гарним настроєм спілкувалася з ними, на долоні подавала зерно. А вони милі, сірі й біленькі, мов довірливі діти, дивилися в її очі, один поперед одного ґелґотали і смакували його. Холодненькі дзьобики лоскотали долоню, дівчина примружувала очі й посміхалася до них. Гуси відчували її настрій і доброту схиляли донизу голови і знов ґелґотали, немов дякували. Навіть гусак, до неї ставився шанобливо, довірив свою сім`ю. А півень, напевно ревнував, бо знервовано закидав ноги, підскакував. Як охоронець, спостерігав за цим дійством. Кури вже давно наїлися й займалися своєю улюбленою справою, порпалися на подвір`ї, шукали черв`ячків та іншу живність. Мама на кухні рехтувала вечерю. В літній кухні батько возився з бджолами, щось гомонів про себе. Бідкався, що вже закінчується відпустка й скоро треба йти на роботу. А робота та, як поїде потягом, то може й тиждень чи два вдома не бути. Тож працював монтером на залізниці, в потягах далекого сполучення.
Вечоріло… Дівчата, як ті дівиці в казках, визирали у вікно, погляд на стежку, що проходила через сад й город. Хоча й після подій з роєм, намагалися сховати свої емоції, більше мовчали, але обох турбував Роман.
Вже й виплив уповні ясний місяць, заглядав у вікна. Розмальовував по підлозі, в`язаних килимах і стінах якісь узори. Здавалося намагався кожну з дівчат попестити в ліжку, показати свою любов до навколишнього світу, але все було навпаки, чомусь бентежив, не давав заснути.
Сонячний ранок пробудив дівчат. Через скло вікон проникали сонячні зайчики, часом попадали на очі. За мить, відчуваючи теплий дотик, очі поневолі моргали. Сон тікав… Тоня вкотре переверталася в ліжку, легкий скрип порушував тишу. Надя теж вже не спала, кліпаючи очима, раз- по- раз потягувалася,
-Хоча довго не могли заснути та здається спали непогано. Відчини вікно, ти ж ближче до нього.
Тоня - похапцем зірвалася з ліжка, швидко відчинила й висунулася з нього,
-Сьогодні теж день буде гарний. О, це ж нині субота, напевно мама на базарі.
Й відразу метнулася в ліжко, вкрилася ковдрою.
За мить, батько розмовляв з Дружком, якесь, ледь чутне торохтіння, наче по залізу. Напевно насипав йому їсти. Побачивши відчинене вікно, гукнув,
-Дівчата, досить ніжитися! Мати на базарі, годуйте гусей, курей та й для нас сніданок.
Тут заперечень не може бути. Він всіх тримав наче в їжакових рукавицях. Так в сім`ї повелося, його слово, як залізний кремінь.
Ближче до обіду, з літньої кухні батько виніс літрову банку меду й й вікно до дівчат,
-Так є свіженький. Тільки ж не накидайтеся дуже, а то животи болітимуть.
Тут і мама задоволена, посміхнулась,
-Не баріться, гайда смородини нарвіть. До меду вареничків наліпимо, на пару зготуємо.
Хоча стиглої ягоди було мало, але заради вареників, можна й терпіння набратися. Батько метушився біля вуликів. А дівчата, за одним махом, вирішили позасмагати. А чому б і ні? Погода сприяла бажанню. В коротких спідницях та майках повсідалися, на стареньку ряднину, біля кущів смородини. До вуликів й до стежки не маленька відстань, ще й розділяв їх ряд яблунь. Вони мовчки обривали ягоди і часом, як ті пташечки по кілька штук відправляли в рота. Надя ж інколи здіймалася на ноги, позирала в кінець городу й на стежку. Ну, звичайно подумки тішилася Тоня, бач не звертає уваги на мої слова, а сама хвилюється, Романа виглядає. Задоволено позирала на сестру, так - так люба, точно закохалася.
Пройшло трохи часу… Дівчата почули човгання, по стежці йшов Роман. Як партизанки, пригиналися за кущами, визирали з-за них, спостерігали, що ж буде далі. Вийти й зустріти не наважилися, адже в майках сором показатися. Він був одягнений в морську смугасту тільняшку.
- Тю, - тихо вирвалося з уст Наді,- Чого раптом в тільняшці?
Тоня вирячила оченята, прошепотіла,
--Що тут незрозумілого, напевно приховує сліди бджолиних укусів. Але ж прийшов, значить все в нормі. Мабуть тепер не буде хвастатися, що його бджоли люблять. Але ж хода яка дивна… зверни увагу, як він йде!
Роман йшов повільно, широко розставляв ноги й одночасно позирав навкруги. Коли до них повернувся обличчям, в дівчат ледь не повідпадали челюсті від того видовища. Обличчя не було червоним, але добряче запухшим.
Й пари з уст, на якусь мить язики заціпило, жодна з них й слова не змогла промовити. В очах скакали бісики, бажання розсміятися розпирало щоки. Стискаючи губи дивилися одна на одну, ледь стримували свої емоції, тож себе не можна видати.
Хлопець, не поспішаючи, підійшов до батька. Той першим подав руку, привітався і прикипів до його обличчя. Дівчатам було не до смородини, уважно придивлялися, що ж буде далі. Батько рукою, обережно торкнувся його лоба,
-Так, тут трішки підпух, а от на обличчі більше. Хоч температури не було? Ти нині трохи схожий на китайця.
Після цих слів дівчата схопилися за животи, щоб часом не засміятися.
- Та ні, міряв вчора й сьогодні. Вчора трохи морозило, але минулося, - сказавши, відійшов в сторону.
Батько помітив, як ступаючи, він широко розставляв ноги. Посміхнувся, правою рукою декілька раз підтер свого носа й хитро озираючись, запитав,
-Ти так ноги широко розставляєш, ото біда! Що там теж покусали?
Роман миттєво зніяковів, почервонів, його очі забігали, як миші, озирав все навкруги, чи часом ніхто не чує. Звичайно, хлопець не ждав такого прямого запитання. Але врешті, задер голову догори, трохи соромлячись заперечив,
-Та ні, там не покусали, то ноги трохи попухли. Сам не розумію, як вони туди залізли, штани ж наче з щільної тканини.
Батько по - дружньому поплескав його по плечу,
-Отака любов бджолина! Думаю саме страшне позаду. Добре,що прийшов,бо всі хвилювалися за тебе. То пішли в літню кухню, побачиш, як я мед качаю. А там і вареничків з смородиною скуштуєш, напевно вже дівчата наліпили.
В очах наче палахкотів вогонь, ледь стримуючи емоції, дівчата потайки проходили за сараєм, щоб непомітними прослизнути до хати.
09.10.2020р
ID:
891234
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.10.2020 14:52:21
© дата внесення змiн: 05.03.2021 07:15:33
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудова, душевна проза! 
Так життєво!!! 
Щастя Вам і натхнення! 
Приємно читати Вашу прозу, бо вона життєва, цікава і виграє барвами, мов струмочок на сонці 
