Бог пробачає всі наші гріхи,
відлякує тіні,
що лягають на горизонт;
Легені, що стискаються від переляку,
знову дихають.
Прикладаєш сили і віри,
зростаєш,
бо вихід є завжди.
Пам’ятай це і посміхайся,
навіть якщо
тобі із середини
потрібен ремонт
і серце повне мороку і в ньому діри.
Осінь сезонно
тримає нас у світанковій імлі,
Важчаємо, коли боязко,
коли носимо
в собі залишки
зі зневіри.
Ми люди,
наче такі великі,
а серця чи то від холоду,
чи то від гріхів малі
І, очевидно,
поволі котимось в прірву,
згасаємо.
Тавро на нас,
чи ми втратили усі канони і міри?
І скільки потрібно спроб,
щоб знайти себе
в повній мірі?
риторика сьогодення 
Гарно, Олесечко, і правдиво. Хіба важко бути добрим, співчутливим і правдивим? Ні! Не важко... 
гарні роздуми...
